Виникнення та етапи розвитку політичної економії. Розвиток економічної думки в Україні
Економічна думка зародилася в давні часи й пройшла довгий і складний шлях становлення та розвитку. Самостійний розвиток економічної теорії почався в епоху зародження капіталізму в середині другого тисячоліття н. е.
Початок самостійному розвитку економічної теорії поклав меркантилізм (від італ. Mercante – купець, торговець). Джерело багатства кожної нації вони вбачали не в примноженні натуральних продуктів, а в нагромадженні натуральних грошей (монет із золота та срібла). Джерелом їх нагромадження меркантилісти вважали прибуток (дохід), який виникає при торговому обміні, зовнішній торгівлі.
Ранній меркантилізм (остання третина XV – середина XVI ст.) був названий монетарною системою.
Пізній меркантилізм (друга половина XVI – XVIІ ст.) виступив проти заборони вивозу грошей.
Французький меркантиліст Антуан де Монкретьєн у 1615 р. дав назву економічній теорії, що обґрунтувала політику держави, – політична економія (гр. politike – мистецтво керувати державою), тобто наука про державне управління економікою. Тоді ж складалось уявлення про політичну економію як науку, яка розкриває роль держави у збільшенні національного багатства.
Класична політична економія теоретично вивчає вже всі сфери економіки – виробництво, розподіл, обмін та споживання матеріальних благ та послуг. У класичній політичній економії утворилися дві школи: французька (фізіократи) та англійська.
Фізіократи (гр. physis – природа + kratos – сила, влада) – школа політичної економії, яка виникла у Франції в середині XVIІІ ст. Засновником школи фізіократів у Франції був Франсуа Кене (1694–1774 рр.). Основною ідеєю його вчення було визнання сільського господарства єдиною галуззю виробництва, де природним шляхом виникає той додатковий „чистий продукт”, за рахунок якого збільшується багатство країни. В землеробстві праця створює більше продуктів, ніж потрібно для її відтворення та умов. Така підвищена продуктивність землеробської праці зумовлена самою природою. Промисловість та інші неземлеробські галузі оголошувалися фізіократами «безплідною сферою», яка не створює нічого нового, а лише переробляє продукти природи та землеробства. Така зневага до промисловості була викликана тим, що аграрний сектор у Франції знаходився у занепаді, а промисловість обслуговувала, головним чином, розкіш та марнотратство вищих класів.
Ще однією важливою заслугою Ф. Кене став його перший в історії економічної науки досвід макроекономічного дослідження. У своїх знаменитих «Економічних таблицях» (1758 р.) він наочно показав увесь оборот сільськогосподарської продукції у Франції.
Англійська класична політична економія виникла та розвивалася в XVIІ – XVIІІ ст. Родоначальниками цієї теорії були Вільям Петті (1623–1687 рр.), Адам Сміт (1723–1790 рр.) та Давид Рікардо (1772–1823 рр.). На їх думку, багатство створюється не тільки в сільському господарстві, але й в усіх інших галузях матеріального виробництва. Вони показали, що всезагальною формою багатства є вартість, втілена в товарах та грошах. Саму вартість створює праця робітників, які виробляють товари. Саме В. Петті належить вислів: «Природа – мати, а праця – батько багатства».
Найважливіший внесок у розвиток класичного напрямку економічної науки зробив А. Сміт, який перетворив політичну економію в наукову систему, після чого вона стала навіть викладатись у вищих навчальних закладах. У своїй головній праці – «Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776 р.) він обґрунтував так званий «природний порядок» в економічному житті. Устоями цього порядку визнавались: приватна власність, вільна торгівля та невтручання держави в господарську діяльність.
Адам Сміт та Давид Рікардо розробили і намагалися застосувати трудову теорію вартості до дослідження змісту та законів розвитку капіталістичної економіки. На їх думку, саме робітники своєю працею створюють нову вартість. Ця вартість лише частково дістається їм у вигляді заробітної плати, а іншу частину (додаткову вартість) присвоюють капіталісти. За рахунок додаткової вартості вони розплачуються за банківський відсоток, за оренду землі у землевласників і отримують особистий дохід.
Створивши свою теорію вартості, класики глибоко розкрили її залежність, головним чином, від виробництва, від умов пропозиції товарів на ринку, але не дослідили вплив попиту покупців на ціну.
До теоретичної спадщини англійських класиків деякі економісти відносять вчення Карла Маркса (1818–1883 рр.).
У своїй головній економічній праці „Капітал”, якій він присвятив 40 років життя, К. Маркс багато в чому розробив класичну теорію вартості та теорію приватної власності. Економічне вчення К. Маркса отримало неоднозначну оцінку. За словами американського економіста В. Леонтєва, якщо хтось захоче дізнатись, що в дійсності являють собою прибуток, заробітна плата, капіталістичне підприємство, він може отримати в трьох томах «Капіталу» більш реалістичну та якісну інформацію з першоджерела ніж та, яку він міг би знайти, скажімо, в дюжині першоджерел із сучасної економіки.
К. Маркс був переконаний, що в капіталістичних країнах політична економія відображає інтереси приватних власників. Тому він прагнув поставити свій варіант класичного напрямку на службу інтересам робітничого класу. Такий класовий підхід негативно позначився на науковій об’єктивності ряду висловлених ним положень та висновків.
К. Маркс та його соратник Ф. Енгельс вважали, що капіталістичне суспільство є антагоністичним (від гр. antagonisma – боротьба), тобто складається з двох непримиренно ворожих класів – буржуазії (експлуататорів) та пролетаріату (експлуатованих). Ніякі компроміси між ними і ніякі реформи капіталізму – неможливі. Мова може йти лише про ліквідацію буржуазії як класу та ліквдацію приватної власності. Тому прибічники марксизму, у тому числі В. Ленін, прямо заявляли про свій курс на насильницьке захоплення політичної влади та встановлення диктатури (від лат. dictatura – необмежена влада) пролетаріату, примусове позбавлення власності приватних власників та «революційне будівництво» соціалізму з його суспільною власністю на засоби виробництва та централізованим плановим керівництвом в інтересах трудящих.
І справді, в ХІХ столітті та першій половині ХХ – капіталізм являв собою дійсно грабіжницький та експлуататорський устрій, з притаманними йому класовими та іншими суперечностями. Здавлося (особливо після жовтневого перевороту в Росії) марксистський пргноз про неминучий крах капіталізму збувається. Але життя пішло по іншому руслу, й до кінця ХХ століття реформоване західне суспільство виявились набагато демократичнішим, багатшим і стабільнішим, ніж за соціалізму. А на рубежі 90-х років ХХ століття так званий «реальний соціалізм» в СРСР та інших соціалістичних країнах практично перестав існувати.
Класичний напрямок політичної економії не вивчав поведінку споживачів на ринку товарних благ і тому не створив цілісного вчення про закони ринкового господарства. Цей пробіл по своєму заповнила австрійська школа політичної економії, що виникла в останній третині ХІХ століття (К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-Баверк). Центральне місце в їх дослідженнях займали проблеми психологічних мотивів індивідуальної економічної поведінки, споживчий попит, ціна. Вони створили теорію граничної корисності, яку протиставили трудовій теорії вартості. Згідно з цією теорією ринкова ціна товару обумовлена не суспільно необхідними витратами праці, а суб’єктивною оцінкою корисності останньої одиниці запасу певного виду товару.
У політичній економії формується новий напрям – маржиналізм (від англ. marginal – граничний). Специфікою маржиналізму є використання в аналізі економічних процесів граничних величин (гранична корисність і гранична продуктивність). Відбулася переоцінка предмета економічної науки як проза історичної проблеми раціонального розподілу обмежених ресурсів. Маржиналісти відмовилися від терміну «політична економія» на користь більш нейтрального «economics». Спираючись на нові методологічні принципи, маржиналісти створили загальну теоретичну систему, яка отримала назву неокласичного напряму і зайняла провідне місце в країнах Заходу. До нього належить: монетаризм (М. Фрідмена), економіка пропозиції (А. Лаффер, М. Аванс, Дж. Гілдера та ін).
На початковому етапі розвитку капіталізму класики і неокласики не без підстав вважали, що стихійна ринкова економіка, що складається з приватних господарств, здатна самостійно, без будь-якого втручання держави попереджувати глибокі спади виробництва та масове безробіття, а пропозиція на ринку автоматично породжує рівний їй за обсягом попит покупців, що забезпечує стійке зростання національного господарства. Але в ХХ ст. економіка в багатьох відношеннях змінилась – швидко укрупнювались приватні господарства, вільна конкуренція на ринку витіснялась гігантськими монополіями тощо. В результаті посилилась хаотичність всього господарського механізму і в 1929–1933 рр. відбулась небувало руйнівна світова економічна криза, вихід з якої неможливо було знайти з позицій неокласицизму. Радикальний спосіб позбавлення від згубних криз та масового безробіття запропонував видатний англійський економіст Дж. М. Кейнс. В своїй монографії „Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей” (1936 р.), він виклав зовсім нові принципи регулювання національного господарства. Зокрема він вважав, що вирішальна роль в попередженні криз та безробіття має належати державі. При цьому орієнтуватись не на пропозицію товарів, а всебічно розвивати попит, переважно за рахунок збільшення купівельної спроможності населення. Дж. М. Кейнс запропонував економіко-математичні моделі, які розкривали кількісні залежності між основними показниками національного господарства [8]. Їх використання давало змогу поставити регулювання господарської діяльності на суворо наукову основу. Кейнсіанська теорія набула широкого розповсюдження в право соціалістичній літературі та набула чисельних прибічників (У. Беверідж, С. Харріс, А. Хансен, Р. Харрод, Дж. Робінсон, А. Лернер та ін.)
Але з часом життя показало: хоча державне втручання в економіку і приносить позитивні результати, воно не в змозі повністю попередити періодичні спади виробництва та безробіття. Ця обставина стала причиною відновлення попередніх поглядів неокласиків стосовно ролі держави в економіці. Так зявляється неокорсерватизм (від гр. neos – новий та concevare – зберігати), який виступає за збереження ринкових принципів побудови економіки – приватної власності та вільного підприємництва, ринкового саморегулювання та невтручання держави в економіку. Неоконсерватори піддали критиці положення Дж. М. Кейнса про те, що держава повинна забезпечувати повну зайнятість та зрістання виробництва шляхом друкування додаткової кількості грошей. Це, на їхню думку, посилює інфляцію і тим самим погіршує економічне становище суспільства.
Як альтернатива неокласичному напряму на початку ХХ століття в США виникає інституціоналізм (від лат. іnstitutio – спосіб дій, настанова), представниками якої є Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл, Дж. Гелбрейт. Усі його прибічники розглядають економіку як систему, де відносини між господарюючими суб’єктами виникають під впливом економічних та зовнішньоекономічних чинників, серед яких виключну роль відіграють техніко-економічні чинники. Під інститутами вони розуміють перелік правил, законів, традицій, а також корпорації, профспілки, державу. Як і інші економісти реформістського напряму, інституціоналісти пов’язували з державним регулюванням економіки надії на створення стабільної та ефективної системи, в якій поєднувалися б приватні та суспільні інтереси, наголошували на необхідності суспільного контролю над бізнесом. Інституціоналізм розширює межі економічної теорії, звертається до галузі права, політології, соціології, психології тощо. Головна ідея сучасного інституціоналізму полягає в переорієнтації економічної та соціальної системи на всебічний розвиток особистості.
В Україні розвиток економічної науки 90-ті рр. XIX – на початку XX ст. насамперед пов’язаний з працями М. І. Туган-Барановського. В останні роки свого життя він працював проректором і деканом юридичного факультету Київського університету, головою Центрального кооперативного українського комітету і Українського наукового товариства економістів. Головна тематика досліджень, розробка якої принесла йому світове значення: проблеми теорії ринків, промислових криз і розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму і кооперації, історії економічних вчень. М. І. Туган-Барановський намагався поєднати теорію граничної корисності австрійської школи з теорією трудової вартості. За його безпосередньої участі була організована Українська Академія наук (1920 р.), в складі якої діяло одне з перших у світі відділень соціально-економічних наук.
Після закінчення громадянської війни в Україні перед економічною наукою постали проблеми відновлення народного господарства, освоєння народногосподарського управління і планування, розміщення продуктивних сил. Розв’язання цих проблем пов’язане насамперед з іменами О. Г. Шліхтера, К. Г. Воблого, Л. Н. Яснопольського, М. В. Птухи, П. І. Ляшенка. Зокрема у 1919–1938 рр. в Україні працював інститут демографії, очолюваний М.В. Птухою, який багато зробив для наукового дослідження проблем руху населення, народжуваності, тривалості життя, смертності тощо. У 20–30-ті роки методологічні проблеми розвитку політичної економії (вчення про предмет і метод, економічні закони тощо) успішно розробляли українські вчені Д. Б. Наумов, О. З. Александров, М. Волобусь та ін. Значний внесок у економічну науку (насамперед демографію, статистику тощо) зробили В. Ф. Левитський, П. О. Фомін, О. С. Слуцький, І. Дашковський та ін. У 1936 р. у складі АН України був створений інститут економіки, який став провідним центром економічної науки в республіці.
У повоєнний період в Україні економічна наука набула подальшого розвитку. Поряд з інститутом економіки була значно розширена Рада по вивченню продуктивних сил України, створені Інститут економіки промисловості (1969 р.), Український НДІ науково-технічної інформації та технічно-економічних досліджень (1966 р.), УкрНДІ економіки та організації сільського господарства ім. О. Г. Шліхтера, УкрНДІ торгівлі та громадського харчування (1946 р.), Інститут соціальних та економічних проблем зарубіжних країн (1978 р.) та ряд філій союзних інститутів цін, нормативів праці та ін. Діяльність цих інститутів пов’язана з іменами академіків І. І. Лукінова, О. М. Алімова, М. Г. Чумаченка, М. М.Паламарчука, С. М. Ямпольського, Ю. М. Пахомова та ін. Економічні дослідження проводились також в економічних відділах, секторах та лабораторіях галузевих НДІ та установ, на більше як 130 економічних кафедрах університетів та інших вузів України.
Потрібно зазначити, що розвитку економічної науки в Україні великої шкоди завдала адміністративно-командна система, надмірна ідеологізація економічної науки, обмеження методологічного арсеналу та ізоляція від світової економічної думки. Зараз розгортаються різноманітні процеси глибокого осмислення минулості й майбутнього незалежної України, наповнення реальним змістом її державного суверенітету в процесі кардинальної перебудови її економіки, створення нової системи ринкових відносин.