РАННЬОПЕРВІСНА ОБЩИНА

Як уже згадувалося вище, ранньопервісна община ви­никла до початку пізнього палеоліту, наприкінці доби мустьє. Вона існувала і в наступні епохи кам'яного віку (піз­ній палеоліт, мезоліт та початок неоліту) й відповідала при-ІІдаснюючому господарству.

1. Природне середовище.

На відміну від тварин, адаптація людини сучасного типу до різноманітного природного середовища мала не біологічний, а соціальний характер. Залежно від навколишнього середовища виникали різні форми господарської діяльності. Значною мірою відрізнялися засоби господарювання населення тропічних лісів, гірських районів із їхньою вертикальною зональністю, відкритих саван, прильодовикової зони й т. ін.

Загальною рисою усіх варіантів господарської адаптації первісних общин був подальший розвиток полювання на різних тварин. Щодо збиральництва та рибальства, то їхня питома вага в раціоні мисливців залежала від конкретних умов навколишнього середовища. Якщо в південних регіонах питома вага продуктів збиральництва в раціоні харчування первісної людини була досить значною, то в північних основою раціону вважалася мисливська здобич.

Становлення людини і суспільства в цілому відбувалось у сприятливих кліматичних умовах. Протягом більше як 2 млн років розвитку людства похолодання, пов'язані із зледеніннями, можна розглядати лише як епізоди в історії теплого клімату. З наближенням до сучасності зростала тривалість холодних епох. Крім того, повторюваність холодних епох частішала, а похолодання посилювались. Розвиток людського суспільства в північних широтах земної кулі в пізньопалеолітичну епоху відбувався під впливом переважно холодного клімату, хоча сам перехід до пізнього палеоліту здійснився в період кліматичного оптимуму.

Вюрмське (валдайське) зледеніння за розміром льодови­кового щита, порівняно з попереднім, рисським, було меншим, однак клімат вюрмського часу був холоднішим. Такий палеокліматичний парадокс пояснюється тим, що в цей час північна частина Світового океану вкрилася суцільним льодом, утворивши разом з материками своєрідний величезний суходіл. Європа опинилася в глибині цього суходолу, що зумовило її різкий континентальний клімат, який існує, й понинів Сибіру.

Середньорічна температура на поверхні землі знизилася на 5°С. Максимум похолодання припадав на період 18-20 тис. років тому. П’ять відсотків всієї світової вологи зо­середжувалося на суші у вигляді льоду. Внаслідок цього рі­вень Світового океану знизився на 100 м. Це спричинило зміну обрисів материків, зокрема, утворилися сухопутні «мости» до Британських островів, Індонезії, Аляски. Суходоли утворилися також на місці мілководних ділянок морів, зокрема, Азовського моря, Одеської затоки. Чорне море взагалі перетворилося на невеличке озеро, а Кримський півострів являв собою підвищену ділянку степової зони Східної Європи. Поглибились долини всіх річок. Узагалі рельєф став більш розчленованим, що сприяло загонному полюванню.

Материкові льодовики мали величезну товщу: в Північній Америці — 3800 м, у Гренландії — 3300 м, у Скандинавії — 2500 м. Для порівняння нагадаємо, що найвища гора України, Говерла, має висоту 2061 м. Під час максимуму валдайського леденіння середньорічна температура в Європі сягала — 2 °, січнева — 14 °, липнева — +12°. З наближенням до краю льодовика липнева температура знижувалася до +8° — 10°.

У той час уздовж межі льодовикового щита, яка проходила поблизу верхів'я Дніпра, існувала неширока зона (100 — 200 км) прильодовикової рослинності (поєднання степових і тундрових угруповань із березовим і сосновим поліссям). Південніше, приблизно до гирла Десни, утворилася зона перигляціального лісостепу (лугові степи з сосновими, листяними, зокрема березовими, лісами). Далі, до межі обмілілого Чорноморського басейну, простягалася велика зона холодних степів, яка по долинах річок і балок членувалася острівцями лісостепу (лугові степи з березовими, сновими та широколистяними лісами). Вони займали Донецький кряж, центральну частину Приазовської височини, Надпорізький вигин Дніпра та ширшим масивом — південну частину Пруто-Дністровського межиріччя.

У Прикарпатті великі території займали мішані та хвойні ліси, а в Карпатах — низькорослі чагарникові та альпійські луки. І лише Кримські гори були вкриті широколистяними і хвойно-широколистяними лісами.

Ближче до кінця льодовикової епохи, коли льодовиковий щит відступив за межі Руської рівнини, рослинні об'єднання набули рис близьких до сучасних. У північній зоні місця прильодовикової рослинності зайняли лісові формації. Території від верхів'їв Дніпра і до гирла Десни займали соснові ліси. Південніше Прип'яті, в межиріччі Дніпра і Случі, а також у Західній Волині росли сосново-березові ліси, у Прикарпатті — темнохвойні (з ялини та піхти) і березово-соснові. В Карпатах збереглися субальпійські луки та гірські тундри, а в Кримських горах — широколистяні та хвойно-широколистяні ліси.

Південніше гирла Десни простягалися лукові й різнотравні степи. На півночі Лівобережжя вони доповнювалися березовими перелісками, набуваючи характеру лісостепу. Лісостеповими ділянками (з сосновими і широколистяними лісами) залишалися також підвищені регіони степової зони — Донецько-Приазовська височина, Надпорізький вигин південна частина Буго-Дністровського межиріччя.

Розселення тваринного світу валдайської епохи слід розглядати як результат зміни ландшафту. З посиленням зледе­ніння, скороченням лісових зон і поступовим розширенням степових і лісостепових перигляціальних ландшафтів біль­шість тварин втратила сприятливе природне оточення, вна­слідок чого стався розпад біоценозів міжльодовиків'я і сформувався мішаний льодовиковий комплекс фауни.

На матеріалах фауністичних решток пізньопалеолітичних поселень України В. І. Бібіковою та Н. Г. Білан простежене зональне поширення окремих видів тварин. В епоху максимуму валдайського зледеніння через територію України, як установили ці дослідниці, проходило три фауністичні зони. Для першої зони (від краю льодовикового щита до па Десни) було характерним переважання тундрових і степових видів фауни (мамут, північний олень, носоріг, вівцебик), для другої (від гирла Десни до Надпоріжжя) — тундрових і степових видів з участю лісових (північний олень кінь, бізон, мамут); для третьої (від Надпоріжжя до Чорної морського басейну) — степових видів, зокрема, бізона, ко­ня, сайгака, частково північного оленя (під час сезонних міграцій).

У цілому на території України в пізньому палеоліті переважала певна спеціалізація мисливсько-збиральницького господарства по окремих регіонах. Подесення та Середнє Подніпров'я були зонами існування переважно мисливців на мамута. У степовій зоні України полювали на різних ко­питних, здебільшого бізонів і коней. У Подністров'ї та При­карпатті крім мисливства, значного розвитку набуло зби­ральництво. В фіналі пізнього палеоліту в Поліссі мешкали також мисливці на північного оленя.