Захист права на інформацію

Стаття 41. Інформаційна послуга

Стаття 40. Інформаційна продукція

Стаття 39. Інформація як товар

Інформаційна продукція та інформаційні послуги громадян та юридичних осіб, які займаються інформаційною діяльністю, можуть бути об'єктами товарних відносин, що регулюються чинним цивільним та іншим законодавством.

Ціни і ціноутворення на інформаційну продукцію та інформаційні послуги встановлюються договорами, за винятком випадків, передбачених Законом.

Інформаційна продукція - це матеріалізований результат інформаційної діяльності, призначений для задоволення інформаційних потреб громадян, державних органів, підприємств, установ і організацій.

Інформаційна послуга - це здійснення у визначеній законом формі інформаційної діяльності по доведенню інформаційної продукції до споживачів з метою задоволення їх інформаційних потреб.

Порушення законодавства України про інформацію тягне за собою дисциплінарну, цивільно-правову або кримінальну відповідальність. Відповідальність несуть особи, винні у вчиненні порушень, визначених ст. 47 Закону «Про інформацію», серед них: необгрунтована відмова від надання відповідної інформації, надання інформації, що не відповідає дійсності; несвоєчасне надання інформації, навмисне приховування інформації тощо. Протиправні дії підлягають оскарженню до органів вищого рівня або до суду (ст. 48 Закону), а у випадках, коли правопорушення завдають громадянам, підприємствам, установам, організаціям, та державі матеріальної або моральної шкоди, особи, винні у цьому, відшкодовують її на підставі рішення суду. Розмір відшкодування визначає суд (ст. 49 Закону). Захист службової та комерційної таємниці від неправомірних посягань може здійснюватись на підставі норм цивільного, адміністративного або кримінального права.

Важливим є положення статті 277 ЦК України, яка присвячена праву на відповідь, а також праву на спростування недостовірної інформації. Згідно з ч. І даної статті, такі права має фізична особа, особисті не майнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї такої недостовірної інформації.

Під недостовірною інформацією слід розуміти таку, що не відповідає дійсності. Цивільно-правове поняття спростування має конституційно-правове закріплення. Частина 4 ст. 32 Конституції України гарантує право кожному на спростування недостовірної інформації стосовно себе та членів своєї сім'ї. Особливість цього способу захисту полягає у специфічності тих благ, які підлягають захисту, а саме в їх немайновому характері і в тому, що їх практично неможливо повернути до того рівня, який існував до порушення особистих немайнових прав. Цей спосіб захисту є спеціальним.

Під поняттям спростування розуміють доведення неправильності, помилковості, хибності будь-чого, будь-чиїх тверджень, переконань, заперечення, відкидання будь-яких тверджень. Спростування має відбуватися, як правило, в ідентичній до порушення формі, а якщо це неможливо чи недоцільно — в адекватній чи іншій формі, з урахуванням того, що воно має бути ефективним. Крім того, спростування обов'язково має проводити або підписати особа, яка поширила неправдиву інформацію і порушила тим самим особисті немайнові права фізичної особи. У протилежному випадку йдеться скоріше про інші способи захисту (відповідь, вислов-лювання своєї думки тощо). Спростування недостовірної інформації, як спеціальний захист особистих немайнових прав фізичної особи, відповідно до ч. 6 ст. 277 ЦК України, слід застосувати незалежно від того, чи була в діях заподіювана вина, чи ні.

Ще одним спеціальним способом захисту фізичної особи в разі порушення її особистих немайнових прав, поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації є право на відповідь. Між поняттями «спростування» та «відповідь» є істотна відмінність. Спростування, по суті, є добровільним визнанням факту порушення таких прав. В цьому разі фізична особа, права якої порушено, дістає право вимагати відшкодування збитків та компенсації моральної шкоди.

Подібним до права на відповідь є право на власне тлумачення обставин справи, що є виявом реалізації конституційного права на свободу думки, свободу слова та вільне вираження своїх поглядів та переконань (ст. 34 Конституції України). Однак, право на власне тлумачення обставин справи передбачає суто тлумачення обставин справи, а не відмову від певної інформації. Це право реалізується у разі, якщо поширена інформація є цілком правильною, а особа бажала б пояснити мотиви своєї поведінки. Іноді в літературі відрізняють ще право на коментар та репліку.

Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить, відповідно до ч. 2 ст. 277 ЦК, членам її сім'ї, близьким родичам та іншим зацікавленим особам, тобто фактично необмеженому колу осіб, що є додатковою гарантією захисту особистих немайнових прав, які належать фізичній особі довічно.

Свобода виражати свій погляд є «правом людини», визнаним У світі, мабуть, найбільш широко. У своїй основі ст. 10 зазначеної Конвенції має за зразок ст. 19 Загальної декларації прав людини і забезпечує загальний захист «вираження поглядів».

Аргументи, які висувають як обґрунтування необхідності особливого захисту свободи вираження поглядів, іноді поділяють на дві групи. За аргументами першої групи, свобода слова визначається цінною, оскільки публічні обговорення є корисним інструментом досягнення інших суспільних цілей; другої — вираження особистих поглядів саме по собі є людським благом, благом пошуку істини, досягнення справедливості, викриття негативних тенденцій у суспільстві та взаємовідносинах між людьми.

Тією мірою, якою свободу слова розцінюють як соціальний інструмент, вона співвідноситься з двома спорідненими цілями. В найбільш широкому значенні свободу слова обґрунтовують як найкращий засіб забезпечити можливість з'ясувати істину. Стверджують, що безперешкодне зіткнення і, як результат цього, перевірка думок і ідей, є найкращим способом поповнення знань.

Друга група аргументів, якими обґрунтовується необхідність вільного вираження поглядів, спирається на ідею про те, що вільна передача почуттів, поглядів та ідей є суттєвим чинником повного розвитку людської особистості в суспільстві. Так само і здатність людини сприймати заперечення, спонукання, заохочення через ідеї, висловлені іншими людьми, може бути вкрай важливою для формування тих особистих переконань, що лежать в основі нашої здатності до самовизначення.

Подібну оцінку двостороннього характеру цього права висловив Європейський суд з прав людини, наполягаючи на тому, що свобода вираження поглядів «становить одну з основних підвалин демократичного суспільства і одну з принципових умов його прогресу і самореалізації кожної особи (справа «Лінгенс проти Австрії»).

За статтею 34 Конституції України, «кожному гарантується право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань. Кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб — на свій вибір». В Основному Законі ніде не йдеться про винятки щодо «негативної» інформації.

Принципи, викладені у ст. 10 Конвенції, мають особливе значення там, де справа стосується преси, навіть якщо вона «негативна», погана. Хоча преса не повинна переступати межі, встановлені, зокрема, для «захисту репутації інших осіб», на ній лежить обов'язок повідомляти інформацію та ідеї в різних сферах, які становлять громадський інтерес. І не лише засоби масової інформації мають завдання повідомляти таку інформацію та ідеї, а й громадськість має право отримувати їх.

Все вищевикладене можна підтвердити положеннями Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 p., в якому визначено, що свобода слова і вільне виявлення у друкованій формі своїх поглядів і переконань, відповідно до Закону, означають право кожного громадянина вільно і незалежно шукати, одержувати, фіксувати, зберігати, використовувати та поширювати будь-яку інформацію за допомогою друкованих засобів масової інформації. Цей Закон встановив заборону цензури масової інформації. Незаконне обмеження права на свободу слова, втручання в професійну організаційно-творчу діяльність засобів масової інформації та індивідуальну творчу діяльність журналістів, інші посягання на свободу інформаційної діяльності з боку посадових осіб тягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Отже, журналіст має право на критичний матеріал, має право висвітлювати не тільки позитивні сторони життєдіяльності суспільства, а й звертати увагу на необхідність викорінення певних недоліків, порушень закону, про які йому стало відомо. В ряді випадків перешкоджання у поширенні інформації» поганої з погляду певних осіб — «негативної», можна навіть розглядати як цензуру, що заборонено в Україні.

Особливу увагу в ЦК приділено питанням порушення особистих немайнових прав фізичної особи у друкованих або інших засобах масової інформації. Ця особа має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом, а якщо це неможливо у тому ж засобі масової інформації у зв'язку з його відсутністю, таку відповідь, а також спростування має бути оприлюднене в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію, і незалежно від вини особи, яка поширила недостовірну інформацію. Спростування має бути набрано тим же шрифтом і поміщено під заголовком «Спростування» на тому самому місці шпальти, де містилася інформація, яку спростовують. Вважається, що місце доцільно обирати з урахуванням найбільшої ефективності його дії. В Україні на сьогодні законодавче вирішено питання обсягу спростування поширеної неправдивої інформації, що ганьбить честь, гідність та репутацію осіб. Наприклад, щодо спростування такої інформації, що поширена в друкованих ЗМІ, закон визначає верхню та нижню межу обсягу тексту спростування. У статті 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16 листопада 1992 р. вказано, що «обсяг спростування не може, більше ніж удвічі перевищувати обсяг спростовуваного фрагменту опублікованого повідомлення або матеріалу». Законодавець вводить заборону, що стосується будь-яких скорочень чи інших змін у тексті спростування заявника без його згоди. Спростування інформації, поширеної комп'ютерними газетами, журналами в мережі Інтернет в Україні практично не регламентовано.

Проведений аналіз не вичерпує, а лише відкриває дослідження комплексу проблемних питань, врегульованих Цивільним кодексом України, набуття чинності яким, безперечно, стане новою віхою у розвитку інформаційних відносин в Україні.