ТЕМА 2. ТЕОРІЯ КОНСТИТУЦІЇ УКРАЇНИ.

1. Поняття, сутність та юридична сила Конституції;
2. Історичний розвиток конституційних актів України;
3. Загальна характеристика структури, змісту та особливості чинної Конституції України.

1. Поняття, сутність та юридична сила Конституції

У перекладі з англійської мови слово «конституція» означає «устрій», з латинської «constitutio» — «затверджую, установлюю». Цей термін відо­мий ще із часів Римської імперії та періоду феодалізму.), однак у власному розумінні цього слова зазначені акти таки­ми не були і не могли бути. З середніх віків залишились історичні пам'ятки — хартії, декларації та інші акти, які стали підґрунтям для майбутніх конституцій. Вони увійшли в історію саме тому, що відпо­відали потребам суспільного життя в конституційних формах правлін­ня, і насамперед обмежували владу монархів, закріплювали засади рівності прав особи.

У вітчизняному правознавстві під Конституцією розуміють основ­ний закон держави, який відображає волю народу і в його інтересах закріплює найбільш важливі засади суспільного ладу і державної ор­ганізації країни. Як головний закон Конституція являє собою єдиний законодавчий акт, що встановлює принципи організації і функціону­вання представницьких органів держави, основні права і свободи людини і громадянина, територіальний устрій, форму правління, міс­цеве самоврядування тощо.

Необхідність прийняття конституцій була зумовлена й тим, що в дер­жаві значно розширився комплекс суспільних відносин, які підлягали правовому регулюванню. Кількість нормативних актів постійно зростала. У цій ситуації перші конституції були «орієнтиром», без яких неможливо було забезпечити виконання законів великою кількістю людей, які не зна­ли і не могли знати всіх законів держави. І вихід тут був знайдений у тому, що в досить зрозумілий, доступний і всім відомий Закон були зібрані основні правила і принципи суспільного життя й доведені до широкого загалу.

Термін «конституція» можна розглядати у матеріальному і формальному значеннях.

У ма­теріальному значенні конституція являє собою писаний акт, який вста­новлює засади суспільного ладу, форму правління і територіального устрою, засади організації центральних і місцевих органів влади, їх компетенцію і взаємовідносини, державну символіку, столицю, основні права і свободи людини і громадянина тощо.

У формальному значенні конституція являє собою це закон, який має найви­щу юридичну силу порівняно з іншими законами. Конституція — це закон законів. Вона не може бути змінена звичайним законом, і вне­сення змін до неї потребує відповідних змін тих законів і підзаконних актів, що діяли на той час.

Від існуючих у державі численних законів Конституція відрізня­ється тим, що вона є головним джерелом конституційного права, у якому в систематизованій формі закріплені найважливіші правові норми держави і який стоїть над усіма іншими законами через значення норм, правил, що в ній містяться, і особливих гарантій їх реалізації. На від­міну від інших галузевих законів, Конституція регулює надзвичайно широке коло суспільних відносин.

Конституція України — це єдиний нормативно-правовий акт, який має особливий характер і з допомогою якого український народ виражає свою суверенну волю, утверджує основні засади устрою суспільства і держави, визначає систему і структуру державної вла­ди і місцевого самоврядування, основи правового статусу особи, те­риторіального устрою держави.

Існує певна класифікація конституцій.

За формою вираження – писані, неписані, змішані:

• писана конституція – це коли існує один або кілька документів (законів), які визначені власне як конституція держави (наприклад, Конституція Греції)
• неписана конституція – група політико-правових уявлень, концепцій, доктрин стосовно організації державного життя у суспільстві. Це явище є рідкісним
• змішана конституція – в ній органічно поєднуються елементи писаної і неписаної конституцій (прикладом може бути Англія)

За порядком прийняття – даровані, народні, договірні:

• даровані конституції – підготовлені і введені в дію одноособовим актом монарха, диктатора, хунти. Такі конституції також називають октройованими
• народні конституції – приймаються загальновизнаними демократичними способами: шляхом всенародного референдуму або ж парламентським шляхом (наприклад, Конституція України від 28 червня 1996 року)
• договірні конституції – приймаються через укладення відповідної угоди між різними суб’єктами конституційного процесу (наприклад, Конституція СРСР 1924р.).

За порядком внесення змін і доповнень – гнучкі і жорсткі:

• гнучка конституція – до неї зміни і доповнення вносяться в порядку, встановленому для будь-якого іншого закону
• жорстка конституція – тут внесення змін і доповнень передбачає наявність особливої процедури. Наприклад, у залученні до внесення змін і доповнень спеціального суб’єкта (парламент вносить зміни в конституцію, але вони стають чинними після референдуму).

За часом дії – тимчасові і постійні:

• тимчасові конституції – приймаються на певний термін або до настання певної події
• постійні конституції – приймання на невизначений термін (наприклад, Конституція України)
• За характеристикою форми державного устрою – федеративні конституції, конституції суб’єктів федерації, конституції унітарних держав.

Конституція України, яка набрала чинності в день її прийняття 28 червня 1996 р., є реальною, демократичною, унітарною, народною, жорсткою, писаною.

Для консти­туції характерні такі основні функції.

Політична функція закріплює засади конституційного ладу, політичного режиму, проголошує народовладдя, визначає напрями розвитку су­спільства. Вона визнає і закріплює політичну багатоманітність. Конституція водночас забороняє дії, спрямо­вані на насильницьку зміну засад конституційного ладу, створення військових формувань.

Юридична функція пов'язана з тим, що Кон­ституція є Основним Законом держави, базою системи національного права. Вона встановлює основоположні правові приписи, які є визна­чальними для інших галузей права. Оскільки норми Конституції мають найвищу юридичну силу, то вона забезпечує впорядкованість і необ­хідне правове регулювання суспільних відносин з допомогою взаємопов'язаних і внутрішньо підпорядкованих нормативних актів держави.

Установча функція полягає в тому, що Конституція встанов­лює основні політико-правові інститути держави і суспільства, визна­чає основи правового статусу громадян, систему органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо.

Ідеологічна функція виявляє себе в тому, що Конституція закріплює основоположні цінно­сті (демократія, суверенітет народу, права людини і громадянина тощо), орієнтує на виконання законів, шанування закріплених у ній цінностей.

Обмежувальна функція по­лягає в тому, що конституційні норми створюють основу і визначають межі діяльності державних органів, стримують узурпацію і монополі­зацію влади певними владними структурами державної влади.

Зовніш­ньополітична функція знаходить свій вияв у тому, що інші держави й народи за змістом Конституції можуть робити висновки про рівень демократизму держави.

Головними принципи Конституції України є: народовладдя; державного суверенітету; пріоритету прав і свобод людини і громадя­нина; унітаризму; поділу влади; демократичної, соціальної, правової держави; верховенства права; політичного, економічного та ідеологіч­ного плюралізму; законності; свободи особи і її розвитку; рівноправ­ності всіх громадян незалежно від національності та інших обставин; поєднання форм прямої та представницької демократії.

Під юридичними властивостями Конституції розуміють ті її ознаки, що характеризують Конституцію як Основний Закон держави і суспільства. Серед юридичних властивостей Конституції України найбільш важливими є такі:

1. Установчий характер.

2. Вища юридична сила (юридичне верховенство).

3. Особлива юридична природа.

4. Нормативність.

5. Підвищена стабільність.

6. Особливий порядок прийняття і зміни Конституції.

7. Підвищений ступінь охорони з боку держави.

8. Конституція є основою розвитку галузевого законодавства, яке розвивається відповідно до конституційних положень.

9. Підсумковий характер Конституції.

10.Програмний характер.

Юридичні властивості Конституції України свідчать про те, що вона є основним нормативним актом державотворення і правотворення в Україні.

Офіційне тлумачення Конституції та законів України, відповідно до ст. 150 Основного Закону, дає тільки Конституційний Суд України. Таке тлумачення має офіційний характер і може виходити виключно від компетентного державного органу. Офіційне тлумачення Консти­туції України органом конституційної юрисдикції — це діяльність Конституційного Суду в межах законодавчо встановлених процедур.

Реалізація Конституції — це втілення на практиці закладених у ній демократичних цінностей для забезпечення прав і свобод особи. Демократичний державно-правовий розвиток українського народу не може реалізовуватися за межами конституційних приписів. Саме Кон­ституція юридично оформляє основні параметри державності, розпо­діляє повноваження між владними структурами, наділяє громадян, їх об'єднання правами і покладає обов'язки, створює правові передумо­ви забезпечення в країні демократичного політичного режиму.

Слід підкреслити, що механізм реалізації конституційних норм — це сукупність пра­вових і інституційних елементів, з допомогою яких забезпечується на практиці втілення конституційних приписів. На цей процес суттєво впливають соціально-економічна і політична реалії, рівень правової і загальної культури, моралі засади суспільства, історичний етап розвитку держави і суспільства, геополітичний чин­ник.

Актуальним питанням завжди залишається специфіка порядку внесення змін до Конституції України, який закріплено в роз­ділі ХІІІ Основного Закону. Завданням цього є забезпечення як ста­більності конституційного ладу, так і динаміку його розвитку з ураху­ванням суспільних потреб, що постійно змінюються.

В Україні диференційований підхід до зміни конституційного тексту.

Право подання до Верховної Ради України законопроекту про вне­сення змін до Конституції України (крім розділів І, III і XIII) надаєть­ся лише Президенту України та не менш як третині народних депута­тів України від конституційного складу Верховної Ради. Цей законо­проект має бути попередньо обговорений і схвалений простою біль­шістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради. Остаточне рішення щодо внесення змін до Конституції приймається тільки на наступній черговій сесії Верховної Ради не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України.

Ще складніший порядок внесення змін до Конституції України встановлюється стосовно тих розділів, які становлять її фундаменталь­ну основу. Згідно зі статтею 156 Конституції, законопроект про вне­сення змін до розділу І «Загальні засади», розділу III «Вибори. Рефе­рендум» і розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» по­дається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради. Такий законопроект ухвалюється кваліфікованою більшістю, не менш як дво­ма третинами від конституційного складу Парламенту. Чинним цей закон вважається тільки від часу затвердження його всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України. Частина 2 ст. 156 забороняє повторне подання законопроекту про внесення змін до цих розділів Конституції з одного й того ж питання на розгляд Вер­ховної Ради України того самого скликання. Це може зробити Парла­мент лише наступного скликання.

Основний Закон держави не може бути змінений, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина, якщо вони спрямовані на ліквідацію незалеж­ності чи на порушення територіальної цілісності України.

Основний Закон вимагає обов'язкового висновку Конституційного Суду України щодо конституційності законопроектів про внесення змін до Конституції з питань, які стосуються національної безпеки України, забезпечення прав і свобод людини і громадянина.

1. Історичний розвиток конституційних актів України.

Прийняттю Конституції України 1996 р. передувало прийняття:

• Декларації про державний суверенітет (16 липня 1990 р.);
• Концепції нової Конституції України (19 червня 1991 р.);
• Акта проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.);
• Закону «Про правонаступництво» (12 вересня 1991 р.);
• офіційного проекту Конституції (2 липня 1992 р.), його нової редакція (2 жовтня 1993 р.);
• конституційних проектів політичних партій і окремих громадян України (1993-1996 р.);
• Конституційного договору між Верховною Радою і Президентом України «Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції» (8 червня 1995 р.);
• проекту Конституції (11 березня 1996 р.); проекту Конституції допрацьованого (5 травня 1996 р.).

Усе це свідчить, що Конституція України 1996 р. стала результатом значних зусиль держави і суспільства.

Слід додати, що перша прийнята Конституція в світі – Конституція 1710 року, складена Пилипом Орликом, гетьманом українського козацтва.

3. Загальна характеристика структури, змісту та особливості чинної