ЗРОСТАННЯ РОЛІ ЛІТЕРАТУРИ В ЖИТТІ СУСПІЛЬСТВА
Соціально-економічні перетворення доби Просвітництва вплинули на духовний світ людей, змінили їх духовні запити та ідеали. Велике значення мало втілення нових суспільних ідей в літературі. Усі художні напрями (класицизм, реалізм, сентименталізм) поєднували прагнення наблизити літературу до життя, зробити її дійовим чинником формування суспільної моралі.
Разом з філософами-просвітителями прогресивні письменники закликали до розвитку суспільства, заснованого на приватній власності, свободі торгівлі та промисловості. Найбільш радикальні автори висували ідеї рівності людей в правах, піднімалися вище верствової обмеженості та нерідко висловлювали ідеї, популярні в широких народних масах. Одним з найбільш відомих англійських письменників цієї доби був Даніель Дефо (1660—1731 рр.), автор памфлетів, у яких засуджувалися переслідування передових людей, висміювалися передсуди та пихатість англійської аристократії. Небачену славу приніс йому роман «Робінзон Крузо». Неперехідна цінність цього твору полягає у прославленні сміливого пошуку і відкритті нових земель, возвеличенні мужності, наполегливості, людської праці та винахідливості, відважної боротьби з небезпекою.
Чимало передових, близьких народові ідей висловив у своїх творах великий англійський письменник-сатирик Джонатан Свіфт (1667—1745 рр.). Його широковідомим романом є «Мандри Гуллівера». Під виглядом казкових подорожей свого героя він висміяв вади сучасного йому суспільства: чванливість, жадібність, підозрілість, свавілля, несправедливість, інтриги. Дж. Свіфт висловив свою думку про нікчемність тогочасного життя, алегорично переніс втілення людського благородства на коней. Його роман — глибокий і складний філософсько-сатиричний твір.
Розглядаючи історію англійської літератури XVIII ст., не можна не згадати шотландського поета Роберта Бернса (1759—1796 рр.). У своїх поезіях він змальовував образи селян («Був бідний фермер батько мій»), виступав проти соціального й національного гніту («Веселі жебраки»). Революційними настроями пройняті його твори періоду французької буржуазної революції 1789 р. — «Дерево свободи», «Чесна бідність».
Глибоким соціальним змістом сповнені твори французького драматурга і публіциста П’єра Огюста Коранде Бомарше (1732— 1799 рр.). Найбільш відомі серед них — комедії «Севільський цирульник» та «Весілля Фігаро», де автор висміяв нікчемність і розпусту аристократів, створив образ кмітливого і розумного слуги Фігаро. Він не лише весела людина і майстер хитрої інтриги, але й людина величезного розуму та енергії. П'єси містили чимало гострих випадів проти зловживання владою, спадкових привілеїв, якими так хизувалися аристократи. Сюжети комедій Бомарше використали великі композитори Моцарт і Россіні для створення опер.
Демократичні настрої знайшли відображення і в творчості ряду німецьких письменників. У 70-х роках XVIII ст. в Німеччині виник літературний та суспільний рух «Буря й натиск». Представники цього напряму Йоган Вольфганг Гете, Йоган Фрідрік Шіллер, Готфрід-Август Бюргер, Я. Ленц та ін. виступали проти деспотизму, за справедливість і свободу, оспівували сильних, сміливих людей, яким притаманні яскраві глибокі почуття. Саме такі риси характеру властиві героям творів великого поета і драматурга Йогана Фрідріха Шіллера (1759— 1805 рр.). У драмі «Вільгельм Телль» звеличено швейцарського народного героя, борця за незалежність і свободу країни з-під австрійського гніту; драма «Орлеанська діва» присвячена героїні визвольної боротьби французького народу Жанні д'Арк.
Найвидатнішим представником німецької літератури кінця XVIII —початку XIX ст. був поет і мислитель Йоган Вольфганг Гете (1749—1832 рр.), що став одним з найбільш освічених людей свого часу. Глибоко зрозумівши значення французької революції, він, однак, негативно поставився до революційного насильства, бо був переконаний, що більше користі дадуть виховання народу і реформи зверху. Гете як великий гуманіст вірив у геніальні творчі можливості людини, що знайшло яскраве відображення у всесвітньо відомій драматичній поемі «Фауст». Над цим твором він працював майже усе життя. У середньовічну легенду про доктора Фауста, який продав душу дияволу і за це отримав можливість реалізувати усі свої бажання, Гете вклав новий філософсько-моральний зміст. Його героя мучать питання: у чому полягає сенс життя? І що таке щастя? І тільки в кінці трагедії, вже гинучи, Фауст доходить висновку: сенс життя полягає у праці, діяльності та боротьбі. На сюжет гетевського «Фауста» французький композитор Шарль-Франсуа Гуно (18І8—1893 рр.) створив однойменну оперу, яка користується величезною популярністю.
В Італії розквіт спостерігається тільки у Венеції. Вона вже перестала бути повновладною господинею Середземномор’я.
Венеція ХVІІ ст. – центр музичного та театрального життя Європи. В 1776-1778 рр. Було збудовано в Мілані оперний театр Ла Скала. Венеція славилася своїми святами, а головне маскарадами, які тривали цілий рік.
17 ст. у Франції – століття театру. Представлене двома видатними іменами.
Реформатором італійського театру був Карло Гольдоні. Він написав багато п’єс. Завдання театру Гольдоні вбачав у зображенні і висміюванні негативних звичаїв, вважаючи, що комедія повинна бути школою моралі. У п’єсах він зображав конфлікти між героями і розв’язував їх, створював різні ситуації, які призводять до непорозумінь. (“Слуга двом панам”, “Самодур”)
Карло Гоцці був теоретичним і художнім противником просвітительського культу розуму, виступав за старий, феодальний лад, за те, щоб кожний соціальний прошарок знав своє місце. Гоцці не йшов за новими людьми ні в чому – ні в думках, ні в укладі життя, ні навіть в одязі. Венецію він любив за те, що вона “населена духами минулого”. (“Любов до трьох апельсинів”, “Король – олень”, “Тарандот”).
Як бачимо, духовна культура цього періоду складна і нерівномірна. Властивості художнього сприйняття життя – інтимність, ліризм, гостра спостережливість, проникнення в людські пристрасті і характери – принесла нові відкриття, помітно розвинула світову художню культуру. Однак слід визнати, що це було досягнуто ціною втрати універсальної повноти у зображенні духовного життя, цілісності у втіленні естетичних поглядів суспільства, властивих мистецтву попередніх років. Творчість багатьох талановитих письменників, драматургів, поетів, публіцистів доби Просвітництва залишається прикладом боротьби незалежної вільної думки за торжество загальнолюдських духовних цінностей.
4. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МИСТЕЦТВА ДОБИ ПРОСВІТНИЦТВА (архітектура, живопис, музика)
У добу Просвітництва зріс соціальний статус мистецтва як зосередження духовного життя, що зробило його одним з ведучих факторів розвитку суспільства. Мистецтво наблизилося до науки, соціально-філософської думки, політики, активно включилося в процес формування суспільних ідеалів.
Для XVIII ст. характерна наявність ряду художніх напрямів, які нерідко взаємо перетиналися: зберігаються бароко і класицизм, виникають рококо і романтизм. Вони позначилися на різних жанрах мистецтва і, насамперед, знайшли своє втілення в архітектурі та образотворчому мистецтві.
Напередодні та під час французької революції XVIII ст. архітектура у Франції знов повертається до класицизму — „ наслідуванню архітектури стародавніх Греції і Риму. Цей стиль особливо утвердився в роки імперії Наполеона І. Будівлі, портики, меморіальні колони і тріумфальні арки споруджувалися в чітких, величних пропорціях, як в часи імператорського Риму. Всюди можна було бачити військову атрибутику: гармати, щити, римських орлів, бойові колісниці. У такому ж дусі оформлювалися й численні площі, парки, фасади та інтер'єри багатьох великих громадських будівель. Все це підкреслювало військову та політичну могутність наполеонівської імперії. Стиль французької архітектури, пов'язаний з часом імперії Наполеона І, прийнято називати ампіром (імперія).
Класицизм - напрям у європейській культурі ХVІІ - поч. ХІХ ст.. Орієнтований на зразки античного мистецтва й притаманні їм велич, спокій, урочистість.
Особливості:
Ø образ героя - громадянина,
Ø почуття підпорядковані розуму, а дії - корисним цілям.
Одним з шедеврів французького класицизму другої половини XVIII ст. є Площа Згоди (Пляс де ля Конкорд) у Парижі, створена за проектом видатного архітектора Ж.А. Габріеля (1698—1782 рр.).
Франція - країна класичного абсолютизму (абсолютизм - необмежена монархія). Його вершина - остання третина XVII ст., роки правління “короля-сонця” Людовіка XIV, автора знаменитої формули: “Держава - це я”. Не менш відомий афоризм фаворитки Людовіка XV маркізи Помпадур: “Після нас - хоч потоп”.
У Франції в ІІ половині ХVІІ ст. при Людовіку ХVІ всі види мистецтва були поставлені на службу двору. Головними пам’ятником цього періоду був Версаль – знаменитий королівський палац. Екстер’єр будинку класично точний, чергування вікон, пілястр, колон створює чіткий, спокійний ритм. Основним творцем Версалю слід вважати Людовіка ХІV. Він надав йому повноти, визначив основне його призначення. В період з 1682 по 1789 р. Версаль стає резиденцією абсолютної монархії, а згодом її символом, тому що Версаль, створений по велінню “Короля сонця”, відображає його концепцію королівської влади: служити королю, прославляти його.
Маєток в наші дні:
· 800 га
· 20 км доріг
· 20км – протяжність стін
· 200 000 дерев
· 35 км каналізаційних труб
· 11 га покрівлі
· 2 153 вікон
· 700 кімнат
· 67 сходових кліток
Вражає Дзеркальна галерея, побудована в 1680 р. на місці тераси, яка розділяла покої короля від покоїв королеви. Тут збирались придворні з надією побачити короля, коли він кожен ранок йшов до каплиці. Саме тут влаштовувались пишні свята, маскаради, бали, які проводились на честь королівських шлюбів. На перших порах Людовік ХІV наказав поставити в Дзеркальній галереї срібні меблі, виготовлені за ескізами Шарля Лебрена. Але вони були переплавлені в 1689 р., щоб поповнити державну казну, спустошену в результаті воєнних кампаній. В гарнітур входили високі канделябри, круглі і низькі столики під світильники і великі вази, предмети найтоншої чеканної роботи, виконані кращими ювелірами того часу. Розписаний Шарлем Лебреном плафон Дзеркальної галереї ілюструє історію царювання Людовіка ХІV, в якій домінувала тема війни проти Голландії і її союзників, а також Дореволюційна війна за права Королеви.
Королівська каплиця – побудована в традиції палацових церков, каплиця має двоповерхові нефи. Верхня галерея призначена для монарха, членів королівської сім’ї і поважних осіб двору, з’єднана з Великими королівськими покоями. Нижня – для решти придворних. Освячена в 1710 р. і присвячена св. Людовіку, предку і святому покровителю королівської сім’ї. Каплиця стала останньою будівлею у Версалі епохи Людовіка ХІV.
Годинник – подарований Людовіку ХІV в 1706 р. годинниковим майстром Антуаном Мораном. Кожну годину, яку відбиває годинник, в портику з’являється статуетка Людовіка ХІV і Слави, що спускається із хмари. Цей годинник у ХVІІІ ст. був встановлений у салоні Меркурія, і надалі дав нову назву салону – салон з годинником.
Басейн Латони – зображає фрагмент з “Метаморфоз” Овідія, античного твору, сюжети якого неодноразово використовувались для прикрас Версаля. Тут мова йде про один епізод з дитинства Аполлона. Мати його, Латона, ображена лікійськими селянами, вимолює помсти у Юпітера, який перетворює злих людей на жаб.
Басейн Нептуна – був збудований за проектом Ленотра і спочатку був прикрашений лише великими вазами, поставленими на бордюрі. Через 60 років Людовіка ХV наказав доповнити декор монументальними статуями Нептуна і Амфітріти, Океана і Протеї, виконаних із свинцю.
У Версалі остаточно сформувалися риси класичної архітектури і паркобудівництва. Над будівництвом палацу працювали такі архітектори: Жак Лемерсьє, у 1661 р. – Луї Лево, після смерті Лево спорудженням палацу з 1676 р. протягом майже 30-ти років керував талановитий французький архітектор Жюль Ардуен – Мансар, його помічником був архітектор Робер де Котт. На спорудженні версальської резиденції працювало від 22 до 36 тис. чоловік. Обійшлася вона французькій казні в 74 млн. крб. золотом
Класицизм як основний напрям архітектури широко використовувався і в Англії. У його становленні визначну роль відіграв у XVII ст. великий англійський архітектор Ініго Джонс (1573—1652 рр.), а найвищого розвитку класицизм досяг наприкінці XVII—початку XVIII ст., що пов'язано з творчістю архітектора Крістофера Рена (1632—1723 рр.). Під час великої пожежі 1666 р. в Лондоні згоріло 13200 будинків. Весь лондонський центр (Сіті) треба було зводити заново. Під керівництвом Крістофера Рена була проведена велика робота по плануванню лондонського центру, збудовано безліч споруд. Однак найбільшим його досягненням був собор св. Павла, який споруджувався з 1675 по 1710 рр. і вважається шедевром світової архітектури. Напис на могильній плиті Крістофера Рена, похованого в соборі, закликає: «Якщо ти шукаєш пам'ятник будівничому, то оглянься довкола!».
При дворах абсолютних монархів XVIII ст. розквітав пишний офіційний придворний живопис. У ньому було менше релігійних мотивів, ніж у середні віки, переважали сюжети з історії Стародавнього Риму і міфології, портрети королів, полководців, сцени битв. Особливо модним став так званий «галантний живопис», який змальовував світських дам і кавалерів, пікніки на лоні природи. Картини на міфологічні сюжети також набували «галантного» характеру.
Слід зауважити, що характерною особливістю розвитку архітектури в XVIII ст. було спорудження великих будівель державного і громадського значення. Розповсюджується витончений «галантний» стиль у зовнішньому і внутрішньому оздобленні палаців, замків, церков, застосовуються багато дрібних, примхливих ліпних та різьблених прикрас з багатьма завитками, делікатних, однак вигадливих та манірних. Цей стиль увійшов в історію під назвою «рококо» (від франц. «rococoо»—подібний на черепашку).
Рококо – від фран. Rocaile – черепашка неправильної форми). Стиль рококо сформувався за часів Людовіка ХV, коли пішла мода орнаментувати приміщення примхливими візерунками, які нагадували завитки черепашок. Легкість, вишуканість форм відзначає мистецтво рококо.
Риси рококо:
Ø декоративність,
Ø химерність,
Ø фантастичність,
Ø вигадливість форм,
Ø гедонізм - визнання вищим благом отримання насолоди
Дивовижна вишуканість форми відповідала культові почуттєвих радощів, егоїстичної безтурботності, який утвердився в мистецтві. Але була тут і зворотна сторона – відчуття скороминучості щастя.
В образотворчому мистецтві цього століття домінує тенденція розкриття нюансів почуттів і настроїв, ліризму. Безперечно, що це збагатило можливості мистецтва, але при цьому була втрачена універсальна повнота зображення духовного життя, як це ми бачимо у Ремабрандта, Рубенса, Веласкеса.
Головне досягнення англійського живопису ХVІІІ с. – портретний жанр. Цей жанр посідає один з головних місць і в стінах Королівської Академії мистецтва і більш незалежної, ніж європейські академії на континенті.
Томас Гейнсборо (1727-1788 р.р.) – показав емоційну сторону просвітительської естетики. Тонке відчуття природи, музикальність художника визначили одухотвореність, мрійливість, тиху замисленість його персонажів. Гама сіро-голубих, зеленкуватих відтінків стає визначальною рисою його живопису. Він не підкреслює суспільної ролі героя. В його репрезентованих портретах є інтимність і меланхолія. Гейнсборо близький сентименталізм, який у цей час формувався в англійській літературі. Ідеал красивої жінки художник втілив у надзвичайно ліричному “Портреті герцогині де Боффор”. Мрійливий образ, ледь розкриті вуста, граціозний жест руки, що піднімає тканину, - все це передано у сріблясто-сірій блакитній гамі.
Він створив оригінальний тип портрету – натхненного і поетичного. У портретах Гейнсборо дуже важливий пейзаж. Це пагорби, долини, могутні дуби його рідного краю.
Зовсім інший характер носила творчість художників, близьких овій буржуазній ідеології. Перше місце тут належить Жану Батисту Сімеону Шардену.
Батько художника був старшиною робітничої гільдії і від нього син перейняв діловитість, зосередженість. Шарден змалку виховувався в дусі реалістичних традицій, поваги до своєї професії, тому проявляв неабияку силу волі, мужності відстоюючи перед сучасниками свої твори.
Натюрморт у Франції у 18 ст. ще не був популярним. Саме Шарден першим насмілився підняти його до рангу високого мистецтва.
Почав він з натюрморту, але поступово знаходив свою тему: це предмети кухонного начиння – казани, каструлі, що живуть свої тихим життям. В своїх жанрових сценах він зображав повсякденне життя: працю прачки чи служниці, турботи матері, ігри дітей. Вся його творчість була присвячена відображенню скромного, неприязного життя простих людей. Художник сам належав до третього стану, добре знав героїв свої картин, знав їх турботи і радості. По суті Шарден прославив добропорядність, працьовитість, вірність домашньому вогнищу – це справді бюргерські чесноти.
Велика роль Шардена у розвитку жанрової картини. Він правдиво зображав побут небагатих буржуа, ремісників, торговців. Яскравим прикладом є “Праля”. Жінка пере в кімнаті, поруч її маленький син, крізь розчинені двері видно, як інша жінка розвішує білизну. Без прикрас художник розповідає про життя простих людей. Своїх героїв він малює з великою симпатією. Ці картини стали маленькими шедеврами. (“Молитва перед обідом”, “Служниця”)
Першим великим майстром рококо був художник Жан-Антуан Ватто (1684-1721). Народився у бідній сім’ї, дуже швидко, ціною наполегливої праці досягнув значних успіхів, став одним з найбільших французьких художників. Він починав із наслідування фламандців (“Савояр” – хлопчик з Савойських гір, що іде на заробітки. Невимушена поза простодушного, усміхненого підлітка, золотисто-блакитний пейзаж тихого провінційного містечка – усе створює спокійний лагідний настрій.). На полотнах Ватто життя розгортається як театральна дія. Герої його картин майже незмінні: замріяний кавалер, граціозна дівчина, товариство молодих людей, які проводять безтурботне життя на тлі розкішної природи, галантні свята “Паломництво на острів Киферу”. Картина написана під впливом епізоду комедії “Три кузини” – проте, як молоді люди здійснюють паломництво на щасливий острів. Іноді відчувається меланхолійність “Скрутне становище”, “Товариство у парку”. Колорит – це одна з найсильніших якостей хисту художника – побудований на тонких нюансах сірих, у коричневих, блідо-бузкових, жовтогарячих тонах.
Істинним представником французького рококо вважають Франсуа Буше (1703-1770). Перший живописець короля, директор академії живопису і скульптури, він утілював тип художника, який справно служить панівному класу, догоджає аристократичним смакам. Він вмів робити все: панно, картини, театральні декорації, книжкові ілюстрації, малюнки вілл, камінних годинників, карет. Тематика його творчості різноманітна – релігійні, міфологічні краєвиди.
Фривольність, відверто плотська насолода життям розкривається в образах Буше. Його численні Венери, амури, міфологічні і пасторальні персонажі без плоті і крові реального буття. Головною для художника була цікава пікантна зав’язка, він вмів знайти найрізноманітніші композиції, в яких м’який ритм, умовні, але голублячі око кольорові поєднання, плавні лінії малюнка замінювали глибину образного змісту твору.
Численні композиції присвячені зображенню Венери, що прокидається зі сну, за туалетом, з Амуром, Вулканом. Художник повторює цей мотив з року в рік. Він малює легко, ефектно, розраховуючи на смаки аристократів. (“Венера після купелі”, Венера з амурами”, “Геркулес і Омфала”). Немов би тріумф богині звучить одне з кращих полотен художника “Народження Венери”, виставлене в Салоні в 1740 р.. Як і на інших його творах оголені німфи, тритони, амури і голубки складають блискуче оточення богині. Коштовності та перли сяють і переливаються на фоні холодного перламутру неба. Відблиск неба в піні морських хвиль складають основну домінанту колориту, якому протистоять світлі, рожеві, вологі тіла німф та амурів.
У картині “Геркулес і Омфала” художник використав міф про Геркулеса, який щоб спокутувати своє вбивство Ефрітового сина Іфіта, був проданий Зевсом у рабство лідійській цариці Омфалі. Закохавшись у неї, герой забув про свої колишні подвиги і став догоджати всім примхам своєї пані. Цей ранній за часом твір з його темпераментним живописом і соковитою барвистою гамою змушує пригадати мистецтво Рубенса.
Мистецтво Ватто і Буше продовжив блискучий майстер, живописець – імпровізатор Жан Оноре Фрагонар. Виступаючи як останній майстер рококо, культивуючи фривольні сюжети, які виконував на замовлення знатних сучасників, художник продовжив традиції “галантного жанру”. Він збагачує загальну тенденцію введенням еротичних сцен, реалістичною манерою зображення, точністю деталей, жанрових сцен з повсякденного, іноді народного життя. (“Поцілунок крадькома”). Багато темпераменту, пристрасті вкладає Фрагонар і в портрети. (“дівчина, що читає”) у картині “Гойдалка” більшу частину композиції займає сад. Юна красуня в рожевій сукні високо злітає в повітря на гойдалці. Художник не раз буде повертатись до цієї теми.
Наприкінці XVIII ст. гостра політична боротьба французької буржуазії проти дворянства відбилася і в живописі. Замість міфологічних сюжетів, розваг дворян і «галантних» сцен художники почали зображати героїв Стародавнього Риму і Греції, які боролися за республіку. Художники створювали картини з образами реальних людей з «третьої верстви», відходили від манірності, властивій «галантному» живопису, писали портрети видатних просвітителів XVIII ст. У такому напрямі працював талановитий художник Ж. Б. Грез (1725—1805 рр.), який написав портрет Дені Дідро.
На початку ХVІІІ ст. виникає й активно розвивається класицизм. Як цілісна система смакових уподобань він сформувався у Франції при королівському дворі. Історичним ґрунтом класицизму був абсолютизм, який сприймався тоді як гарант стабільності, миру, злагоди.
Класицизм базується на такому принципі відбору, узагальнень і оцінки життєвих явищ, який визначає прагматичний розум єдиним мірилом усього сущого.
Художня культура класицизму була суворо регламентованою. Митці повинні були дотримуватися певних вимог та правил. Головним їх завданням вважалося належне наслідування поданим раніше зразкам. Зразковим вважалося античне мистецтво. Завдання художників, скульпторів та літераторів класицизму полягало в тому, щоб наблизитися до цього ідеалу. Звідси походить і назва цього напряму :classicus – зразковий. Не дивно, що переважна більшість сюжетів як літературних так і мистецьких творів класицизму базується на мотивах античної міфології та історії. Однак він пропонував нові принципи художньої творчості, зумовлені насамперед ідеологічно-філософськими засадами.
У різних видах класичного мистецтва дія нормативних принципів цього напрямку проявлялася по – своєму.
Засновником класицистичного напряму у живописі був французький художник Ніколя Пусен (1594-1665). Його герої – люди сильних характерів, високого почуття обов’язку перед суспільство і державою. Мистецтво Пуссена – це мистецтво думки та духу. Пуссен обирає такі сюжети, які надають йому можливість показати героїчні та зразкові характери “Портрет пані Шеридан”, “Рінальдо та Арміда”.
Найбільш видатним представником класицизму став Ж.Л. Давід (1748—1825 рр.). Ще до Великої французької революції він написав картину «Клятва Горації», на якій зображений батько, який благословляє синів на бій з ворогами республіки у Стародавньому Римі. Під час революції митець голосував за страту короля і вніс у Конвент пропозицію про перетворення королівського зібрання картин і статуй в Луврі у національний музей. Загальновідома його картина «Смерть Марата» була в історії живопису кроком до реалізму. В подальшому, за часів імперії, Ж.-Л. Давід став писати пишні, офіційно-холодні, придворні картини, які звеличували Наполеона і створену ним нову знать.
На останню чверть XVIII ст. припадає виникнення складного, внутрішньо суперечливого духовного руху, який отримав назву романтизм. Найбільш яскраве вираження романтизм, звернений до внутрішнього духовного світу людини, знайшов у філософії та в мистецтві. Для романтизму властивий духовний порив, піднесення над реальністю, що зумовлено небажанням змиритися з суперечностями дійсності. Культ особистості і культ мистецтва як сфери свободи творчості пояснюють особливості мистецтва романтизму.
На розвиток музичного мистецтва доби Просвітництва справили вплив пануючі у той час художні стилі — бароко і класицизм. Слід вказати на таку особливість, як збільшення потреби у світській музиці, посилення її значення. Церковна хорова й органна музика, як і раніше, була досить поширеною, однак вона іноді наповнювалась світським життєстверджуючим змістом. Велика кількість музичних п'єс створювалася для виконання в будинках і палацах знатних і багатих людей. Важливе значення мало створення спочатку при дворах знаті, а пізніше й у великих містах оперних театрів і концертних залів.
Зростання техніки сприяло удосконаленню музичних інструментів, передусім, органу, скрипки, клавесину. Орган був обов'язковою приналежністю всіх великих католицьких та протестантських церков. Широкого розповсюдження набув клавесин, з'явилося нове сучасне фортепіано, що збагатило можливості музичної творчості і виконавської майстерності. Ноти музичних творів стали друкуватись у друкарнях.
Основоположником класицизму у французькій музиці був композитор Ж.-Б. Люллі (1632—1687 рр.), автор 15 опер, серед яких «Альцеста», «Тесей», «Арміда». Відомим представником цього напряму був композитор і музичний теоретик Ж. Ф. Рамо (1683—1764 рр.), автор п'єс для клавесину, опер, балетів. Вони виступали за наближення мистецтва до життя, за простоту і природність, висували вимогу відповідності музики смисловому та емоційному рухові мови, характерам й психології персонажів. При цьому французькі просвітителі зверталися до італійської комічної опери-буфф. Автором цілого ряду такого роду опер був італійський композитор Д.Б. Перголезі (1710— 1736 рр.). Гастролі італійської опери-буфф в Парижі у 1752—1754 рр. поклали початок жвавій полеміці між табором енциклопедистів та захисниками музичного класицизму (так звана «війна буффонів»).
У цей час бурхливо розвивалися народна пісенна творчість, а також, музичний комедійний театр. Його вистави можна було чути й бачити на вулицях і площах, особливо в дні свят. В роки революцій складалися революційні пісні, особливо багато їх було створено в роки французької революції, зокрема, знаменита «Марсельєза» Р. де Лілля та антимонархічна пісня «Карманьйола».
Прикладом нового підходу до музичного мистецтва слід назвати творчість великого німецького композитора і органіста Йогана Себастьяна Баха(1685—1750 рр.). Він створив сотні музичних творів для церковного хору та індивідуального співу, концертів для оркестрів, п'єс для органа, скрипки, флейти, клавесину. Композитор використав і переробив величезний матеріал з німецьких, французьких, англійських народних хорів, пісень і танців. Зокрема, в прелюдії та фузі мі-бе-моль мінор зі збірки «Добре темперований клавір» відчутні інтонації народних пісень. Навіть свої твори у багатьох випадках він наповнював світським, могутнім, оптимістичним звучанням. Йоган Себастьян Бах широко використовував у своїй творчості багатоголосся (поліфонію) або сполучення кількох самостійних голосів, кожний з яких чітко і виразно веде свою мелодію, чергуючись і переплітаючись з іншими. Його твори відрізняються глибиною і силою почуттів, безперервним і цілеспрямованим рухом вперед.
Видатним музикантом доби Просвітництва був великий австрійський композитор, представник віденської класичної школи Вольфанг Амадей. Моцарт (1756—1791 рр.). Його геніальний талант розвинувся дуже рано. Цьому сприяли рідкісні природні дані, а також сімейне середовище — батько був видатним музикантом. Його твори життєрадісні, прозорість і ясність у них поєднується з невичерпним багатством і різноманітністю змісту, досконалістю форми. Опери Вольфанга Амадея Моцарта «Дон Жуан», «Чарівна флейта», «Весілля Фігаро» й досі виконуються на кращих сценах багатьох країн, як і концерти, сонати, симфонії та інші твори.
Ці принципи прокладали шлях музичному романтизмові, який яскраво виявив Людвіг ван Бетховен. Музичні шедеври Бетховена пронизані ідеями Великої французької революції (сюїта “Пер Гюнт” , симфонія №3 “Героїчна”).
Говорити про музичне мистецтво доби Просвітництва неможливо, не згадавши ім'я геніального композитора, новатора в музиці Й. Гайдна (1732—1809 рр.). Його справедливо вважають «Батьком» симфоній і квартетів, засновником класичної інструментальної музики, родоначальником сучасного оркестру. Петро Ілліч Чайковський писав про нього: «Він обезсмертив себе удосконаленням чудової, ідеально розумної форми сонати і симфонії. Не будь його — не було б ні Моцарта, ні Бетховена». Найбільш знаменитими творами Й. Гайдна є опера «Несподівана зустріч», симфонії «Ранок», «Полудень», «Вечір», «Ля пассіона», «Паризькі» та «Лондонські симфонії», ораторії «Створення світу» та «Пори року» тощо.
Рівновага почуття і розуму, змісту форми, гармонійного сприйняття світу і драматизму мистецтва, вміння бачити життя через властиві йому суперечності та конфлікти – ось що відрізняло віденських класиків від представників бароко.
Таким чином, епоха Просвітництва може бути названа революційною не лише в розумінні соціально-економічних та політичних перетворень, але й перетворень у сфері духовної культури. Внаслідок творчості вчених, філософів-просвітителів, літераторів, митців людство отримало принципово нові підходи до розуміння філософських, етичних і естетичних проблем, які не втратили своєї актуальності і сьогодні.