Висновок

1. Вчення про особу злочинця не може бути вичерпним без з'ясування проблеми особи взагалі та її життєдіяльності.

2. Для поглибленого аналізу цієї проблеми кримінологи звертаються до інших наук про людину.

3. Особі злочинця притаманна система ознак, властивостей, якостей, що визначають її як людину, яка вчинила злочин.

4. Будучи різновидом особи взагалі, особа злочинця має загальні ознаки (стать, вік, фах, освіта, соціальний стан, роль у суспільстві), а також властиві лише особі злочинця специфічні ознаки, які визначають і виражають характер та ступінь її суспільної небезпеки.

5. Вітчизняні кримінологи поділяють названі ознаки на такі основні групи: а) соціально-демографічні; б) кримінально-правові; в) соціальні ролі і статус; г) морально-психологічні характеристики.

6. Кримінально-правова характеристика особи злочинця - це дані не лише про склад вчиненого злочину, а й про спрямованість і мотивацію злочинної поведінки, одноособовий чи груповий характер злочинної діяльності, форму співучасті (виконавець, організатор, підмовник, пособник), інтенсивність кримінальної діяльності, наявність судимостей тощо. Така характеристика дає уявлення про особу злочинця з кримінально-правових позицій.

7. Комплексне вивчення особи злочинця не повинно обмежуватися встановленням окремих ознак, які часто поверхово характеризують особу, а має проводитись з необхідною глибиною у їх взаємодії, що є гарантією повнішого виявлення чинників генезису особи злочинця з метою застосування адекватних заходів для її корекції і недопущення вчинення нею нових злочинів.

3. Співвідношення соціального і біологічного в особі злочинця

У вченні про особу злочинця принциповим є питання про роль біологічних факторів у злочинній поведінці. Ця проблема до кінця не розв'язана, і різні кримінологи трактують її по-різному. Перші спроби пояснити поведінку злочинця з біологічних позицій були зроблені ще в 2-й половині XIX ст. в антропологічній теорії Ч. Ломброзо та його послідовників. Такі підходи існують і в сучасній зарубіжній кримінології. У 70-ті роки значний інтерес серед радянських кримінологів викликали публікації І.С. Ноя, який писав: “Незалежно від середовища людина може не стати ні злочинцем, ні героєм, якщо народиться з іншою програмою поведінки”.

Пізніше російський кримінолог В.П. Ємельянов зробив висновок: “Лише певна сукупність економічних, ідеологічних, соціальних, біологічних чинників дає реакцію, названу злочином... Причина злочинності - це синтез різноманітних явищ соціального і біологічного характеру”. І.С. Ной і В.П. Ємельянов мали прихильників серед відомих генетиків: Б.Л. Астаурова, Д.Н. Бєляєва. Разом з тим, генетик В.П. Дубинін вважає: “Людина не одержує від народження готової соціальної програми, вона формується суспільною практикою у ході її індивідуального розвитку”.

На противагу антропологічним поглядам у кримінології завжди переважав підхід, який принципово заперечував біологізацію злочинної поведінки. Прибічники соціологічної школи вказували, що не можна пояснювати мінливе соціальне явище - злочин постійними властивостями природи людини, у тому числі “злочинної людини”. На думку О.О. Герцензона, кримінологу немає потреби занурюватися в глибинну сутність особи, шукаючи біологічні джерела поведінки. У колективній монографії “Генетика, поведение, ответственность” відомі радянські кримінологи В.М. Кудрявцев, І.І. Карпець і генетик В.П. Дубинін доводили лише соціальну обумовленість злочинної поведінки. За конкретними злочинцями ці автори вбачали несприятливі умови соціального формування і життєдіяльності.

Нині проблема соціального і біологічного в особі злочинця теж розв'язується по-різному. Так, Ю.М. Антонян наголошує на психофізіологічній характеристиці злочинців. У праці “Жорстокість у нашому житті” він вказує, що жорстокість людини - це вічна категорія. Очевидно, що і біологічні, і соціальні фактори беруть участь у детермінації злочинів. Не випадково у кримінальному процесі проводяться судово-психологічні, судово-медичні, судово-психіатричні та інші види експертиз.

Проте позиція більшості сучасних вітчизняних кримінологів ґрунтується на тому, що загалом злочинна поведінка у будь-якому суспільстві має соціальний характер і соціальну обумовленість. Пояснення її тільки чи переважно біологічними властивостями особи суперечить усій історії злочинності, та й боротьба з нею ведеться соціально-економічними, правовими та іншими засобами, а не біологічними. Говорити про біологічні заходи впливу на сучасному рівні розвитку генетики не доводиться ще й тому, що ця наука не озброїла нас твердою можливістю корегувати поведінку людини. Але розшифрування її генетичного коду вселяє певні надії.

Біологічна природа людини склалася задовго до виникнення самого поняття злочину і впродовж усього історичного періоду не зазнала істотних змін, тоді як у соціальному плані людина змінюється значно швидше залежно від трансформації суспільного життя. Разом з тим, на нашу думку, від біологічних особливостей людини теж залежить, що вона засвоїть від середовища, в якому перебуває і розвивається. Тому біологічне виступає ніби підґрунтям у формуванні особи та її взаємин у системі суспільних відносин.

Таким чином, соціальне і біологічне в особі не виключають одне одного, а перебувають у тісному взаємозв'язку. Цілісність людини, яка поряд з соціальними якостями наділена природними силами живої істоти, ґрунтується на діалектичній взаємодії соціального і біологічного. Ці загальнотеоретичні положення повністю стосуються і особи злочинця. Тому завданням кримінологічних досліджень є визначення суті та рівня взаємодії соціального і біологічного в особі злочинця, розкриття її психофізіологічних властивостей, які проявляються саме у злочинній поведінці.