Польщею

Розкриття першого питання слiд розпочати з висвiтлення факторiв, що призвели до захоплення українських земель сусiднiми державами. Польща i Литва знаходились на рiзних рiвнях розвитку феодалiзму i, незважаючи на протирiччя, мали спiльнi iнтереси. Вони i були причинами експансiї щодо України. Головне – оволодiння багатими українськими землями, змiцнення свого вiйськового потенцiалу, своїх кордонiв.

Пiсля смертi галицько-волинського князя Юрiя II в Галичину вторглися польськi та угорськi вiйська. На Волинi утвердилося Литовське князiвство. Пiсля довгої боротьби в 1387 р. Галичина була остаточно захоплена Польщею. Ще ранiше, в кiнцi XIII – на початку XIV ст., Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в серединi XIV ст. Буковиною заволодiло Молдавське князiвство. Всi iншi українськi землi – Чернiгiвщина, Київщина, Сiверщина, Переяславщина, Подiлля – у 50-60-тi рр. XIV ст. були приєднані до Литви.

Литовсько-Руська держава – складне, синтетичне утворення, своєрiдний феномен в європейських державотворчих процесах. Iсторія становлення i розвитку цiєї держави характеризується цiлим рядом особливостей.

Механiзм утворення держави вiдзначався поєднанням елементiв завоювання литовськими князями руських територiй з подальшим юридичним закрiпленням вiдносин; приєднання руських земель на договiрнiй основi: за iнiцiативою литовських князiв, дипломатичних союзiв, шлюбних зв’язкiв, успадкування i купiвлi прадавнiх руських земель. Це була так звана «тиха експансiя». Полiтика литовських князiв будувалася за принципом «старовини не рухати, новини не вводити», який стосувався всiх сфер життя: державного устрою, правової системи, культури та побуту. Визнання влади великого литовського князя не привело до погiршення становища українського етносу. Значна частина населення Русi вбачала в енергiйних литовських князях могутнiх спiльникiв у боротьбi з Золотою Ордою. Останнi справдi завдали кiлькох поразок ординцям i сприяли тому, що українськi землi звiльнилися вiд iга вже на початку ХV ст., тобто на пiвстолiття ранiше, нiж росiйськi землi.

Слiд наголосити, що саме в цей перiод подоланняМ феодальноi роздробленостi та утворенням централiзованих Московської та Литовської держав остаточно завершився той етнiчний процес, що привiв до формування на единiй слов’янськiй основi росiйського, українського та бiлоруського етносiв.

Литовськi феодали виявили величезну полiтичну мудрiсть i зберегли вiру, звичаї та права мiсцевого населення. Поступово вони самi зазнали руського культурного впливу i почали вважати себе нащадками Київської Русi, прийняли «Руську Правду» як власне джерело права, засвоїли давньоруську писемнiсть.

Таким чином утворилася могутня Литовсько-Руська держава, пiд владою якої перебували литовцi, українцi, бiлоруси. На чолi держави стояв Великий князь литовський, при ньому iснував дорадчий орган – Рада Великого князiвства Литовського (Пани-Рада). На рубежi XV-XVI ст. сформувався Литовський сейм як орган станового представництва, створення якого передало пiд контроль шляхти всю законодавчу дiяльність. Управлiння на мiсцях здiйснювали спочатку удiльнi князi, якi користувалися певною автономiєю. Але у XV ст. ця автономiя була лiквiдована i влада перейшла до намiсникiв, воєвод, старост та iнших урядовцiв, призначених великим князем.

Основним джерелом права тривалий час була «Руська правда» Ярослава Мудрого. Згодом її замiнили власнi акти Литовсько-Руської держави, серед яких найвiдомiшi Литовськi статути 1529, 1566 i 1588 рр. Литовськi статути виникли як правовi акти багатонацiональної держави. Це був класичний кодекс феодального права, що всебiчно регулював найважливiшi суспiльнi вiдносини того iсторичного перiоду, мiстив норми практично всiх галузей права. Вiн, зокрема, проголосив єднiсть права для всiх громадян (хоча воно й не було рiвним для всiх), декларував обмеження влади монарха законом, вiдмежування судової влади вiд адмiністрацiї, прiоритет писаного права тощо. На противагу церковному космополiтизму закрiплювалася iдея державного суверенiтету.

Якщо вiдновити хронологiчний ланцюжок подiй, що свiдчить про «тиху експансiю» на українських землях, вiн буде мати такий вигляд:1323 р. – Великий литовський князь Гедимiн стає королем Литовським i Руським; 1340 р. – син Гедимiна Любарт приєднує Волинь; другий син Гедимiна Ольгерд – у 1350 р. приєднує Новгород-Сiверщину, у 1362 р. – Київщину та Переяславщину, у 1363 р. – Подiлля. Так половина українських земель опинилася пiд владою Литви. Нарештi з виходом на полiтичну арену молодшого сина Любарта Ягайла починається новий етап у взаємовiдносинах Литви з Україною.

В тi часи велику загрозу для Литви, як i для Польщi, становив Тевтонський орден. Щоб змiцнити свою владу i сили країни у боротьбi з нiмецькими лицарями, Ягайло погодився на пропозицiю польських феодалiв про укладення унiї мiж Литвою та Польщею (польськi феодали намагалися вiдкрити собi шлях до загарбання українських земель, що входили до Литовського князiвства). У 1385 р. була укладена Кревська унiя, за якою Ягайло отримує титул польського короля, одружившись з польською королiвною Ядвiгою, земли Литви i України приєднувалися до польської корони, i всi литовцi мали бути наверненi у католицизм. Польськi магнати скористалися унiєю насамперед для оволодiння Галичиною у 1387 р.

Пiсля загарбання Галичини польськi пани намагалися повнiстю лiквiдувати Литовське князiвство як окрему державу i перетворити його землi на польськi провiнцiї. Проте, внаслiдок опору литовських феодалiв, Ягайло змушений був у 1392 р. пiдписати Островську угоду, за якою Литовське князiвство зберiгалося, i його довiчним правителем на основi васальної залежностi вiд польського короля був визнаний племiнник Ольгерда Вiтовт. Утвердившись на великокняжому столi, Вiтовт у 90-х роках XIVcт. лiквiдував майже незалежнi вiд центральної влади удiльнi князiвства i перетворив їх на провiнцiї Литви. Це були Новгород-Сiверське, Володимирське, Подiльське, Київське князiвства.

Отже, за часiв князювання Вiтовта влада литовських князiв в Українi змiцнилася, посилився гнiт литовських федалiв. Проте в однiй справi Велике князiвство Литовське йшло справдi по лiнiї iнтересiв України. Мова йде про боротьбу з татарами i поширення колонiзацiї Криму. Саме Вiтовт за допомогою де зброї, а де дипломатiї розсварив мiж собою татарських ханiв, якi один за одним, ставали васалами Вiтовта, платили йому данину i висилали вiйсько на допомогу. Вiтовт захопив узбережжя Чорного моря i Крим, вiдкривши новi перспективи для української колонiзацiї. Вiтовт розпочав будiвництво фортець у степах, проте пiсля смертi князя чорноморська колонiзацiя занепала.

Псля смертi Вiтовта великим князем литовським був обраний молодший брат Ягайла – Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовськоi унiї. Незабаром за участю польських панiв у Литвi виникла змова литовських феодалiв проти Свидригайла на чолi з молодшим братом Вiтовта Сигiзмундом. Внаслiдок виступу змовникiв у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Полоцька, а Сигiзмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унiєю став довiчним князем Литви. Проте бiльшiсть українських та бiлоруських земель не визнали влади Сигiзмунда i пiдтримали Свидригайла. Розпочалася шестирiчна вiйна, в якiй населення українських земель пiд проводом Свидригайла вело боротьбу проти влади Литви. Проте на кiнець ХV ст. в українських землях, що входили до складу Литви, було повнiстю лiквiдовано удiльно-князiвський лад, вони стали звичайними провiнцiями Литви. Адмiнiстративно землi подiлялися на воєводства, якi складалися з повiтiв, а повiти – з волостей. У 1458 р. православна церква України i Бiлорусiї видiлилася в київську митрополiю, незалежну вiд митрополiї московської.

Росiйська держава, яка утворилася внаслiдок об’єднання пiвнiчно-схiдних руських земель навколо Москви, уже наприкiнцi ХV – початку ХVI ст. стала однiєю з могутнiх i впливових держав Європи. Вона стала силою, яка змогла протистояти зазiханням на iї землi з боку Золотої Орди, Литви, Польщi, Туреччини та Кримського ханства. Разом а тим московськi великi князi, а потiм царi стали претендувати на приєднання до своєi держави всiх схiднослов’янських земель, якi в давнi часи входили до складу Київської Русi.

Уже великий князь московський Iван III, за якого сформувалося основне територiальне ядро єдиної Росiйської держави, об’єднуючи навколо Москви землi, ставив своєю метою возз’єднати в межах однієї держави всi землi, якi входили колись до складу Давньоруської держави, вважаючи українськi i бiлоруськi землi, захопленi Литвою i Польщею, своєю «отчиною», а себе – «государем всея Руси». Ряд чернiгово-сiверських князiв iз своїми володiннями – Новосильськi, Одоєвськi, Воротинськi, Бєлєвськi, Можайські та iншi перейшли пiд владу Москви.