Проголошення Німецької демократичної республіки. Об’єднання Німеччини
Встановлення фашистської диктатури. Зміни в державному ладі та праві
Листопадова революція 1918 року. Зміни в державному ладі, політичному режимі та партійній системі
3. Крах фашистської диктатури. Потсдамські угоди. Проголошення Федеративної Республіки Німеччини. Державний лад ФРН
1. Листопадова революція 1918 року. Зміни в державному ладі, політичному режимі та партійній системі
У 1918 році в Німеччині створюються умови, що неминуче вели до революційного вибуху. Боротьба монополій за надприбутки, зростання експлуатації, авантюристична зовнішня політика – все вступало у відверті суперечності з інтересами німецького народу. Перша світова війна ще більше загострювала революційну кризу.
Розвиток подій підштовхнула революція, яка спалахнула в жовтні 1917 року в Росії. Під її впливом у січні 1918 року, коли відбувалися переговори в Брест-Литовську, робітничий клас у Берліні, Мюнхені та інших містах провів демонстрації, страйки, під час яких уперше в Німеччині з’явилася Ради робітничих депутатів і революційні старости.
Навесні 1918 року наступ німецьких військ на Західному фронті провалився. Головнокомандувач Гінденбург офіційно заявив про необхідність перемир’я і створення уряду, “з яким буде рахуватися Антанта”. Третього жовтня 1918 року був сформований коаліційний уряд на чолі з принцом М. Баденським.
Почала створюватися небезпечна для юнкерства і монополістичної буржуазії ситуація. Озброєний робітничий клас був готовий до боротьби. Однак для перемоги була необхідна революційна робітнича партія.
В Німеччині існувала соціал-демократична партія. Однак її політика підтримки імперіалістичної війни відштовхнула від неї значну частину робітників і викликала розкол у самій партії.
У квітні 1917 року остаточно оформилася незалежна соціал-демократична партія, яка знаходила більш гнучкі форми і методи роботи. Керівниками цієї партії були К. Каутський, Є. Бернштейн, Р. Гільфердінг, що визначало її помірковану політику. Революційні елементи всередині партії об’єдналися в групу “Спартак”, куди увійшли К. Лібкнехт, Р. Люксембург, В. Пік та ін.
Усі ці обставини і визначили характер і особливості революції в Німеччині.
На початку жовтня 1918 року “Спартак” провів свою конференцію, яка закликала до боротьби проти уряду. Спартаківці організують демонстрації, значну роботу проводять серед військових моряків. У цей час німецький військовий флот отримує наказ – вийти у відкрите мроре і дати бій англійській ескадрі, яка значно переважала німецькі морські сили.
Військові моряки зрозуміли намір командування, і 3 листопада 1918 року на військово-морській базі у місті Кіль вибухнуло повстання. Тут знаходилося 40 тис. моряків і морських піхотинців. Робітники Кіля підтримали повстання, була створена Рада робітничих і матроських депутатів.
Подібні повстання, слідом за Кілем, відбуваються в інших містах. Всюди виникають Ради робітничих і солдатських депутатів, які беруть владу до своїх рук.
Дев’ятого листопада повстання перемагає в Берліні. На мітингу озброєних робітників і солдатів К. Лібкнехт проголошує “вільну Німецьку Соціалістичну республіку”. Кайзер Вільгельм тікає до Голландії. Німецька імперія перестала існувати.
За таких умов імперський канцлер М. Баденський передає владу соціал-демократичному урядові на чолі з Фрідріхом Ебертом. Десятого листопада 1918 року збори делегатів від солдатів і робітників Берліна обрали виконавчий комітет Берлінської Ради робітничих і солдатських депутатів і затвердили уряд Еберта, визнавши його “чисто соціалістичним урядом”. Отримавши санкцію Берлінської ради, уряд Еберта став називати себе Радою Народних Уповноважених (РНУ).
Новий уряд видає декларацію, яка не йшла далі буржуазно-демократичних реформ, і розпочинає боротьбу проти Рад робітничих і солдатських депутатів, вимагаючи скликання установчих зборів.
Шістнадцятого – двадцять першого грудня 1918 року відбувся перший Загальнонімецький з’їзд Рад, більшість делегатів якого була представлена соціал-демократами і незалежними соціал-демократами. З’їзд прийняв рішення про скликання Установчих зборів та про передачу всієї законодавчої і виконавчої влади Раді народних уповноважених.
Лише після цього 30 грудня 1918 року в Берліні відбувся установчий з’їзд комуністичної партії.
Уряд Еберта відкрито переходить у наступ проти революційних сил. Спровокувавши передчасний виступ берлінських робітників, уряд кидає на Берлін “ударні загони”, “залізні батальйони” під командуванням соціал-демократа Г. Носке, який увійшов в історію як “кривавий собака”. Одинадцятого січня 1919 року загони Носке увірвалися в Берлін, 15 січня були вбиті К. Лібкнехт і Р. Люксембург.
Берлінський пролетаріат було розгромлено, але революція на цьому не закінчилася. Свій внесок у революційну боротьбу зробили робітники Баварії.
13 квітня 1919 року в Мюнхені була проголошена Баварська радянська республіка. Був обраний Комітет дії у складі 15-ти чоловік на чолі з комуністом Євгеном Левіне.
Існувала Баварська радянська республіка недовго. Замість Баварського з’їзду Рад було проведено Баварський з’їзд фабзавкомів. Більшість на цьому з’їзді отримали соціал-демократи і незалежні соціал-демократи, які виключили комуністів зі складу уряду і звернулися до Носке за допомогою. Першого травня 1919 року загони Носке увірвалися у Мюнхен.
Революція в листопаді 1918 року у Німеччині не вийшла за буржуазно-демократичні рамки, незважаючи на те, що її головною рушійною силою був пролетаріат. Вона покінчила з Другою імперією 1871 – 1918 років, утвердила буржуазно-парламентську республіку, ввела 8-годинний робочий день, загальне виборче право, проголосила демократичні права і свободи.
Відпоівдно до рішення Загальнонімецького з’їзду Рад 19 січня 1919 року відбулися вибори до Установчих зборів.
Установчі збори відкрилися 6 лютого 1919 року у Веймарі (Тюрінгія) і 11 серпня 1919 року затвердили Конституцію Німецької імперії, яка і отримала назву Веймарської .
Назва “імперія” – не випадкова. Автори Конституції у своїй більшості були монархістами. Тому, опрацьовуючи республіканську Конституцію, намагалися зберегти старі назви, пов’язані з імперією. Про це свідчать і слова преамбули про намір німецького народу “ оновити і зміцнити свою імперію” і стаття 1 Конституції, яка стверджувала, що “Німецька імперія – республіка”.
Конституція складалася з двох частин – Устрій і завдання імперії і Основні права і обов’язки німців – і налічувала 181 статтю.
Німеччина визнавалася федерацією 18-ти земель. Кожна земля “повинна мати республіканську конституцію”. Законодавчий орган – ландтаг – обирався на основі загального, рівного, прямого і таємного виборчого права. Уряд землі повинен був “користуватися довір’ям народного представництва” (ст. 17).
Однак права земель були досить обмеженими. Усі важливі питання – зовнішні відносини, армія і флот, податки, монетна справа, митна справа тощо – належали вийнятково до законодавства імперії. З усіх інших питань імперське право мало “перевагу над правом земель” (ст.13). Вийняткову роль у цьому відношенні мала стаття 48 Конституції, відповідно до якої, якщо яка-небудь земля не виконує обов’язків, покладених на неї Конституцією або імперськими законами, то “президент імперії може примусити її до цього за допомогою збройної сили”.
Конституція перетворила Німеччину на буржуазну республіку на чолі з президентом.
Вищим законодавчим органом імперії був рейхстаг (імперські збори) – нижня палата парламенту. Рейхстаг обирався на 4 роки на основі загального виборчого права. Конституція вводила пропорційну систему виборів. Уся Німеччина була поділена на 35 виборчих округів. Партії, що брали участь у виборах, виступали кожна зі своїм списком кандидатів. Депутатські місця розподілялися відповідно до кількості голосів, що були подані за той чи інший список. Верхня палата – рейхсрат (імперська рада) складалася з представників усіх 18-ти земель. Прусія мала у рейхсраті 26 голосів, Баварія – 10, Баден – 3. Рейхсрат мав право “опротестування законів, ухвалених рехстагом”. В разі опротестування закон подавався до рейхстагу для винесення вдруге постанови. Якщо при цьому “рейхстаг і рейхсрат не дійдуть згоди”, то вирішення спірного питання належало президентові (ст. 74).
Центральне місце в Конституції посідає рейхспрезидент (імперський президент). Він обирався “всім німецьким народом” терміном на сім років (ст. 41 – 43), допускалося переобрання на другий термін.
Президент імперії представляв “імперію в міжнародно-правових відносинах”, укладав від імені імперії договори з іноземними державами, акредитував і приймав послів (ст. 45). Він призначав і звільняв імперських чиновників та офіцерів. Президентові належало “верховне командування всіма збройними силами імперії” (ст.47). Він мав право “розпускати рейхстаг”, але не більше одного разу з даного приводу (ст.25).
Нарешті, стаття 48 Веймарської конституції надавала президентові надзвичайні повноваження. Якщо в межах Німецької імперії були серйозно порушені громадська безпека і лад або якщо загрожує серйозна небезпека такого порушення, то “президент імперії може вживати заходів, необхідних для відновлення громадської безпеки і ладу, в разі потреби за допомогою збройної сили”. З цією метою він міг тимчасово зупинити цілком або частково гарантії низки основних прав (свобода особи, недоторканість житла, тайна листування, свобода думки тощо).
Винятково в компетенції президента знаходилося призначення і звільнення рейхсканцлера і імперських міністрів. Уряд для виконання своїх обов’язків потребував довір’я рейхстагу. Особлива роль належала главі уряду – рейхсканцлеру, який, як сказано в Конституції “встановлює правові лінії політики і відповідає за це перед рейхстагом” (ст. 56).
Революційна ситуація обумовила включення до Конституції значного переліку буржуазно-демократичних прав і свобод: рівність чоловіка і жінки, недоторканість особи і житла тощо. Закріплюючи право приватної власності, Конституція підкреслювала, що “власність зобов’язує”. Користування нею “повинно бути в той же час служінням загальному благові” (ст. 153).
У прикінцевих постановах було сказано, що Конституція Німецької імперії 1871 року скасовується. Інші закони і укази імперії залишаються в силі, оскільки Веймарська конституція “не перебуває з ними в суперечності” (ст.178).
Характер державного ладу, виняткові повноваження президента (ст. 48) дають можливість визначити встановлену Веймарською Конституцією форму правління як “президентсько-парламентську республіку”.
Основою Веймарської республіки став Версальський мирний договір 1919 року, який відверто пограбував Німеччину. За цим договором Німеччина втратила Ельзас і Лотарингію, позбулася заморських колоній, була зобов’язана виплачувати величезні репарації, скоротити збройні сили до 100 тисяч чоловік тощо. Наслідком були безробіття, голод, злиденність.
Запекла боротьба між політичними партіями і силами була характерною рисою Веймарської республіки.
Вирішальну роль спочатку відігравала соціал-демократична партія: посади президента, рейхсканцлера займали її представники. Незалежні соціал-демократи переживали кризу. У 1920 році партія розпалася. Більшість, у тому числі і Е. Тельман, вступила до лав комуністичної партії. Інші влилися в соціал-демократичну партію.
Безумовно ця подія посилила соціал-демократичну партію, яка брала активну участь у політичній боротьбі і мала підтримку значної частини робітничого класу Німеччини. Розкол “незалежних” більше допоміг комуністам, які до цього були нечисленною партією.
Брали участь у політичному житті і такі буржуазні партії, як народна, демократична, християнсько-демократична і т. ін.
У 1919 році в Мюнхені виникла Німецька робітнича партія, до якої наприкінці 1919 року був направлений політичним департаментом штабу Мюнхенського військового округу як інформатор Гітлер. Йому вдалося після серйозної боротьби з суперниками очолити цю партію і перетворити її на націонал-соціалістичну робітничу партію Німеччини. Гітлер розглядав нацистську партію як знаряддя в боротьбі за владу і готувався до бою. У 1920 році з’явилися штурмові загони, було розроблено нову програму партії, розраховану на залучення різних верств населення. Робітникам програма обіцяла ліквідацію безробіття, селянам – підвищення цін на сільськогосподарську продукцію, дрібній буржуазії – ліквідацію монополій, молоді – роботу, а всім німцям – утворення нового “Німецького рейху” (імперії).
У 1923 році дві партії – комуністична і націонал-соціалістична стають найнебезпечнішими для уряду.
2. Встановлення фашистської диктатури. Зміни в державному ладі та праві
У 1923 році ЦК РКП(б) через Комінтерн розпочав підготовку “німецького Жовтня”. У серпні 1923 року в Москві було створено спеціальну комісію (Сталін, Троцький, Радек, Дзержинський, Сокольников та ін.), якій доручили підготувати пролетарську революцію в Німеччині. Москва виділяла для цього гроші. Пленум ЦК РКП(б) затвердив план повстання і переправив його до Берліну. Дата виступу – 9 листопада 1923 року. Однак тодішнє керівництво компартії Німеччини відмовилося від цієї авантюри. Лише комуністи Гамбурга під керівництвом Е. Тельмана, взялися до зброї. Через три дні боїв вони були вимушені відступити.
Майже в той самий день, 8 листопада 1923 року розпочався “пивний путч” – пряма спроба нацистів захопити державну владу. Дев’ятого листопада Гітлер у Мюнхені на чолі трьох тисяч штурмовиків намагався розпочати похід на Берлін. Але нацисти були зупинені і розігнані, а Гітлер був ув’язнений до фортеці на 5 років, але через півроку був звільнений.
Після невдалих спроб захопити владу силою, обидві партії – комуністична і нацистська – змінюють свою тактику, розпочинаючи “боротьбу за рейхстаг”. Вони намагаються розширити свою соціальну базу, посилити керівництво. У 1925 році головою комуністичної партії Німеччини був обраний Е. Тельман. Гітлеру після звільнення з ув’язнення довелося поборотися за партію з Ремом і Штрассером. Остаточно переміг Гітлер. Правда перші успіхи були не дуже значними. Комуністи на виборах 1928 року до рейхстагу зібрали 3,2 млн. голосів і отримали 54 місця, нацисти зібрали лише 0,8 млн. голосів і отримали 12 мандатів. Невдовзі ситуація змінилася. На виборах у липні 1932 року комуністи зібрали 3,5 млн. голосів, а нацисти – 13,7 мільйона. У соціал-демократів було лише 9 млн. голосів.
Була ще одна можливість прийти до влади – вибори президента Німеччини. У 1925 році переміг фельдмаршал фон Гінденбург, він і став президентом на наступні 7 років. Чергові вибори відбулися в березні 1932 року. Партії вели напружену боротьбу. Тельман зібрав п’ять мільйонів голосів, Гітлер – 13,4 мільйона. Перемогу знову здобув Гінденбург: за нього проголосувало 19,4 млн. виборців (53%).
Гінденбург розпускає тільки що обраний рейхстаг і призначає нові вибори на листопад 1932 року. Результати були досить несподіваними. Втратили значну частину виборців соціал-демократи. Понесли серйозні втрати і націонал-соціалісти, які зібрали тепер лише 11 млн. голосів. І тільки компартія поліпшила своє становище, зібравши близько 5 млн. голосів. Внаслідок цього жодна з партій не здобула перемоги. Однак загроза захоплення влади нацистами була реальною. Комуністична партія закликала соціал-демократичну партію створити народний фронт, об’єднатися в боротьбі проти нацистів. Але керівництво соціал-демократів не дало на це своєї згоди.
Наприкінці 1932 року рейхсканцлер генерал Шлейхе і колишній рейхсканцлер фон Папен розпочали боротьбу за владу. Кожен з них намагався створити свій склад уряду, включивши до нього три-п’ять нацистів на чолі з Гітлером.
“Королі” Рура Тіссен, Круп, Кірдороф, Феглер, фінансові ділки Шахт, Шредер, Гельферіх, реакційні політики Папен і Гугенберг ще в листопаді 1932 року звернулись до президента Німеччини 85-річного фельдмаршала фон Гінденбурга з конфіденціальним листом, у якому наполягали на призначенні Гітлера рейхсканцлером. Лист було віддруковано в 19 примірниках. У 1956 році їх було знайдено в архіві бюро Гінденбурга.
Четвертого січня 1933 року на віллі банкіра фон Шредера в Кельні відбулася зустріч Папена, Шредера й Гітлера. 10 січня 1933 року Гітлер і Папен знову зустрілись у Берліні на квартирі Ріббентропа. В результаті було прийнято рішення зробити Гітлера рейхсканцлером, Папена – віце-канцлером. В його реалізації вони користувались підтримкою О. Гінденбурга – сина й адьютанта старого президента – та члена ультрареакційного “Клубу панів” Вернера фон Альвенслебена.
Уранці 29 січня 1933 року Альвенслебен раптово з’явився в О. Гінденбурга і заявив, що тодішній рейхсканцлер Шлейхер,наляканий можливістю створення уряду Гітлера і Папена, готує на завтрашній день військовий переворот, до Берліна будуть стягнуті війська, Гінденбург, його син і Папен будуть заарештовані. Нічого подібного Шлейхер не планував. Провокація вдалася. У палаці Гінденбурга почалася паніка.
Вранці 30 січня 1933 року фон Папен передав президентові список нового уряду і рекомендував вручити Гітлеру повноваження його голови. Гінденбург погодився і 30 січня 1933 року на підставі статті 48 Веймарської конституції призначив Адольфа Гітлера рейхсканцлером. Нацисти прийшли до влади.
Спочатку у складі уряду було лише три нацисти: Гітлер – рейхсканцлер, Генріг – міністр без портфеля, Фрік – міністр внутрішніх справ. Пізніше додався четвертий – Геббельс – міністр пропаганди. Сто дев’яносто шість нацистів були депутатами рейхстагу. Але фон Папен помилявся, коли гадав, що він “найняв Гітлера”, “дав йому доручення”. Гітлер одразу розпочав активну діяльність.
Гітлер, як глава уряду, підкорив собі поліцію, озброїв штурмові загони, включив до апарату нацистів. Першого лютого 1933 року він розпустив рейхстаг і розпочав докорінну ломку демократичних інститутів Веймарської конституції.
Одним із напрямів політики нацистів була ліквідація буржуазно-демократичних прав і свобод. У лютому 1933 року було видано кілька надзвичайних указів, які забороняли проведення демонстрацій, зборів, скасовували свободу преси. Двадцять сьомого лютого був підпалений рейхстаг. І вже наступного дня – 28 лютого 1933 року – президент підписав надзвичайні укази: “Проти зради німецькому народу” і “Про захист народу і держави”, які повністю ліквідували більшість демократичних прав і свобод. У підпалі рейхстагу було звинувачено компартію Німеччини, і вона була заборонена. У 1934 році було заборонено і соціал-демократичну партію.
Другим напрямом політики нацистів стало руйнування парламентської системи Веймарської республіки. У березні 1933 року уряду було надано право видавати закони, що могли навіть відхилятися від конституції. Недоторканними залишалися права палат і президента. Договори імперії з іноземними державами тетер не потребували згоди рейхстагу. Це ставало справою уряду.
16 березня 1933 року уряд Німеччини відмовився виконувати статті Версальського договору. Було відновлено загальну військову повинність, за короткий час сформовано 12 корпусів (33 піхотні дивізії). Знову з’явився Генштаб, а при ньому управління військами: сухопутніми, флотом, авіацією.
Промисловість перебудовувалась на воєнний лад, на підприємствах з’явились уповноважені нацистські партії.
У квітні 1933 року видається закон про злиття областей з імперією. В усі області президент призначав імперських намісників, на яких покладалося “завдання забезпечити виконання політичних директив рейхсканцлера”. Відтепер ландтаги і обласні уряди ставали залежними від імперського намісника і виконували всі його розпорядження. На початку 1934 року представництва областей при імперії взагалі були скасовані, рейхсрат ліквідовано. Така ж доля спіткала і Найвищий державний суд імперії.
Від Веймарської системи залишився рейхстаг, але він докорінно змінився. Тридцятого червня 1934 року розпочалася “ніч довгих ножів” – розправа Гітлера з командною верхівкою штурмових загонів. Протягом трьох днів було знищено майже півтори тисячі штурмовиків, серед яких були і депутати рейхстагу. З цього часу було введено правило: депутат рейхстагу втрачає свій мандат, якщо виходить з націонал-соціалістської партії. Наступника призначає фюрер націонал-соціалістської фракції рейхстагу.
Другого серпня 1934 року вмирає рейхспрезидент Гінденбург. У законі про верховного главу Німецької імперії від 1 серпня 1934 року було сказано: “Посада президента імперії об’єднується з посадою рейхсканцлера”. В силу цього правомочності президента переходять “до вождя і рейхсканцлера Адольфа Гітлера”. Система вищих органів влади Веймарської республіки була остаточно зруйнована, її змінив механізм нацистської диктатури.
Вища державна влада зосереджувалась в особі фюрера – Гітлера, який поєднував функції президента, рейхсканцлера, фюрера нацистської партії і верховного головнокомандувача. Посада фюрера була довічною, він сам “призначав свого наступника”.
Фюрер очолював імперський уряд і імперську канцелярію. Разом з тим існувала Рада міністрів з питань оборони імперії, важливі питання вирішувалися на засіданнях Таємного кабінету і Колегії трьох уповноважених (завідуючий канцелярією нацистської партії, начальник імперської канцелярії, начальник штабу Верхового командування збройних сил). Усі ці органи мали законодавчі повноваження.
Зберігався рейхстаг, який фактично перетворився на партійний зїзд. Його склад формувався особисто фюрером за списками, що були схвалені шляхом так званого “народного опиту”.
Залишився старий розподіл на землі і провінції, однак землі втратили свій колишній статус членів федерації. Німеччину тепер розділили на тридцять дві партійні області на чолі з гауляйтерами, які були наділені всіма владними повноваженнями. У зв’язку із централізацією влади всі бургомістри міст стали призначатися міністром внутрішніх справ. Місцеве самоврядування було ліквідоване.
Зазнала змін і судова система Німеччини. У кожному судовому окрузі крім звичайних судів, були утворені особливі судові органи для розправи з політичними супротивниками. У 1934 році з’явився Народний трибунал з питань державної зради. В армії існували воєнно-польові суди.
Агресивні плани становлення світового панування вимагали зосередження всіх ресурсів країни. Досягнути цього було можливо лише через втручання нацистської держави в економіку.
У 1933 році була створена Генеральна рада Німецького господарства, що визначала основні напрямки розвитку економіки Німеччини. Законом від 27 лютого 1934 року були засновані господарські палати – загальноімперська і провінційні. Палати брали активну участь у сфері регулювання економічного життя і соціальних відносин. За допомогою господарських палат відбувався процес картелювання економіки, який регулювався законом від 15 липня 1934 року.
Згідно цього закону міністр економіки мав повноваження регулювати ринки виробництва і збуту любих товарів, для чого міг об`єднувати будь-які підприємства в примусові союзи, міг заборонити створення нових підприємств, якщо створення їх не вимагалось “соціальною необхідністю”. Держава звільнила себе від відповідальності за можливу шкоду, яка могла бути нанесена власникам при такому регулюванні чи заборонах.
В галузі цивільного права результати проголошеної правової політики в повній мірі не були досягнуті: повної заміни попереднього німецького права не сталося, хоча багато важливих інститутів було деформовано в законодавчому порядку чи судовою практикою.
З 1937 року основний звід німецького права – Німецьке уложення 1896 р. – був замінений сукупністю окремих перероблених законів, загальна частина його була взагалі відмінена (в зв`язку з цілком новими правовими положеннями про права фізичних і юридичних осіб, надання громадянства і ін.).
Судова практика суттєво змінила право власності – в бік його різкого обмеження навіть порівнюючи з формальними приписами законів. Особливо це стосувалося нерухомого майна в містах. Дозволялось самовільне будівництво на чужій землі “в суспільно-корисних цілях”, самовільне використання власності соціально привілегірованими суб`єктами (членами націонал-соціалістичної партії, арійцями).
Податкове законодавство було перероблене в дусі “націонал-соціалістичного світогляду”: для єврейських союзів будь-якого роду, церковних громад, лікарень, орденів і т.п. були ліквідовані всі попередні податкові привілеї.
Нова редакція Цивільно-процесуального кодексу (1934 р.) містила багато своєрідних нововведень, які незважаючи на відмову від принципів формальної законності, безумовно полегшувати і спрощували судочинство.
На шлюбно-сімейне право вплинули расовий і соціалістичний мотиви державної політики. Шлюб і сім`я стали предметом особливої турботи держави, в зв`язку з чим свобода вступу в шлюб була обмежена. Згідно закону (14 липня 1933 р.) заборонялось вступати в шлюб особам, які мають спадкові хвороби, недоумкам, шизофренікам, сліпим, глухим і т.п., так як це могло “послабити національне здоров`я”. Для конкретного вирішення питань про те, кому дозволено, а кому не дозволено брати шлюб створювались суди здоров`я. Значення цих судів особливо виросло після прийняття законів про примусову стерилізацію і кастрацію (1933 р.) тих, хто не відповідав расовим вимогам про придатність до створення повноцінної сім`ї. Заборонялись або засуджувались шлюби військових, членів нацистської партії, культурної еліти рейху з особами, які в минулому були відмічені “негідною поведінкою”, “ганебним способом життя” і т. п.
Для нацистської диктатури кримінальне право служило головним чином для подавлення політичних противників, а вже в другу чергу для наведення “громадського порядку”. Основні оновлення кримінального права були пов`язані саме з досягненням першого завдання, з забезпеченням кримінальними санкціями домінуючого положення партії і держави.
Партія була поставлена в привілегіроване становище в кримінальному праві. Самим першим законом диктатури стала відміна кримінальних покарань за злочини, скоєнні під час боротьби за національне “виживання” німецького народу, тобто під час виборчих компаній 1932-1933 років. Разом з тим використання знаків чи уніформи нацистської партії без офіційної приналежності до неї стало розцінюватись як кримінальний злочин.
Значно посилилась відповідальність за державні злочини. Основним діянням, яке переслідувалось, став наявний або передбачуваний тероризм проти членів партії або посадових осіб держави. Відповідальність за ці злочини була встановлена (1933 р.) у вигляді смертної кари чи ув`язнення на строк понад 15 років.
В кримінальному праві з`явились нові склади злочинів. Одним із найбільш важливих стали порушення расового законодавства, за які по різних законах передбачались великі строки ув`язнення у виправному таборі або в тюрмі. Великими строками тюремного ув`язнення карались розповсюдження шкідливих чуток і інші злочини спрямовані проти “правильної уяви про діяльність держави і партії”.
В 1935 році була опублікована нова редакція старого Кримінального кодексу в якому було змінено ряд важливих принципів кримінального права: була поновлена можливість застосування закону по аналогії у випадку відсутності правила, яке чітко передбачало даний випадок. Крім того закону могла бути надана зворотна сила.
3. Крах фашистської диктатури. Потсдамські угоди. Проголошення Федеративної Республіки Німеччини. Державний лад ФРН
Підготовка до загарбницької війни, ідея створення ІІІ рейху і завоювання світового панування супроводжувалися побудовою надзвичайно сильної армії.
У 1934 році Гітлер отримав повноваження головнокомандувача Німецької імперії. З метою концентрації військової влади Гітлер ліквідував у 1938 році військове міністерство і створив свій особистий Штаб верховного командування збройних сил. Верховому головнокомандувачу були підпорядковані головнокомандувачі сухопутних, військово-повітряних і військово-морських сил зі своїми штабами.
У 1938 році до Німеччини була приєднана Австрія, а потім значна частина Чехословаччини. У вересні 1939 року гітлерівці захопили Польщу, у 1940 році капітулювала Франція. У 1941 році гітлерівські війська вторгаються на територію Радянського Союзу. У 1945 році СРСР та його союзники, передусім Сполучені Штати і Великобританія, завершили військовий розгром нацистської Німеччини.
Наприкінці війни союзники СРСР, США і Англія – повинні були виробити узгоджену політику щодо Німеччини. Першою спробою стала Кримська (Ялтинська) конференція глав урядів трьох держав у лютому 1945 року, де було вирішено питання про тимчасову окупацію Німеччини. Більш докладно і конкретно ця проблема вирішувалася на Потсдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 року) глав урядів СРСР (Й. В. Сталін), США (Г. Трумен) і Великобританії (У. Черчіль, з 27 липня – К. Еттлі).
З метою перетворення післявоєнної Німеччини на демократичну, миролюбну, державу союзники вважали необхідним вжити ряд заходів у трьох основних напрямках: денацифікація, демілітаризація і демократзація. Для цього слід було розпустити німецькі збройні сили і ліквідувати генеральний штаб німецької армії; арештувати і віддати до суду військових злочинців, провести чистку державного апарату від військових злочинців, ліквідувати військово- промисловий потенціал Німеччини, відновити демократичні інститути і місцеве самоврядування тощо.
До створення самостійного центрального німецького уряду в Німеччині вводився тимчасовий окупаційний режим. Територія країни була розділена на 4 зони: радянську, американську, англійську і французьку. Відповідно до цього Берлін також було розділено на 4 сектори.
Управління окупованою країною було засереджене в Союзній контрольній раді. Для підготовки мирного врегулювання “німецького питання” відповідно до Потсдамської угоди була створена Рада міністрів закордонних справ великих держав.
Однак на практиці потсдамські рішення виконувалися неякісно, а іноді просто порушувалися. Так, у грудні 1946 року було введене сепаратне управління американською і англійською зонами, внаслідок чого утворилася Бізонія зі своїми спільними органами: Економічною радою, Радою земель, Адміністративною радою. У 1948 році після приєднання до Бізонії французької окупаційної зони з’явилася Тризонія. Так було порушено ідею Потсдамських угод про єдину демократичну Німеччину.
Фактичний розкол Німеччини на західну і східну частини зробив можливим роздільне конституційне оформлення цих частин.
У липні 1948 року відбулася конференція представників США, Англія, Франції, Бельгії, Голландії, Люксембургу. На ній були розроблені рекомендації про створення західнонімецької держави. Слідом за цим конференція прем’єр-міністрів західнонімецьких земель створила Комітет експертів, який повинен був розробити проект конституції нової держави.
У травні 1949 року проект конституції ФРН був готовий. Його прийняла Парламентська рада, яка складалася з представників земель і схвалили 3 військових губернатори. Після цього нова конституція, яка отримала назву Боннської (від назви столиці ФРН м. Бонн), була прийнята ландтагами західнонімецьких земель. Проти проекту нової конституції виступив лише ландтаг Баварії.
Перед цим Англія, Франція і США розробили і проголосили Окупаційний статут, який закріплював верховну владу Англії, Франції і США у ФРН. Статут зберігав режим військової окупації, надавав окупаційним державам право контролю за додержанням Конституції ФРН і конституцій західнонімецьких земель. Двадцять першого вересня 1949 року було проголошено утворення сепаратної західнонімецької держави – Федеративної Республіки Німеччини. У 1951 році Окупаційний статут був переглянутий, а 1955 року скасований у зв’язку з прийняттям ФРН до НАТО і Західноєвропейського союзу. Федеративна Республіка Німеччина офіційно отримала статус суверенної держави.
За своїм змістом Конституція ФРН – буржуазно-демократичний документ. Враховуючи ситуацію, автори Конституції включили до неї статтю 14: “Власність зобов’язує. Користування нею повинно одночасно служити загальному благу”. Примусове відчуження власності можливе лише відповідно до закону на основі справедливого відшкодування.
Основний закон проголошує Федеративну Республіку Німеччини “демократичною і соціальною федеративною державою” (ст. 20).
Конституція 1949 року дає широкий перелік прав людини і громадянина. Серед них згадуються право на життя, свобода і недоторканість особи, право збиратися мирно і без зброї, право утворювати спілки і союзи, право вільно обирати для себе професію і місце роботи тощо.
До основних конституційних принципів віднесені “розподіл влади” і “федералізм”. Німецька держава базувалася на засадах федералізму. Вона складалася з десяти земель, самостійних у своєму бюджеті і незалежних одна від одної. Кожна земля має свою Конституцію, свій ландтаг, свій уряд, свій земельний суд і користується значною автономією. Одночасно Конституція стверджує, що “федеральне право має перевагу над правом земель” (ст.31) і що федеральний уряд може вжити необхідних заходів, “ щоб спонукати землю в порядку примушування федерацією до виконання своїх обов’язків” (ст. 37).
Парламент ФРН складається з двох палат. Нижня палата – бундестаг – обирається на 4 роки народом загальним, прямим і таємним голосуванням за змішаною виборчою системою. Це головний законодавчий орган, але його повноваження повною мірою обмежуються бундесратом – верхньою палатою парламенту. Бундесрат формується урядами земель, які призначають уповноважених до верхньої палати. При вирішенні деяких питань (зміни конституції, кордонів земель тощо) бундесрату надане право абсолютного вето.
Глава держави – федеральний президент – не отримав значних повноважень. Він обирається на 5 років спеціальними федеральними зборами. До повноважень президента Конституція відносить: представництво федерації в міжнародно-правових відносинах, укладення міжнародних угод, призначення федеральних суддів і чиновників, вибір кандидатури федерального канцлера для його наступного затвердження бундестагом (статті 59 – 60).
Центральне місце в системі вищих органів федерації належить федеральному урядові і особливо його голові – федеральному канцлеру.
Федеральний канцлер “обирається без дебатів” бундестагом за пропозицією президента республіки (ст. 63). Федеральні міністри призначаються і звільняються президентом республіки за поданням федерального канцлера. Федеральний канцлер “встановлює основні положення політики і несе за них відповідальність” (ст. 65). Питання про довіру може ставити перед бундестагом тільки сам канцлер.
Федеральний уряд має право законодавчої ініціативи, під час оголошення стану “законодавчої необхідності” уряд може провести закон і без бундестагу.
Важливе місце серед федеральних органів посідає федеральний конституційний суд.
Членів суду вибирали порівну бундестаг і бундесрат, вони користувались як і всі судді повною незалежністю і недоторканістю. Конституційний суд має повноваження виносити рішення про об`єм прав інших органів влади відповідно конституції, з приводу спорів про права і обов`язки між органами федерації і земель, а головне про конституційність чи неконституційність дій органів державної влади чи законодавчих постанов відносно прав громадянина (останнє було запозичене із конституційної практики діяльності Верховного суду США).
4. Проголошення Німецької демократичної республіки. Об’єднання Німеччини
Майже одночасно з утворенням ФРН (21 вересня 1949 року) відбулося проголошення Німецької Демократичної Республіки (7 жовтня 1949 року).
Східна Німеччина, яка складала радянську зону окупації, після закінчення війни підпала під управління радянської військової адміністрації. Під її проводом відбулися вибори в органи місцевого самоврядування, розпочалися соціалістичні перетворення в промисловості, була проведена аграрна реформа.
За ініціативою соціалістичної єдиної партії Німеччини, яка утворилася на сході шляхом злиття комуністичних та соціал-демократичних партійних організацій, було проведено декілька Німецьких народних конгресів. Перший такий конгрес відбувався в грудні 1947 року, другий – у березні 1948 року. Останній обрав Німецьку народну раду і поручив їй розробити проект Конституції. У травні 1949 року зібрався третій Німецький народний конгрес, який затвердив Конституцію НДР.
Стаття 1 Конституції зазначала, що “Німеччина є неділимою демократичною республікою; вона складається з німецьких земель.
До компетенції Республіки відноситься рішення всіх питань, які мають значення для існування і розвитку німецького народу в цілому і всі інші питання вирішуються землями самостійно”.
Ця ж стаття встановлює єдине німецьке громадянство.
Вищим органом влади Республіки є Народна Палата, яка складається із депутатів німецького народу, що обираються на 4 роки шляхом загальних, рівних, прямих виборів при таємному голосуванні на підставі пропорційної виборчої системи.
Депутати є представниками всього народу, підкоряються тільки своїй совісті і не зв`язані ніякими наказами (ст.50; 51).
В Народну Палату обиралось 400 депутатів із числа громадян, яким виповнився 21 рік (ст.52).
Інтереси окремих земель представлені в Палаті земель в яку кожна земля делегує одного депутата на 500 тисяч жителів. Вибори депутатів здійснюються ландтагами земель із числа членів ландтагу. Строк їх повноважень відповідає строку повноважень ландтагу, який їх вибрав (ст. 71; 72).
Уряд республіки складається із прем`єр-міністра і міністрів. Найбільш багаточисельна фракція Народної Палати висуває прем`єр-міністра, який формує уряд. Міністри повинні бути депутатами Народної Палати. Прем`єр- міністр і міністри відповідальні перед Народною Палатою.
Президент Республіки вибирається на спільному засіданні Народної Палати і Палати земель строком на 4 роки. Він представляє Республіку в міжнародних відносинах, заключає від імені Республіки міжнародні договори. Президент може бути відкликаний з посади спільним рішенням обох палат.
Кожна земля повинна мати свою конституцію, яка відповідає принципам Конституції Республіки. Вищим і єдиним народним представництвом землі є ландтаг (ст.109).
Уряд СРСР надав уряду НДР функції управління, які виконувала радянська військова адміністрація. Почалося будівництво соціалізму на німецькій землі, а Конституція НДР 1968 року констатувала перемогу соціалістичних виробничих відносин.
Криза соціалістичної моделі призвела в 1983 році до важливих революційних подій, що викликали глибокі суспільно-економічні і політичні зміни. Демонстрації, втеча громадян НДР до ФРН супроводжувалися вимогами демократії, ліквідації монополії компартії на владу. Перемога на виборах християнських демократів підштовхнула навесні 1990 року масовий громадянський рух до об’єднання країни.
Пропонувалися різні шляхи об’єднання Німеччини: від поступового зростання ФРН і НДР у нову німецьку державу з новою конституцією до простого входження НДР до складу ФРН відповідно до статті 23 Конституції ФРН. Перемогу здобув другий варіант.
18 травня 1990 року був укладений перший державний договір між ФРН і НДР про валютний, економічний і соціальний союз. 31 серпня 1990 року був підписаний другий державний договір про механізм входження НДР до ФРН. Він набирав сили з жовтня 1990 року, коли припинився суверенітет НДР і вона увійшла до складу ФРН. З цього часу основні політичні, правові, соціально-економічні інститути НДР або припиняли своє існування, або докорінно змінювалися відповідно до принципів ФРН. Так цілком мирним шляхом відбулося утворення єдиної німецької держави.
12 вересня 1990 року в Москві міністри закордонних справ СРСР, США, Великобританії, Франції, ФРН і НДР підписали договір про остаточне урегулювання проблеми Німеччини.
1.Зміни в державному устрої та політичному режимі між двома світовими війнами. Падіння Третьої республіки
2. Державний устрій та політичний режим Четвертої республіки
3. Державний устрій та політичний режим П’ятої республіки
4. Основні джерела та риси права
1. Зміни в державному устрої та політичному режимі між двома світовими війнами. Падіння Третьої республіки
З Першої світової війни Франція вийшла переможницею. За умовами Версальського договору їй повернули Ельзас і Лотарингію, передали частину німецьких колоній, надали право експлуатації Саарського вугільного басейну. Отримала Франція право на значну суму німецьких репарацій.
Разом з тим Франція зазнала у війні значних втрат. Перехід до миру був дуже важким. Були підірвані позиції французького фінансового капіталу на світовому ринку. Франція, яка до війни була країною-кредитором, перетворилася на країну-боржника. За період війни вона заборгувала США більше чотирьох мільярдів доларів. Слід додати також, що післявоєнний розвиток Франції проходив під впливом світової економічної кризи.
Всі ці обставини впливали на соціальні відносини в країні. Відбувалося загострення суспільно-класових суперечностей, спостерігався підйом революційного руху, назрівали зміни в партійно-політичній системі.
Партійна-політична система Франції мала свої відмінності порівняно зі Сполученими Штатами або Великобританією. Характерного рисою політичного життя Франції була наявність багатопартійності. Вона пояснювалась і дрібнобуржуазним характером суспільства, і напруженою політичною історією Франції, і іншими факторами. Буржуазних партій було багато, і кожна з них пропонувала свою програму.
Поступово відбувалося зближення партій і одночасно — поляризація політичних сил, розподіл усіх політичних партій на дві групи, два табори. Так, з’являються два угруповання, два партійних блоки — національний блок і лівий блок. Боротьба тепер іде не між окремими партіями, а між двома блоками, що нагадує деякою мірою двопартійну систему.
Національний блок увібрав до свого складу праві партії. До нього увійшли: республіканська федерація, республікансько-демократичний союз, національно-республіканська дія та ін. Їхня програма передбачала забезпечення надприбутків монополіям, посилення експлуатації робітничого класу, агресивну зовнішню політику тощо. Коли 1919 року Національний блок отримав перемогу на виборах, усі ці програмні положення почали запроваджуватися в життя.
Лівий блок об‘єднав радикалів, соціалістів, радикал-соціалістів та деякі інші партії та групи. Їхніми гаслами були: восьмигодинний робочий день, політична амністія, соціальні реформи, миролюбна зовнішня політика і т.д.
Таким чином, у Франції відсутня двопартійна система, яка є в США і Великобританії, але діє система двох партійних блоків.
У 1920 році виникає комуністична партія Франції. Базою її утворення стала соціалістична партія, удавах якої розгорнулася боротьба, а пізніше почалося розмежування. У грудні 1920 року на з’їзді соціалістичної партії у м. Тур більшість делегатів прийняла рішення про приєднання до ІІІ Інтернаціоналу і утворення комуністичної партії Франції. Меншість залишила з’їзд і зберегла стару назву — соціалістична партія Франції.
Виникають у 20-х роках і фашистські організації: «Бойові хрести», Ліга патріотичної молоді тощо. Вони отримують гроші від монополій, пов’язані з держапаратом. У 1933 році, коли у французької буржуазії розвивається прагнення до сильної влади, фашистські партії та організації об’єднуються у Союз франсистів.
Народний фронт посідає особливе місце в політичній та державно-правовій історії Франції. На початку 1934 року французькі фашисти спробували захопити владу. Скориставшись урядовою кризою, 6 лютого 1934 року 20 тисяч озброєних фашистів вийшли на вулиці Парижа, вимагаючи розгону Національних зборів і передачі влади фашистам. Уряд радикала Даладьє розгубився. Путч зазнав поразки, і цьому сприяло енергійне втручання народних мас. Дев’ятого лютою в Парижі та інших великих містах пройшли могутні антифашистські демонстрації, а 12 лютого розпочався антифашистський страйк за участю 4,5 мільйонів трудящих.
Комуністична партія Франції висунула ідею створення єдиного Народного фронту боротьби проти фашизму. З такою пропозицією комуністи насамперед звернулися до соціалістів. Двадцять сьомого липня 1934 року між комуністами і соціалістами був підписаний Пакт про єдність дій. У травні 1935 року відбулася нарада усіх політичних сил, які вступають у боротьбу проти фашизму: комуністів, соціалістів, радикалів, представників жіночих, молодіжних та інших демократичних організацій. Об’єднання всіх цих політичних антифашистських сил отримало назву Народного фронту.
Створення Народного фронту було дуже своєчасним. У серпні 1935 року відбувся парад «Вогненних хрестів», що зібрав тридцять п’ять тисяч учасників. Подальші виступи фашистів зупинив з’їзд Народного фронту, який задіяв 2,5 мільйонів антифашистів для боротьби проти фашистської загрози.
У січні 1936 року була опублікована Програма Народного фронту. Основними її вимогами були: розпуск і роззброєння фашистських організацій, чистка армії та державного апарату від фашистських елементів, реорганізація Французького банку, закріплення демократичних прав і свобод, обмеження експлуатації, боротьба з безробіттям і т.ін.
У виборах 1936 року Народний фронт отримав переконливу перемогу. За партії, що входили до складу Народного фронту, було подано 5,5 мільйона (56,6 %) голосів. Був сформований уряд Народного фронту, до якого увійшли соціалісти і радикали. Головою ради міністрів став соціаліст Леон Блюм.
Уряд Народного фронту провів низку важливих демократичних заходів: розпустив деякі фашистські організації, провів націоналізацію деяких галузей воєнної промисловості, встановив сорокагодинний робочий тиждень, оплачену відпустку (чотирнадцять днів), визнав колективний договір, виділив кредити селянству і ремісникам.
У відповідь на популістські кроки кабінету Блюма фінансова олігархія пішла на прямий саботаж економіки. Лише за 1936 – 1937 р.р. за кордон було переведено 100 млрд. франків. Підприємці стали закривати підприємства, масово звільняючи робітників. Вже в лютому 1937 р. Блюм був змушений оголосити про необхідність “паузи” у проведенні в життя програми Національного фронту. Це викликало протести комуністів. 21 червня 1937р. під ударами справа і зліва уряд Л.Блюма іде у відставку. У 1938 році Народний фронт розпався.
У квітні 1938р. було створено комітет Даладьє, який відмінив 40-годинний робочий тиждень, збільшив податки, а щоб не допустити страйків воєнізував приватні підприємства, що мали військове значення, транспорт, комунальні установи. В області зовнішньої політики уряд пішов на укладення Мюнхенської угоди з Гітлером, за якою до Німеччини відійшла Судетська область Чехословаччини.
Зміни в державному ладі Франції в період між двома світовими війнами були незначними. Державний лад Третьої республіки, як і раніше, визначався Конституційними законами 1875 року. Свого подальшого розвитку набули тенденції, що були характерними для французької державності наприкінці ХІХ століття.
Основні важелі виконавчої влади в умовах Третьої республіки були зосереджені в руках уряду. Фактична роль глави держави — президента республіки — залишалася незначною. Характерно, що парламент намагався обирати на посаду президента маловпливових політиків. Обмежувалися деякі президентські прерогативи, на практиці не використовувалося право президента розпускати за згодою сенату палату депутатів.
Одночасно відбувалося падіння ролі парламенту як установи, що стоїть над урядом. Все частіше долю ради міністрів та її склад вирішував не парламент, а політичні партії, угруповання підприємців, профспілки, різноманітні позапартійні організації. Депутатам парламенту нерідко доводилося лише виконувати їхні вказівки.
Незважаючи на характерні для Третьої республіки урядові кризи і відставки кабінетів у державному механізмі Франції в цей час відбувалося подальше посилення ролі уряду і його керівника—голови ради міністрів. Напередодні Другої світової війни до уряду Франції остаточно переходить право видання нормативних актів з різних питань державного життя. Уряд мав можливість видавати так звані декрети — закони, які формально мали уточнювати і доповнювати закони, а фактично змінювали і навіть скасовували затверджені парламентом законодавчі акти. Неабиякого значення у 30-х роках набуло і майже щорічне наділення уряду надзвичайними повноваженнями. В умовах, коли безперервно відбувалися урядові кризи і зміни кабінетів, ці повноваження опинялися в руках вищої бюрократії. Чиновницький апарат мав можливість послідовно захищати інтереси правлячої верхівки.
Французький уряд не заважав Гітлеру, проводити політику “невтру-чання”. І лише після нападу фашистської Німеччини 1 вересня 1939 року на Польщу уряд Франції (без санкції Національних зборів Третьої республіки) оголосив війну Німеччині. У травні 1940 року німецько-фашистські війська перейшли в наступ на Західному фронті. Французька армія зазнала поразки. Двадцять другого червня 1940 року Франція капітулювала.
Після капітуляції більша частина Франції була окупована фашистською Німеччиною. У частині південних і південно-східних районів, де збереглися інститути французької державності, утворилася «держава Віші» — за назвою курортного містечка, де містилася резиденція уряду. Це була маріонеткова держава, яка, за задумом гітлерівців, мала нейтралізувати І французький флот, і колоніальні війська. У листопаді 1942 року гітлерівці ввели свої війська на територію Віші і ліквідували залишки «вішійської державності», а разом тим і Третьої республіки.
2. Державний устрій та політичний режим Четвертої республіки
Боротьбу з фашистськими окупантами вели всі патріотичні сили Франції.
На території Франції боротьбу проти окупантів очолили комуністи, під керівництвом яких в окремих районах, на підприємствах створювалися народні комітети і комітети дії. Другий центр руху опору був створений генералом де Голлем в еміграції (“Вільна Франція”) – в Лондоні. Поступово відбувалося об’єднання національно-визвольних сил і розвиток їх організаційної структури. Після об’єднання французького і лондонського центрів у травні 1943 року в Алжирі був створений єдиний Французький комітет національного визволення. У 1944 році він був перетворений на Тимчасовий уряд Французької республіки на чолі з де Голем. Одночасно була сформована Консультативна асамблея, до якої увійшли представники всіх політичних партій і груп, що боролися за визволення Франції. На кінець 1944 року Франція в основному була звільнена.
Перед післявоєнною Францією постало безліч важливих проблем: економічних, соціальних, політичних. Однак центральним питанням внутрішньополітичного життя країни, навколо якого розгорнулася гостра боротьба, стало питання нового державного ладу, проблема нової конституції Франції.
Політичні партії по-різному уявляли собі перспективи розвитку державного ладу Франції, а в умовах багатопартійності це вело до появи значної кількості програм, розмежування політичних сил.
На цьому партійному фоні і розгорнулася боротьба за майбутню конституцію Франції, в ході якої були сформульовані три основні програми:
1. Комуністи вважали необхідним створити демократичну парламентську республіку з суверенними Національними зборами. Другу палату вони хотіли скасувати, владу президента обмежити. Комуністи вважали необхідним дати в Конституції перелік основних прав і свобод людини і громадянина.
2. Генерал де Голль намагався побудувати президентську республіку, де буде сильний голова держави, авторитетний уряд.
3. Радикали пропонували відновити Конституцію 1875 року і Третю республіку.
Більшість політиків наполягала на необхідності прийняття нової Конституції. У серпні 1945 року Тимчасовий уряд Франції вирішив провести вибори до Установчих зборів і референдум. Виборці повинні були відповісти на два запитання: 1) хочете ви, щоб була прийнята нова конституція чи щоб залишились у силі конституційні закони 1875 року? 2) чи вважаєте ви, що проект конституції, прийнятий Установчими зборами, слід затвердити на референдумі? Більшість виборів 21 жовтня 1945 року дала позитивну відповідь на обидва запитання.
На виборах до Установчих зборів найбільшу кількість голосів зібрали комуністи (більше п’яти мільйонів), які увійшли до складу уряду на чолі з генералом де Голлем. Незабаром відбувся конфлікт між установчими зборами і де Голлем, внаслідок чого він у січні 1946 року подав у відставку.
У квітні 1946 року проект конституції побудований на комуністичних засадах (однопалатний парламент, обмеження президентської влади тощо) був схвалений Установчими зборами, але на референдумі 5 травня 1946 року був відхилений більшістю французів.
У червні 1946 року відбулися нові вибори до Установчих зборів. Другий проект був компромісним, він враховував платформи різних політичних партій і на референдумі 13 жовтня 1946 року був затверджений.
Нова конституція, яка була вже п’ятнадцятою в історії Франції, проголошувала, що “всяка людська істота незалежно від раси, релігії і віросповідання має невід’ємні і священні права”. Основний закон урочисто підтверджував “права і свободи людини і громадянина, котрі освятила Декларація прав 1789 року”.
У своїй преамбулі Конституція 1946 року проголошувала важливі “економічні, політичні і соціальні принципи”. Жінкам гарантувалися у всіх галузях рівні права з чоловіками. Кожен повинен працювати і мати право на одержання посади. Гарантувалося право на утворення профспілок і роботу в них, на страйк “в межах закону”, на колективний договір. Нація гарантує всім, було сказано в Конституції, зокрема дітям, матерям і літнім трудівникам, “охорону здоров’я, матеріальне забезпечення, відпочинок і дозвілля”. Організація “суспільної безкоштовної і світської освіти всіх ступенів” проголошувалась обов’язком держави.
За формою правління Франція була “світською, демократичною і соціальною” парламентською республікою.
Парламент складався з двох палат: Національних зборів і Ради Республіки. Обидві палати обиралися: Національні збори – на засадах загального і прямого виборчого права на п’ять років, Рада Республіки – комунами і департаментами на засадах загального і непрямого виборчого права.
Національні збори проголошувалися єдиним законодавчим органом країни, який не міг “передати це право” (ст.13), тобто делегувати свої законодавчі повноваження. Національні збори мали вийняткове право ратифікації і денонсації міжнародних договорів, оголошення війни і таке інше.
Рада Республіки отримала лише дорадчі функції, її рекомендації не були обов’язковими для Національних зборів. Верхня палата лише вносила поправки до законопроектів, прийнятих Національними зборами.
Главою держави був президент республіки, який обирався на сумісному засіданні палат парламенту строком на сім років (ст.29). Він призначав голову уряду, державних радників, членів Верховної ради і Комітету Національної оборони, головував у раді міністрів. Президент промульгує закони протягом десяти днів, підписує і ратифікує міжнародні договори і т.д. однак ніяких надзвичайних повноважень Конституція президенту не давала. Більше того, кожен акт президента підписувався головою ради міністрів і одним із міністрів (ст.38).
Виконавча влада за конституцією, вручалася раді міністрів на чолі з її головою. Цей орган очолював безпосереднє державне управління країною. В його розпорядженні знаходився розгалужений бюрократичний чиновницький апарат.
Конституція покладала на міністрів колективну відповідальність перед Національними зборами за загальну політику кабінету і індивідуальну відповідальність за їх особисту діяльність. Працював уряд під контролем Національних зборів, які мали можливість абсолютною більшістю голосів відмовити кабінету в довірі. Така відмова тягла за собою колективну відставку кабінету. Але, якщо протягом 18 місяців відбудуться дві міністерські кризи, рада міністрів “може прийняти рішення про розпуск Національних зборів” (ст. 51).
Конституція зберегла в недоторканності колишню систему місцевого управління і суворий контроль з боку уряду за органами місцевого самоврядування.
3. Державний устрій та політичний режим П’ятої республіки
Становлення державного ладу Франції в тій формі, яка була закріплена Конституцією 1946 року, не було повністю проведене в життя. Політична система, яка базувалася на класичному парламентаризмі, виявилася нездатною швидко і активно реагувати на складні соціально-економічні проблеми. Через це відбувалися постійні зміни в політичному режимі Четвертої республіки.
У 1951 році Національні збори приймають резолюцію про перегляд Конституції 1946 року. У 1954 році була проведена конституційна реформа. Відбулося фактичне посилення ролі впливу президента республіки, значно розширилися права і можливості уряду, простішим став процес його формування. Змінився статус верхньої палати – Ради республіки, якій були надані майже всі права і повноваження довоєнного сенату.
Більшого реакція зробити не змогла, Конституція 1946 року вистояла.
У 1956 році на виборах до Національних зборів компартія знову здобула перемогу. Ідея народного фронту стає популярною. З другого боку, монополістична буржуазія вимагає ліквідації демократичних інститутів, вона прагне до сильної президентської влади. Так утворюються умови для ліквідації Четвертої республіки.
У 1957 році у Франції підіймається нова хвиля соціально-політичних суперечностей, які були обумовлені війною в Алжирі, підвищенням цін, зростанням залежності від США і т. д.
Політичні партії по-різному намагаються вивести країну з кризи. Комуністи закликають до створення нового Народного фронту, водночас активізуються профашистські елементи. У травні 1958 року спалахує заколот військових у Алжирі. За таких умов 1 червня 1958 року парламент доручає де Голлю сформувати уряд і надає йому надзвичайні повноваження.
Де Голль розпускає Національні збори на “канікули” і створює комісію для підготовки нової Конституції. Через 20 днів проект Конституції був готовий, а 28 вересня 1958 року він був схвалений на референдумі. 6 жовтня 1958 року Конституція Пятої республіки набрала чинності.
Структура Конституції 1958 року відрізняється від попередньої Конституції 1946 року. Невелика за обсягом преамбула хоч і згадує про права людини і про Декларацію 1789 року, однак не дає, як це було в Конституції 1946 року, переліку економічних та політичних прав громадян. Побудована нова Конституція за такою схемою: президент – уряд – парламент.
Центр всієї політичної системи за Конституцією – президент Республіки. Обирається він особливою колегією вибірників на сім років. Президент “стежить за додержанням Конституції”, забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів. “Він є гарантом національної незалежності, територіальної цілісності” (ст. 5). Йому надані широкі постійні прерогативи. Він призначає прем’єр-міністра, головує в раді міністрів, здійснює призначення на цивільні і військові посади, він є головою Збройних сил і т. ін. Президент республики обнародує закони протягом 15-ти діб, він може до закінчення цього терміну вимагати від парламенту нового обговорення закону. Президент має право передати на референдум законопроект, що стосується організації державної влади може достроково розпустити національні збори.
Особливе значення має стаття 16 Конституції, яка надає президенту надзвичайні повноваження. “Коли установлення Республіки, незалежність нації, цілісність її території і виконання нею міжнародних обов’язків опиняться під серйозною і безпосередньою загрозою”, а нормальне функціонування органів державної влади буде порушене, президент республіки “вживає заходів, які диктуються обставинами”. Щоб скористатися такою можливістю президенту слід було провести офіційні консультації з прем’єр-міністром, головами палат парламенту а також Конституційною радою.
Друге місце в державному механізмі П’ятої республіки займав уряд, який “визначає і здійснює політику Нації” (ст. 20). У його розпорядженні знаходились адміністративні органи та збройні сили. Прем’єр-міністр посідав особливе місце в цій структурі. Він керував діяльністю уряду, відповідав за національну оборону, забезпечував виконання законів.
4. Основні джерела та риси права
Для Франції у XX ст. домінуючим джерелом права, як і раніше, залишається закон, і передусім кодекс. У період між двома світовими війнами у Франції продовжували діяти цивільний і торговий кодекси Наполеона. З урахуванням змін у суспільному розвитку до них вносилися суттєві поправки. Законом від 1925 року, окрім акціонерних товариств, дозволено було створення товариств із обмеженою відповідальністю; власник землі не міг без дозволу держави використовувати рушійну силу води; уряд, пославшись на інтереси безпеки повітряного сполучення, міг зруйнувати будь-яку споруду. Був спрощений порядок вилучення приватних земель на потреби залізничного і промислового будівництва, для спорудження військових баз і т.п. Законодавство надає можливість для примусового продажу землі.
Відбувається помітний відступ, як в законодавстві так і в судовій практиці, від класичних принципів договору: свободи договору, рівності сторін у договорі, його юридичної непорушності.
Державно-адміністративне втручання у сферу договірних відносин порушує свободу договору. Окремі міністерства або відомства отримують право нормувати ціні і визначати ряд інших умов договорів, регламентувати загальний обсяг угод , які здійснюються окремими компаніями.
Нерівність сторін у договорі обумовлювалася не тільки їх різною економічною силою, але й юридичними договірними формами, які часто діставали санкцію уряду. Великі компанії отримували від уряду дозвіл на самостійне складання формуляру або договору приєднання, який не міг бути змінений контрагентом. У таких договорах зникає юридична рівність сторін. Вони ставили укладача формуляру в привілейоване становище, дозволяли йому включати в договір вигідні тільки для нього умови.
Контрагенту залишалося “приєднатися”, тобто прийняти договір без обговорення. Такі договори отримали назву “договорів приєднання”.
Змінився погляд і на принципи непорушності договору. Державна рада і судові органи, щоб звільнити боржника від відповідальності за невиконання зобов’язання, почали використовувати доктрину “про непередбачені обставини”. Судді визнавали правомірність розірвання або зміни договору, якщо обставини на час виконання договору радикально змінилися порівняно з тим, якими вони на момент його укладення.
Тривалий час міжнародні зв’язки монополій, їх всесвітнє переплетіння залишалися у Франції за сферою державного регулювання. Закон від 1967р. постановляє, що будь-яке товариство, органи управління якого знаходяться на території Франції, підкоряється французьким законам.
У XXст. у законодавстві багато уваги приділялося сімейному праву. У 1907році французьке законодавство дозволило жінці-робітниці вільно, незалежно від чоловіка, розпоряджатися заробітком. У 1938 році закон визнав за одруженою жінкою право обирати місце проживання. Нарешті, законом 1965 року жінці було надане право займатися професійною діяльністю незалежно від бажання чоловіка.
Були введені деякі положення про захист позашлюбних і покинутих батьком дітей.
Подальшу регламентацію одержали майнові відносини подружжя. Діяли два основних види правового режиму сімейного майна: договірний і легальний.
Виникнення першого пов’язано з укладенням шлюбного контракту, який складався до реєстрації шлюбу. Контракт визначав правовий режим майна, кожного з подружжя, яке належало їм до шлюбу, а також майна набутого у шлюбі і інші майнові питання.
У випадку легального правового режиму встановлювалась спільність майна, тобто все майно набуте в шлюбі належить подружжю, але особистою власністю кожного є дошлюбне майно, а також майно, яке кожен з подружжя одержав під час шлюбу у вигляді спадщини чи подарунку. Особистим майном кожного є також майно придбане за рахунок прибутків від дошлюбної власності.
Трудове право як окрема самостійна галузь оформляється під прямим впливом організованого робітничого руху лише у ХХ ст.. В 1919 році було визнане право професійних спілок укладати колективні договори. У 1936 році уряд Народного фронту зробив колективні договори профспілок складовою частиною урядової політики. Право робітничого класу на утворення професійних спілок, на укладення колективних договорів отримало закріплення в Конституції Франції 1946 року.
В результаті боротьби робітників у 1919 році був введений восьмигодинний робочий день, а пізніше законодавство Народного фронту встановлює 40-годинний робочий тиждень і оплачувану відпустку. Після Другої світової війни був встановлений мінімум заробітної плати.
В 1945-1946 роках було прийнято ряд нормативних актів по соціальному страхуванню. Вони передбачали право на пенсію кустарям, ремісникам, вводили пенсії за віком, за інвалідністю, у зв’язку з втратою годувальника, матеріальне забезпечення у разі хвороби або втрати працездатності.
За законом 1938 року оплата праці жінок прирівнювалася до оплати праці чоловіків.
Право на пенсію по старості мають по французькому закону особи, які досягли 60 років. Вони одержують 20% середнього заробітку. По досягненні 65 років вони набувають право на пенсію в розмірі 40% середнього заробітку. Існують певні обмежувальні умови, такі як – певний страховий стаж, робочий стаж.
У галузі кримінального права тривалий час діяв Кримінальний кодекс 1810 року, до якого неодноразово вносилися різного роду доповнення і зміни. Значно посилив каральні санкції закон, прийнятий 4 червня 1960 року. Для шістнадцяти складів злочинів єдиною мірою покарання визнавалася смертна кара. Для інших складів передбачалися довічне ув’язнення, довічний гамівний дім, ув’язнення на строк від десяти до двадцяти років. Усього було переглянуто 38 статей Кримінального кодексу 1810 року.
У 1992 році був прийнятий, а в 1994 році набрав чинності новий Кримінальний кодекс Франції, який втілив сучасні тенденції в кримінально-правовій політиці країни. Кодекс продовжує курс на посилення кримінальної відповідальності за особливо небезпечні злочини (тероризм, виробництво і поширення наркотиків, рекет і т.ін.), але одночасно передбачає певну гуманізацію покарань. Так, у ньому замінена смертна кара довічним ув’язненням.
За часів Народного фронту в 30-х роках було видано декілька законів, спрямованих проти фашистських виступів: “Про носіння зброї під час демонстрацій”, “Про розпуск бойових груп і приватної міліції” і т.ін.. З метою захисту зовнішньої безпеки в 1934, 1939 і 1940 роках приймаються закони про шпигунство.
У зв’язку з катастрофічним зменшенням дітородіння у Франції уряд сподівався виправити становище за допомогою кримінальних законів 1920, 1924, 1934 років, які встановлювали покарання за підбурювання до аборту, залишення сім’ї тощо.
Після Другої світової війни основну увагу кримінальне законодавство приділяє політичним злочинам, боротьбі з робітничим рухом. У 1947 році з’являється Закон Шумана (“Про захист республіки”). Десятирічне ув’язнення загрожувало тим, хто організовував страйки і боровся з штрейкбрехерами. Декретом, виданим у 1950 році, боротьба проти перевезення зброї прирівнювалася до “державної зради”. Щоправда, поступово відбувалася демократизація кримінального права: в 1981 році була скасована кара на смерть, покарання за деякі злочини було обмежене штрафами.