Освіта і книгодрукування в ХІV - ХVІІ ст.

У другій половині ХVІ ст. більшість укр. земель увійшла до складу польсько-литовської феодальної держави - Речі Посполитої. Єзуїти відкривали елементарні та середні школи і колегії з двома відділеннями - нижчим і вищим. До нижчого відділення належали гімназії, що мали п’ять класів. На вищому - 3 роки вивчали філософію і 4 роки богослов’я. В Україні діяли 23 єзуїтські колегії. Найбільшими були колегії у Ярославлі, у Львові, Луцьку, Києві, Кам’янці-Подільському, Вінниці, Перемишлі. Викладання велося латинською мовою.

В Україні майже до кінця ХVІ ст. не було загальних середніх і вищих навчальних закладів. Укр. молодь вже з середини ХІVст. прокладала собі дорогу до навчання в західних університетах. Число укр. студентів у вищих навчальних закладах Зах. Європи поступово зростало. Так у Болонському університеті здобув вищу освіту Юрій Дрогобич. Він перший вітчизняний автор друкованої книги. Його наукова діяльність відома в багатьох країнах Європи.

До видатних укр. гуманістів належить і Станіслав Оріховський. Початкову освіту здобував в Перемишлі, а далі навчався в Краківському, Віденському, Віттенберзькому, Болонському університетах. Найвизначнішими працями Станіслава Оріховського є "Про турецьку загрозу слово перше та друге", видане в Кракові в 1543 р., "Про целібат" та інші. Він був талановитим оратором, публіцистом, істориком, філософом. Основною ідеєю його гуманізму була ідея спільного блага, служіння державі, суспільна активність.

На межі ХVІ - ХVІІ ст. під впливом західноєвропейських гуманістичних та реформаційних ідей в укр. освіті відбулися істотні зміни. Було створено ряд навчальних закладів: Острозький культурно-освітній центр, Львівська і Київська братські школи, Київська колегія, Києво-Могилянська академія.

Багатий і впливовий магнат, князь Константин Острозький заснував у 1576 р. у м. Острог культурно-освітній центр нового типу. До нього входили колегія, літературно-науковий гурток, бібліотека і друкарня. Першим ректором був письменник і педагог Герасим Смотрицький (пом.1594). Він брав активну участь у виданні І. Федоровим Острозької біблії.

Навчання здійснювалось за поширеною у Європі системою "Семи вільних мистецтв". Тут вивчалися богослов’я і філософія, математика і астрономія, діалектика і логіка, старослов’янська, польська, грецька та латинська мови. В історії української освіти Острозька колегія мала непересічне значення: вона готувала викладацькі кадри для братських шкіл, підготувала значний прошарок української еліти, яка потім посідала значні керівні пости в церковній ієрархії, Запорозькій Січі, у культурному житті України. Занепад Острозької колегії почався після смерті князя К.Остозького у 1698 р. Онука князя віддала приміщення колегії єзуїтам, які створили в її приміщеннях єзуїтську колегію.

Наприкінці ХVІ і в першій половині ХVІІ ст. існувало чимало протестантських і католицько-єзуїтських шкіл. Їх програма була майже однакова; в них вивчали латинську і грецьку граматику, риторику і піїтику, діалектику та математику. Основна увага приділялась вивченню основ віровчення й теології. Мета цих шкіл була різною.

Вагомий вклад у розвиток укр. культури внесли церковні братства. Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.

Першу братську школу засновано в 1568 р. у Львові при Успенському братстві. ЇЇ засновниками були міщани, члени братства Юрій Рогатинець та Дмитро Красовський. У програму школи входило вивчення курсу, "семи вільних наук", які складались з предметів "тривіума" та "квадріума". При Львівській школі була власна бібліотека. В ній зберігалися грецькі та латинські видання творів Аристотеля, Платона. Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П.Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар - видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.

На поч. ХVІІ ст. активізувався рух зі створення братських шкіл у центральній Україні. Було створено Київську братську школу, яка стала ідейно-культурним осередком національно-визвольної боротьби укр. народу. Першим її ректором став Іов Борецький. Програми братських шкіл мали релігійний характер і передбачали вивчення мов (грецької, латинської, польської, старослов'янської), філософії, риторики, граматики. Викладачі школи стояли на обороні православ'я і вели боротьбу з католицизмом.

Вагомі здобутки пов’язані з ім’ям Петра Могили, який будучи митрополитом Київським, заснував Лаврську школу як вищий заклад європейського типу. Пізніше він об’єднав її з Київською братською школою і створив Київську колегію. В 1701 р. за царським указом вона отримала статус і права академії. Вона забезпечувала європейську академічну освіту. Дослідник вважають саме її першим вищим навчальним закладом в Україні та Росії.

Вагома роль у розвитку освіти належить книгодрукуванню. Це була значна віха в розвитку укр. культури.

В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною пам’яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє, складене в 1556-1561 рр. Воно стало пам’яткою укр. мистецтва.

Пересопницьке євангеліє - визначна пам'ятка староукраїнської мови. Переклад євангелія "простою мовою". Розпочате 1556 в монастирі на Львівщині, закінчене 1561 у давньоруському місті Пересопниця (тепер село Ровенської обл.). В цьому євангелії виразно відбито фонетичні, граматичні та лексичні риси живої української народної мови 16 ст. зберігається в Національній науковій бібліотеці ім.Вернадського. Після утворення незалежної України застосовується при прийнятті присяги нового президента України після його обрання. Зараз розглядається питання про його масове репринтне видання.

Важливою подією в культурному та політичному житті Європи в середині 15-го століття була поява книгодрукування. Перший друкарський станок було винайдено німцем І.Гутенбергом у 1450 році. Перші книги він надрукував в Празі та Кракові

В 1491 р. з’являються перші книги, друковані кирилецею Швайпольта Фіоля. Це були "Осьмигласник", "Часословець". Укр. першодруком вважається "Апостол", надрукований в 1574 р. І. Федоровим у Львові.

Великого значення мала діяльність Острозької та Львівської друкарень.

Особливістю розвитку укр. літератури цього періоду було те, що на цьому процесі своєрідно позначились ідеї Відродження та Реформації. Це стосується творчості Христофора Філарета, Стефана Зизанія, І. Вишенського та ін. Серед літературних пам’яток тієї доби вирізняються праці Борецького "Протестація", З. Копистинського "Палінодія", Г. Смотрицького "Ключ царства небесного".

Отже, можемо зробити висновок, що освіта, література й видавнича справа в польсько-литовську добу в Україні розвивались на рівні європейського культурного процесу.

3. Українське бароко як нове світовідчуття і нове мистецтво.

Відродження в історії європейської культури — це доба поширення книгодрукування і вогнепальної зброї, час, коли епохальні наукові відкриття вчені мужі намагалися вмонтовувати у схоластичну, закінчену картину світу, коли люди ще вірили в гармонію і молилися красі. Наш ренесанс, українське барокко, історично збігся з початком Руїни.

Бароко - важливий етап всієї загальнолюдської культури ХVІ - ХVІІ ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприйняття, мислення, творчості.

Як художній стиль бароко дало можливість найповнішого самовираження укр. людини. Світ у більшості творів постає сповненим містики, таємниць.

У символіці укр. гербів годі шукати химерних зображень - драконів, літаючих чудовиськ. Емблемотворчість і герботворчість укр. бароко ґрунтувалися на пошукові предметів - асоціацій у нар. побуті, у природи. Геральдика була наповнена знайомою "натурою" - орлами, кіньми, левами, а також квітами, колоссям. У козацькій емблематиці широко використовувались бунчуки, булави, печатки, перстянки, зброя, стріли.

Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.

Українське бароко ХVІІ ст. нерідко називають козацьким, оскільки козацтво було носієм нового художнього смаку. Козацтво вдягнуло дерев’яну церкву у камінь, прикрасило орнаментальним та рослинним декором. Такого типу спорудами стали Іллінська церква у Суботові та Миколаївська церква в Ніжині.

У першій половині ХVІІ ст. в Україні виділилося два архітектурні центри: Київ та Чигирин.

Особливістю козацьких соборів була відсутність чітко виражених фасадів: вони однакові з чотирьох боків, повернуті водночас до всіх частин світу, до всіх присутніх на площі. У козацьких соборах втілено ірраціональний образ світу. За своєю внутрішньою сутністю український собор органічно вписується в картину духовних шукань європейського бароко.

Визначні явища українського мистецтва того часу : іконостас, монументальний живопис, оборонна, культова і житлова архітектура, книжкова мініатюра пов’язані головним чином, з Галичиною та Волинню й, частково, з Поділлям.

Головним культурним центром України тієї епохи судилося стати Львову. Про це свідчать унікальні пам’ятки мистецтва, в яких ніби матеріалізувався дух часу. У Львові зустрілися схід і захід, українські зодчі, скульптори, живописці.

На жаль, місто не раз зазнавало нищівних пожеж. Тому мало залишилося пам’яток архітектури в готичному стилі. Чи не єдина готична споруда, що збереглася до наших днів – Латинський Кафедральний собор, що у самому центрі міста.

Зате тут збереглася значна кількість пам’яток мистецтва виконаних у стилі Ренесанс. Головним чином це твори міської архітектури. Прикметна ознака Ренесансу в архітектурі – використання елементів античної ордерної системи, активне застосування скульптурного декору, легкість і гармонійність пропорцій.

Особливими пам’ятками монументального живопису були іконостаси. Одним з вагомих факторів еволюції іконостасу в ці часи стало народне малярство. В іконописанні поєдналися риси середньовічного мистецтва з ренесансними. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького та Троїцького соборів в Чернігові та Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях. У малярстві спостерігалась особлива укр. типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам’янця - Подільського , Чернігова, свідчать про кілька іконописних шкіл.

Серед різноманітних жанрів світського мистецтва основне місце посідав портрет - "парсуна". Його українською особливістю було те, що він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Популярними були портрети Б. Хмельницького та козацьких старшин, а в Західній Україні – львівських братчиків з різними атрибутами.

Відомі майстри української архітектури:

Іван Шедель. Справедливо буде стверджувати, що Йоган Готфрід Шедель (1680 року народження) догодив Україні. Його вислів: "Тебе, величавий утвір, збудований моєю уявою й завзяттям, зустрінуть урочисто нащадки"¹ доводить нам те, що він це знав. З тої давнини до сьогодні залишилася згадка про "суперечку" з приводу скільки "ця дзвіниця стояти буде" й з'явилася "проблема" - чи це барокова споруда?" Певно, вона буде існувати доколи існуватимуть питання про українське бароко. Коли і як воно з'явилося, як переінакшувалося та в яких воно стосунках з "Європейським" бароко. Й. Шедель був людиною з європейським рівнем освіти, яка з XV ст. була просякнута ідеями Відродження. Саме Велика Лаврська дзвіниця, у якій форми чотирьох класичних ордерів, прибрані в шати барокової традиції, презентує використання Україною світових культурних надбань нового рівня. Велична будова символізує можливості українського етносу в Європейському культурному просторі, які збагачують його своєю самобутністю. З досліджень Марка Захаровича Петренка, задовго до Шеделя, у XVII ст. Лавра розпочала будівництво дзвіниці за проектом Аксамитова.

Вона найвища з усіх дзвіниць України — на 7 метрів вища від вежі віденського собору св. Стефана. Закладена на восьмерику, вона здіймається трьома дуже високими, ступнево звужуваними кондигнаціями, розділеними поміж собою сильно профільованими окапами. Кожна кондигнація прикрашена в’язанками струнких колон, причому враження легкості й нестримного лету вгору степенується випробуваним чергуванням класичних стилів — від дорійського через іонічний до коринфського. Просторі вікна, що у верхній кондигнації роблять дзвіницю ажурною, полегшують її могутній корпус, завершений стрункою ліхтарною й незвичайно чарівним шоломом і маківкою. «Горда, пишна, величава лаврська дзвіниця красується на київських горах, природно увінчуючи мальовничу панораму Києва; вона так зжилася з київським краєвидом, що хто раз побував у Києві, той не може уявити собі Києва без лаврської дзвіниці, що її золота маківка є найвищою точкою Києва...» (Д. Антонович).

Український архітектор Степан Ковнір (1695-1786), кріпак Києво-Печерської Лаври, побудував у стилі українського бароко, так званий, Ковнірівський корпус (1721-1772), дзвіниці на Дальніх та Ближніх печерах (1754-1762) Києво- Печерської Лаври, церкву та дзвіницю у Василькові (1756-1758), дзвіницю Києво-Братського монастиря (1756-1759).

Іван Григорович-Барський (1713-1785) - в його творах відживає українське бароко, яке вже пройняте впливами двірського рококо й прийшовшого йому на зміну класицизму. Про рухливість і плодючість Барського довідуємося з концепту епітафії на його надгробнику, збереженого на рукописному примірнику «Путешествія» його брата Василя Барського. І. Григорович-Барський побудував будинок полкової канцелярії в Козельці (1760-1767), надбрамну церкву з дзвіницею в Кирилівському монастирі (1750-1760), Покровську церкву (1766) та церкву Миколи Набережного в Києві (1772), яка зараз є резиденцією патріарха УАПЦ.

Паркова культура. Софіївка біля Умані, площа 140 га, побудована графом Потоцьким наприкінці 18 - на початку 19 ст.: бесідки, водоспади, мости, канали, скелі, 400 видів дерев та кущів. Олександрія маєток власниці Білої Церкви польської княгині Олександри Браницької, в Білій Церкві, на березі р.Рось, будівництво розпочато 1793 р. за планом садівника Мюффо, закінчено 1850 р.: 500 видів дерев та кущів.

Українська музична культура другої половини ХVІІ ст. продовжила традиції попередніх шкіл. Найвідомішим автором творів для партесного співу був М. Дилецький. Як видатний теоретик музики він написав перший підручник з музики "Граматика музикальна".

Із системи вокальних жанрів українські митці виділяють лише партесний хоровий концерт із восьми – двадцяти самостійних партій Однією з вершин тогочасної музичної культури стали хорові твори Артемія Веделя, Максима Березовського , Дмитра Бортнянського, які поєднали традиції східнослов’янської релігійної музики і народної пісенності з високим професіоналізмом.

У середині ХVІІІ ст. поширення набув романс – жанр камерної вокальної музики. Пісні –романси виконувалися в супроводі фортепіано або гітари. Популярними були романси “Їхав козак за Дунай” С. Килимовського, “Всякому городу нрав і права” Г. Сковороди, “Дивлюсь я на небо” М. Петренка.

4. Українська культура на зламі ХІХ - ХХ ст.

Опанування світоглядної проблематики української культури кінця ХІХ - поч. ХХ ст. вимагає розуміння складних історичних і соціальних умов її розвитку. Початок ХХ ст. був позначений зростанням визвольних тенденцій, посиленням суспільного руху на укр. землях, що входили до складу Російської імперії та Австро-Угорщини. Національна і політична свідомість вийшла з вузьких кіл української інтелігенції й поширилася на інші верстви населення, залучаючи їх до боротьби за свої економічні та культурні інтереси.

Заборона укр. слова (1863, 1876, 1881 рр.) виявилася не єдиною болючою раною на тілі укр. культури: царський уряд не полишав спроб знищити її й на межі ХІХ -ХХ ст. Указ 1892 р. посилював цензурні перешкоди на шляху видання творів українською мовою.

Тенденція до національного самовизначення позначилася на дослідженнях з фольклористики й етнографії. Організація фольклорних експедицій і широка публікація їх матеріалів були пройняті пафосом національного творення в усіх його розмаїтих виявах. За без0посередньою участю І. Франка та В Гнатюка видані 46 томів "Етнографічного збірника" і 22 томи "Матеріалів до українсько-руської етнології". Новий підхід до народної пісні як самобутнього явища відобразився в збірках Ф. Колеси "Галицько-руські народні пісні з мелодіями", Лесі Українки і К. Квітки "Мелодії українських народних дум".

Українське мистецтво ХХ ст. – складне явище, оскільки початок століття і його кінець – то були часи найбільшого руйнування духовно-культурних цінностей, часи, відмічені втратою духовних надбань минулих століть.

Ще на початку ХХ ст. відомий філософ М. Бердяєв писав: “Відбувається духовна війна, іде боротьба за найвеличніші цінності. Лише духовною війною людство і народи можуть бути врятовані для нового життя”.

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості М. Жука, В. Кричевського, М. Бойчука. Геометричний розпис подільських хат, астральні знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин - загалом уся життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників - авангардистів : К. Малевича, В. Єрмілова, Д. Бурлюка, О. Богомазова.

Значний вплив на розвиток мистецтва України ХХ ст. справив О. Мурашко. Учень Іллі Рєпіна ( із Петербурзької Академії мистецтв ), Олександр Мурашко створював портрети в дусі свого вчителя – психологічно заглиблені, з загостреними характеристиками. Його програмна картина “Похорон кошового” – це драматичний сюжет з історії запорізького козацтва, що перегукується з відомим полотном І. Рєпіна “Запорожці”. Він першим з українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі, Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і зараз в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О.Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне розв'язання теми.

У картині “Селянська родина”, на перший погляд відображено звичайну сцену, в якій немає розгорнутого сюжету, жанрової розповіді. В інтер’єрі хати зображені троє: літні селяни – батьки, які сидять на лаві, поклавши натруджені руки на коліна, та донька, що стоїть зліва в урочистому вбранні зі стуленими, як у матері, руками. Обличчя всіх трьох похмурі, очі сумно дивляться на глядача.

Основні потоки світла, які виходять ззаду, з вікна, а також справа з-за людей, допомагають створити так званий контражур, що пом’якшує риси обличчя кожного, робить непомітними зморшки у старих і покриває всю картину світлим сяйвом.

Білена стіна з іконами додає урочистості трохи закам’янілій сцені. Національний, яскравий костюм дівчини – як надія на майбутнє, кольори одягу старих сповнені символіки сірої буденності.

До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції, товаришувала з багатьма тогочасними художниками та письменниками, була закохана у Л. де Мопасана (залишився щоденник та листи до нього), але через хворобу туберкульозу у 24 роки пішла з життя. До імпресіонізму починають схилятися І.Похитонов, К.Бокшай, А.Куїнжджі та учень Репіна Ф.Красицький, відомий історичною композицією "Гість з Запорожжя".

Спробою віднайти у високій духовності візантійської та давньої української ікони підґрунтя для розвою великого синтетичного стилю новітнього монументального мистецтва стала "школа візантизму" М. Бойчука. Ідея синтезу мистецтв надихалася передчуттям художньої свідомості ХХ ст. з її синтезом, поліфонічністю, загальнокультурною синкретичністю. Стародавнє монументальне мистецтво виявилося плідним джерелом монументального стилю і щодо змістовності образів з їх зверненістю до національних первин, національного духу, і щодо авангардності художньої мови, яку можна назвати конструктивною, оскільки не зовнішній описовий шар, а побудовчий (колір, лінія, ритм, площини) виступає основою художньої мови. Таким є тужливий "Плач Ярославни", який сприймається в контексті національної ідеї, реалізованої в традиційному матріархальному образі, як своєрідний парафраз славетної "Трійці" А. Рубльова або ж традиційно зображуваної богині Берегині.

Яскравою художньою особистістю був Казимір Малевич, творець супрематизму. Він хоч і жив значну частину життя поза Україною, але, українець за походженням, ніколи не поривав зв’язків з нею. Казимір Северинович Малевич народився 11 (23) лютого 1878 року на околиці Києва. Його батько, Северин Антонович Малевич (1845 – 1902), був керівником на цукрововаренному заводі відомого українського промисловця Терещенко.

Його батьки були за походженням поляками. У них було чотирнадцять дітей, але тільки дев’ять з них дожили до дорослого віку. Казимір був найстаршим. Батьки бачили свого найтаршого сина продовжувачем батьківської справи, але кольорова палітра всього того, що оточувало юного Казимира, була солодшою за цукор. Хлопчак Малевич більше любив селян, ніж заводчан, через те, що перші знаходилися у постійному контакті з різнобарвними фарбами природи. Та ще й з піснею. На все життя у Малевича залишилася сільська звичка натирати шкоринку хліба часником, їсти сало, беручи його руками, бігати босоніж і не люблячи черевики. Почуття найбільшого щастя Казимир відчув тоді, коли мати подарувала йому набір фарб, пензликів, папір і полотно. Він намалював першу картину, потім навіть продав її, незабаром взявся за наступну... Через кілька років Малевич поступив до Київської художньої школи, де в художника Пимоненка брав перші приватні уроки малювання. Потім буде Курськ і знайомство з російською школою живопису “передвижників”. Там він знайшов справжню дружбу з художником, учнем школи Мурашка. Малевич згадував, як вони разом ходили на етюди, вистави, як сперечалися і згадували рідну Україну. “Він і я були українцями”, - наголошував художник. На пітерській виставці 1915 року і з’явився визначний “Чорний квадрат на білому тлі”. Малевич розмістив саме його на чолі своєї експозиції з 39 картин. Ті з робіт, що збереглися до нашх днів, стали високою класикою ХХ сторіччя. Але чому автор “Чорного квадрату” увібрав у себе всю славу серед народів світу? Мистецтвознавець Дмитро Горбачов дуже просто дає нам це зрозуміти: світова слава випала йому “за новаторські відкриття, без яких ХХ сторіччя немислиме. Піонер абстрактного мистецтва, він творив живописні композиції, де кружляють у впорядкованому ритмі прості геометричні тіла, мов би успадковуючи космічно-планетарний порядок... Супрематизм Малевича (так він називав свій напрям - від латинського “вищий”) надихнув сучасні архітектуру та дизайн, побутове мистецтво і науку – різні галузі міської, урбаністичної цивілізації. Не обійшов цей вплив і кіно, телебачення... і театр”.

Гордістю українського авангардного мистецтва є також всесвітньо відомий скульптор – кубофутурист Олександр Архипенко. З 20-річного віку він жив і працював за кордоном, завоювавши всесвітнє визнання, титул “генія скульптури”.

Він був одним із тих, хто, наслідуючи Прометея, вийшов за канони загальноприйнятого, розширив межі сприйняття людиною оточуючого світу. Він став величиною світового масштабу, майстром, який набув планетарного визнання.

Історики культури називають його генієм серед скульпторів XX століття, ім'я якого згадується у товаристві з Матіссом, Пікассо, Браком, Леже, Дюшаном, Мондріаном, Малевичем, Кандинським, Філоновим. Його творами пишаються найславетніші музеї світу: Центр Помпіду в Парижі (знаменитий Бобур — Beau Bourge), музей Modern Art та галерея Соломона, Гуенгайма в Нью-Йорку, музеї Москви, Стокгольма, Берліна, Тель-Авіва. За життя і після смерті він мав кілька сотень виставок у Європі та Америці, де визнаний чарівником скульптури. Перший кубіст у цьому виді мистецтва, свого роду Пікассо від скульптури, Архипенко був незаперечним авторитетом для багатьох авторів. Після його новаторських здобутків скульптура вже не могла залишатися такою, якою була досі. Усією своєю творчістю він стверджує кредо Жоржа Брака, першого ідеолога кубізму: «Почуття руйнують, розум будує».

Але батьківщина славетного скульптора згадала ім'я свого сина лише в останні роки. Два роки тому в Національному художньому музеї України його твори були показані вперше (!) в історії нашого мистецтва. А до цього спадком майстра його українські нащадки могли із захватом і гордістю милуватися, розглядаючи альбоми найвидатніших музеїв світу та буклети найпрестижніших зарубіжних виставок.

Відчути вселюдську, космічну відповідальність творчої потуги, розпалити своє піднесення до ступеню нерозривного злиття духу й матерії, коли напруга внутрішнього єства матеріалізується у конкретну пластичну сутність — саме цю місію і поставив за мету Олександр Архипенко. Митець не дуже переймається глядачем. Він багато працює. Приятелює з Пікассо, Модільяні, Браком та Леже і проводить свої виставки в Парижі, Женеві, Празі, Цюріху й Лондоні. Архипенко ніколи не вибагливий до сюжету. “Постать”, “Сидяча фігура”, “Поворот торса”, “Жінка, яка зачісується”, “Жінка”, “Солдат, що йде” — такі назви його робіт. Натомість скульптор невгамовний у експериментах із формою. Він знаходить максимальний рівень її узагальнення й умовності. Знаходить ту найтоншу грань, за межею якої форма загрожує перетворитися на дизайнерський знак. Архипенко повертає в скульптуру колір, наголошуючи при цьому, що так робили здавна і… на його Батьківщині теж.

Майстри модерну в архітектурі теж надихалися українським народним будівництвом, ужитковим мистецтвом. У будинку полтавського губернського земства (арх. В. Кричевський) з його високим дахом, двома вежами творчо трансформована художня структура дерев’яної цивільної архітектури України ХVІІ - ХХ ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горішній частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розписи свідчать про уроки народного будівництва.

Архітектура доби модерну являла собою своєрідний провідник по різних історичних епохах та країнах. Так, героїко-громадський пафос будівлі колишнього Київського художньо-промислового й наукового музею ( тепер Національний художній музей ) архітектора В. Городецького і античних формах співіснував з мавританським стилем його кенаси в Києві, вертикальна спрямованість готичних форм Миколаївського Костьолу ( того ж автора ) – з раціональними формами французького класицизму ХVІІ ст. у будівлях архітектора О. Бекетова ( будинок колишнього комерційного училища, юридичного інституту, колишнього Земельного банку в Києві).

Вершиною ж творчого злету В.Городецького стає його власний маєток на Банковій, 10, так званий «Будинок з химерами», зведений ним у 1903 році до свого сорокаріччя. В ньому втілено відгомін мисливських захоплень нашого земляка, плід його творчої фантазії, яка бунтувала проти установлених форм і традицій. Цей оригінальний і чудернацький витвір _ пошук нового, незвичного в архітектурі. «Химер» на цьому будинку, що дивують нас своєю загадковістю, майстерно виконав з бетону за рисунками В.Городецького відомий на той час італійський скульптор Еліо Саля (Сала).

За всю свою багатовікову історію Київ, напевне, не пам'ятає житлової споруди, овіяної такою кількістю переказів і легенд.

Будинок став зразком раннього модерну в Києві та найкращою рекламою застосування цементу не тільки як будівельного матеріалу, але й як матеріалу, здатного втілювати будь-які пластичні форми по оздобленню фасадів. Він і досі залишається неперевершеним взірцем унікального витвору модерну не тільки в Україні. Нині «Будинку з химерами» - 100. Він реставрується. І якщо це не чергова легенда, якими будинок за своє вікове існування обріс, як тими химерами, то з повідомлень засобів масової інформації, там буде резиденція Президента України для прийому почесних гостей.

3-поверховий з боку вул. Банкової і 6-поверховий з боку пл. Франка цегляний "Будинок з химерами" (1901-1903 р.) побудований як приватне житло на шість квартир, в одній з яких жив сам Владислав Городецький. Архітектор один з перших у світі застосував цемент. Стіна і високий парапет захованого від очей даху в рельєфах, барельєфах і керамічних вставках італійського скульптора-імпресіоніста Еліо Саля, статуях дивовижних жаб, русалок, пантер, стерв'ятників, носорогів. Будинок на Липській височині тримається на 50 палях, глибиною до 5 м. В дворі були льодовик, дров'яний склад, камори. У радянський час у будинку розміщалася лікарня.

Український мистецький авангард творив справді високе мистецтво. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах – і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції, і в перші – ще сприятливі для розбудови національної культури – пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і та4ий значний його внесок у світову культуру.