Висновок

1. Перші спроби пояснити поведінку злочинця з біологічних позицій були зроблені ще в 2-й половині XIX ст. в антропологічній теорії Ч. Ломброзо та його послідовників.

2. Пізніше російський кримінолог В.П. Ємельянов зробив висновок: “Лише певна сукупність економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних чинників дає реакцію, названу злочином... Причина злочинності - це синтез різноманітних явищ соціального і біологічного характеру”.

3. І.С. Ной і В.П. Ємельянов мали прихильників серед відомих генетиків: Б.Л. Астаурова, Д.Н. Бєляєва. Разом з тим, генетик В.П. Дубинін вважає: “Людина не одержує від народження готової соціальної програми, вона формується суспільною практикою у ході її індивідуального розвитку”.

4. Біологічні, і соціальні фактори беруть участь у детермінації злочинів.

5. Не випадково у кримінальному процесі проводяться судово-психологічні, судово-медичні, судово-психіатричні та інші види експертиз.

6. Пояснення переважно біологічних властивостей особи суперечить усій історії злочинності, бо боротьба з злочинністю ведеться соціально-економічними, правовими та іншими засобами, а не біологічними.

7. Соціальне і біологічне в особі не виключають одне одного, а перебувають у тісному взаємозв'язку.

8. Цілісність людини, яка поряд з соціальними якостями наділена природними силами живої істоти, ґрунтується на діалектичній взаємодії соціального і біологічного.

9. Ці загальнотеоретичні положення повністю стосуються і особи злочинця. Тому завданням кримінологічних досліджень є визначення суті та рівня взаємодії соціального і біологічного в особі злочинця, розкриття її психофізіологічних властивостей, які проявляються саме у злочинній поведінці.

 

4. Класифікація і типологія злочинців

 

Вивчення злочинців буде неповним і не результативним, якщо не систематизувати отримані про них дані за певними критеріями. Боротьба зі злочинністю не може орієнтуватися лише на індивідуальну неповторність кожної особи, водночас вона повинна враховувати неоднорідність контингенту злочинців. Ця проблема розв'язується шляхом розподілу злочинців на окремі групи і типи, що досягається за допомогою класифікації та типології.

Під класифікацією розуміється розподіл статистичної сукупності на групи за певними чіткими ознаками. У рамках класифікації фактично вивчається не особа у комплексі її характеристик, а контингенти злочинців. При цьому виявляється поширеність серед них тих чи інших ознак. У кримінології найчастіше використовують класифікаційні групування за такими критеріями:

а) за соціально-демографічними даними (стать, вік, місце проживання). У кримінально-правовій статистиці виділяють неповнолітніх з 14 до 18 років, осіб молодого віку (18 - 29 років), зрілого віку (30 років і старші);

б) за соціально-економічними показниками (освіта, професія, наявність чи відсутність роботи, матеріальне становище тощо);

в) за громадянством (громадяни України, іноземці та особи без громадянства);

г) за станом особи в момент вчинення злочину (алкогольне чи наркотичне сп'яніння, перебування у складі злочинної групи, в місцях позбавлення волі тощо).

Класифікація злочинців можлива й на інших підставах. Найпростішим є їх розподіл за видами вчинених злочинів: убивці, злодії, насильники, хулігани, грабіжники, шахраї, хабарники тощо. Цей розподіл ґрунтується на виді злочину і менше - на особливостях особи злочинця, для якої злочин хоч і істотна, але не єдина характерна ознака. Безумовно, така класифікація не може задовольнити кримінологів. У кримінальному праві існує також поділ злочинців залежно від ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння. Це особи, які вчинили: особливо тяжкі, тяжкі злочини, середньої тяжкості або менш тяжкі та злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, а також особи, які раніше відбували покарання у вигляді позбавлення волі та особливо небезпечні рецидивісти.

Як правило, проста класифікація не відображає усієї суті явищ, що досліджуються. Тому, крім таких, які враховують лише одну ознаку, використовують і складніші групування, що включають одночасно дві-три ознаки. Так, у регіонах з'ясовується, якого саме віку і роду занять злочинці вчинили ті чи інші злочини. При багатомірній класифікації можуть застосовуватися математичні методи, які дають можливість певним чином систематизувати контингент злочинців для їх ретельнішого вивчення, зокрема виявлення напрямів змін у цьому контингенті, груп, що потребують першочергової профілактичної уваги, тощо. Однак з'ясування тільки статистичних показників ще не відповідає на запитання, який характер зв'язків між різними ознаками цієї сукупності.

Типологія є глибшим розподілом злочинців на категорії за ознаками, які причинно пов'язані зі злочинною поведінкою. У науковій літературі зазначається, що типологія передбачає вищий рівень пізнання. При цьому умовно виділяють ознаки-прояви й ознаки-причини, які забезпечують змістовний характер розподілу. В основі типології обов'язково лежать істотні ознаки явищ.

У межах одного типу мають бути однорідними ознаки-прояви й ознаки-причини; вони повинні відображати певні функціональні закономірності й детермінаційні зв'язки, виявлені у кримінологічних дослідженнях. Так, вчинення крадіжок як ознака-прояв базується на ознаках-причинах стійкої орієнтації особи на незаконні способи забезпечення свого добробуту, її безкарності після вчинення попередніх злочинів, певному злочинному досвіді тощо. Комплекс цих ознак вказує на тип професійного злочинця. Для здійснення типології злочинців треба з'ясувати внутрішню сутність осіб, які групуються, їх глибинну антисуспільну спрямованість і цільову визначеність на певний вид злочинної діяльності. Тип злочинця виражає якісну однорідність істотних характеристик багатьох злочинців.

Кримінологічна типологія злочинців, як правило, будується на двох підставах: характері антисуспільної спрямованості особи і глибині та стійкості її асоціальності. Виходячи з першого критерію злочинців можна поділити на такі типи:

- з агресивно-зневажливим ставленням до людини та її найважливіших благ (життя, здоров'я, честі, гідності тощо);

- з корисливо-егоїстичною мотивацією, пов'язаною з ігноруванням принципу соціальної справедливості і чесної праці;

- з індивідуалістично-анархічним ставленням до різних соціальних інститутів, своїх громадських, службових, сімейних та інших обов'язків;

- з легковажно-безвідповідальним ставленням до виконання різних правил техніки безпеки, що проявляється у вчиненні необережних злочинів.

Серед злочинців можна виділити також такі типи, як послідовно-криміногенний, ситуативно-криміногенний і ситуативний. Критерієм їх розмежування є характер взаємодії соціальної ситуації та особи (що переважає у такій взаємодії - ситуація чи особа).

Послідовно-криміногенний тип формується у мікросередовищі, де норми моралі і права систематично порушуються; злочин випливає зі звичного стилю поведінки й обумовлюється стійкими антисуспільними поглядами, установками й орієнтаціями суб'єкта. Як правило, ситуація, що сприяє вчиненню злочину, активно створюється самими особами, їх кримінальна поведінка є автономною від зовнішніх обставин.

Ситуативно-криміногенний тип характеризується порушенням моральних норм і вчиненням правопорушень незлочинного характеру, формується і діє в суперечливому мікросередовищі; злочин значною мірою обумовлений ситуацією, несприятливою із соціально-економічної, моральної і правової точок зору. До злочину таку особу призводять його мікросередовище і весь попередній антисуспільний спосіб життя.

Ситуативний тип: аморальні елементи у поведінці такої особи та в її мікросередовищі якщо і є, то виражені слабо. Представниками цього типу злочин вчиняється під вирішальним впливом ситуації, що виникла не з їх вини. Водночас така особа (на відміну від випадкового злочинця) може виправдовувати в даних ситуаціях свою і чужу злочинну поведінку або не знати правомірних способів вирішення конфліктів. Так, серед цього типу розкрадачів в основному є люди, які беруть те, що “погано лежить”.

Отже, типологія фіксує не просто те, що найчастіше трапляється, а закономірне, що є логічним результатом соціального розвитку особи. Вона поглиблює наші знання про злочинців, що сприяє вирішенню загальних завдань боротьби зі злочинністю, зокрема підвищенню ефективності індивідуальної профілактики злочинів та ресоціалізації засуджених.