X-XVIII століття
Теорії забезпечення добробуту громадян, що існували до нашої ери
Період з давніх часів до XVIII ст.
Період ХІХ-ХХ cm.
Спільні тенденції в розвитку державних систем соціального захисту
У різні часи в різних країнах по-різному визначали роль держави у забезпеченні добробуту її громадян. Далі ми зупинимось тільки на деяких етапах розвитку політичної думки, які становлять інтерес з точки зору соціальної політики та стосуються ролі держави в забезпеченні соціального захисту громадян, а також розглянемо окремі приклади регулювання добробуту в різних країнах.
У Стародавній Греції основною формою соціально-економічної і політичної організації суспільного життя був «поліс» (polis) - місто-держава. Державні й суспільні справи в ньому називалися «політикою», від грецького politika - справи держави, суспільства. Походження поняття «політика» пов'язують з назвою трактату Арістотеля(384-322 pp. до н. е.) «Політика», в якому він розглядав основи організації та діяльності держави і політичної влади. З його точки зору мета політики - забезпечення «найбільшого добробуту» громадян поліса.
Давньокитайський філософ Конфуцій(551-479 pp. до н. е.) розглядав сім'ю як модель держави, в якій піддані - це діти, а правитель наділявся якостями батька, зобов'язаного піклуватися про їх добробут, наставляти та виховувати їх. У китайській мові слово «держава» складається з двох ієрогліфів: «го» - держава і «цзя» - сім'я. Так, навіть дослівний переклад китайського «гоцзя» означає «держава-сім'я».
Але вже в IV-III ст. до н. е. в стародавньому Китаї виникла протилежна гечія політичної думки - «легізм», головна ідея якої полягала в тому, що держава повинна забезпечувати інтереси правителя, а не його підданих. Народ - засіб у руках правителя, а не мета його політики. Таку точку зору яскраво проілюстровано в загальновідомому вислові засновника легізму Шан Яна(390-338 pp. до н. е.): «Слабкий народ - міцна держава, міцна держава - слабкий народ. Ослаблення народу - головне завдання держави».
Окремі види соціальних програм, які запроваджувалися церквами та місцевими урядами, виникали в різні часи в різних країнах. Приміром, за часів Київської Русі князь Володимир ІСтатутом 996 р. доручив духовенству громадську опіку, об'єктами якої були «старі жінки, удовиці... прочанки, старці... лікарні і їхні лікарі, пустельники, богомільниці». Тим самим Статутом був визначений обов'язок сплачувати десятину доходу на утримання монастирів, церков, богаділень, лікарень та будинків для подорожніх. Окрім того, було засновано училища для дітей шляхетних, середнього стану та бідних, богаділень та будинків для подорожніх. Ці перші кроки державної регламентації були пов'язані з християнськими уявленнями про існування людини в громаді. Тому увага в першу чергу зверталась на сирітство, бідність, інвалідність [1,6; 3]. У XIII ст. у м. Дубровник було проголошено програму страхування здоров'я способом внесків. В Україні у козаків на початку XVIII ст. існувала форма компенсації за виробничі травми, церквами протягом багатьох століть підтримувалися школи для дітей бідняків. Місцеві уряди в Європі і її колоніях організовували програми допомоги бідним та елементарного догляду за здоров'ям [2, 41-42].
Кінець XVII - початок XVIII століття був відзначений виникненням класичного ліберально-демократичного напряму політичної думки, біля витоків якого стояв англієць Джон Локк(1631-1740). Основні положення цього напряму такі: мета держави - захищати та зберігати власність членів суспільства, їхню безпеку, захищати основні права людини, її особисті інтереси та індивідуальні свободи.
У Росії наприкінці XVIII ст. починає оформлюватися державна структура допомоги. У багатьох губерніях видавались накази щодо громадської опіки з місцевими закладами підтримки та захисту, розвивалося світське законодавство у сфері громадської опіки та приватної благодійності [1,3].
Період ХІХ-ХХстоліття XIX- початок XX століття
У XIX - на початку XX ст. на території Російської імперії хоч і здійснювалися певні державні заходи стосовно окремих категорій громадян або окремих випадків, зокрема стосовно сімей, що постраждали внаслідок війни 1812 року або пожежі, все ж таки все це більше було схоже на державну благодійність. Це підтверджується тим фактом, що в чинному законодавстві того часу, зокрема Статуті про громадську опіку (Устав общественного призрения), не визначалися ані категорії осіб, над якими громадська опіка повинна встановлюватися, ані її межі. Соціальна допомога переважно організовувалася за територіальним принципом. Основні інститути громадської опіки знаходилися при земських, сільських, міських, цер-ковноприходських територіальних одиницях. При цьому це були автономні системи допомоги, які досить сильно відрізнялися в різних губерніях. Приміром, у Чернігівському губернському земстві обов'язкова громадська опіка здійснювалася щодо 1) душевнохворих; 2) нужденних, які не мали змоги прогодувати себе заробітком внаслідок малолітства, старості або хвороби, до того ж покинуті родичами, тобто підкидьки, сироти, хворі, каліки, хроніки та перестарілі; 3) сімей, які потерпали внаслідок хвороби годувальника; 4) алкоголіків. Одеське міське громадське управління наполягало на заснуванні робітних будинків з примусовою працею для жебраків та нероб, які прямували у великі міста; але разом з тим визнавало за необхідне опіку розумове неповноцінних та епілептиків. Київське губернське земство взагалі висловлювалося проти обов'язкової опіки, посилаючись на брак земських коштів, а також на те, що встановлення таких обов'язків тільки марно зв'яже діяльність органів громадської опіки [1, 229-230].
У Німеччині та Великій Британії у XIX ст. прикладами державного втручання були заходи з охорони здоров'я, державні освітні заходи, прийняття закону про бідність.
Намір створити у другій половині XIX ст. соціальний захист багато авторів приписують Бісмаркові.Поза сумнівом, чимало інших країн Європи, в тому числі Скандинавських, звернули тоді на це пильну увагу [2,41].
На межі ХІХ-ХХ ст. виникли перші теоретичні концепції соціальної політики. У той час було створено Союз соціальної політики (м. Ейзенах), члени якого виступали за соціальні реформи, проголошуючи основними цілями соціальної політики поліпшення умов життя людей і запобігання революційним потрясінням [2].