Словесні методи навчання

Класифікація методів навчання за джерелом знань.

Класифікація методів навчання за джерелом знань є самою давньою, але це не завадить її використанню й донині. У основі цієї класифікації лежить зовнішній прояв методу (можна сказати форма прояву методу) за допомогою слова(словесні методи), образу (наочні методи) та дії (практичні методи).

Зважаючи на те, що слово як джерело знань існує в двох різновидах – усне й письмове, словесні методи доцільно поділити на дві відповідні підгрупи. У першу ввійдуть розповідь, пояснення, інструктаж, лекція, бесіда, дискусія й ін., в другу – конспектування, складення плану, тезування, цитування, анотування, рецензування, складання довідки, тематичного тезаурусу, створення формально-логічної моделі, матриці ідей тощо.

Усне слово як джерело знань і засіб педагогічної взаємодії має велике значення в навчально-виховному процесі. За його допомогою налагоджується контакт учителя з аудиторією та передається потрібна їй інформація. Від якості мовлення вчителя залежить якість навчання, тому до нього ставляться особливі вимоги. Мовлення вчителя повинне бути виразним, слова мають перемежовуватися доцільними паузами. Вчитель, що говорить, повинен володіти гарною дикцією та багатством інтонацій, уміти сполучити вербальні засоби впливу на учнів з невербальними, правильно і переконливо розставляти логічні наголоси, вибирати оптимальний темп говоріння тощо. Його мовлення має бути висококультурним і грамотним, а подання матеріалу – вражаючим душу дитини, що змушує, радуючи чи засмучуючи, створювати образи. Крім цього мовлення вчителя є зразком мовленнєвого розвитку учнів. Говорячи, вчитель не тільки передає інформацію та домагається її засвоєння дітьми, але й вчить їх монологічному, діалогічному та полілогічному мовленню.

Усе це щонайкраще сполучається в словесних методах навчання: в основі розповіді, пояснення, лекції, інструктажу лежить монологічне мовлення, бесіди, конференції, дискусії – діа(полі)логічне, якими сам учитель повинен володіти досконало.

1. Розповідь являє собою монологічний виклад навчального матеріалу, що застосовується для послідовної, систематизованої, образної, дохідливої подачі певної інформації. Цей метод застосовується на всіх етапах шкільного навчання. З часом змінюється лише його характер, обсяг, тривалість і призначення. Якщо в початкових класах розповідь є основним джерелом навчальної інформації, то в середніх і старших вона може служити засобом активізації пізнавальної діяльності школярів, використовуватися з метою емоційної розрядки або постановки навчальної проблеми тощо.

· За характером викладу розповіді бувають літературно-художніми, описовими, фантастичними, науковими й ін.

· За дидактичними цілями: вступними, що передують викладу основного матеріалу, розповідними, що подають основний навчальний матеріал, і підсумковими, що узагальнюють певний відрізок навчання;

· За функціями розповіді бувають навчальними, виховними та активізуючими.

Розповідь як метод навчання може ґрунтуватися як на достовірних, науково перевірених фактах, так і на особистих спостереженнях оповідача. Вона повинна бути логічно побудованою, включати достатню кількість (не більше трьох) яскравих і переконливих прикладів, викладатися доступною мовою, включати елементи особистої оцінки подій та фактів, про які йде мова, а також особистісного ставлення вчителя до того, про що йдеться.

2. Пояснення –це монологічне тлумачення понять, законів, правил, істотних властивостей досліджуваного об'єкта чи явища.Воно вимагає точних, ощадливих формулювань, аргументованих доказів і послідовних міркувань. Пояснення використовується найчастіше при навчанні предметам природничо-математичного циклу, при вирішенні задач, доказі теорем, при розкритті причинно-наслідкових зв'язків у природних і суспільних явищах. Цей метод широко використовується при роботі з усіма віковими категоріями школярів, однак перевага йому віддається в середній і старшій ланках навчання, що пов'язується з інтелектуальними можливостями школярів. Призначення методу жадає від учителя бездоганної логіки викладу, чіткого формулювання завдань, послідовного розкриття зв'язків, аргументації та доказовості суджень, використання порівнянь, зіставлень, аналогій, залучення яскравих прикладів, що запам'ятовуються, тощо.

3. Інструктаж як метод навчання націлений на роз'яснення ходу наступних робіт, прийомів їх виконання та попередження можливих помилок. Під час інструктажу монологічний виклад у разі потреби сполучається з показом наступних дій. Від пояснення інструктаж відрізняється своєю конкретністю, практичністю та стислістю. У залежності від часу проведення інструктажу на занятті, він буває вступним, що проводиться на початку заняття, заключним – наприкінці, та поточним, що відбувається в процесі виконання певних робіт. Вступний і заключний інструктажі, як правило, проводяться фронтально, поточний – індивідуально, для групи школярів і, в разі потреби, фронтально (наприклад, якщо вчитель бачить, що більшість дітей неправильно виконує якусь дію).

4. Лекція– це монологічний спосіб викладу об'ємного цілісного блоку інформації. Від інших методів лекція відрізняється широтою охоплення матеріалу, системним характером його викладу та тривалістю (весь урок чи навіть подвоєне заняття). Як правило, цей метод навчання застосовується в старших класах, що обумовлено характером матеріалу, що вивчається, та інтелектуальними можливостями старшокласників.Лекція читається відповідно до плану, що подається учням на початку заняття, та розкривається логічно побудованим і послідовним викладом усіх запланованих питань. Наприкінці висвітлення кожного пункту плану доцільні узагальнюючі висновки, що нерідко робляться за допомогою учнів. Реалізація цього методу передбачає багатосторонній розгляд і кількаразове повторення основних положень теми, виділення та диктування під запис головного, проблемних питань та питань, що потребують подальшого самостійного опрацювання.

Основним організаційним моментом лекції є налагодження контакту з аудиторією, що забезпечується оптимальним темпом викладу; логічністю, доказовістю та зрозумілістю матеріалу, що викладається; його сполученням з доцільною наочністю (схеми, записи на дошці, ілюстрації, відеофрагменти й ін.) та своєчасним використанням яскравих прикладів, порівнянь, фактів тощо.

Лекції бувають вступними, коли вони дають повний тематичний тезаурус із основними зв'язками між його компонентами, поточними, що розкривають найбільш складні проблеми обраної теми, з яких відчувається дефіцит інформації, підсумковими, що узагальнюють та систематизують раніше отримані знання, оглядовими, що стисло повторюють вивчений курс.

Лекція як метод навчання дозволяє організувати досить міцне засвоєння системної інформації в своїй цілісності. Вона заощаджує навчальний час та створює банк інформації для подальшого використання. Однак активність дітей при цьому досить обмежена. Найчастіше вона фіксується на рівні розуміння, рідше – запам'ятовування інформації. Активізація розумової діяльності школярів на лекції відбувається за допомогою проблемного викладу матеріалу та використання доцільної наочності.

Застосування лекції як методу навчання в сучасній школі дозволяє включати дітей в осмислені пошуки додаткової інформації, необхідної для вирішення навчально-пізнавальних проблем та виконання тематичних завдань, проведення самостійних дослідів і експериментів, наближених до науково-дослідницької діяльності. Це стає можливим завдяки сполученню лекцій із семінарськими та практичними заняттями, на яких докладно розбираються й відпрацьовуються ключові положення теми та результати самостійної роботи школярів.

5. Бесіда– це діалогічний метод навчання, використання якого спрямоване на передачу та засвоєння навчального матеріалу, що відбувається за допомогою системи ретельно продуманих питань і відповідей. Питання в навчальній бесіді повинні бути логічно пов'язаними одне з одним, відповіді на них у своїй сукупності мають розкривати сутність досліджуваного явища, а ті й інші – сприяти систематизації знань і відповідати рівню розвитку та підготовленості школярів.

Питання повинні бути лаконічними, змістовними, зрозумілими дітям, такими, що передують певній розумовій діяльності та потребують обґрунтованих відповідей. Не слід ставити неоднозначних питань, таких, що містять підказку чи наштовхують на вгадування правильної відповіді, або вимагають односкладних відповідей типу «так» чи «ні». Відповіді повинні узгоджуватися з поставленим питанням, бути короткими, обґрунтованими та переконливими.

У навчальному процесі важливо дотримуватись певних правил навчання за допомогою питань та відповідей. Ось деякі з них:

1) Кожне питання треба ставити, звертаючись до всього класу, і тільки після паузи (коли кожен учень відчує, що відповідатиме саме він, тобто, актуалізує у своїй свідомості наявні з даного питання знання) має сенс назвати прізвище того, хто відповідатиме.

2) Слабких учнів потрібно запитувати частіше, даючи можливість іншим виправляти, доповнювати й уточнювати їх відповіді.

3) Якщо ніхто з учнів не може відповісти на поставлене питання, його потрібно переформулювати, роздрібнити на частини, поставити допоміжне запитання або ж залишити для самостійного обмірковування до наступного заняття.

4) Якщо останнє неможливе (наприклад, коли вірна відповідь є суттєвою ланкою на шляху до бажаного результату), відповідь має дати сам викладач. Але зробити це треба так, щоб діти змогли виявити свої утруднення у вирішенні проблеми.

Успіх бесіди як методу навчання у значній мірі залежить від контакту вчителя з класом. Важливо організувати його так, щоб усі діти уважно слухали питання, обмірковували відповіді та мали можливість їх висловити, спільно проаналізувати, відкинути помилкові варіанти та визначити вірні. Правильні відповіді повинні знаходити схвалення з боку вчителя та класу, помилкові – повинні уточнюватися та коментуватися всіма учасниками бесіди.

Навчальна бесіда припускає також можливість ставити питання вчителеві. Грамотний педагог, перш ніж дати вичерпну відповідь, постарається синтезувати її з думок учнів, тобто питання, що надійшло, він переадресує класу, дасть можливість відповісти на нього всім бажаючим і, знайшовши раціональне зерно в їх висловлюваннях, відкоригує й узагальнить спільну думку. У такий спосіб діалог може перерости в полілог, відпрацювання якого важливе в підготовці школярів до повноцінного життя в суспільстві, для самореалізації кожного в усіх сферах життєдіяльності.

Бесіда як метод навчання однаково ефективна на всіх етапах навчання в усіх його формах. Її застосування доречне на всіх етапах уроку – від перевірки домашнього завдання до контролю та діагностики рівня засвоєння знань. У залежності від дидактичних завдань, змісту навчального матеріалу, рівня творчої самостійності дітей, їх пізнавальної активності та місця бесіди в навчальному процесі виділяють кілька видів бесід. Це вступні, поточні та підсумкові бесіди, бесіди повідомлення нових знань, такі, що використовуються для закріплення вже існуючих знань та умінь, узагальнюючі, такі, що систематизують, і контрольно-корекційні. За характером пізнавальної діяльності вони можуть бути репродуктивними та пошуковими (евристичними), за логічним шляхом пізнання – індуктивними, дедуктивними та традуктивними. Під час індивідуальної бесіди вчитель взаємодіє з одним учнем, а в ході фронтальної – з усіма.

Одним з різновидів навчальної бесіди є співбесіда, що, як правило, проводиться в старших класах з метою різнобічного й глибокого обговорення обраної теми (проблеми). Співбесіда буває індивідуальною та груповою.

Перевагою бесіди в порівнянні з іншими методами навчання є її гнучкість та керованість з боку вчителя. Вона активізує пізнавальну діяльність учнів, навчає їх думати, слухати й направлено говорити, робить відкритими знання й незнання школярів, показує, якими уміннями вони вже володіють і чого їм бракує. Але поряд із цим вона неощадлива в часі, потребує певної бази знань, без якої вона не може відбутися, завжди містить елемент ризику й вимагає високого рівня педагогічної майстерності вчителя.

6. Навчальна дискусіяявляє собою полілогічний спосіб навчання школярів, який реалізується в процесі обговорення проблеми, що має кілька варіантів рішення (як мінімум – два). Її учасникам треба прийняти одну з позицій, аргументувати її, зуміти подати слухачам та опонентам і відстояти в навчальній суперечці.

Для проведення навчальної дискусії необхідна попередня підготовка школярів як у змістовному (володіння знаннями з проблеми, що дискутується), так і в процесуальному (уміння їх висловити та обґрунтувати свою позицію, вислухати й оцінити позиції співрозмовників, дійти певного висновку) планах.

Навчальна дискусія сприяє розвитку критичного мислення та полілогічного мовлення. Вона формує механізми міжособистісного спілкування, забезпечує умови для самореалізації та самоствердження школярів у навчальній діяльності. Дискусія збагачує зміст уже відомого учням матеріалу, допомагає впорядкувати та закріпити його. Вчителю вона надає інформацію про глибину та міцність знань, наявність певних умінь, про особливості особистісного прояву учнів і показує напрямок подальшої роботи з дітьми для заповнення виявлених нестатків.

Керуючи дискусійним процесом, учитель повинен демонструвати учням культуру діалогу, вчити їх точно викладати свої думки, толерантно ставитися до думок інших людей, шанобливо вносити виправлення в їх аргументацію, ненав'язливо зберігати за собою право на останнє слово, не претендуючи при цьому на істину в останній інстанції. Його задача – керуючи навчально-пізнавальними процесами, зберігати та врівноважувати диспозицію сторін, що дискутують, і формувати культуру міжособистісного спілкування школярів.

Перевагами дискусії є високий рівень активності її учасників, реальне формування вищих умінь (спілкуватися, критикувати, відстоювати свою думку тощо), перенесення акцентів навчання зі змісту на технологію взаємодії сторін, що дискутують. У навчальній дискусії змінюються функції вчителя, тут він є скоріше регулювальником, ніж основним джерелом навчальної інформації.

Однак проведення дискусії громіздке в часі, воно вимагає попередньої підготовки школярів із заздалегідь зазначених питань, чіткого слідування прийнятим правилам і регламенту, витонченого змістовного та процесуального керування. Це жадає від учителя високого рівня володіння тими якостями, які він хоче сформувати в дітях.

Елементи дискусії практикуються в школі другого ступеня, але в повному обсязі метод використовується лише в старших класах. Він застосовується при викладанні всіх навчальних предметів сучасної школи.

7. Навчальна конференція поєднує в собі монологічний, діалогічний і полілогічний способи навчання. Як правило, вона проводиться в разі потреби комплексного розгляду особливо важливих і об'ємних проблем. Її підготовка припускає проведення невеликих самостійних як теоретичних, так і практичних досліджень, результати яких будуть узагальнені та повідомлені слухачам. Для проведення конференції складається її програма, в якій подається проблема, що розглядається, режим роботи, тематика виступів (доповідей), їх черговість та виступаючі. Теми та зміст мінідоповідей підбираються таким чином, щоб досліджувана проблема в їх сукупності знайшла своє повне й різнобічне висвітлення.

Для успішного проведення конференції особливо ретельно готуються ті, хто виступає першим і останнім. Вони повинні прекрасно володіти змістом своєї доповіді та монологічним мовленням, ті ж, що знаходяться між ними, мають вчитися цьому. Після виступів доповідачам можуть надійти питання від слухачів, на які їм треба компетентно відповісти. В особливо цікавих випадках може початися дискусія з піднятих у доповіді проблем.

Роль вчителя в конференції полягає в ретельній її підготовці як на змістовному, так і на технологічному рівнях. Під час конференції він виконує роль її ведучого й обов'язково готує заключне слово, в якому узагальнюється прослуханий матеріал, у разі потреби ставляться певні наголоси, оцінюється рівень підготовки та проведення конференції.

Конференції проводяться винятково в старшій ланці навчання. Вони можуть бути міжпредметними або ж проводитися для паралелі класів.

Письмове слово, що лежить в основі методів навчання, повинне бути лаконічним, змістовним, однозначним, зрозумілим учням. На відміну від усного, воно не припускає додаткових роз'яснень.

В основі реалізації словесних методів цього типу лежить згортання та розгортання інформації, що у великій мірі сприяє не тільки її засвоєнню, а й розвитку розумових процесів. Засвоєння в цьому випадку супроводжується роботою слухової, зорової, моторної, значеннєвої пам'яті, а багаторазовість повторення та розмаїтість дій з інформацією (прочитав або почув, виділив головне, скоротив, записав, переглянув, повторив тощо) приводить до ефективного та дієвого її засвоєння.

1. Конспектування – це коротке систематизоване, іноді схематичне відображення прочитаної чи почутої інформації. У процесі конспектування відбувається первинне опрацювання матеріалу, його поділ на головне та другорядне, виділяються ключові слова для розуміння теми, використовуються скорочення, групування, індексація, робляться певні позначки тощо. Усе це сприяє не тільки швидкому запису зрозумілого матеріалу, але й якісному його засвоєнню та відтворенню.

2. Складання плану текстудозволяє зберегти логіку та послідовність викладу матеріалу, позбувшись його деталей. План може бути простим і складним. Для складання простого плану необхідно розділити текст на значеннєві частини й озаглавити кожну з них. При складному плані треба додати до цього короткі характеристики кожної частини. У процесі навчання важливо навчити школярів не тільки складати плани, а й уміти ними користуватися при виступі, відповіді на уроці, під час дискусії тощо. Це дозволить, не втрачаючи основної логічної лінії виступу, гнучко вести полеміку і повно висвітлювати питання, не будучи прив'язаним до тексту.

3. Анотування –це короткий суттєвий виклад тексту (книги, статті, розділу тощо). В його основі лежить виділення головних думок, збереження структурних залежностей між ними, визначення адресної належності матеріалу, що анотується. Як правило, анотації подаються перед основним текстом публікації. Вони характеризуються чіткістю, лаконічністю, інформаційною насиченістю.

Для оперативного користування літературним фондом бібліотек видаються спеціальні анотовані каталоги з окремих галузей знань, у навчальних кабінетах – з публікацій у періодичній пресі тощо.

4. Реферування –це коротке систематизоване подання інформації з обраних джерел (реферування журналу «Рідна школа» за 2000 рік) або добір інформації з визначених проблем (реферування педагогічної періодики за 1997 – 2002 рр. з проблеми сімейного виховання). У результаті реферування літератури з обраної проблеми при відповідному її опрацюванні пишуться реферати. Якщо дається короткий опис власного дослідження (наприклад, дисертаційного), то пишеться автореферат. Для оперативного повідомлення результатів досліджень у певній науковій області широкому колу читачів видаються спеціалізовані реферативні журнали.