Спеціальні служби Української Держави гетьмана Павла Скоропадського

На жаль, органи безпеки Гетьманату залучалися не тільки до відвернення підривної діяльності іноземних спецслужб та пов'язаних з ними нелегальних формувань усередині країни, але і до придушення проявів незадоволення зростанням соціально-економічної напруги в Україні. Хоча Гетьман і намагався перетворити Україну на своєрідний "оазис суспільно-економічної стабільності" шляхом визнання приватної власності й підтримки заможного селянства ("хліборобів-власників" або ж "козаків"), країну все більше лихоманила економічна криза. Тривалість робочого дня у промисловості становила 10-12 годин, на 1 червня 1918 р. армія зареєстрованих безробітних досягла 180 тис., у базовій галузі - металургії - кількість працюючих скоротилася вшестеро.

Робітничому руху Гетьманат намагався протиставити репресивне законодавство та арешти, поновивши 19 липня 1918 р. царський закон 1905 р. про покарання за участь у страйках. Він підтримав і каральні заходи окупаційної влади (22 липня командуючий австро-угорською Східною армією віддав наказ про притягнення страйкарів до військового суду).

Австро-німецькі окупанти відверто грабували українське село. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення сільгосппродукції, каральні експедиції загонів окупантів спільно з військами Гетьмана викликали збройний опір селянства. Влітку 1918 р. в Україні почали інтенсивно формуватися повстанські загони. Саме в цей час виникає потужне селянське формування - майбутня "Селянська армія" Н.Махна. Загалом повстанські формування у листопаді 1918 р. зросли до 300 тис. осіб.

Переслідувань зазнавали і громадсько-політичні організації соціалістичного й національно-соціалістичного напрямків, профспілкові та інші робітничі об'єднання. Так, було заарештовано половину членів ЦК і голову Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), понад 200 її членів, частину з яких розстріляли. Зрозуміло, що змушені брати участь у придушенні справедливих виступів власного народу, та ще й пліч-о-пліч з іноземними військами, спеціальні органи Гетьманату втрачали свій авторитет серед населення. Вони все більше залучалися до виконання не властивих їм функцій.

Професіоналізм гетьманської контррозвідки давав можливість певною мірою протидіяти іноземному шпигунству та диверсійно-терористичним акціям антидержавних елементів. Однак цього вже було замало, щоб припинити масові збройні виступи й суттєво змінити ситуацію на краще. Історичні уроки досить повчальні. Вони свідчать, що коли на догоду політиці обмежуються можливості для високопрофесійного вирішення проблем, потенціал безпеки держави знижується, діяльність її охоронних органів втрачає свою ефективність. Розглядаючи важливі чинники оперативної обстановки в Українській Державі, слід сказати про активну підривну діяльність спецслужб радянської Росії проти України. Хоча формально Україна і РСФРР перебували у стані перемир'я, в Росії йшла активна робота по організації прямої інтервенції й повалення гетьманського уряду.

Активну розвідувальну діяльність проти України як майбутнього театру воєнних дій вели військова розвідка та контррозвідка Червоної армії. За свідченням одного з провідних організаторів підривної роботи проти Української Держави В.Антонова-Овсієнка, радянські спецслужби придбали багатий матеріал про стан збройних сил і військового будівництва Гетьманату. Інформацію постійно надсилали підпільні прорадянські організації в Україні, здійснювався контроль за ходом телеграфних сполучень між частинами українських військ на Лівобережжі Дніпра.

Головними каналами ведення радянською Росією підривних дій проти Української Держави були дипломатичні й консульські можливості для засилання емісарів легальним і нелегальним шляхом з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності участь своєї делегації в мирних переговорах з Україною. У складі цього представництва координацію розвідувально-підривної роботи здійснював його військовий експерт колишній полковник царської армії Єгоров. Крім того, до цієї роботи залучалися і консульства Росії, відкриті в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві. До України під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1000 радянських агентів і агітаторів, котрі розгорнули роботу по підготовці антигетьманського повстання. Для цього головою російської "мирної" делегації Х.Раковським було асигновано близько 40 млн. крб.

Комуністичне підпілля дислокувалося переважно у робітничих центрах України. Головними його завданнями було ведення політичної агітації, організація страйків і диверсій, створення збройних формувань для майбутнього антигетьманського повстання. Розгалужена підпільна мережа була створена в Донбасі. Підпільні групи діяли в Луганську, Юзівці, Маріуполі, всього - у 18 великих населених пунктах. У Катеринославі для підпільної роботи залишили близько 250 комуністів, були підібрані конспіративні квартири, виділені кошти. Міський підпільний комітет КП(б)У до червня 1918 р. керував уже 18 нелегальними групами. Усього ж у Донбасі й на Катеринославщині на цей час діяло понад 80 підпільних осередків, в тому числі 30 - у сільській місцевості. В Києві до літа 1918 р. підпільні організації налічували близько 650 членів, функціонувало 6 нелегальних райкомів компартії. У червні для керівництва "бойовою роботою" було створене губернське бюро.

Загалом до осені 1918 р. в Україні існувало понад 200 підпільних комуністичних організацій. Вони формували військово-революційні комітети, штаби повстансько-партизанських загонів. Під проводом комуністичного підпілля ширився страйковий рух. Тільки у липні - серпні 1918 р. відбулося 11 страйків робітників-металістів. ЦК КП(б)У та Тимчасове залізничне оргбюро направляли своїх інструкторів до учасників загального страйку залізничників, котрий у червні 1918 р. охопив близько 200 тис. осіб.

Діяльність радянської агентури здебільшого мала диверсійно-терористичний характер. Так, 6 червня внаслідок диверсії вибухнули порохові склади в передмісті Києва Звіринці. При цьому більше 200 чоловік загинуло, понад 1000 дістали поранення, 10 тис. залишилося без притулку. 14 червня в Києві згоріло 35 дров'яних складів, кілька підприємств, близько 10 тис. людей втратило житло. 31 липня в Одесі вибухнув великий склад набоїв.

З ініціативи однієї з правлячих партій радянської Росії - лівих есерів - було створено терористичну організацію "Чорна сотня". Її бойовик Б.Донський 30 липня 1918 р. смертельно поранив головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерала Г. фон Айхгорна та його ад'ютанта капітана фон Дрекслера. На допиті затриманий терорист повідомив, що для замаху на Айхгорна його направили з Москви, а крім того готуються замахи на П.Скоропадського, німецького генерала Гренера, посла Німеччини в Україні фон Мумма.

Велику небезпеку суверенітету й громадському спокою Української Держави несла підривна діяльність російських шовіністичних організацій під прапором "білого" руху, метою якого було відновлення "єдиної неподільної Росії". Проросійські підпільні та легальні організації тісно співробітничали з головною ударною силою "білих" - Добровольчою армією, що дислокувалася на Північному Кавказі, готуючись до боротьби проти більшовиків і нових національних незалежних держав. "Біле" підпілля збирало інформацію про Україну в інтересах Добровольчої армії, розгортало антиурядову агітацію, формувало збройні загони для відкритого виступу проти Гетьмана. Підпільні організації мали свою агентуру навіть серед вищих державних кіл Гетьманату. Відомо, що ряд вищих сановників, представники генералітету, офіцери особистого конвою П.Скоропадського надсилали в Добровольчу армію запевнення у лояльності до "російської ідеї", вступали в контакти з пропозиціями своїх послуг щодо організації державного перевороту.

Роботу "білого" підпілля полегшувала наявність в Україні (особливо - у Києві та Одесі) добре скоординованих та озброєних організацій російських націоналістів ("чорносотенців"), котрі виникли ще до 1917 р. Крім того, рятуючись від "червоного терору", на територію України іммігрувала велика кількість російського офіцерства.

По Україні поширювалися численні нелегальні й відкриті російські монархічні та націоналістичні організації. Вже у листопаді 1917 р. в Києві виникла конспіративна організація "Азбука" на чолі з В.Шульгіним, котра спеціалізувалася на збиранні інформації політичного характеру. Так, вона здобула текст таємної телеграми кайзера Вільгельма II командуванню німецькими військами в Україні, де він давав згоду на обрання П.Скоропадського Гетьманом України. Копію документа переправили командуючому Добровольчою армією генералу Алексєєву. Активно діяли такі монархічні та націоналістичні організації, як "Монархічний блок", "Нарада членів законодавчих палат", "Союз відродження Росії", "Київський Національний Центр", "Рада державного об'єднання Росії", "Клуб російських націоналістів" (існував у Києві з 1908 р.) та інші.

Поступово створювалася мережа збройних формувань російських шовіністів для відкритого виступу проти існуючої влади. Вже на момент приходу Гетьмана до керма у Харкові діяла таємна офіцерська організація, котра фінансувалася шахтовласниками Донбасу. Організація мала офіцерський батальйон (до 1000 активних бійців), 3 тис. гвинтівок, 20 кулеметів. Її філії працювали в інших містах Харківської і Полтавської губерній. Виступ планувався на момент початку бойових дій Добровольчої армії проти Української держави. У 14 великих містах України діяли законспіровані осередки російських бойовиків під проводом капітана Герця, які налічували до 4000 членів. Як доповідав радник посольства Австрії в Україні князь Е.Фірстенберг, монархісти планували розпочати відновлення царського режиму саме з Києва. Проголосити монархом планувалося брата колишнього імператора Миколи II великого князя Михайла. За даними австрійського дипломата, до 40 тис. російських солдат і офіцерів, дислокованих навколо Києва, були під впливом заколотників, котрі підтримували також зв'язок з "білим рухом " на Дону. Виношувався намір у момент виведення з України австро-німецьких військ захопити владу і проголосити монархію.

Цілком природно, що великі можливості для таємної роботи в Україні мали спеціальні служби країн австро-німецького блоку, адже військова окупаційна влада цих держав повністю контролювала територію країни. Необхідно зауважити, що гетьманські органи безпеки докладали зусиль для налагодження взаємодії зі спецслужбами австро-німецького військового контингенту, а саме: німецькою контррозвідкою під проводом майора Гассе та освідомчим бюро при штабі австрійських військ в Одесі на чолі з капітаном Шлютером. З цими підрозділами контактував Особливий відділ Особистого штабу Гетьмана (наприклад, у справах боротьби зі страйковим рухом). З боку Державної варти таке співробітництво було покладено на її 2-й відділ.

Однак навряд чи таке співробітництво можна було вважати за рівноправне, оскільки, контролюючи спецслужби Української Держави, окупаційна влада не бажала брати на себе відповідних зобов'язань щодо української сторони. Більше того, виходячи із власних політичних міркувань, вона навмисно втручалася у поточну роботу гетьманських органів безпеки. Наприклад, це мало місце при проведенні операції проти антигетьманського заколоту на чолі з В.Винниченком та іншими майбутніми членами Директорії. Після ряду арештів та обшуків у розпорядженні Державної варти опинилися документи, які свідчили про підготовку широкого повстання проти П.Скоропадського й тісний контакт заколотників з головою радянської "мирної" делегації Х.Раковським. Виявилося, що німецькі спецслужби були поінформовані про підготовку перевороту, однак не повідомили про це українську владу.

На території України активно діяли і спеціальні служби країн Антанти і США. Українська Держава не могла розраховувати на прихильне ставлення цих країн, оскільки вважалася ними пронімецькою. Готуючись до збройного протиборства з радянською Росією, країни антибільшовицького блоку намагалися перетворити територію суверенної України на арену шпигунсько-диверсійної роботи. За свідченням англійського дипломата-розвідника Б.Локкарта, на американську резидентуру, очолювану торговим аташе Коломатіано, було покладено завдання організації широкомасштабної диверсійної діяльності на стратегічно важливих транспортних шляхах на зіткненні кордонів Росії, України та Білорусі. Для координації підривних дій використовувалося перебування у Києві резидента американської спецслужби консула Д.Дженкінса, а також консульства Норвегії. Зрозуміло, що розвідників Антанти і США вельми цікавили й австро-німецькі війська в Україні. Велася відповідна робота і на суміжних з Українською Державою землях Галичини, котрі входили до складу Австро-Угорщини. Як зазначалося у доповіді розвідувального відділу головнокомандування австро-угорської армії від 15 вересня 1918 р., підривна робота в Галичині з боку спецслужб Антанти перейшла від антиавстрійської пропаганди на стадію створення "таємних комітетів" антидержавної спрямованості.

З осені 1918 р. серйозним противником силових структур Гетьманату стає селянський ватажок анархіст Н.Махно. Його прибічники не зупинялися перед терористичними актами проти службовців Державної варти. Так, в с.Михайлове-Лукашове махновці розстріляли голову волосної Державної варти Іванова, трьох офіцерів і двох козаків повітової "охоронної сотні", а потім в мундирах чинів варти проникли до садиби поміщика Миргородського, де саме проходив бал, і пограбували її. Махновці-розвідники часто маскувалися під варту, весільні процесії, селян, що їдуть базарювати. Навіть сам "батько" ходив у розвідку переодягнутий у жіночий одяг.

На оперативну обстановку в Україні впливала і наявність незаконних збройних формувань, створених за національною ознакою. Окрім вже згаданих формувань російських шовіністів, такі формування мало, наприклад, єврейське населення, для якого всяке послаблення влади в Україні оберталося кривавими погромами. Так, згадана вище єврейська збройна дружина "Бейтар" ("Зірка"), що сформувалася в Одесі ще у серпні 1917 р., за Гетьмана налічувала вже до 600 бойовиків і резерв (постійний склад був із числа колишніх військовослужбовців). На час приходу до Одеси австрійців дружина мала близько тисячі гвинтівок і 22 кулемети.

Цей стислий аналіз оперативної обстановки в Україні у квітні-грудні 1918 р. дає можливість зрозуміти, чому П.Скоропадський докладав багато зусиль для створення цілісної системи органів державної безпеки.

Дбаючи про встановлення стабільного правопорядку в Україні, Гетьман П.Скоропадський затвердив 18 травня 1918 р. постанову Ради Міністрів "Про зміну існуючих законів про міліцію і утворення Державної варти". На нього покладалися як боротьба з кримінальною злочинністю, так і виконання контррозвідувальних завдань, протидія особливо небезпечним замахам на державний лад. Запроваджувалась чітка організаційно-функціональна структура центральних і місцевих органів Державної варти.

У структурі МВС України створювався Департамент Державної варти (ДДВ). До складу Департаменту входили директор, віце-директор, чиновники для особливих доручень, начальники відділів, секретар та інші працівники. ДДВ поділявся на окремі відділи: загальний (фінансово-господарчі та облікові питання), інспекторський (кадрові питання, попередження та припинення загальнокримінальних злочинів), залізничний (протидія ворожим акціям на залізничному транспорті), легітимаційний (паспортний режим), освідомчий і секретну частину. Управління службовим персоналом й секціями Державної варти (ДВ) - загальною, карно-розвідчою (розшуковою - В.С.), освідомчою - в губерніях і повітах зосереджувалось в руках відповідних старост. Для допомоги губернському старості призначався окремий помічник-інспектор ДВ в губернії.

Державну варту повіту очолював начальник ДВ, який підлягав повітовому старості. Вся територія повіту поділялася на райони з осередками ДВ з відповідними начальниками. На чолі ДВ волості стояв голова волосної варти. У великих містах створювалися міські підрозділи ДВ, які мали районні структури. Діяльність ДВ у карно-розвідчій сфері зосереджувалась у відповідних губернських, повітових, міських та районних відділах. Вони мали передбачену штатами кількість піших і кінних вартових, а також резервні сотні. Відділи проводили оперативно-розшукову роботу та необхідні процесуальні дії у кримінальних справах. За діяльністю ДВ здійснювався прокурорський нагляд. При проведенні дізнання співробітники ДВ перебували у безпосередній підлеглості особам прокурорського нагляду згідно з постановами "Статуту Кримінального Судочинства", які поширювались і на службовців загальної поліції.

Детальніше варто сказати про Освідомчий відділ (ОВ) ДДВ, оскільки на цей підрозділ покладалася організація роботи по попередженню, відверненню й припиненню злочинів проти державного ладу й безпеки держави, збір інформації про політичні виступи, страйки, партизансько-повстанський, профспілковий рух, політичні партії та їх функціонерів, настрої населення. Цим самим визначились основні види контррозвідувальної діяльності відповідно до головних завдань захисту безпеки держави.

Як свідчить "Короткий огляд діяльності Освідомчого відділу Департаменту Державної варти" від серпня 1918 р., створення системи освідомчих підрозділів розпочалося з 8 червня 1918 р. під безпосереднім керівництвом старшого урядовця для особливих доручень Л.Пономарьова (він же став і першим шефом цього підрозділу) і загальним керівництвом директора ДДВ П.Аккермана. Посаду віце-директора зайняв Тальберг.

У складі Освідомчого відділу виділялися окремі діловодства за напрямами роботи: загальне (особовий склад і господарські питання), таємне, агентурне, залізничне, а також реєстраційна частина і фото-криміналістична лабораторія. Штатом ДДВ в Освідомчому відділі передбачені посади урядовця для особливих доручень, начальника відділу, діловодів та їх помічників, урядовців I і II розрядів, журналістів (всього 51 особа).

У структурі штабу Гетьмана існували спеціальні підрозділи, які займалися захистом особи П.Скоропадського та членів його родини. Вже зазначалося, що деякі екстремістські організації виношували плани та вели підготовку замаху на Гетьмана. У штабі піклування про особисту безпеку глави держави покладалося на гетьманського коменданта, котрому підпорядковувалися Гетьманський конвой та Особиста охоронна команда. Конвой займався охороною Гетьмана та його родини і прирівнювався за статусом до кавалерійського полку. До нього входили дві кінні й кінно-кулеметна сотні, які мали на озброєнні, крім звичайної кавалерійської холодної та вогнепальної зброї, 6 кулеметів типу "Максим" і 12 - типу "Льюїс". Командир конвою мав права командира окремої бригади.

Особиста Охоронна команда прирівнювалась до піхотного полку й комплектувалася з "відбірних і надійних осіб". На неї покладалася охорона гетьманської резиденції та самого Гетьмана під час його подорожей. Співробітники команди несли службу на постах усередині гетьманського палацу, здійснювали нагляд за навколишньою територією та будинками. Крім того, особиста охорона вела спостереження за персоналом, що обслуговував Гетьмана, підтримувала контакти з центральними й місцевими правоохоронними органами у справах своєї компетенції. До охоронної команди за штатом входило 7 офіцерів, двоє старших вартових, 62 вартових і 46 "доглядачів", канцелярські працівники.

До сил безпеки Гетьмана відносився і Загін окремого призначення, який складався з двох взводів. У кожному з них було 3 стрілецьких і 1 панцерний відділи. Загін окремого призначення являв собою підрозділ швидкого реагування і застосування в різних екстремальних ситуаціях.

Підбиваючи підсумки розгляду процесу становлення і розвитку спеціальних служб Української Держави Гетьмана П.Скоропадського, можна зазначити, що у складних внутрішніх і міжнародних умовах уряд України зробив відчутні кроки на шляху формування органів безпеки різної функціональної спрямованості.

Непопулярне рішення Гетьмана про федерацію з майбутньою небільшовицькою Росією призводили до розкладу особового складу самих силових структур, недбалого ставлення до службових обов'язків, небажання служити Гетьману. Яскравим прикладом цього може бути перехід на бік антигетьманської опозиції елітних з'єднань і частин Збройних сил - Запорізької дивізії полковника П.Болбочана, Лубенського полку кінноти полковника Ю.Отмарштайна, загонів січових стрільців полковника Є.Коновальця. У ході бойових дій з повстанцями війська Гетьмана зазнали швидкої поразки. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зрікся влади. Державний скарб (три більйони карбованців), як і владу, він передав урядові, а сам виїхав за кордон. До Києва урочисто вступили війська Директорії.