Лекція №2
ПЛАН
В Україні у ХІХ – на початку ХХ ст.
Лекція №2. Становлення і розвиток історичного краєзнавства
- Паростки історичного краєзнавства (ХVІІ–ХVІІІ ст.):
· національне літописання і історична проза ХVІІ–ХVІІІ ст. як вияв зацікавлення історією рідного краю;
· збирачі старожитностей та перші публікації краєзнавчих праць у ХVІІІ ст.;
· Україна, рідний край очима чужоземців;
· топографічні описи як жанр краєзнавчої літератури.
- Початки професійної історико-краєзнавчої діяльності (перша половина ХІХ ст.):
· виникнення наукових осередків і товариств на Наддніпрянській Україні. Михайло Максимович;
· «Наддніпрянська українська трійця», її роль у формуванні національного історичного краєзнавства;
· «Руська трійця» – пробудження національної свідомості західних українців;
· поява перших музеїв на Україні.
- Наукові товариства, організації, музеї і формування національного історичного краєзнавства на Наддніпрянщині у другій половині ХІХ – початку ХХ ст. Павло Чубинський. Володимир Антонович. Дмитро Яворницький.
- Історико-краєзнавчі дослідження на західноукраїнських землях у другій половині ХІХ – початку ХХ ст.:
· початки краєзнавчої літератури та мандрівництва в Галичині;
· Іван Франко – теоретик краєзнавства;
· роль «Просвіти» та НТШ у формуванні національного краєзнавства;
· діяльність Володимира Гнатюка та Володимира Шухевича.
1.1. При визначенні часу зародження краєзнавства слід враховувати наявність у культурно-освітньому житті суспільства таких основних складників:
1) місцевих сил дослідників, осередків, товариств, метою яких є вивчення краю, того чи іншого населеного пункту;
2) друкованих видань літератури і періодики, в яких публікуються матеріали про край;
3) регіональних музеїв, у яких уречевлюються результати пошуків з метою збереження пам’яток історії і культури та їх популяризації серед населення.
Дуже давні спроби краєзнавчих описів дослідження має Холмщина. Першим істориком, який звертав особливу увагу на її старовину, був холмський уніатський єпископ Яків Суша, автор історико-краєзнавчої праці «Фенікс» (1646). Він з любов’ю писав про землю, на якій жив: «... справді Холмська земля потоками пливе, ручаями живе, ставами рясніє, озерами славиться, ріками Бугом і Вепром до Гданська, Прип’яттю й Турією в поліські далекі країни, до Дніпра свої сплавляє достатки, врешті луками й лісами достатньо й оздобно одягається».
Спочатку елементи краєзнавства з’являються в історичній науці, етнографії, фольклористиці, географії, які в Україні починають формуватися наприкінці XVIII – першій половині XIX століття і пов’язані з добою бароко, а пізніше-літературного романтизму. Перші дослідники обрали полем своєї діяльності ту частину України, якій російське урядовство дало назву «Мала Росія». З імперської точки зору вони, звичайно, вважались регіоналістами, якими себе й почували, хоча були палкими українськими патріотами.
1.2. Певною мірою попередником краєзнавства в Україні було національне літописання, покликане до життя духовно-психологічними та політичними чинниками XVII століття. Воно утверджувалось волелюбною козаччиною і стало відповіддю на потреби пізнання історії рідного краю, ознакою усвідомлення національної окремішності. У ХVІ–ХVІІІ століттях краєзнавчі елементи особливо яскраво виступають у козацьких літописах Григорія Граб’янки, Самійла Величка, Самовидця («великих») та численних регіональних, або крайових («малих»), які називаються за територіями: Львівський, Острозький, Київський, Волинський, Чернігівський, Хмільницький, Добромильський та ін. Різновидами регіональних літописів вважаються хроніки монастирів – Мгарського, Плісницько-Підгорецького, Сатанівського, Межигірського, Густинського, Вінницького. Ревний дослідник нашого середньовіччя письменник Валерій Шевчук зазначає: «Малі" літописи фіксували не тільки загальнонаціональні, загальноукраїнські події, а й багато фактів з місцевого життя» і, отже, мали краєзнавчий зміст.
Феодосій Сафонович у «Хроніці» (1672) наголошував на потребі для кожного українця «про свою батьківщину знати й іншим, що питатимуть, сказати», і переконував своїх читачів у цьому досить доступно: «... людей, які не знають свого роду, вважають за дурних».
Однак слід підкреслити, що наші найвідоміші літописці називали стан вивчення історії рідного краю незадовільним. Григорій Граб’янка на початку свого літопису в «Слові до читача» з гіркотою нарікав, що історія інших народів описана, а рідного – «в безодні забуття», хоча сам він «вибирав дещо з щоденників наших воїнів», «дещо з церковних та мирських літописців», «долучав розповіді очевидців, що ще й нині в живих живуть».
Ще різкіше висловився Самійло Величко: «Героїчні діла наших сармато-козацьких предків полишили їх власні писарі без опису й пояснення так, що вони внаслідок їх лінивства вкриті нікчемним плащем забуття». А відомий письменник і церковно-релігійний діяч Феофан Прокопович у підручнику з риторики (1706), пишучи про роль історіографії, скаржився: «Чи не прохає помочі у красномовстві наша батьківщина, коли стільки славних учинків пішло у забуття? Ледве що переказано пам’яті потомства з того, чого довершила вона досі, а це тому, що не було письменності, не було такої людини, котра занесла б це в історичні пам’ятки». Через сто років таке ж нарікання зустрічаємо у «Записці про початок, походження й гідність української шляхти» (1809) повітового маршала у Ромнах Василя Полетики: «Скрізь стараюся відшукати відомості, що відносяться до української історії, але находжу їх мало. Досі ми не маємо повних історій нашої батьківщини. Вірні й важніші сліди їх губляться, як запримічую, стільки ж майже в нещасних спустошеннях, стільки й у самих занедбаннях».
Це занедбання пояснювалося не стільки «лінивством», скільки політикою російського царизму, що була спрямована на викорінення будь-якої пам’яті про колишню державність України. Усі видавничі засоби зосереджувались у руках тих книжників, які проводили цю політику у життя.
Отож, усі наші літописи побачили світ лише у XIX столітті. Тут варто нагадати слова історика Дмитра Дорошенка, який спроби пізнати історію рідного краю назвав протестом проти антиукраїнської колоніальної політики імперського уряду: «І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Катерини ІІ, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть і сама пам’ять про часи гетьманщини зникла, щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ од москалів, – саме тоді українські патріоти починають збирати пам’ятки до історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам’ять про колишнє самобутнє житія рідного краю». Історик підкреслював, що схильність до пізнання національної історії проявляли саме нащадки українського козацтва. Вони були першими збирачами, колекціонерами старожитностей, авторами історичних праць. Це, зосібна, Андріян Чепа, Петро Симоновський, Василь Рубан, Опанас Шафонський, Василь Полетика, Федір Туманський, Яків Маркович, Василь Ломиковський. На цьому наголошував і М.Возняк: «Під зверхньою поволокою обмосковлення жеврів вогник українського патріотизму, що велів більш освіченим представникам українського громадянства збирати, описувати й досліджувати особливості старого українського побуту». Збирачі старожитностей стали авторами перших краєзнавчих праць.
1.3. Уже наприкінці XVIII – на початку XIX століття у кількох містах України визріває ідея створення наукових товариств. Одне з них – старовинний Глухів, визначний центр науки і культури 70-80-х років ХVІІІ століття тут була резиденція так званої Малоросійської колегії – вищого адміністративного органу Гетьманщини (1764–1786). У цьому місті працювали тоді історики, етнографи, статистики Дмитро Пащенко, Опанас Шафонський, Петро Симоновський, Андріян Чепа, які зробили описи українських намісництв Російської імперії, письменник і філософ, архіваріус Малоросійської колегії Яків Козельський, поети Іван Мартос, Гнат Максимович. Провідну роль у гуртку відігравав учений, письменник Федір Туманський. Він мав задум заснувати у Глухові наукове товариство – «Академічні збори», але здійснити цього йому не вдалося. В історію краєзнавства він увійшов ще й тим, що був автором анкет-програм для збирання історико-географічних, економічних, етнографічних, природознавчих, антропологічних відомостей з Лівобережжя. Пізніше, перебуваючи у Петербурзі, Ф.Туманський входить до українофільського культурно-політичного гуртка, що склався навколо графа Олександра Безбородька. З цього гуртка, до якого входили такі видатні державні діячі, митці та літератори, як Віктор Кочубей, Дмитро Трощинський, Осип Судієнко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, Дмитро Бортнянський, Яків Маркович, вийшов цілий ряд інших праць, присвячених Україні. Сам Ф.Туманський видавав журнал «Российский магазин», у якому публікувалися матеріали і документи з історії України (Літопис Граб’янки, Білоцерківський універсал 1648 року, український словничок).
В останній чверті ХVІІІ століття з’являються (переважно в Петербурзі) перші друковані видання, що мають і український («малоросійський»), і, певною мірою, регіональний характер. Починає формуватися історичний напрямок краєзнавства. Саме тоді виходять у світ книги уже згадуваного Василя Рубана з міста Ромни – перекладача з турецької мови у Колегії закордонних справ (служив на Запоріжжі біля Микитиного перевозу дня видавання паспортів) і члена Вільного економічного товариства, що започаткувало краєзнавство в Росії: «Краткие географические, политические и исторические сведения о Малой Росии с приобщением украинских трактатов и известий о почтах, также списки духовних и светских там находящихся ныне чинов, числе народа и прочая» (1773), «Краткая летопись Малой Росии с 1506 по 1776 год с изъявлением настоящего образа тамошнего правления и с приобщением списка прежде бывших гетманов, генеральних старшин, полковников и иерархов; также землеописание с показанием городов, рек, монастырей, церквей, числа людей, известий о почтах и других нужных сведений» (1777), «Землеописание Малой Росии, изъявляющие города, местечки, реки, число монастырей и церквей, сколько где выборных казаков, подпомощников и посполитих по ревизии 1764 года находилось; также дополнения о полтавском полку, известия о почтах и трактах...» (1777). Подаємо такі розлогі назви, щоб читач мав уявлення про краєзнавчий зміст цих публікацій.
Є свідчення про безпосередню участь у виданні (чи навіть співавторство) книги В.Рубана «Краткая летопись Малой Росии» Олександра Безбородька, який на початку своєї кар’єри в Петербурзі був українофілом, а врешті став канцлером Російської імперії. 1776 року в листі до батька він прохав надіслати йому рукописні праці з історії України. Через рік, коли книга була надрукована, О.Безбородько надіслав її батькові, а в супровідному листі дякував за виховання патріотичного почуття: «Вправляючись у вільнім від інших занять часі цим приємним для мене трудом, я благословляю ваші милостиві старання в моїй молодості, щоб привести мене до точного і докладного пізнання стану землі, де я народився, і всіх подій, що в ній відбулися».
Онук відомого козацького мемуариста Яків Маркович задумав створити, мовлячи по-теперішньому, енциклопедію українознавства, але встиг видати лише перший том під назвою «Записки о Малой России» (1798) – книгу про історію, демографічну характеристику земель Придніпров’я (Чернігівщини, Полтавщини), «перейняту ентузіастичною любов’ю до рідного краю і до свого народу» (Д.Дорошенко), зокрема в розділах «Історичне зображення країни, що називається нині Малою Росією», «Загальний фізичний опис Малоросії», «Характеристика малоросіян», «Малоросійська гідрографія та опис історичний і фізичний найвідоміших рік, що течуть в Малоросії», «Вирахунок мінералів, відкритих досі в Малоросії»; вихованець Київської академії, вчитель П.Симоновський виступив перед громадськістю з «Кратким описанием о козацком малороссийском народе и о его военных делах» (1783).
Прикметним є той факт, що однією з перших у Європі етнографічних монографій стала праця засланого до Сибіру українського козака Григорія Новицького «Краткое описание о народе остяцком» (1715). А офіцер російської армії українець Григорій Калиновський, безперечно під впливом свого дядька В.Рубана, у 1777 році видав дослідження під назвою «Описание свадебных обрядов в Малой России и Слободской Украинской губернии, а также в великороссийских слободах, населённых малороссиянами». Уродженець Харківщини, талановитий музикант, співак і композитор, камер-музикант при дворі Катерини П, Василь Трутовський у четвертій частині свого «Собрания российских простих песен с нотами» (1795) – одного з перших нотних видань у Росії – подав українські народні пісні. Отже, до цього часу належать і початки фольклорно-етнографічного краєзнавства.
У другій половині XVIII століття і в самій Росії, зокрема в Петербурзі та Москві, посилюється зацікавлення Україною усе ширшого кола освічених громадян – завдяки національній самобутності народу, його великій і трагічній історії; царської адміністрації та її установ – з огляду на можливості інтенсивнішого економічного визискування населення, використання природних та культурних багатств і цінностей, а також під впливом імперсько-централізаторських праг нень цілком «привласнити» її і зросійщити. Тому часто значні за обсягом роботи викликались аж ніяк не усвідомленими духовно-краєзнавчими мотивами, а суто воєнними, державно-урядовими, утилітарними потребами.
Окремо варто сказати про так званий «Румянцевський опис Малоросії, або Генеральний опис Малоросії» – перепис спеціальною комісією у 1765-1769 роках населення і господарств Лівобережної України з метою запровадити підвищене оподаткування. Відомо, що тодішній дослідник українського життя Федір Туманський запропонував управителю Гетьманщини Румянцеву програму для збирання історико-географічних, статистично-економічних та етнографічних даних. Що з цього вийшло на практиці, свідчить невідомий автор «Истории Русов»: «Граф Румянцев року 1767-го звелів учинити всьому народові і його майнові генеральний опис. За комісіонерів до того призначено в кожному повіті штаб-, обер- і унтер-офіцерів з численними писарями та рядовими із великоросійських констатуючих полків і залог, які, знавши тільки муштрувати солдатів, чинили за тими правилами і з селянами. В кожному селі виганяли народ з хат на вулиці, не минаючи нікого, і навіть грудних немовлят, шикували їх шеренгами і тримали так на всякій погоді, чекаючи, аж доки перейдуть вулицями головні комісіонери, які, роблячи їх перекличку, значили кожного на груцях крейдою та вуглем, щоб з іншими не змішався. Худобу обивательську тримали разом з її господарями і також оглядали й переписували, як маєток господарів. Ревшце худоби і плач дітей здалеку сповіщали, що зближаються до них комісіонери з численними асистентами. Після людей і скотини бралися до поміщиків і власників. Від них вимагали документів і доказів на володіння маєтностями та землями і тут-то потрясали всі скарби кожного».
Ось як творилося тоді офіційне «краєзнавство»! Проте «Румянцевський опис» містить у собі надзвичайно цінні дані для науки, соціально-економічної характеристики територій Лівобережної України: Стародубського, Чернігівського, Прилуцького, Київського, Гадяцького, Переяславського, Лубенського, Миргородського, Полтавського та Ніжинського полків.
Принагідно відзначимо і таку закономірність у розвитку країно-пізнавальних інтересів: «своє», близьке, вважається достатньо знаним, бо ж завжди перед очима, а тому дослідницька увага часто спрямовується не на свій край, свою країну, а назовні, на незнане – як виглядає переповнене чудесами «тридев’яте царство», які його звичаї та побут. Це помітно з античності – від Геродота і до наших часів. Українець ігумен Данило з Чернігівщини вирушає на святу землю – в Палестину; росіянин Афанасій Нікітін здійснює «ходіння за три моря» – в Іран та Індію. Численні західноєвропейські Колумби відкривають для європейців Америку та Африку. А, скажімо, російське краєзнавство XVIII століття пишається дослідженням не своїх центральних, корінних областей, а Приуралля, Сибіру, Сахаліну, Камчатки.
Звичайно ж, багатьох учасників тих довготривалих і ризикованих експедицій та мандрівок, що часто організовувалися урядами з метою територіальних прирощень та «казкового» збагачення, кликав до пізнання невідомих країв, передусім, духовно-психологічний інтерес, який з давніх часів притаманний навіть тим людям, які ніколи не виїжджали за межі своєї округи. Іван Франко спостеріг: «Живучи між народом і частенько балакаючи з ним про всякі діла, я не раз дивувався, як то цікаво випитуються наші люди про чужі краї! Як то там виглядає, які там гори, які ліси, що там росте, які звірі, які ріки, які люди?».
1.4. Так само спочатку «випитували» у бувалих людей, а потім під час різних мандрівок і самі вивчали наш побут, звичаї численні чужоземці. Як екзотична, українська земля описувалась ними, але, на жаль, та література, з огляду на мовні та цензурні бар’єри, не могла свого часу вплинути на розвиток краєзнавства в Україні. Однак чужомовна література про наш край надзвичайно багата, в чому переконують видана 1938 року у Львові книга «Чужинці про Україну» і двотомна антологія «Людина і довкілля» (Київ, 1995). Упорядник книги «Чужинці про Україну» історик і мистецтвознавець Володимир Сочинський зібрав у ній уривки численних писань візантійських, арабських, європейських, російських авторів про Україну та її народ ХVІ-ХVІІ століть. Зазначивши, що ці описи дають величезний і дорогоцінний матеріал про географічні, побутові, економічні особливості країни в усіх найрізноманітніших галузях краєзнавства, він вважав, що українські читачі мають бути ознайомлені з ними. На думку вченого, відома книга «Опис України» (1650) французького інженера Гійома де Боплана, який «загалом студіював краєзнавство України в найширшому розумінні цього слова», – це неначе перший підручник українського краєзнавства, бо в ньому скупчені цінні відомості з географії, історії та етнографії українського народу, а особливо відомості про звичаї та побут українців, організацію та військовий рівень козацтва, природу, підсоння, флору і фауну України, різне ремісниче виробництво, промисел і торгівлю.
Наприкінці ХVІІІ і в першій половині XIX століття вийшли друком багатьма мовами у різних країнах Європи книги, в яких більшою чи меншою мірою змальовувалась Україна очима мандрівників і споглядачів. Можна назвати хоча б книги французького дипломата та історика Жана-Бенуа Шерера «Літопис Малоросії, або Історія козаків-запорожців та козаків України» (1788), австрійського історика Йогана Христіана Енгеля «Історія України й українських козаків, як також Галичини й Володимирії» (1796), видатного німецького вченого і мандрівника Йогана Георга Коля «Україна, Мала Росія» (1841), нарис французького письменника Проспера Меріме «Козаки України та їхні останні отамани» (1854) та його ж дослідження «Богдан Хмельницький» (1863), твори польських хроністів, російських учених Василя Зуєва, Петра Шалікова, письменників Івана Аксакова, Петра Сумарокова та ін.
Більшість чужоземців із симпатією ставились до українського народу, відзначали привабливі риси його культури, побуту, ментальності. Наведемо спостереження німця А.Гакстгаузена («Сіуції», 1847): «Українець вдумливий, запальний, радо згадує минуле свого народу і кохається у спогадах про героїчні вчинки своїх предків. Коли його спитати, хто він, то відповість з радістю і гордістю: «Я – козак!». Іншу рису українців, а саме художню обдарованість, підкреслив російський етнограф Петро Шаліков, який у 1803 році мандрував Україною. У двох перших розділах праці «Путешествие в Малороссию» він описав Дніпро, «прекрасні береги прекрасної ріки» і свої враження сформулював афористично: «Малоросія – друга Італія: живописців, співаків, музикантів тут створює природа».
Українська природа, краєвиди, архітектурні пам’ятки викликали інтерес у багатьох художників Польщі, Росії та інших країн Європи. Чудовим набутком нашого краю стали малюнки з Волині, Поділля поляків Зигмунта Фогеля-Пташека, Генріка Пейєра, Наполеона Орди, Юзефа Крашевського, Оліуша Коссака, частина яких виставляється в музеях і репродукується у різних виданнях. У Музеї російського мистецтва у Петербурзі зберігається альбом англійського художника, студента Оксфордського університету Дж. Джемса. Перебуваючи в Україні влітку 1814 року, він відобразив свої враження в малюнках «Криниця, де святий Володимир хрестив перших руських прозелітів у Києві», «Вид старого Києва з околиці Печерська», «Вид на Київ здалеку», «Київ з берега Дніпра». Художник змалював також інші міські (Житомир, Звягель, Остріг, Броди) та сільські краєвиди.
1.4. Пізнанню країв України сприяли топографічні роботи, виконані у зв’язку з адміністративно-територіальною реформою (утворенням губерній) у Російській імперії 1777 року: з’являється великий попит офіційних кіл урядових та місцевих органів управління на економічно-географічно-статистичну інформацію. Цей попит відчули і в середовищі української інтелігенції, яка переживала тоді один з періодів самопізнання і самовизначення. Складаються описи намісництв Чернігівського (здійсненого істориком, статистиком, етнографом, лікарем за фахом Опанасом Шафонським) «с кратким географическим и историческим описанием Малой России, из частей коей оное наместничество составлено» (1786), Київського (1786), Харківського (1788). І досі викликає інтерес дослідників ще одна праця під назвою «Описание Черниговского наместничества», датована 1781 роком і написана Д.Пащенком. Публікуючи її у 1867–1868 роках, О.Лазаревський підкреслив, що автор у своїй книзі подав ті відомості, «збирання яких не може бути досягнуте кабінетною працею, а необхідно вимагає місцевого вивчення». 1786 року група морських офіцерів для стратегічних потреб на замовлення Адміралтейської колегії виготовила «Атлас реки Днепра». У цьому картографічному творі маємо статистичний опис берегів Дніпра від Києва до Херсона, відображено прилеглі до ріки міста, села, хутори, фортеці, форпости, зазначено показники глибин. З’являються такі праці офіційних світил науки, як «Физическое описание Таврийской области» (1785) К.Габліца, «Краткое физическое и топографическое описание Таврийской области» (1795) П.Паласса та інші.
Нещодавно віднайдено в архіві й опубліковано (1997) інші твори того часу в жанрі топографічно-статистичних описів: «Топографическое описание Малороссийской губернии» (1798-1800), «Топографическое описание Малороссийской Черниговской губернии» (1805), «Ведомости о положении и пространстве городов Малороссийской Черниговской губернии» (1810). Особливий інтерес являє собою «Топографическое описание Полтавской губернии, сочинённое старшим учителем Полтавской гимназии Федором Каруновским» (1809). Цю працю вважають однією з ранніх краєзнавчих студій. Її автор більше натураліст, ніж історик: «Клімат, ґрунт, флора, фауна – це питання, які цікавлять його. У пошуках відповідей він часто виїжджав у повіти як дослідник-краєзнавець. Він цікавився народною медициною, повір’ями, обрядами».
Поштовхом до розвитку місцевих досліджень у першій половині XIX століття стали такі визначні праці, як чотиритомна «История Малой России» (1822) Дмитра Бантиш-Каменського, яка мала такий підзаголовок: «З дев’ятнадцяттю портретами, п’ятьма рисунками, двадцятьма шістьма розфарбованими зображеннями малоросіян у старовинному одязі, планом Берестецької битви, знімками підписів різних гетьманів та ватажків козаків і з картою, яка показує Малоросію під володінням польським на початку XVII ст.» і вважалась уже на той час найкращим і найточнішим посібником для вивчення малоросійського краю, та «История Малороссии» (1842-1843) Миколи Маркевича. А першими власне історико-краєзнавчими виданнями цього періоду можна вважати фундаментальну працю педагога, директора київської гімназії, першого київського археолога Максима Берлинського «История города Киева», створену ще в 1798–1799 роках, його ж «Краткое описание Киева, содержащее историческую перечень сего города» (1820) – в жанрі історичних нарисів про населені пункти; «Волынские записки» (1809) губернського прокурора в Житомирі Степана Русова, в яких подано відомості про пам’ятки старовини, сільське господарство, початки промисловості, водні та сухопутні види комунікацій, населення (шляхта, купецтво, міщанство, селянство, духовенство) Волині; «Историко-статистическое описание Харьковской губернии 1836 года» Вадима Пассека – в жанрі губерніальних описів. Значно ширшими від останніх були «Записки о Полтавской губернии» управителя Полтавської скарбової палати Миколи Арандаренка, що вийшли друком трьома частинами в 1846-1852 роках. Офіційним духом імперської ідеології була перейнята праця Аполлона Скальковського «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края с 1730 по 1823 гг.» (1836-1838).
Цього часу з’являється ряд видань польських авторів: священика, історика Вавжинця Марчинського «Статистично-топографічний та історичний опис Подільської губ.» (1820-1823, т. І-ІІІ), письменників Юзефа Крашевського «Спогади з Волині, Полісся і Литви» (1840), «Спогади з Одеси, Єдисану і Буджаку» (1843-1846), Михайла Грабовськош «Огляд могил, валів і городищ Київської губернії» (1848), істориків та етнографів Олександра Пшездзецького «Поділля, Волинь, Україна. Картини місць і часів» (1840-1841), Юзефа Снядецького «Полісся. Географічне положення, рільництво, торгівля» (1845).
Зростає увага до історії окремих населених пунктів. Почав формуватися один із найпоширеніших жанрів краєзнавчої літератури – нарис про місто. Автори цих нарисів зосереджували свою увагу на минувшині, не даючи характеристики сучасного стану того чи іншого міста, що стало обов’язковим для цього жанру нині. Прикметно, що у виданнях та журнальних публікаціях широко використовувалися статистичні дані та етнографічні матеріали. Тут, передовсім, слід назвати праці «О городах и селениях Черниговской губернии, упоминаемых в Нестеровой летописи» (1815) М.Маркова, «Очерк истории г. Киева» (1836) історика та етнографа Миколи Закревського, «Города Харьковской губернии» (1839) Вадима Пассека, «История Пересопницы и Дубровицы» (1840), «Город, ныне местечко Степань» (1851) Михайла Максимовича; «Луцк», «Очерк истории Чернигова». Краєзнавчі елементи виразно проявилися вже в літературі Київської Русі, зокрема у «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігоревім», Галицько-Волинському літописі, а пізніше також в купчих і дарчих грамотах ХІV–ХVІ ст., у яких фіксувалася економічна практика тогочасних господарників.
Подальший розвиток краєзнавчих зацікавлень (головно – історичних) пов'язаний з добою бароко, а пізніше – літературою романтизму. Краєзнавчі знання фіксувалися у національній історіографії ХVІІ–ХVІІІ ст., що була покликана до життя козаччиною. Поштовх краєзнавчим дослідженням в Україні дали топографічні роботи, які провадили державні інстанції Російської імперії, головним чином з військових та економічних міркувань.
Як науковий напрямок, краєзнавство, зокрема історичне, починає формуватися з кінця XVIII століття, з появленням перших друкованих видань, що публікують різноманітні матеріали місцевого характеру.
Проте, необхідно підкреслити таку дуже важливу для розуміння процесу зародження і становлення краєзнавства думку: наприкінці ХVІІІ і в першій половині XIX ст. в Україні воно не мало чітко вираженого національного характеру.
Незважаючи на це, можна стверджувати: наприкінці XVIII – в першій половині XIX ст. поступово сформувалися основні складники краєзнавства, тому вважаємо цей період часом його зародження в Україні.
2. У науково-культурному середовищі все чіткіше усвідомлюється потреба вивчення регіонів, минувшини історичних населених пунктів. В університетських містах створюються наукові товариства, які і підпорядкували свою діяльність потребі вивчення регіонів. У 1812 р. засновується Товариство наук при Харківському університеті. Зацікавленість археологічними дослідженнями краю проявив його засновник, громадський діяч Слобожанщини, економіст Василь Каразін. Ініціатором краєзнавчих починань тут був професор, декан історико-філологічного факультету Григорій Успенський – автор однієї з перших інструкцій для історико-топографічних і статистичних відомостей про край. Тоді були організовані і перші експедиції вчених університету та краєзнавців у сільські місцевості Слобожанщини.
У Харкові починають виходити перші на теренах України регіональні періодичні видання, в яких, крім літературно-художніх творів, публікуються матеріали з історії та етнографії Слобожанщини, які дають вихід у світ результатам пошукової діяльності місцевих дослідників, збуджують інтерес до краєзнавства все ширшого кола читачів, насамперед інтелігенції та духовенства. Виразні українознавчі прикмети мали «Украинский вестник» (1816-1819), «Украинский журнал» (1824-1825). Редакція «Украинского вестника» запевняла читачів у своєму бажанні «скільки можливо відкрити всі відомості стосовно тутешнього краю». Здійсненням цього задуму були такі публікації, як «Записка о Слободских полках» (1812) Іллі Квітки – дядька письменника Г.Квітки-Основ’яненка, яку називають першим історичним твором про Слобожанщину, де містились офіційні документи з історії краю; «Письма из Малой России» вихованця Харківського університету Олексія Левшина (тут маємо описи Полтави, Миргорода, Лубен та ін.); подорожньо-етнографічні нариси швейцарця за походженням Івана Вернета, нариси М.Грибовського «О Малой России» та «Исторические замечания о Малороссии». Журнал мав розділ «Про Харків».
Нариси про окремі населені пункти публікувалися і в часописі «Украинский журнал». Це – «Описание Кременчука» А.Корнеліуса, «Описание города Прилуки» А.Мещерського, «Описание Гадяча» М.Бублієва.
У першій книзі альманаху «Молодик» (1843) було надруковано нарис Г.Квітки-Основ’яненка «Основание Харькова», статті В.Каразіна «Взгляд на украинскую старину», К.Сементовського «Очерк малороссийских поверий и обычаев», а у четвертій (1844) – уривки з «Истории Малороссии» М.Берлинського.
У 30-40-х роках у Харкові створюється й активно діє гурток «любителів української народності» (Ізмаїл Срезневський, Амвросій Метлинський, Петро Гулак-Артемовський та ін.), який організовує етнографічно-фольклористичні експедиції для дослідження Слобожанщини. У 1833-1838 роках у шести випусках вийшов збірник «Запорожская старина», підготовлений І.Срезневським. Цей збірник містив історичні пісні, перекази, почасти стилізовані ним самим та іншими представниками харківської літературно-романтичної школи. Він сприяв пробудженню інтересу освіченого громадянства до козацької минувшини України.
Уже в 20-х роках у Києві діяла група краєзнавців (викладач історії та географії Київського головного народного училища, пізніше – член Московського товариства історії та старожитностей Максим Берлинський, родом з Путивля на Сумщині; чиновник для особливих доручень при Київському генерал-губернаторі Кіндрат Лохвицький, поміщик Олексій Анненков), які з благословіння митрополита Євгенія Болховитінова звернули увагу на місцеву історію, дослід жували вали, кургани, земляні укріплення Київщини, фундаменти Десятинної церкви і Золотих воріт, поклавши початок києвознавству. Сам митрополит Болховитінов, будучи дійсним членом Російської академії наук, зразу ж по приїзді до Києва розпочав активні архівні пошуки, написав і видав такі праці як: «Описание Киево-Софийского собора» (1825), «Описание Киево-Печерской лавры» (1826).
Після відкриття університету в Києві (1834) з ініціативи його першого ректора Михайла Максимовича вчені роблять кілька спроб самоорганізуватися в наукові осередки. 1835 року тут сформувався Тимчасовий комітет для розшуку старожитностей, що став першою пам’яткоохоронною організацією в Україні (професори М.Максимович, С.Зенович, Г.Данилович), у її діяльності брали участь уже згадані М.Берлинський, К.Лохвицький, О.Анненков. Заслугами Комітету є збереження решток Ірининської церкви, створення при Київському університеті першого в Києві історичного музею підросійській Україні детально описано побут, господарство корінних жителів Закарпаття, підкреслено його спільність із центральними та іншими районами України.
Велике значення мала праця М.Максимовича «Дни и месяцы украинского селянина» (1856). Тривалий час учений жив і працював у власному будинку на горі біля Канева над Дніпром. Михайлова гора (під такою назвою вона ввійшла в історію української культури) стала своєрідним «історико-краєзнавчим факультетом для вивчення краю».
На Півдні України (за імперською термінологією «Новоросійський край», до складу якого входили Херсонська, Таврійська, Катеринославська губернії), в Одесі, 1828 року було засноване Товариство сільського господарства, яке, обстежуючи стан сільського господарства, зібрало й опублікувало вагомий матеріал з його статистики та історії.
3 1839 року розгортає свою дослідницьку та видавничу діяльність Одеське товариство історії та старожитностей, створене з ініціативи І.Стемпковського. Ще 1824 року він подав генерал-губернатору доповідну записку «Мысли относительно поиска древностей в Новороссийском крае», в якій наголошував на необхідності охорони археологічних пам’яток та організації музеїв у Керчі й Одесі. Безпосередніми організаторами товариства стали М.Кир'яков, М.Мурзакевич, куратор Одеської навчальної округи Д.Княжевич, директор Одеської публічної бібліотеки О.Левшин. Товариство об'єднало археологів, етнографів, філологів не тільки Одеси, а й Києва, Львова, Москви, Петербурга, цариною діяльності яких стали Північне Причорномор’я, Південь України. Вчені здійснювали розкопки античних міст Пантикапея, Тіра, Херсонеса, Ольвії, на островах Зміїний та Березань. У статуті Товариства були сформульовані цілі і завдання: воно створене «для поширення історичних і археологічних відомостей про південну Росію», а також має за обов’язок «збирати, описувати, зберігати всі залишки старовинності Південної Росії..., розбирати і роз’яснювати документи й акти з історії краю..., збирати відомості про сучасний стан краю..., видавати результати своїх занять за допомогою друкування». Плідну археографічну діяльність розпочали Аполлон Скальковський, викладач Рішельєвського ліцею, а потім університету Микола Мурзакевич, архієпископ Гавриїл, викладач В.Григор’єв. Визначним краєзнавцем був Олексій Маркевич – професор університету, дійсний член Наукового товариства ім. Шевченка. Він – один із найкращих історіографів Одеси та Одещини, автор праці «Город Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы» (1894), розвідки «К вопросу о народах, живших в древнее время в Черномории» (1893). Активно працював, переважно на території нинішньої Кіровоградщини, учитель історії, археолог Володимир Ястребов. Краєзнавці досі послуговуються його працями «Опыт топографического обозрения древностей Херсонской губернии» (1894), «В запорожском захолустье» (1883) та ін.
При товаристві 1842 року створено музей, яким з 1843 року завідував М.Мурзакевич. Він був секретарем Товариства, з 1839 року розпочав археологічні розкопки на острові Зміїному, що підтвердили свідчення античних авторів про існування на цьому острові святилища Ахілла Понтарха, на території Ольвії та Феодосії. Члени Товариства вивчають старі поселення, розкопують кургани. Тут розпочалося дослідження історії Запорозького козацтва. Товариство опублікувало «Историю о козаках запорожских, как оные издревле зачалися, и откуда свое происхождение имеют и в каком состоянии ныне находяться», князя С.Мишецького, а також чимало документів та ряд матеріалів про ліквідацію Запорозької Січі Катериною ІІ, зокрема «Устное повествование бывшего запорожца Никиты Коржа» (1842).
З 1844 року вийшло друком 33 томи «Записок Одесского общества истории и древностей» – додатка до популярної газети «Одесский вест ник». їхня тематика – динаміка заселення краю, звичаї та обряди в побуті місцевого населення, опис археологічних знахідок. Цього ж часу виходив також «Одесский альманах», у якому увагу читачів привернули історичні, етнографічні праці І.Андрієвського, М.Маркевича, К.Зеленецького, ЛЯкубовича. Одеське наукове товариство діяло в цьому напрямку за розробленою ним програмою народознавчих досліджень.
А на Волині й Поділлі у перші десятиріччя XIX століття краєзнавчі обстеження проводилися за програмами, розробленими науковцями Віденського університету, тодішнього центру Віденської навчальної округи (до неї якийсь час належали Волинська та Подільська губернії). У Галичині і в Закарпатті, тобто за межами підросійської України, виникають громадські наукові осередки, що теж прагнуть задовольнити інтерес до минувшини. Це славнозвісна «Руська трійця» 30-40-х років у Львові, про яку мова йтиме далі, та закарпатський культурний осередок другої половини XVIII – першої чверті XIX століття, очолюваний мукачівськими єпископами Іваном Брадачем та Андрієм Бачинським. Цей осередок підготовляв і видавав не тільки букварі та підручники, але й краєзнавчі матеріали. Першою працею з історії краю учені вважають «Короткий нарис фундації Федора Коріатовича» (1799–1805) історика, протоігумена Іоаникія Базиловича.
2.2. Збирання краєзнавчих матеріалів, фольклорно-етнографічної спадщини послугувало обґрунтуванню національної автентичності, що є характерним для бездержавних народів, які включаються в боротьбу за свою державну самостійність. У підросійській Україні яскравим прикладом звертання до національних джерел були краєзнавчі, фольклористично-етнографічні та історичні пошуки Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Миколи Костомарова, зокрема їхня участь у роботі Археографічної комісії в перші роки її діяльності Тарас Шевченко був зарахований до штату комісії на посаду художника, але функції його були значно ширші. Відомо, з якою любов’ю ще з юних літ ставився він до історії рідного народу. Цьому сприяли родинна атмосфера (про минувшину йому розповідали дід Іван – живий свідок Гайдамаччини, а також батько) та пізніші численні мандрівки по Україні. Гостюючи 1845 року в Переяславі в лікаря Андрія Козачковського, Т.Шевченко (як згадував А.Козачковський), «швидко завів знайомство з місцевими рибалками, часто їздив з ними на рибну ловлю, особливо любив слухати старовинні українські пісні... Надзвичайно цікавився всім, що стосувалося України, її минулого, її історії, народної творчості. Він старанно замальовує збережені стародавні будівлі, запрошує лірників, кобзарів, які співають йому стародавні козацькі думи».
Задовго до зарахування на роботу в комісію Т.Шевченко виношував різні проекти особистого ознайомлення з пам’ятками історії та культури України (мрія про мандрівку по Дніпру влітку та восени 1845 року), один з яких він частково здійснив – видав альбом «Живописная Украина», де вмістив свої офорти на історичну тематику: «Дари в Чигирині 1649 року», «У Києві», «Видубецький монастир у Києві» та ін. Промовистою є його записка, адресована Товариству для заохочування художників, де він виклав мотиви, з яких народився задум альбому: «У межах моєї батьківщини Південної Росії вціліли до цього часу багато слідів вікових потрясінь, пережитих колись цим краєм у безперервній боротьбі за віру і незалежність з чужоплемінними хижими сусідами. Тому у пам’яті народній живі незчисленні поетичні перекази старовини, які свідчать про доблесні подвиги предків; там різноманітні красоти чи особливість місцевих звичаїв і побуту, що здавна перейшли до нащадків, на кожному майже кроці привертають увагу. Бажаючи зробити більше відомими визначні місця батьківщини моєї, багатої спогадами історичними і різковідмінної від інших народним побутом теперішнього часу, я розпочав видання, назване мною «Живописная Украина». Т.Шевченко звернувся до науковців – українських патріотів з проханням допомогти йому ознайомитися з історичними джерелами. «... .Я рисую тепер Україну – і для історії прошу вашої помоги, – писав поет у листі до О.Бодянського. – Я, здається, тоді вам розказував, як я думаю це зробить. Бачте, ось як. Нарисую види, які єсть на Україні, чи то історією, чи то красотою прикметні, вдруге – як теперішній народ живе, втретє – як він колись жив і що виробляв…».
Відомо, що Т.Шевченко кохався в археології. Він брав участь у розкопі могили Переп’ят у Васильківському повіті поблизу Фастова влітку 1846 року. З трьох його подорожей як співробітника комісії збереглися частина замальовок архітектурних та інших пам’яток, записів народних пісень, археологічні нотатки. Для документальних видань комісії він зафіксував чимало історичних пам’яток Києва (акварелі «Костел у Києві», «Аскольдова могила», малюнки «Церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі», «Васильківський форт у Києві», «Китаївська пустинь», «Вишгород» та ін. В альбомі 1845 року збереглося 34 малюнки, здебільшого архітектурних пам’яток. У Полтавській та Чернігівській губерніях Т.Шевченко зробив описи давніх могил та укріплень (Трибратні могили, Богданова могила, земляне укріплення «Телепень»), звідти ж привіз малюнки «Церква Покрова в Переяславі», «Коло Седнева», «У Седневі», «Трапезна чаша Густинського монастиря», «Чумаки серед могил».
Обовязки Т.Шевченка як співробітника комісії не обмежувались змальовуванням пам’яток історії та культури, про що свідчить розпорядження, видане йому 21 вересня 1846 року, де зазначалося:
«Доручаю Вам відправитись у різні місця Київської, Подільської і Волинської губерній і постаратися зібрати такі відомості:
1. Про народні перекази, місцеві оповіді і сказання та пісні, що Ви дізнаєтесь, скласти опис, а пісні, оповіді і перекази скільки можна списати в тому вигляді, як вони є.
2. Про визначні кургани і урочища, де і в якому місці вони є, і які з приводу них існують на місці перекази й оповіді, а також історичні відомості. З цих курганів зняти ескіз щодо їх форми та величини і списати кожний за зібраними відомостями.
3. Оглянути чудові монументальні пам’ятники і старовинні споруди та скласти їм опис, щоб можна було розпорядитися взяти з них у наступному році рисунки. Якби Ви мали можливість одержати які-небудь старожитності, писемні грамоти і папери, то такі доставити до мене або, дізнавшись, де вони є, про це повідомити.
4. Крім цього, відправитесь у Почаївську Лавру і там знімете: а) загальний зовнішній вигляд Лаври, б) внутрішність храму і в) вид на навколишність із тераси».
Шевченко оглянув пам’ятки архітектури у Кам’янці-Подільському, Вишневці, Дубні, Острозі, Корці. Перебуваючи в Почаєві на Волині, він виконав чотири малюнки: «Почаївська Лавра з півдня», «Почаївська Лавра з заходу», «Собор Почаївської Лаври» і «Вид на околиці з тераси Почаївської Лаври».
Помічаючи відмінності історико-етнографічних регіонів України, Т.Шевченко підкреслював її єдність як окремої країни: «Від берегів тихого Дону до крем’янистих берегів швидкоплинного Дністра один ґрунт землі, одна мова, один побут, одна фізіономія народу; навіть пісні одні і ті ж. Як однієї матері діти …».
Одним із перших членом-співробітником Археографічної комісії став Пантелеймон Куліш. Уже в зрілому віці він дякував долі, що «уникнув раннього всезнання далекого від нас і повного незнання найближчого до нас». Ще «студентом-недоуком», гостюючи впродовж трьох місяців у селі Олександрівка на Чигиринщині у визначного польсько-українського письменника Михайла Грабовського, він «простудіював усе село Грабовського, приходив до мужицьких родин як відданий народові друг», «зібрав цілий том українських переказів і легенд, тобто того, що ніколи не записувалося». Усе життя він жалкував, що свого часу не записав у родинному містечку «вертепну дивовижу», тобто різдвяну драму під назвою «Іродова морока», автором і постановником якої був сліпий дяк Яким і яка залишила глибокий слід у його дитячому серці. Уже в 1843 році за дорученням Археографічної комісії П.Куліш вивчає архіви Києва і Київщини. 1844 року йому поталанило відкрити «Діаріуш» генерального хорунжого Миколи Ханенка, а потім – літопис Самовидця. 1845 року його постійно бачать у бібліотеках Софійського собору, Михайлівського та Микільського монастирів, духовної академії та семінарії – там дослідник вивчає й описує старі книги і рукописи. Праця в комісії була для П.Куліша плідною у царині фольклору й етнографії. Це дало йому можливість видати збірник фольклорних творів про козаччину та гайдамаччину «Украинские народные сказания» (1847) й опублікувати двотомні «Записки о Южной Руси» (1856-1857), які були високо поціновані сучасниками, зосібна Т.Шевченком. Думка П.Куліша, що «ми повинні дорожити всяким уламком, усяким клаптем паперу, який носить в собі відбиток минувшини», звучать нині як заповіт краєзнавцям та пам’яткоохоронцям. Письменник спростовував вигадки про несумісність занять українським фольклором з «європейською освіченістю», вважав, що знання пракоренів традиційної культури може і повинно гармонійно поєднуватися з найсучаснішими здобутками освіти і науки. Цю думку він виклав у листі до М.Костомарова (1846): «Молоді люди, вдаючись у вивчення Малоросії, ніскільки не позбавляють себе (...) можливості засвоїти освіченість європейську. Можна любити свійбуколічний хутір і захоплюватись блиском столиці ще більше, ніж людина, яка ніколи на хуторі не жила. Можна знати напам’ять всі наші пісні і засвоїти собі європейську освіченість».
Відцурання, зневага до свого, рідного частини освіченого громадянства були духовно-психологічною перешкодою на шляху розвитку краєзнавства. І це добре розуміли члени «Наддніпрянської української трійці» – Т.Шевченко, П.Куліш, М.Костомаров З краєзнавства розпочав свою наукову діяльність видатний історик Микола Костомаров, який теж став співробітником Археографічної комісії. Ще замолоду він здійснив, використовуючи архівні джерела, опис Острозького слобідського полку. Перечитав усю доступну йому історичну літературу і впевнився, що «історію потрібно вивчати не тільки за мертвими літописами і записками, але і в живому народі». Мандрував з дослідницькою метою по селах навколо Харкова, Полтави. Зібрав багато пісень, відомостей про народні звичаї та обряди. Працюючи викладачем у Рівненській гімназії, у вільний час разом з учителем географії Малавським, священиком Омелянським подорожував по Волині, збирав фольклорні твори, він описав Кременець, Вишневець, поле битви під Берестечком. Про умови, у яких доводилося працювати, М.Костомаров писав у листі з Рівного від 9 грудня 1844 року: «Незважаючи на мої спроби записувати пісні, я встиг якнайменше; дивно, що у деяких благомислячих людей викликає підозру: чи не доручив мені Бібіков розвідати, чи нема тут обурливих пісень! Я спрагло на кожному кроці розпитував про побут тутешнього народу (зізнаюсь, це мене більше займає тепер, аніж навіть народна поезія) і одержав жахливі свідчення. Каторга ліпшою була б для них!» (Йдеться про те, що під час генерал-губернаторства Д.Бібікова на всій Правобережній Україні було встановлено режим доносів і переслідувань). Проте, велика добірка народних пісень, записаних М.Костомаровим, пізніше була надрукована під назвою «Народные песни, собранные в западной части Волынской губернии в 1844 году» в «Малорусском литературном сборнике» виданого Д.Мордовцевиму 1859 році.
Про науково-краєзнавчий метод, яким користувався тоді молодий дослідник, можна дізнатися з його «Автобіографії»: «Місцевість знаменитої битви Хмельницького (поле під Берестечком. – Авт.) була мені дуже відома з писемних джерел, і я з особливим завзяттям намагався перевірити мої про неї уявлення, намагався відшукати сліди давно минулих подій, про які стільки читав, писав і думав».І хоча з часу Берестецької битви минуло майже два століття, йому пощастило на власні очі побачити сліди козацького і польського таборів, пагорб, де перебував кримський хан, острів, на якому захищалися триста хоробрих козаків. Зібрані матеріали пізніше стали йому в пригоді, коли описував ці події у своєму об’ємному нарисі «Малороссийский гетман Зиновий-Богдан Хмельницкий», вперше опублікованому у 1874 році в четвертому випуску «Русской истории в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Отже, М.Костомаров здобував знання про ті чи інші події не тільки у бібліотеках та архівах. Неодмінним елементом методики його наукової праці були польові краєзнавчі спостереження та записи. «М.І.Костомаров завжди прагнув якомога різнобічніше вивчити досліджувані ним історичні явища, – зазначав часопис «Киевская старина» (1903). – Він звертав багато уваги і на усні перекази, намагався зібрати і пізнати їх, вводив їх у свою оповідь. Щоб добути їх і, головне, щоб якомога живіше уявити собі і потім викласти для читачів усі умови місцевості, де колись відбувалися історичні події, Микола Іванович влаштовував туди поїздки, детально оглядав та вивчав усі чудові в історичному відношенні місця, всі збережені старожитності. Так чинив Костомаров змолоду в 40-х роках минулого століття..., так чинив він і потім; наприкінці 70-х років уже старим за допомогою особистого відвідування вивчав він місцевості, ознаменовані діяльністю Мазепи, монографію про якого він тоді готував». Про те, як працював М.Костомаров на місці як краєзнавець, свідчать його статті «Поездка в Белую Церковь» (1882), «Поездка в Переяславль» (1884), де викладені враження від літніх краєзнавчих мандрівок 1882-1884 років, які він здійснив з молодим дослідником Василем Горленком та відомим істориком, другом Тараса Шевченка, пізніше редактором «Киевской старины» Феофаном Лебединцевим.
Потреба в знаннях свого краю зростає не тільки серед наукової інтелігенції, духовенства, вчительства, а й серед освічених селян. Уродженець села Антонопіль Вінницького повіту кріпак Семен Олійничук, збігши від місцевого поміщика, підпільно здобув гімназійну освіту у Вінниці, під чужим прізвищем об’їздив, обходив Подільську, Волинську, Київську, Чернігівську губернії і написав «Исторический рассказ природных или коренных жителей Малороссии Заднепровской, то есть Киевской, Каменец-Подольской и Житомир-Волынской губерний про своё житьё-бытьё» (1849). Праця залишилась у рукописі – вона була вилучена жандармами при арешті автора, який поплатився за нього ув’язненням і смертю у Шліссельбурзькій фортеці. В його праці подано багато фактів з життя кріпацького люду та поміщицьких збиткувань. Життєва доля і нелегальна краєзнавча діяльність «Кармелюка з пером у руках» є яскравим явищем суспільно-політичного життя України 20-40-х років XIX століття.
2.3. Таке посилення інтересу до минулого України, народної творчості, рідних місць було характерним і для Галичини, яка перебувала тоді в складі Австро-Угорщини. Подорожі по рідному краю з метою вивчення його історичних та природних об’єктів, записування усних народних творів розпочала тут «Руська трійця» (Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич). Її матеріали були частково надруковані в альманасі «Русалка Дністровая» (1837) під рубриками «Пісні народні», «Старина», а переважно – в пізніших збірниках. М.Шашкевич гостро відчував необхідність успадкування з народної пам’яті і звичаєвих традицій усього того, що вкладалося ним у зміст слова «старина» (минуле, відображене в народній творчості): «.. .Є то великий образ, є то дзеркала, як вода, чистое, в котрім незмущенноє являється лице століть. Там тобі, внуче, зглянути, а взриш, як твої отці, твої діди жили, що діяли, що їх веселило, радувало, а що печалило...» І запитував своїх освічених співгромадян: «Чужина нас займає, чому ж би нашина не прилягла нам до серця, не промовила до душ наших сильним словом...».
За спостереженням істориків фольклористики, найбільшу «рухливість» як краєзнавець проявив Я.Головацький, який у1834–1840 роках подорожував з науковою метою по Галичині, Західному Поділлі, Буковині, Закарпатті. З часом він так описав ту атмосферу духовних шукань, з якої «Руська трійця» вийшла у світ: «Ми не переставали міркувати, сперечатися, тлумачити, перебирати всілякі теорії та гіпотези, наприкінці дійшли висновку, що про народ ми знаємо лише з чуток, а народної мови, народного побуту зовсім не знаємо. Було вирішено, що треба йти між народ, досліджувати на місці, збирати з його власних уст пісні, котрі народ зберігає в пам’яті, записувати його приказки та прислів’я, його оповідання та перекази..., вчитися його мудрості». Результати його плідної збиральницької роботи, розпочатої в гурті «Руської трійці», відображені в чотирьох книгах збірника «Народные песни Галицкой и Угорской Руси» (1878).
Іван Вагилевич ще в середині 30-х років досліджував архаїчні пам’ятки скельного будівництва у Сколівських Бескидах – біля сіл Розгірче, Труханов та інших. Особливу увагу дослідник звернув на скелі в Уричі та Бубнищах, присвятивши їм окремі розвідки, в яких, крім історичних екскурсів, подано ним легенди про велетів, з якими народ пов’язував утворення цих скель.
Молодий учений мав здатність відшукати в селах талановитих людей, які зберігали у своїй пам’яті найкращі варіанти народних творів. З його записок відомо, що багато перлин народної творчості зібрав від сільських господарів Якима Дідуха (с. Розгірче), Пилипа Саблаташа (с. Тишівниця), Гриня Турчина (с. Верхнє Синьовидне). І.Вагилевич зібрав велику колекцію колядок і щедрівок, які, на його думку, дуже важливі «для поета, історика й археолога», бо в них живе «душа предків, збережена під горами Карпатськими».
І.Вагилевич свої фольклорно-етнографічні набутки публікував наприкінці 30-х – на початку 40-х років у польській та чеській пресі; серед них: «Гуцули, мешканці східного узгір’я Карпат» (1837), «Бойки, русько-слов’янське плем’я в Галичині» (1839), «Лемки, мешканці західного узгір’я Карпат» (1841). Редагуючи 1848 року часопис «Дневник Руський», він умістив там ряд статей з історії і тогочасності Західного Поділля і Галичини.
Про обсяг народознавчої діяльності «Руської трійці» можна судити з карти-схеми її подорожей і пунктів, де провадилися фольклорно-етнографічні і діалектологічні записи, складеної відомим дослідником Р.Кирчівом «Етнографічне дослідження Бойківщини» (1978). Ця карта-схема унаочнює внесок «Руської трійці» у карпатознавство, адже, на думку Р.Кирчіва, було нею і започатковане. Заслугою «Руської трійці» є те, що її члени прагнули залучити до народознавчої діяльності багатьох представників інтелігенції у містечках і селах. їхніми вірними сподвижниками були священик з с. Нижнє Синьовидне на Сколівщині Лука Данкевич – талановитий поет і автор праці «Про пам’ятне письмо, про стан бойків» та сільський фольклорист Іван Бірецький.
2.4. Здобутки краєзнавчої діяльності, що знаходили оприлюднення у виданні друкованої літератури, випереджувались і супроводжувались збиранням та колекціонуванням речових пам’яток історії та культури. Цей процес завершувався створенням перших музеїв з функціями збереження, охорони, дослідження цих пам’яток, а згодом і їхньої популяризації серед населення.
Історично склалося так, що особливий інтерес як приватних колекціонерів, так і вчених викликали старовинні пам’ятки, виявлені випадково в процесі господарських земляних робіт і внаслідок археологічних розкопок на українському Чорноморському узбережжі, тобто на території грецької античної колонізації, яка розпочалась у VІІІ–VІІ ст. і тривала до VІІІ століття до н.е. Там збереглося у землі багато предметів побуту та господарювання, пам’яток ритуальних дійств та мистецтва, які, будучи знайдені, дивували людей як своєю старожитністю (вік – до 25 століть!), так і майстерністю виготовлення. Тому й не дивно, що саме тут, у Причорномор’ї, в Криму, на початку XIX століття виникли перші музеї – зрозуміло, археологічні і, водночас, регіональні, оскільки їхні фонди формувалися з предметів не «привозних», а місцевого походження – поповнювалися предметами «мармурового архіву» античних міст Північного Причорномор’я (каменями, уламками стін храмів та інших споруд з рештками написів про закони, рішення народних зборів, мирні договори, звіти посадових осіб).
Першими в археології Боспора були не вчені, а військові: інженерний начальник Г.Фанер-Вейде, генерал С.Гангебеков, полковник Я.Парокія. Останні добули чимало цінних знахідок та навіть не замалювали досліджувані склепи і кургани. Великого поширення набули на той час самовільні розкопки, адже досить часто траплялись вироби зі срібла та золота, які, якщо не перепродувалися приватним колекціонерам та європейським музеям, то йшли на переплавку. Здебільшого займалися розкопками люди, які не мали стосунку до археології та не розуміли цінності знахідок Таке вандальське ставлення до пам’яток старовини спонукало поета В.Капніста написати листа міністрові народної просвіти А.Голіцину. Реакцією на лист було відрядження у 1804 році академіка Е.Келера і архітектора Е.Паскаля. На основі їхніх висновків виділено кошти для реставрації Херсонеса та Пантикапея.
Першим музеєм, що відкрився у 1806 році на Півдні України став музей у Миколаєві. В його основу покладено різноманітні знахідки, колекції монет, медалей, зброї. За російською традицією, його назвали Кабінетом рідкостей. Існував музей недовго, а його збірки були передані іншим музеям.
Дещо пізніше, у 1811 році, засновано музей старожитностей у Феодосії. Це був результат десятирічної праці археолога С.Броневського, який збирав пам’ятки еллінської, генуезької, вірменської, грузинської культур. За його клопотанням міська влада виділила кошти для закупівлі цінних для науки предметів, які перебували у власності місцевих жителів (антична кераміка, римські скляні посудини, боспорські і візантійські монети).
Ініціаторами створення і заснування міського музею старовини в Одесі (1825) були члени Одеського археологічного гуртка І.Стемпковський та Ч.Бларамберг – дослідники античних пам’яток Південної України і Криму. Основу музею склала колекція грецьких, єгипетських, римських предметів, знайдених на цій території. Музей розмістився у невеликому павільйоні в садибі Бларамберга, і першою збіркою була його ж колекція. Фонди музею значно поповнилися після створення у 1839 році Одеського товариства історії та старожитностей, з яким музей об'єднався.
Клопотаннями ІСтемпковського та Дюбрукса у 1826 році відкрито музей старовини у м. Керчі (на його території розташовувалось місто-колонія Пантикапей). Однак, по смерті І.Стемпковського, який точно фіксував усі пам’ятки минулого, музеєм почали керувати люди, які не мали наукової підготовки. У гонитві за цінними знахідками за короткий строк недбало були розкопані сотні курганів; самі колекції перемішуються, депаспортизуються і розбазарюються. Одеський професор М.Мурзакевич був глибоко вражений тим, що чинилося в музеї у кінці 1830-х рр.: «бажаючи отримати подарунок або хрест за знахідку..., намагалися розкопати побільше курганів... Опису та рисунків на місці не робили... Речі подвійні, потрійні, роздавалися, кому забажалося або продавалися за кордоном».
У 1829 році почали формуватися колекції Херсонеського археологічного музею (грецьке місто-колонія було поблизу сучасного Севастополя).
Збирання й дослідження пам’яток місцевої української старовини започаткували науковці Харківського університету, які вже у перше десятиріччя його існування спорядили з цією метою кілька експедицій по Слобожанщині і Полтавщині. 1807 року при університеті були створені Кабінет рідкостей, навчальні музеї-кабінети. 1835 року тут відкрився Музей мистецтв та старожитностей. 1836 року Музей старожитностей створено при Київському університеті. Університетські музеї з навчально-допоміжних установ поступово перетворювалися на публічні і відіграли в українському музейництві формотворчу роль, стали чинниками подальшого розвитку краєзнавства.
Таким чином, водночас із розвитком історичної науки, етнографії та фольклористики у першій половині XIX століття поступово сформувалися основні складники краєзнавства: зросли місцеві сили дослідників, з’явилася краєзнавча література, утворилися музеї. Тому можна вважати цей період часом аматорської діяльності в Росії й підросійській Україні почали використовувати терміни: «отчизноведение», «родиноведение» – «вітчизнознавство», «батьківщинознавство». Приблизно з того ж часу в Галичині вже користувалися терміном «краєзнавство», який в усій Україні усталився лише з початком 20-х років XX століття.
Незважаючи на певні здобутки, до кінця першої половини XIX століття історико-краєзнавчих видань, публікацій, музеїв усе ж було обмаль, і, до того ж, вони не відбивали усієї історичної правди, зокрема, реалій національно-визвольної боротьби козацтва, її героїчних і трагічних подій. Це розуміли українські науковці і письменники, про що свідчить записана І.Срезневським його розмова 1837 року з автором славнозвісної «Енеїди» Іваном Котляревським: «Коли-то ми дочекаємось історичного опису Малоросії, її гідного!» – «Коли на зміну бажанню зрозуміти її прийде бажання її описати» – відповів я. – «Ваша правда: тепер це здійснити неможливо».
3.1. З кінця 50-х і на початку 60-х років XIX століття чисельність краєзнавчих книжкових видань та різноманітних публікацій у пресі помітно збільшується. Цей період прикметний тим, що завдяки наростанню у суспільстві демократичних можливостей певною, хоч і дуже незначною, мірою послаблюється самодержавний утиск і пожвавлюється громадське, наукове і культурне життя, створюється мережа історичних, просвітницьких та інших громадських установ. В Україні це проявилось піднесенням національно-патріотичного руху, який був тоді ж названий «хлопоманством» (з польської сторони), «хохломанством» (з російської сторони), і, врешті, українофільством. «... Уродженці Малоросії, – писав П.Куліш у «Записках о Южной Руси» (1856), – почали живіше, ніж колись, відчувати жадобу самопізнання, яка виражається великою кількістю книг з предмета місцевої історії та етнографії, виданих останнім часом у Києві, Одесі, Харкові та інших південноруських містах».
Українофільство як культурницька, а частково і культурницько-політична діяльність мало великий вплив на розвиток українознавчих, у тому числі краєзнавчих досліджень. Організаційно воно одержало форму «громад», які засновувались у тих містах, де проживала національно свідома інтелігенція, переважно молодь, – у Харкові, потім у Києві, Полтаві, Чернігові, Одесі, Катеринославі і по всій Україні. Перші такі громади виникли у Петербурзі та Москві.
Духовною основою українофільства – активного чинника подальшого розвитку національно-культурного відродження і стимулятора національно-визвольних змагань – було усвідомлення, розуміння і пропаганда окремішності українців як нації. Під впливом цього руху, розриваючи всеохоплюючий обруч офіційної «загально руськості» та лабети жорстоких цензурних умов, краєзнавство починає все ширше включати в себе національні елементи: посилює свою увагу до народного житія в різних місцевостях України, в усіх його самобутніх виявах – історичних подіях, пам’ятках духовної та матеріальної культури, взаємозв’язках та єдності етнічних гілок народу, тобто до національних джерел.
Для характеристики початкового етапу народження нового краєзнавства можна навести висловлювання видатного історика Володимира Антоновича, який був тоді студентом Київського університету: «В кінці 50-х років у кружку нашому появилась думка, що соромно жити в краї і не знати ні самого краю, ні його людності, і ми порішили всі вакації від початку квітня до кінця серпня ужити на подорожі пішки по краю». В цьому ж університеті програма етнографічного гуртка, яким керував Автоном Солтановський, закликала молодь «вивчати рідний край, аби через збирання та вивчення пам’яток народної творчості осягнути душу й світогляд народу і не бути іномовцем на своїй землі, коли доведеться займати службове становище».
З огляду на заборону використання української літературної мови (Валуєвський циркуляр 1863 року; Емський указ 1876 року та інші офіційні розпорядження) історико-краєзнавчі та фольклористично-етнографічно-краєзнавчі праці публікувалися російською (лише тексти творів усної народної словесності – українською в російській транскрипції). Проте українські дослідницькі сили щодалі зростають і чисельно, і якісно. Краєзнавство і далі розвивається в лоні історичної науки, фольклористики та етнографії. З другої половини XIX століття у діяльності наукових організацій і товариств усе помітнішим стає процес регіоналізації досліджень, який і утверджує краєзнавство. Посилюється потреба реєстрації літературних джерел, розвивається краєзнавча бібліографія, збагачується джерельна база.
Піднесенню зацікавленості історією рідного краю значно посприяв відомий фольклорист Осип Бодянський, який, ставши секретарем Московського товариства історії та старожитностей і редактором «Чтений в Московском обществе истории и древностей», почав у 40-х роках друкувати в цьому збірнику найважливіші пам