Причини поразки українського самостійницького руху

Українська революція була наслідком логічного розвитку подій, що відбувалися у контексті європейської і світової історії. Прагнення українського народу до самовизначення і незалежності вилилися в могутній вибух національно-визвольного руху. Однак, українська національна революція 1917–1920 рр., як і революція у середині XVII ст., закінчилася поразкою.

Причини поразки Української революції, яка увібрала в себе і національні, і соціальні проблеми, зумовлені низкою об’єктивних і суб’єктивних факторів:

– соціальна структура українського народу потенційно не відповідала завданням, що їх мала розв’язати національно-демократична революція. Лідерами українських політичних сил була зроблена спроба вирішити національне питання шляхом створення незалежної держави, але народні маси прагнули перш за все вирішення соціально-економічних проблем;

– боротьба різноманітних політичних сил за владу після падіння Російської та Австро-Угорської імперії привела до створення кількох державних форм влади – УНР, Гетьманат, ЗУНР, УСРР, які часом конфліктували між собою. Це ускладнювало політичну ситуацію настільки, що очевидцям або учасникам тих драматичних подій було досить непросто визначити своє відношення до тієї чи іншої влади;

– політичні розбіжності між партіями, які очолювали визвольний рух, розбіжності всередині української політичної еліти, відсутність чіткої революційної програми та брак досвіду державницького управління;

– регіональна роз’єднаність України, намагання керівництва різних державних утворень без погодження з іншими йти до мети;

– згубний вплив зовнішнього чинника. Особливості боротьби за владу у Україні полягали в тому, що у протистояння місцевих національно-патріотичних і ліворадикальних революційних сил втручалися сусідні держави – Німеччина, Австро-Угорщина, Польща, Радянська Росія. Вони намагалися використати політичну боротьбу в Україні в своїх інтересах;

– небажання і невміння лідерів революції створити регулярні збройні сили, інші силові ефективні й дієздатні структури держави.

Всі ці прорахунки українських національно-демократичних сил призвели до того, що політична боротьба 1917-1920 рр. за владу в Україні закінчилися перемогою більшовиків. Причинами їх перемоги також були: активні й рішучі дії РКП(б) та інших ліворадикальних політичних сил; підтримка ліворадикальних сил трудящими верствами (перехід на їх бік селян, солдат, робітників, що були незадоволені соціально-економічною політикою національних урядів); наявність у більшовиків власної регулярної армії (загони Червоної гвардії); допомога Ради Народних Комісарів і Червоної Гвардії Росії; розкол в українському суспільстві за соціальною, політичною і навіть регіональною ознакою.

Отже, Українська національно-демократична революція не привела до незалежності і соборності України. І все ж, великі жертви українського народу не були марними – не досягши своєї мети, Українська національно-демократична революція започаткувала традицію державності, яку було реалізовано через декілька десятиліть, ще в ХХ ст.

Література

1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник.– К.: Академвидав, 2006.–С. 316–367.

2. Безпалов М.Є., Бут О.М., Добров П.В., Шабельніков В.І. Історія України: погляд із сьогодення. Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів.– Донецьк: вид-во ДонНУ, 2004.– С. 114–131.

3. Історія України / За ред. Г.Д. Темка.– К.: Академія, 2002. – С. 215–265.

4. Субтельний О. Україна. Історія.– К.: Либідь, 1992.– С. 310–331.

Історіко-понятійний апарат:

Автономія – самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом.

Директорія УНР – тимчасовий революційний орган із п’яти осіб, на чолі з В. Винниченко. 14 листопада 1918 р. створено Українським національним союзом для керівництва повстанням проти режиму гетьмана П. Скоропадського. З травня 1920 р. влада Директорії стала одноосібною, її очолив С. Петлюра.

Республіка – держава, в якій органи влади формуються за принципом виборності їх народом; форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням чи представницьким органом.

Універсал – розпорядчий документ адміністративно–політичного характеру з закликом або зверненням до населення. Це своєрідний маніфест. Його видавали у ХVІІ – ХVІІІ ст. королі Польщі, а в Україні – гетьмани. У 1917 – 1918 рр. Універсали видавала Центральна Рада.