Тема 3. ЗМІ та ВЛАДА
План
1. Сучасний стан відносин ЗМІ та ВЛАДИ.
2. Вплив влади на різні групи видань.
3. Проблемні зони відносин ЗМІ та ВЛАДИ.
1. Сучасний стан відносин ЗМІ та ВЛАДИ
ВЛАДА (діє сила ЗАКОНУ):
- законодавча (обирається народом з числа його представників); Верховна Рада (парламент); регіон – Рада народних депутатів;
- виконавча (держапарат чиновників призначається парламентом або Президентом); Кабінет міністрів; регіон – держадміністрація;
- судова; Конституційний суд, Верховний суд.
ЗМІ (діє сила МОРАЛІ) – влада громадської думки.
Взаємодія з владними структурами відіграє неабияку роль у діяльності журналіста. Влада для журналіста є насамперед джерелом інформації. Офіційні матеріали, коментарі чиновників допомагають журналістові надавати аудиторії повноцінну інформацію.
Журналістика має бути в конструктивній опозиції до влади. Це є аксіомою. Мас-медіа мають критично розглядати діяльність будь-якого державного органу, будь-якої урядової структури. ЗМІ передусім орієнтуються на інтереси суспільства, а не влади. Тому вже в цьому закладені елементи їхньої опозиційності до владних інституцій. У демократичному правовому суспільстві громадське схвалення чи громадський осуд мають велике значення для представника будь-якої владної гілки, оскільки він перебуває на службі у суспільства, відчуває відповідальність перед ним і прагне в його очах завжди мати позитивний імідж.
Ставлення влади до ЗМІ диктується тим, що влада змушена здобувати необхідну для своєї діяльності інформацію про:
- політичні партії;
- громадські рухи та організації;
- контакти владних структур з виборцями;
- результати соціологічних досліджень і т.ін.
Тим самим влада визнає причетність ЗМІ до обговорення і прийняття владних рішень. Ця причетність розгортається за двома напрямками:
1) в руслі політики влади, коли засобами ЗМІ деталізуються владні дії, пропагуються наміри, плани влади;
2) коли виступи ЗМІ ідуть всупереч політиці влади, коли ЗМІ примушують владу коригувати свої дії.
У першому випадку влада схвально ставиться до ЗМІ, створює всі умови для включення мас-медіа у висвітлення своєї діяльності.
У другому випадку влада вживає заходів, щоб обмежити небажані для неї виступи, посилаючись на закони або здійснюючи тиск.
В обох випадках мова йде не про що інше, як про КЕРІВНИЦТВО ПРЕСОЮ; різниця лише в тому, що в першому воно приховане, у другому – відкрите (Річард Ніксон: “Успіх президенства залежить від вміння керувати пресою, але тільки не дай вам боже показати пресі, що ви нею керуєте”).
Часто пробеми, що виникають, яскраво засвідчують відірваність влади та владних друкованих мас-медіа від сучасних реалій, очікувань суспільства і навіть норм здорового глузду. Друковані медіа, які контролюються владою, заганяють цю владу і самих себе у глухий кут, що означає певну розгубленість влади та її медіа. Натомість постає роль мас-медіа недержавних, що є переважно олігархічними. Не секрет, що в сучасній Україні панує олігархічна державного правління. Олігархічне управління мас-медіа передбачає принцип розпорошеності медіа між кланами (наприклад, “Інтер” – російський капітал “Євразхолдинг”; “1+1” – американський капітал і НСНУ; СТБ, Новий, ICTV – Віктор Пінчук; “5 канал” – Петро Порошенко; ТРК “Україна”, НТН, КРТ – Донецький капітал).
Якщо узагальнити деякі рішення влади (Закони “Про інформацію”, “Про друковані ЗМІ (преси)”, “Про радіо і телебачення”, “Про телекомунікації” та ін.) щодо ЗМІ, то слід виділити як найбільш суттєве:
- влада проголосила свободу думки, свободу слова;
- влада скасувала цензуру. Заборонила будь-який попередній контроль;
- влада визнала право споживача на різноманітну інформацію;
- влада дала дозвіл на заснування нових видань на основі реєстрації;
- влада визнала право журналіста на творчий пошук, відтворення і поширення інформації.
Сьогодні зникли “темники”, табуйовані теми та заборони показувати чи цитувати окремих політиків. У країні перестали переслідувати журналістів та цькувати неугодні видання. Однак чи всі ці зміни невідворотні – от у чому питання, адже вони не закріплені на законодавчому рівні. Тобто нова влада не ліквідувала саму можливість повернення до цензури, не поставила надійних бар’єрів.
Влада, з одного боку, проводить “політику невтручання” у медіасферу, що дає незаперечні позитиви, але з іншого, - не відбувається жодних змін, які можна було б вважати незворотними.
Замість цензури влади, країна отримала цензуру власників. Невирішеними залишаються питання прозорості власників ЗМІ. Влада так і не навчилася адекватно реагувати на вільну пресу. Будь-яка критика досі сприймається болісно, серйозні журналістські розслідування у кращому разі залишаються без жодної реакції, у гіршому – офіційно називаються “замовним піаром”. Влада не навчилася фахово працювати з пресою – доносити до журналістів свою позицію і зрозумілими словами пояснювати суспільству свої дії (наприклад, “газова війна”, в якій інформаційна позиція України була дуже слабкою).
Влада не сприймає громадянське суспільство як рівноправного партнера, що має впливати на прийняття рішень в державі не менш ефективно, ніж владні інституції. Це стосується і мас-медіа як виразників інтересів громадянського суспільства. Влада сприймає ЗМІ лише як інструмент спецоперацій, піару чи контрпіару. Для влади ЗМІ – це сфера медаі-обслуговування власних інтересів або інтересів її ворогів чи конкурентів. Звідси і поділ преси: на „гарну” – „свою”, і на „погану” – тобто, „чужу”. І сприйняття будь-якої критики від медіа – як замовлення ворогів чи конкурентів влади, а не вияву контролюючих функцій медіа в інтересах суспільства.
2. Методи, форми керівництва ЗМІ в Україні залежать від конкретного статусу видання, тобто від того, який у нього масштаб поширення, яка фінансова база, яке підпорядкування. Можна виділити п’ять груп видань у зв’язку з цим:
1) підпорядковані державним адміністраціям;
2) масові, незалежні видання, утримувані на кошти спонсорів і самостійно здобуті кошти (реклама);
3) опозиційні видання і теле-, радіоканали, що суперечать політиці влади;
4) партійні ЗМІ, що є органами політичних партій і стоять на певних політичних позиціях;
5) видання за споживчими інтересами, які розраховані на конкретні групи населення.
Розглянемо, як саме впливає влада на кожну з цих п’яти груп.
Щодо видань, підпорядкованих держадміністраціям, діють такі чинники:
- фінансовий (державне фінансування);
- кадровий (добір працівників за згодою адміністрації, зокрема на посаду редактора);
- управлінський (прес-служби уряду аналізують пресу, виробляють рекомендації, що діють як вказівки. В складі обласних держадміністрацій є спеціальні управління у справах преси та інформації, які здійснюють оперативний контроль.
Дію цих методів можна простежити на прикладі таких видань, як “Урядовий кур”єр”, “Голос України”, міських та районних газет, а також телеканалів “Інтер”, “Київська Русь”, республіканського та місцевого державного радіомовлення. В. Карпенко вважає, що існування державних ЗМІ суперечить принципам демократії, оскільки вони служать владі, отже, не можуть здійснювати громадського нагляду за її діяльністю.
Щодо масових, незалежних видань – на них формально вплив влади не поширюється. Але й тут владні органи знаходять засоби, що мають спрямувати їх діяльність у потрібному напрямку.
Вплив територіальної приналежності (вплив вимог, на основі яких діють територіальна та республіканська держадміністрації; необхідність публікувати офіційні розпорядження).
Можливість закриття видання (влада може висунути до редакції претензії через органи ЖКГ (несплата за оренду приміщень, недотримання правил безпеки)).
Судові позови “ображених” (суд є органом місцевої влади і розглядає справу на користь позивача).
Дію цих методів можна простежити по роботі таких солідних видань, як “Правда України”, “Сільські вісті”, “Україна молода”.
Щодо опозиційних видань (їх небагато), то з ними влада не церемониться, вона постійно їх переслідує, вживає найрадикальніших заходів, аби позбавитись їхнього впливу на населення.
Вказівки друкарням на заборону друку (2004 р. щодо газети “Остров”, яка виступає під гаслом “Правда про владу”).
Звинувачення в антидержавності, антипатріотизмі (2004 р. опальне радіо “Континент”).
Фізична розправа над журналістами (починаючи із середини 90-х років в Україні було вбито понад 20 журналістів і по жодному з цих фактів ні замовників, ні виконавців не знайдено, хоча Генпрокуратура не раз заявляла про успішне розслідування).
Якщо намагання влади підпорядкувати собі ЗМІ перших двох груп є зрозумілим і навіть виправданим, то тиск на опозиційні видання ніяк і нічим не виправданий. Опозиція в дійсно демократичному суспільстві є неодмінним атрибутом політики, є фактором прогресу і тому придушувати її – значить стримувати прогрес, порушувати демократію (необхідність прийняття спеціального закону, який би регулював права та форми вияву опозиції).
Щодо партійнихЗМІ у влади досить неоднозначне ставлення.
Офіційне визнання їх наявності (закони проголошують можливість створювати будь-які видання, а значить, і органи політичних партій).
Різне ставлення проявляється в публічних виступах влади (до видань партій центристського спрямування – частково позитивне, до видань партій лівого, правого спрямування – явно негативне).
Критика чергується з підкупом журналістів (Адам Мартинюк – фактичний редактор газети “Комуніст”).
Дія цих, як правило, завуальованих методів простежується на досить значному прошарку видань: в Україні нараховується 21 щотижневик всеукраїнського масштабу і понад 100 – обласних та районних партійних видань.
Щодо видань за інтересами (їх стає все більше, і вони користуються значним попитом на споживацькому ринку), то на них вплив влади практично не поширюється. Влада навіть зацікавлена в цих виданнях.
Підтримка їх наявності – як свідчення демократії (влада йде назустріч запитам людей – а це демократично).
Схвалення змісту видань як вияв плюралізму (ЗМІ – виразник різних, суперечливих думок, це теж демократично).
Вияв зацікавленості в аполітичності видань (влада не зацікавлена у високій політичній активності населення, бо так важко маніпулювати масами).
3. Проблеми взаємин влади і ЗМІ.
Колізії виникають в розбіжності інтересів: преса завжди зацікавлена в тому, щоб донести до громадськості те, що влада б воліла приховати.