Тема 1: Історія літератури рідного краю сивої давнини

.

Приведённую выше формулу обычно называют формулой Остроградского в векторной форме. Если записать её в виде или, то получим формулу Остроградского в координатной форме. Естественно, для потока в левой части формулы могут применяться и другие обозначения.

Доказательство.Достаточно доказать формулу в случае, когда тело V - простое, т.е. проекция V на любую координатную плоскость - простая область D, и любая прямая, перпендикулярная этой плоскости и проходящая через внутреннюю точку V, пересекает границу V в двух точках. Если V не является простой областью, мы разобьём её на простые части; тогда сумма тройных интегралов по этим частям, в силу аддитивности, даст интеграл по всей области V ; а при вычислении поверхностных интегралов интегралы по введённым внутренним перегородкам будут браться дважды с противоположными направлениями нормали и взаимно уничтожатся. Кроме того, достаточно доказать формулу Остроградского для каждого из слагаемых: , , , тогда сумма этих формул даст общую формулу. Докажем, например, что . Простую область V, как мы знаем, можно описать следующим образом: . Вычисляем : .Знак последнего слагаемого выбран с учётом того, что на . Если в полной границе области V присутствует цилиндрическая составляющая , то ,поэтому окончательно . Совершенно аналогично доказываются формулы для двух других слагаемых. Формула Остроградского доказана.

Применим формулу Остроградского для решения задачи, рассмотренной в предыдущем разделе: найти поток векторного поля через полную внешнюю поверхность тела, ограниченного поверхностями : ,

.Естественно, ответ получился тот же; но этот способ вычисления оказался самым простым.

17.3.5. Инвариантное определение дивергенции. В разделе 17.2.2.1. Дивергенция векторного поля мы определили дивергенцию как выражение в определённой системе координат : . Теорема Остроградского позволяет понять смысл дивергенции поля в точке М как объективного атрибута векторного поля без использования координатной системы. Пусть - замкнутая поверхность, окружающая точку М, V - тело, заключенное внутри , - вектор единичной внешней нормали к . Тогда . По теореме о среднем для тройного интеграла существует точка такая, что . Следовательно, . Отношение значения некоторой физической величины к объёму принято называть средней плотностью этой величины в объёме; если объём стягивается к точке М, предел средней плотности называется локальным значением плотности в точке М. Таким образом, мы можем трактовать как среднюю плотность потока в объёме V. Будем теперь стягивать к точке М, при этом и V стягивается к точке М; , и, вследствие непрерывности , . Поэтому будет равна плотности потока в точке М, и так как плотность потока определяется независимо от выбора какой-либо системы координат, то дивергенция векторного поля инвариантна относительно выбора координатной системы.

Используем теперь гидродинамическую интерпретацию поля для выяснения физического смысла дивергенции. Пусть (M) - стационарное поле скоростей несжимаемой жидкости. В каком случае поток через замкнутую поверхность может быть отличен от нуля, т.е. в каком случае из V вытекает больше жидкости, чем втекает (при П>0) или наоборот (при П<0)? Ясно, что П>0 может быть только в том случае, если в V появляется дополнительная жидкость, т.е. в V имеются источники поля. П<0 может быть только в том случае, если в V исчезает часть жидкости, т.е. в V имеются стоки поля. Поэтому как плотность потока в точке М определяет силу источника (при >0) или стока (при <0) в точке М.

По аналогии с полем скоростей жидкости считают, что дивергенция определяет силу источников и стоков поля в любом поле (M).

Літературну історію Луганщини варто починати із найвидатнішої пам’ятки писемної культури України-Руси “Слова о полку Ігоревім”, адже на думку істориків та літературознавців події, які відображені в літературному творі, відбувалися неподалік Сіверського Дінця, названого Доном. Річка Каяла згадується у “Слові” п’ять разів. Згадана вона і в Іпатіївському літописі. На березі Каяли військо князя Ігоря зазнало страхітливої поразки. В новіші часи ця назва річки не збереглася, тому тлумачать її по-різному. Найімовірніше, це нинішня річка Макатиха, ліва притока Голої Долини (літописна Сюурлій), яка впадає в Казенний Торець, праву притоку Сіверського Дінця (за теперішнім адміністративним поділом – Слов’янський район Донецької області). Битва Ігоря Святославовича з половцями – 10-12 травня 1185 року – відбулася між Сюурлієм (тобто Голою Долиною) і Каялою (Макатихою). Є й інші думки щодо географічного визначення місця битви. Побутує версія, що Каяла – це Кам’янка, права притока Сіверського Дінця. Окремі дослідники також вважають, що Каяла, то нинішня Красна, а Сюурлій – Борова, теж притока Сіверського Дінця (територія сучасного Кремінського району Луганщини). Не виключена поява й інших гіпотез, суджень, здогадок. Однак стрижневим тут є твердження – південно-східні рубежі Київської Русі пролягали територією нашого краю.

“Слово о полку Ігоревім” спричинило до себе неослабний інтерес багатьох письменників. Мабуть жодна з літературних пам’яток не стала джерелом такої кількості переспівів та перекладів. Їх авторство представлено іменами: Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Михайло Максимович, Юрій Федькович, Омелян Огоновський, Степан Руданський, Панас Мирний, Іван Франко, Максим Рильський, Наталя Забіла, Василь Шевчук…

Серед імен перекладачів є митці, чиє життя і творчість назавжди поєдналися з нашим краєм. Ще в 1885 році молодий вчитель Борис Грінченко здійснив своєрідний переспів “Слова о полку Ігоревім”, адресувавши твір для шкільного вивчення. До речі, його найновіше видання після тривалої перерви вийшло друком в м. Луганську 2000 року.

Про цю літературну пам’ятку в порівнянні з іншими написано чи не найбільше. Сумарний обсяг літературознавчих, мовознавчих, фольклорно-етнографічних досліджень в кілька сотень, а то й тисяч, разів перевищує обсяг самого літературного твору.

Чим же пояснити таку прискіпливу увагу дослідників? Перш за все «Слово о полку Ігоревім» – одна з найдавніших пам’яток історії вітчизняної літератури. Також слід підкреслити на високу художню та ідейну вартість цього твору. Загадковості додає і те, що ім’я автора так і залишається легендарним.

Суперечливі твердження виникають і щодо приналежності «Слова» до певної національної культури. Хотілося б зауважити, що, посилаючись на авторитетні думки вчених, перш за все, завдячуємо історичній долі, яка зберегла для нас цей дорогоцінний витвір мистецтва. Зароджений на українській землі, написаний книжною давньоукраїнською, чи давньоруською, мовою. Такий, що розповідає про українську історію. Однак і в минулому, і нині, і в майбутньому матиме значний вплив на розвиток культур як близьких слов’янських, так і більш далеких народів.

А відоме стало «Слово» тільки в 1795 році, коли граф Олексій Мусін-Пушкін, московський аристократ з нахилом до меценатства та колекціонерства, який з 1791 року став обер-прокурором святійшого Синоду, і, користуючись своєю владою, зумів нагромадити із монастирських бібліотек цінну колекцію. Отож в 1800 році вийшло перше видання «Слова» із перекладом на російську літературну мову, короткою передмовою та поясненням.

Дослідження з’явилися дещо пізніше. В Україні одним з перших на органічну спорідненість «Слова» із традиційною народнопоетичною творчістю вказував Михайло Максимович.

Цікаво, що навіть російський літературознавець Віссаріон Бєлінський, який не був прихильним до української культури, писав: «Слово о полку Игоревом» отзывается южнорусским происхождением. Есть в языке его что-то мягкое, напоминающее нынешнее малорусское наречие. Но более всего говорит за русско-южное происхождение выражающий в ней быт народа. Есть что-то теплое, благородное и человечное во взаимных отношениях действующих лиц этой поэмы». І далі: «Все это отзывается Южной Русью, где и теперь еще так много человечного и благородного в семейном быте… и все это диаметрально противоположно Северной Руси». Думається, що терміни «Южная Русь», «малорусское» не вимагають пояснень. Адже так на той час у Російській імперії було заведено називати Україну.

Із справді наукових позицій окреслив значення «Слова» для української культури видатний літературознавець Сергій Єфремов: «Але навіть у чужій одежі північної копії «Слово» зберегло стільки специфічного українського колориту, що вже перші дослідники старого письменства ані трохи не вагались, що ця поема могла постати тільки на українському ґрунті».

«Слово о полку Ігоревім» спричиняло до себе неослабний інтерес багатьох видатних письменників. Ще раз наголосимо: мабуть жодна з літературних пам’яток не стала джерелом такої кількості переспівів та перекладів. Їх авторство представлено іменами: Тарас Шевченко, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Михайло Максимович, Юрій Федькович, Омелян Огоновський, Степан Руданський, Панас Мирний, Іван Франко, Максим Рильський, Наталя Забіла, Василь Шевчук…

Вирізняється оригінальністю один з найновіших перекладів «Слова» на сучасну літературну мову, що належить письменникові Володимиру Малику. Поданий в його книзі «Князь Ігор» (К. – Український центр духовної культури, 1999). До речі, цей талановитий літератор художньо інтерпретує наукову версію Леоніда Махновця про те що автором «Слова» був княжич Володимир, син Ярослава Осмомисла, брат княгині Ярославни.

Цей шедевр не залишив до себе байдужим і тоді ще мало кому знаного сільського учителя Бориса Грінченка. Отож в 1885 році молодий письменник-педагог здійснює своєрідний переспів «Слова о полку Ігоревім». Сам визначив його жанр – оповідання. Тому й назвав просто – «Князь Ігор». Цей загалом прозовий твір тісно пов’язаний з первинним текстом, хоча його виклад певною мірою подавався спрощено. Адже цей спопуляризований давньоруський твір адресувався насамперед дітям. В ті жорстокі часи національного гноблення Борис Дмитрович смів мріяти про справді народну школу, про вивчення у ній однієї з перших писемних пам’яток вітчизняної культури.

Бориса Грінченка та його дружину Марію Загірню за їхнє шестирічне вчителювання у теперішньому Перевальському районі ми вважаємо своїми земляками. Та варто назвати й інших перекладачів «Слова», чиє життя пов’язане із Східноукраїнським краєм. Згадуючи переспів Бориса Грінченка, пам’ятаймо, що віддаємо шану і його дружині Марії Миколаївні, яка стала першим видавцем та упорядником цього твору. А також доньці Насті, бо це в знак її пам’яті видавалася тоді серія книг.

У 1894 році в місті Бахмут свій варіант осучаснення древнього безсмертного твору здійснив Микола Чернявський – поет неординарної сили. Його вміщено у книзі-збірнику «Слово о полку Ігоревім» (Упоряд. та прим. О. Мишанича. – К.: Рад. школа, 1986).

Наш славнозвісний краянин, літератор і правозахисник, лауреат Державної премії ім. Тараса Шевченка, нині вже покійний Іван Олексійович Світличний по-своєму переспівав «Слово про Ігореву січ» у 1981 році на засланні. Прочитати його можна в книзі «Серце для куль і для рим» (К.: Рад. письменник, 1990).

Не раз звертався до переспівів «Слова» й сучасний поет з м. Луганська Леонід Стрельник.

А в 1894 році в м. Бахмуті древній, безсмертний твір ще раз осучаснив Микола Федорович Чернявський.

Наш славнозвісний краянин, лауреат Національної премії ім. Тараса Шевченка, письменник і правозахисник Іван Олексійович Світличний по-своєму переспівав цей шедевр вітчизняної культури і назвав “Слово про Ігореву Січ”. Це сталося 1981 року на засланні в Алтайському краї.

Найновіший переспів українською мовою належить луганському поету Леоніду Стрельнику, а його видання датується 2003 роком.

Автор перекладу поеми російською мовою ( 50-і роки) Олександр Скрипов.

Коли на Луганщині в 2003 році урочисто відзначали 65-ліття утворення області, неподалік селища Станично-Луганського, біля Сіверського Дінця, був відкритий пам’ятник, який символізує зв’язок “Слова о полку Ігоревім” із сучасністю (скульптор Микола Можаєв)

Біля обласної бібліотеки встановлено монумент легендарному автору “Слова”(Скульптор Іван Чумак).

У нашому краї пролягали творчі дороги поета і драматурга другої половини ХVІІ – початку ХVІІІ століття Климентія Зіновієва, який спостерігши в м.Бахмуті (тепер м.Артемівськ Донецької області) добування солі, написав вірша “Про соляників, торяників, бурлаків, які солі господарські варять”, а також залишив першу в українській фольклористиці збірку “Приповістей посполитих”, тобто записані приказки та прислів’я, яких більше двох тисяч.

А чи справді мислитель і поет Григорій Сковорода теж мандрував землями Луганщини? Авторитетні наукові джерела, серед них дослідження Леоніда Махновця “Григорій Сковорода. Біографія.” (Київ: “Наукова думка”, 1972 р.) дають ствердну відповідь: “Сковорода вирушив у дорогу, треба думати, ще влітку 1781 року. Ймовірно, він подався по добре освоєнній дорозі, яка вела на Кавказ: Бабаї – Зміїв – Балаклія – Слов’янськ – Бахмут – Ровеньки – Таганрог. Що це був саме цей маршрут – маємо підтвердження у притчі “Убогий жайворонок”, створеній восени 1787 року, де Сковорода пише: “В селі Ровеньках прекрасне чув я прислів’я “Не ївши – легше, поївши – краще”.

Думається, найбільш переконливо повірив у те, що навколишніми лугами ходив Сковорода, сучасний письменник з м. Луганська Ярослав Кремінський, що написав поетичну збірку “Великий луг Григорія Сковороди” (2002 р.).