Утворення та діяльність Української Центральної Ради

ЛЕКЦІЯ V АЛЬТЕРНАТИВИ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ В УКРАЇНІ В ПЕРІОД РЕВОЛЮЦІЇ 1917–1920 рр.

МОДУЛЬ 2

1. Утворення та діяльність Української Центральної Ради.

2. Гетьманство П. Скоропадського.

3. Політика Української Директорії.

4. Західноукраїнська Народна Республіка.

5. Причини поразки українського самостійницького руху.

Короткий період між 1917 і 1920 роками є надзвичайно важливим періодом в українській історії – незважаючи на життя, майже 300 років, без власної держави, без національної еліти, українці показали своє прагнення здобути політичні права для своєї нації у ході національно-демократичної революції.

Перша світова війна призвела до загострення революційної ситуації в Російській імперії. На початку 1917 р. у Росії, а отже і в Україні, різко загострилися протиріччя між працею та капіталом, між селянами та поміщиками, між пригнобленими народами та метрополією. Прогресивні сили прагнули демократизувати державний і суспільний лад, вивести країну на цивілізований шлях розвитку. Царський уряд і дворянсько-чиновнича правляча верхівка намагалися зберегти непорушним самодержавний режим, який гальмував увесь суспільний прогрес країни, що викликало незадоволення майже всіх верств населення. У цих умовах 25–27 лютого 1917 р. в Петрограді почалася Лютнева демократична революція.

Зі створенням в Петрограді Тимчасового уряду, на місцях, в т.ч. в Україні, почалося формування нових органів влади. Представники російських правих партій в Україні, перш за все в Києві, утворили Виконавчий комітет, який став представником Тимчасового уряду в Києві. Паралельно формувалися Ради робітничих і селянських депутатів, як безпосередній наслідок волевиявлення політично активної частини трудящих. У середині 1917 р. в Україні, переважно на Сході та Півдні, їх налічувалося 252. Переважали в Радах представники соціалістичних партій, здебільшого російських. Кінцевою метою їх діяльності було створення соціалістичного суспільства. Розбіжності в Радах були лише щодо способів її досягнення: меншовики і есери були за еволюційний шлях розвитку, а більшовики – за революційний.

Але згодом в Києві виник ще один центр, який репрезентував інтереси українського народу – Українська Центральна Рада (УЦР), яку було створено з ініціативи Товариства українських поступовців, українських партій, профспілок, кооперативних союзів, студентської молоді, наукових організацій, тобто на відміну від виконавчого комітету Тимчасового уряду і Рад робітничих і солдатських депутатів Центральна Рада одержала загальнонародну підтримку. 3 березня 1917 р. головою Ради був обраний М.С. Грушевський. Провідну роль в Раді відігравали українські соціалістичні партії (УПСФ, УСДРП, УПСР), а їх лідерами були В. Винниченко, С. Петлюра, С. Єфремов. Як на віддалену перспективу, вони орієнтувалися на соціалізм, а у ближчий час їх прагнення зводилися до того, щоб домогтися від Тимчасового уряду широкої автономії для України в складі Російської Федеративної республіки.

Добу Центральної Ради залежно від домінуючих у державотворчому процесі ідей, дослідники поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. – січень 1918 р.) та самостійницький (січень – квітень 1918 р.).

На першому етапі широкої підтримки набули гасла українізації школи, суду, управління, транспорту. Повсюди проходили маніфестації, головною вимогою яких було надання Україні автономії.

Влітку 1917 р. авторитет Центральної Ради значно підвищився. До її складу вступили представники військового, робітничого і селянського з’їздів України. На хвилі революційного піднесення, 10 червня 1917 р. Центральна Рада видала I Універсал (загальний закон), що проголошував автономію України у складі демократичної федеративної Росії. 15 червня було створено Генеральний Секретаріат – перший український уряд з 9-ти осіб, який очолив Володимир Винниченко.

Такі однобічні дії Центральної Ради викликали роздратування Тимчасового Уряду Росії. 29 червня до Києва прибула російська делегація у складі міністрів О. Керенського, М. Терещенко та І. Церетелі. Після важких переговорів було досягнуто компромісу: Генеральний секретаріат було визнано як крайовий орган влади і управління 5 (але не усіх 9) українських губерній. Склад органу виконавчої влади України мав затверджуватися Тимчасовим урядом. В свою чергу, Центральна Рада погодилася надати 30% місць в своєму складі представникам національних меншин в Україні: росіянам, євреям, полякам та іншим. Однак питання про автономію, аграрне та інші відкладалися до скликання Всеросійських Установчих Зборів. Принципи цього компромісу було зафіксовано в II Універсалі, виданого 3 липня 1917 р. Але це рішення не задовольняло обидві сторони і протягом вересня – жовтня 1917 р. стосунки між ними ще більш ускладнилися.

Ситуація в Україні змінилася після збройного повстання 25 жовтня 1917 р. у Петрограді, яке ліквідувало владу Тимчасового уряду та передало її до рад, підконтрольних більшовикам. Центральна Рада засудила повстання більшовиків і не визнала Раднарком Росії. В Україні почалася боротьба між трьома політичними силами – прибічниками Тимчасового уряду, більшовиками та національними силами, що гуртувалися навколо Центральної Ради. Хоча більшовики на короткий час захопили владу у деяких містах України, УЦР вдалося відновити свій контроль над територією України. Щоб запобігти хаосу 7 листопада 1917 р. Центральна Рада прийняла III Універсал, у якому проголошувалося: створення Української Народної Республіки (УНР), до складу якої входили 9 губерній України; демократичні свободи; скасування приватної власності на землю; 8-годинний робочий день; державний контроль за виробництвом; національно-культурна автономія для неукраїнців; скасування смертної кари і амністія політв’язнів, необхідність розпочати переговори про мир та ін. Але передача землі селянам відкладалася до скликання Всеукраїнських установчих зборів. Крім того, в Універсалі містилися суперечності. Це стосувалося положення про те, що УНР “не поривала федеративних зв’язків з Росією”.

На практиці УЦР не виявляла послідовності та рішучості в реалізації своїх програмових завдань, особливо соціально-економічних. Всередині Центральної Ради почалися сварки між соціал-демократами та есерами. Практично нічого не було зроблено для створення дійового державного апарату, армії. У цей час на перебіг подій в Україні дедалі більше почали впливати зовнішньополітичні чинники: зміцнення більшовицької влади у Росії та її бажання втримати під своїм контролем українські землі; фактичний розвал та деморалізація російської армії, яка перетворилася на носія анархії та безладу в краї; ускладнення становища на фронтах Першої світової війни; посилення впливу німецького фактора на українські землі.

В таких умовах більшовики зробили спробу усунути від влади УЦР мирним шляхом на 1-му Всеукраїнському з’їзді рад, який відкрився 4 грудня 1917 р. у Києві. Але більшість делегатів підтримала Центральну Раду. Тоді члени РСДРП(б) на чолі з В. Затонським залишили зал і переїхали до Харкова. Тут вони об’єднались з делегатами ІІІ з’їзду Рад Донецького та Криворізького басейнів і провели 11–12 грудня 1917 р. альтернативний з’їзд Рад України. 25 грудня 1917 р. з’їздом було проголошено Радянську владу у новоутвореній УНР. З’їзд обрав Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет (ВУЦИК). Згодом було призначено і уряд – Народний Секретаріат у складі Ф. Сергєєва (Артема), В. Затонського, М. Скрипника та інших. Це дало можливість більшовикам спровокувати внутрішній конфлікт в Україні. ВУЦИК опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату. І вже 25 грудня 1917 р. командуючий російськими радянськими військами В. Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. До кінця грудня більшовицькі війська оволоділи Харковом, Катеринославом, Полтавою, Лубнами, деякими важливими залізничними вузлами, перед ними відкривався шлях на Київ. За цих обставин для Центральної Ради головними стали три завдання: мобілізувати та організувати український народ для відсічі агресору; формально відмежуватися від більшовицького режиму; створити передумови для самостійних переговорів з Німеччиною та її союзниками.

Спробою реалізувати ці завдання став IV Універсал, ухвалений 11 січня 1917 р., який проголосив Україну «незалежною, вільною і суверенною державою українського народу». На жаль, це важливе рішення було проголошено надто пізно, коли кульмінаційний момент українського національного руху вже був пройдений. Невирішеність соціальних питань призвела до переорієнтації більшої маси населення з національних цінностей на соціальні. Нерішучість та непослідовність Центральної Ради призвели до того, що 16 січня 1918 р. у бою під Крутами (станція біля Ніжина), де вирішувалася доля Києва, вона могла розраховувати лише на багнети 500 осіб, серед яких було понад 300 студентів, гімназистів та юнкерів, більшість яких загинула у нерівному протистоянні. Ситуація стала критичною, коли проти Ради повстали робітники столичного “Арсеналу”. І хоча це повстання було придушено, втримати Київ все ж не вдалося. 26 січня 1918 р. більшовицькі війська зайняли Київ. Український уряд був змушений перебратися до Житомира, а невдовзі – до Сарн та шукати іноземної допомоги.

26 січня 1918 р. Україна підписала Брестський мирний договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною, за яким вийшла з Першої світової війни без анексій і контрибуцій. За умовами цього договору в середині лютого почався наступ німецько-австрійськоï армії, яка у березні 1918 р. витіснила більшовицькі війська з усієї території України. Формально з 1 березня 1918 р. в Україні була відновлена влада УЦР, але її авторитет на той час вже значно занепав. Почався новий етап боротьби за владу в Україні.

29 квітня 1918 р., коли на засіданні Центральної Ради обговорювався проект Конституції УНР і першим її Президентом було обрано М. Грушевського, було здійснено державний переворот – на Всеукраїнському з’їзді хліборобів-власників гетьманом України обрали П. Скоропадського. Наступного дня Центральна Рада припинила своє існування.

Отже, можна зробити наступні висновки: проголошення УНР знаменувало відродження української державності у ХХ ст., проте Центральній Раді не вдалось розвити демократичні засади в країні. Причинами поразки Центральної Ради було: 1) розкол українського суспільно-політичного руху; 2) політична незрілість на наївний романтизм лідерів, їх прихильність до народницької, а не до державотворчої ідеології; 3) невирішеність аграрного питання та утопізм соціально-економічного законодавства; 4) відсутність ефективних органів управління на місцях та регулярної армії; 5) несприятлива геополітична ситуація (сусідні з УНР держави через різні причини були незацікавлені в існуванні незалежної, сильної української держави).