Тема 4: Літературна Луганщина 20-60 років ХХ століття

У місті Лисичанську ще юнаком розпочав нелегкий творчий шлях Володимир Сосюра.

– Ви з Донбасу? – запитає людина, залюблена у поетичне слово, а потім замріяно посміхнувшись, обов’язково додасть: “Край Володимира Сосюри…”

Нічого не залишається, як процитувати рядки:

Лисиче над Дінцем…де висне дим заводу,

музика у садку та потяг в сім годин…

Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…

Про Вас мої пісні під сивий біг хвилин…

І, прочитавши, знані ще з шкільної парти рядки, хочеться сказати, що бодай кожна річка на Україні має свого поета, а в уяві багатьох Сіверській Дінець і є знаною річкою, оспіваною великим поетом. Звідси В.Сосюра пішов у світ боротьби, сюди приїздив завжди.

Народився Володимир Миколайович Сосюра на станції Дебальцеве, 6 січня 1898 року. Згодом після тяжких поневірянь сім’я переїхала у Третю Роту (с.Верхнє), тепер м.Лисичанськ. Тут пройшли дитинство та юність майбутнього поета.

Свої перші поетичні спроби російською мовою В.Сосюра сам відносить до 1914 року. Тільки з жовтня по грудень 1917 року в лисичанській газеті “Голос рабочего” було видрукувано тридцять його віршів. Потім була громадянська війна – служба в петлюрівському війську, згодом в Червоній армії. Далі – творчість, поетичні збірки, любов і ніжність, а разом з тим тривога, навіть біль, бо жорстокий тоталітарний режим намагався знищити душу поета. Однак Володимир Сосюра залишався неперевершеним ліриком української поезії.

Його образ теж приваблював талановитих митців. Зверталися до його постаті і поети Луганщини: Микита Чернявський, Іван Низовий, Микола Ночовний, Ганна Гайворонська…

Так, Володимира Сосюру на Луганщині люблять і пам’ятають. У місті Лисичанську споруджено пам’ятник митцеві, автор якого талановитий скульптор Ілля Овчаренко.

Чимало луганців входило до літературно-мистецької організації “Забой”, яка була створена у 1924 році й увійшла до складу Всеросійської асоціації пролетарських письменників, а з 1927 року стала складником Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. До складу “Забою” входили Б.Горбатов, Г.Баглюк, М.Тардов, Ю.Жуков, П.Безпощадний, І.Гонімов, Ю.Черкаський, К.Герасименко, Я.Кочура. З 1923 року починає виходити літературно-мистецький і громадсько-політичний журнал “Забой” (1926 року видавався в Луганську). З 1932 року журнал отримав назву “Літературний Донбас”. Також в газеті “Луганська правда” систематично виходила літературна сторінка.

Відомо, що письменники, які належали до “Забою”, дотримувалися тодішніх ідеологічних догм, однак це не зберегло їх від репресій тридцятих років. Разом з першопочатками таланту була знищена тоталітарним режимом і віра в майбутнє щасливе життя письменника Григорія Баглюка. Народився він 5 січня 1905 року на Лозово-Павлівському руднику. 10-літнім вже працював лампоносом на шахті “Центральна 2», потім на різних рудниках Донбасу. У 1922 році закінчив Лисичанське гірничо-технічне училище, через рік був обраний секретарем комсомольської організації. Тоді ж почав писати вірші.

Більшість творів Г.Баглюка позначені декларованою партійністю, більшовицькою ідейністю, що відповідало традиціям забойців.

В успіх власної літературної творчості він вірив, адже саме життя підказувало злободенні теми. Подібні художні твори відповідали методу соціалістичного реалізму, який буде офіційно декларований в 1934 році на Першому з’їзді радянських письменників.

Після служби в Червоній Армії Г.Баглюк з 1930 року став головним редактором журналу “Забой”, а з кінця 1932 – “Літературний Донбас”.

Однак вірнопідданість не врятувала від арешту. Г.Баглюка звинуватили в націоналістичній діяльності. Пізніше він зрозумів, хто був насправді ворогом. Про це написав Григорій Костюк – видатний український літературознавець, який у 1934 році працював професором української літератури в Луганському педагогічному інституті. Зустрівся він з Баглюком у концтаборі в далекій Воркуті, звідки письменник вже не повернувся.

Про письменника-луганця Платона Гайворонського теж читаємо у спогадах Григорія Костюка “Зустрічі і прощання” (Канадський інститут українських студій. Альбертський університет. Едмонтон, 1987 р.): “Це відомий адвокат і літератор, автор книги “Нотатки оборонця”. Познайомився з ним ще в Харкові, в добу ПРОЛІТФРОНТу. Тоді вийшла його книжка “Нотатки оборонця”. Він подарував мені один примірник. Я написав рецензію до “Червоного шляху”. Так почалася наша дружба…”

Платон Гайворонський народився 16 листопаду 1899 року, мав вищу юридичну освіту, працював в юридичній консультації м.Луганська оборонцем, тобто адвокатом . Встиг видати дві книги --“Нотатки оборонця” (1931 р.), “Слово (1932 р.)”. У 1938 році був заарештований і звинувачений у співпраці з націоналістичною повстанською організацією. Письменника засуджено до вищої міри покарання з конфіскацією майна. Тільки в 1958 році П.Гайворонського за клопотанням матері було реабілітовано.

Твори Григорія Баглюка перевидавалися тільки один раз – збірка “Синій заєць” (1966 р.). На жаль, книги Платона Гайворонського більше друком не виходили…

У зловісному 1937 році в м.Москві був заарештований учень Сергія Єсеніна, письменник Іван Приблудний (Яків Петрович Овчаренко) родом із с.Безгинове Новоайдарського району. Тільки в кінці 80-х років стараннями літературознавця з м.Луганська Олега Бішарєва знову почали виходити книги нашого земляка, а в селищі Новоайдар споруджено йому пам’ятник (скульптори Микола Щербаков, Олександр і Володимир Смирнови).

Донбас завжди викликав великий інтерес у письменників та художників. Ще в “Окнах РОСТа” до шахтарів Донецького басейну звертався з поетичним словом В.Маяковський, а в 1921 році він написав “Сказку о шахтере-друге, о чунях и каменном угле”. Під час своєї поїздки на Україні поет у липні 1928 року побував у Луганську, де у клубі металістів читав вірші й лекцію про поезію.

Донбас неодноразово відвідував Костянтин Паустовський, у 1933 році він побував на тодішньому Луганбуді, видрукував нарис “1080 паровозів”.

Наприкінці квітня 1928 року приїхав до Луганська Олександр Серафимович, щоб побачити паровозобудівний завод, також зустрівся з робітниками, студентами. Під враженнями від перебування на донецькій землі написав п’єсу “Шахтарі”, оповідання “Маленький шахтар”.

Письменник Іван Микитенко теж прагнув розповісти про працю шахтарів. Взимку 1930 й в 1931 роках він жив серед шахтарів, працював на шахті № 22 біля міста Кіровська (тодішньої Голубівки). Враження про шахтарів стали основою для написання п’єси “Справа честі”.

Ще в довоєнні роки познайомився з нашим краєм Микола Бажан. Він тривалий час жив у м.Луганську у свого батька, який працював геодезистом, а в 60-70 роки бував у Станично-Луганському районі, адже там обирався депутатом Верховної Ради. Після зустрічей з ровеньківськими шахтарями була написана поема “Нічні роздуми старого майстра” (1975 р.)

У 1937 – 1938 роках в архівах Луганська працювали Костянтин Симонов і Михайло Матусовський, наш земляк, випускник Луганського будівельного технікуму. На основі знайдених матеріалів вони видали книгу нарисів “Луганці” (1939 р.) Хоча Михайло Матусовський мешкав у м.Москві, місто дитинства та юності – Луганськ- надихав його на створення проникливих, ліричних творів, які потім нерідко ставали піснями.

Багато письменників воювали на фронтах Великої Вітчизняної війни, На території Луганської області похований Микола Трублаїні,який помер в санітарному потязі біля станції Ровеньки. Загальноосвітній школі№4 присвоєно його імя,а в 1969 році встановлено погруддя (скульптор Ілля Овчаренко.) Восени 1941 року в боях біля с.Дякове Антрацитівського району загинув адигейський народний поет Хусен Андрухаєв, посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу. З війни не повернувся поет з Луганська Юрій Черкаський, який ще в 30-ті роки став автором поетичних збірок “Отвага”, “Стропила”, “Жажда”, “Мост”.

У 1942 році в Луганську (тоді місто називалось Ворошиловград) виступив з промовою перед воїнами Олександр Довженко, а 10 березня того ж року написав патріотичну статтю “Душа народу неподоланна!” Весною 1942 року співробітник газети “За Радянську Україну” письменник Андрій Малишко знаходився у м.Валуйках. У листі від 19 квітня 1942 року він писав: “Днів десять назад я повернувся з Ворошиловграда, був на мітингу молоді. Багатьох знайомих бачив з Києва, Харкова”. Далі А.Малишко повідомляє, що зустрівся з групою київських письменників, серед яких були Андрій Головко, Павло Усенко, Любомир Дмитерко, Іван Нехода. Тоді ж було написано патріотичну поезію “Україно моя”.

Ще в роки Великої Вітчизяняної війни, після звільнення нашого краю Борис Горбатов розпочав написання роману “Нескорені”, а друга частина не менш відомого роману ”Донбас” називається “Крута Марія”, адже в його рідному місті Первомайську була шахта “Марія”. Неподалік від клубу якої в 1988 році й відкрито погруддя письменника (скульптор Григорій Слєпцов). Установлено обласну журналістську премію ім. Б. Горбатова.

У післявоєнні роки в Луганську живуть поети Павло Безпощадний та Микола Упеник. Саме навколо них групувалися молоді творчі сили обласного літературного об’єднання: Василь Горяїнов, Федір Вольний з Красного Луча, Микита Чернявський з с.Смолянинове Новоайдарського району, Степан Бугорков з м.Луганська. Після того, як у 1949 році Павло Безпощадний переїжджає до Горлівки, а Микола Упеник до Києва, якраз ці літератори стали прикладом професійного ставлення до художнього слова.

Бував і Остап Вишня в наших краях. У 1928 році разом з письменниками П.Тичиною, П.Панчем, І.Микитенком, В.Сосюрою, О.Копиленком виступав перед робітниками Луганська. А влітку 1951 року приїжджав до м.Кадієвки (тепер м.Стаханов), зупинявся у свого приятеля місцевого лікаря М.Шалабала.

Літературні шляхи Бориса Олійника теж засвідчені Луганщиною, зокрема художньо-документальним нарисом “За північним Дінцем”. В анотації до цієї книги, що побачила світ у видавництві “Молодь” (1959 р.), говорилося: “Лисичанський комбінат. Хто сьогодні не знає про цю комсомольську будову? Це сюди зі всіх кінців республіки приїхали на заклик лисичанських комсомольців молоді будівельники. Ось про них, славних трударів, і розповідає нарис журналіста Бориса Олійника”. Тепер тут місто Сєвєродонецьк і виробниче об’єднання “Азот” є його головним промисловим підприємством.

Народна творчість Луганщини теж надихала митців на самобутні твори, що є яскравим свідченням духовного багатства українського народу.

…Спочатку про легенди. Їх можете почути скрізь. Майже у кожному селі люди розкажуть про лебедину вірність, про кохання, яке витримало всі випробування.

У 1956 році приїхала до с.Городище Біловодського району фольклорна експедиція студентів-філологів Харківського державного університету. Допитливий юнак з ніжною поетичною душею Олександр Юрченко вслухався в неспішні слова старого вівчаря: “…Тому й називають те місце Лебединою могилою, бо кинулися у воду Оксана з Іваном, але волі не віддали…”

Перповів легенду своїм друзям юнак, але сам забути не міг:

…О горді птиці! Вас взяли

За Деркул бродом понесли.

…Й по берегу – стрімкому схилу –

Насипали курган-могилу

В степу над вами. Вдалині

За Городищем, серед поля,

Сплять лебеді в глибокім сні.

Й лиш тіні упадуть вечірні

У прибережні чагари

Там юні пари на горі

Клянуться на довічну вірність.

Невдовзі поема “Лебедина могила” була надрукована в журналі “Прапор” (1961 р.) Потім О.Юрченко написав чимало книг, а одна з них носить назву “Лебедині крила”.