Сутність та види інфляції.

ЛЕКЦІЯ № 11. ІНФЛЯЦІЯ ТА АНТИІНФЛЯЦІЙНА ПОЛІТИКА

Інфляція являється одним із основних індикаторів макроекономічної нестабільності. Вона, з одного боку, сигналізує про виникнення в економіці певних диспропорцій між попитом і пропозицією, з іншого – її високий рівень справляє негативний вплив на економічний розвиток.

За своїм визначенням інфляція – це зростання загального рівня цін в економіці, яке показує наскільки зросли ціни в даному періоді порівняно з попереднім. При цьому інфляційний період може мати різну часову визначеність: місяць, квартал, півріччя, рік. Оберненою стороною інфляції є зниження купівельної спроможності грошової одиниці.

Інструментом вимірювання рівня інфляції є індекси цін, які розглядалися в розділі 2.4. За їх допомогою визначаються темп зростання цін і темп приросту цін. Показником темпу зростання цін є самі індекси цін. Якщо індекс цін дорівнює 120%, то це означає, що ціни в економіці зросли в 1,2 рази. Тому індекс цін досить часто називають індексом інфляції. Показником темпу приросту цін є темп інфляції, який можна обчислити двома методами.

Перший - на основі індексу цін базового періоду. Згідно з цим методом індекс цін базового періоду приймається за 100%, а темп інфляції в поточному періоді обчислюється як різниця між індексом цін поточного періоду та індексом цін базового періоду:

(6.1)

де π – темп інфляції поочного періоду

– індекс цін поточного періоду

Другий – на основі індексу цін попереднього періоду, який не є базовим. Згідно з цим методом інфляція показує процент приросту цін в поточному періоді порівняно з попереднім періодом. Звідси темп інфляції визначається за формулою :

(6.2)

де – індекс цін попереднього періоду порівняно з поточним періодом.

Для сучасної економіки типовим явищем є постійне зростання цін, тобто інфляція є супутником економіки. Проте економіка не завжди є інфляційною. В окремих випадках ціни знижуються. Цей процес називається дефляцією, рівень якої визначається такими ж методами, як і рівень інфляції (формули 6.1 і 6.2). Рівень інфляції з періоду в період може зростати або зменшуватися. Перше явище називається прискоренням інфляції, інше – сповільненням інфляції або дефляцією.

Інфляція є складним економічним явищем. Тому її можна класифікувати за різними ознаками. Так, залежно від її рівня розрізняють три види інфляції : помірна, галопуюча та гіперінфляція.

Помірна інфляція відображає відносно невисокі темпи приросту цін, коли щорічні темпи інфляції вимірюються однозначним числом, тобто знаходяться в межах до 10%. За помірної інфляції зростання цін сприймається нормальним явищем, яке не справляє істотного впливу на економічну поведінку людей. Тому домогосподарства охоче заощаджують, а інвестори вкладають гроші в капітал, що сприяє економічному зростанню. Такий рівень інфляції притаманний країнам із стабільною економікою, в яких інфляція знаходиться під ефективним контролем з боку держави.

Галопуюча інфляція – це інфляція, що вимірюється двозначними або тризначними числами, тобто десятками або сотнями процентів за рік. Переростання помірної інфляції в галопуючу суттєво впливає на поведінку економічних суб’єктів. При галопуючій інфляція гроші помітно втрачають купівельну спроможність. Тому домогосподарства замість заощаджень намагаються скуповувати товари довготривалого використання, нерухомість , тверду іноземну валюту та інше майно, яке зростає в ціні. Такий рівень інфляції є ознакою економічної нестабільності і свідчить про те , що державний контроль за інфляцією є неефективним.

Гіперінфляція настає тоді, коли річний приріст цін вимірюється тисячами, мільйонами або навіть більшою кількістю процентів. Формальний критерій гіперінфляції був висунутий американським економістом Філіпом Кеганом. Він запропонував вважати початком гіперінфляції місяць, в якому зростання цін вперше перевищило 50%, а її закінченням – місяць, який передує тому, в якому приріст цін падає нижче 50% і не досягає цієї критичної точки, як мінімум, протягом року. При щомісячному зростанню цін на 50% протягом 12 місяців річний індекс інфляції досягає майже 13000%.

Гіперінфляція виникає, переважно, під впливом надзвичайних подій – війна, політичний переворот, революційна зміна економічної системи тощо. Наприклад, в Германії, після першої світової війни в 1923 році ціни зросли на 1 трлн. процентів. Але найвищий рівень із всіх відомих випадків гіперінфляції спостерігався в Угорщині після другої світової війни (серпень 1945 – липень 1946 рр.), коли ціни зросли в 3,88 х 10²⁷ раз, а середньомісячний темп інфляції складав 19800%. В Україні у 1993 році темп інфляції перевищив 10000%.

Гіперінфляція є ознакою того, що держава втратила контроль за фінансовими процесами в країні. Гроші фактично втрачають вартість і припинять виконувати функції міри вартості і засобу обміну. Тому люди намагаються якомога швидше позбавитися грошей і перейти до бартерного обміну, накопичування товарно-матеріальних запасів та закупівлю непродуктивних активів. За цих умов інвестиційна та виробнича діяльність згортається, а самою вигідною формою бізнесу стають спекулятивні операції. Якщо гіперінфляцію своєчасно не зупинити, то країну чекає фінансовий крах і соціально-політичний вибух.

В залежності від основних причин, які викликають інфляцію, вона поділяється на два види: інфляцію попиту та інфляцію витрат.

Інфляція попиту – це таке зростання цін, яке спричиняється надмірним попитом, тобто виникає внаслідок випереджаючого зростання сукупного попиту порівняно із сукупною пропозицією (див. рис. 6.1.)

P AD₁ AD₂ AD₃ AS Р AD AS₂ AS₁

P₁

P₁

	Yp		Y

Рис. 6.1. Інфляція попиту Рис. 6.2. Інфляція витрат

Як свідчить рис. 6.1, при незмінній сукупній пропозиції, яку відображає крива AS, збільшення сукупного попиту від AD₁ до AD₃ викликає зростання цін від P₁ до P₃. Але слід звернути увагу на те, що в умовах різного рівня зайнятості реакція цін на однаковий приріст сукупного попиту є різною.

Припустімо дві протилежні ситуації. Перша – якщо економіка знаходиться в умовах неповної зайнятості і тому має значні резерви виробничих потужностей. В даній ситуації випереджаюче зростання сукупного попиту може викликати негайне збільшення сукупної пропозиції без підвищення цін або з незначним їх зростанням за рахунок тих галузей, які працюють в умовах близьких до повної зайнятості. На рис. 6.1. цій ситуації може відповідати переміщення кривої сукупного попиту від положення AD₁ в положення AD₂ і зростання цін від P₁ до P₂. Друга – якщо економіка перебуває в умовах повної зайнятості або наближених до неї і тому її виробничі потужності повністю або майже повністю завантажені. В такій ситуації надлишок сукупного попиту цілком або переважно трансформується в зростання цін, наприклад, від P₂ до P₃. Це пояснюється тим, що економіка не здатна збільшувати свої виробничі потужності, тобто нарощувати основний капітал, з такою ж швидкістю як зростає сукупний попит.

Інфляція витрат – це таке зростання цін, яке виникає внаслідок збільшення витрат на одиницю продукції (середніх витрат), що супроводжується зменшенням сукупної пропозиції. Двома основними джерелами збільшення середніх витрат є підвищення цін на проміжну продукцію, тобто на матеріальні ресурси (сировину, паливо, електроенергію тощо) і збільшення номінальної зарплати, яке не супроводжується адекватним підвищенням продуктивності праці.

Якщо витрати на одиницю продукції збільшуються, то при заданих цінах на цю продукцію прибутки підприємств – виробників зменшуються. Це примусить їх зменшити виробництво продукції, тобто скоротити пропозицію, що при незмінному попиті викликає зростання цін. Рис. 6.2 демонструє умови, в яких виникає інфляція витрат. Він показує, що збільшення витрат на одиницю продукції переміщує криву сукупної пропозиції вліво вздовж нерухомої кривої сукупного попиту. Внаслідок цього ціни зростають від P₁ до P₂. При цьому інфляція витрат, як правило, супроводжується скороченням обсягів виробництва. Це означає, що інфляція витрат відбувається одночасно з падінням виробництва. Таке явище отримало назву “стагфляція”.

Інфляція попиту та інфляція витрат відбуваються не лише автономно. При певних умовах вони можуть знаходитися між собою у причинно-наслідковій залежності і викликати інфляційну спіраль “ціни – зарплата”. В переважній більшості вона започатковується зростанням цін у формі інфляції попиту. Реагуючи на підвищення цін робітники примушують роботодавців підвищувати номінальну заробітну плату. Це викликає зростання середніх витрат на виробництво продукції, скорочення обсягів виробництва та зменшення сукупної пропозиції і як наслідок – нове зростання цін у формі інфляції витрат. Така інфляційна спіраль продовжуватиметься до тих пір, поки номінальна заробітна плата буде адекватно реагувати на зростання цін.

В залежності від можливостей економічних суб’єктів передбачати (прогнозувати) майбутнє зростання цін розрізняють очікувану (прогнозовану) і неочікувану (непрогнозовану) інфляцію. Очікувана – це така інфляція, яку економічні суб’єкти передбачали на основі доступної їм інформації. Неочікувана – це інфляція, яку економічні суб’єкти не передбачали. Фактична інфляція може співпадати з очікуваною, а може й відхилятися від очікуваної.

Відхилення фактичної інфляції від очікуваної зменшує ефективність рішень, які приймаються в економіці. Очікувану інфляцію можна заздалегідь врахувати і звести втрати від неї до мінімуму. Неочікувану інфляцію врахувати неможливо, що завдає шкоди економічним суб’ктам, оскільки при обґрунтуванні своїх рішень вони враховували очікувану інфляцію.

Наприклад, робітники, очікуючи, що ціни зростуть на 5%, домоглися підвищити номінальну заробітну плату теж на 5%, щоб запобігти зниженню реальної заробітної плати. Але у зв’язку з неврожаєм, який не передбачався, ціни зросли на 8%. Внаслідок цього реальна заробітна плата робітників тимчасово понизиться, до моменту нового підвищення номінальної зарплати.

Інфляційні очікування займають важливе місце в сучасній макроекономіці. Проте серед макроекономістів не існує єдиної думки щодо механізму формування інфляційних очікувань. В контексті цього питання найбільшої уваги заслуговують теорія адаптивних очікувань і теорія раціональних очікувань.

Згідно з теорією адаптивних очікувань економічні суб’єкти формують свої інфляційні прогнози лише на базі інформації про інфляцію, яка спостерігалася в минулому періоді. Такий механізм можна описати за допомогою наступної формули:

(6.3)

Формула (6.3) свідчить, що очікування відносно інфляції в наступному періоді дорівнюють інфляційним очікуванням в поточному періоді , скоригованими на помилковість прогнозу, що виявляється в процесі цього (поточного) періоду . Іншими словами, якщо в процесі поточного періоду фактична інфляція перевищує очікувану, то очікувана інфляція наступного періоду теж буде перевищувати очікувану інфляцію поточного періоду. Але помилковість прогнозування в поточному періоді має враховуватися не один до одного, а згідно з коефіцієнтом корекції , який залежить від швидкості реакції очікувань на інформацію про фактичну інфляцію в поточному періоді. Вважається, якщо інфляційні очікування корегуються швидко, то близький до 1, а рівняння (6.3) спрощується до такого вигляду:

(6.4)

Отже, за цих умов інфляція, що очікується на майбутній період, дорівнює фактичній інфляції у попередньому, тобто минулому періоді.

Механізм формування інфляційних очікувань, запропонований теорією адаптивних очікувань, може забезпечувати достатньо точне прогнозування лише в умовах стабільних темпів інфляції. Якщо темпи інфляції нестабільні, то використання рекомендацій цієї теорії може викликати суттєві відхилення фактичної інфляції від очікуваної.

Теорія раціональних очікувань спирається не на минулу інформацію, а на майбутню. Вона виходить з того, що економічні суб’єкти користуються достатньою інформацією про майбутні зміни в економіці і можуть її використати для формування прогнозів щодо всіх економічних змінних, в тому числі і цін. Зокрема, вони володіють інформацією про майбутні зміни грошової маси, реального ВВП та інших змінних, від яких залежить динаміка цін. Прихильники даної теорії припускають, що в процесі формування очікувань люди можуть помилятися, але, на їх думку , вони не роблять систематичних помилок. Що стосується окремих помилок, то їх легко помітити, виправити і з урахуванням цього вдосконалити спосіб формування очікувань.

Прогресивним елементом теорії раціональних очікувань є ідея про те, що інфляційні очікування мають базуватися на майбутніх змінах в економіці. Але гіпотеза про спроможність домогосподарств і підприємств володіти всією необхідною інформацією і на її базі без “систематичних помилок” передбачити майбутню інфляцію, суперечить дійсності.

Звичайно, що кожна людина може володіти певною інформацією про майбутні зміни в приватній економіці і економічній політиці держави і на цій базі намагатися формувати свої очікування щодо інфляції. Проте дуже мало людей може отримати всю необхідну інформацію і ще менше – правильно її використати для прогнозування інфляції. Практика свідчить, що прогнозування інфляції є складною проблемою, для вирішення якої необхідно мати спеціальні знання та вміння. Тому рекомендації теорії раціональних очікувань не можуть бути надійною основою для формування економічними суб’єктами своїх інфляційних очікувань.