ЗНАРЯДДЄВА ДІЯЛЬНІСТЬ — БЕЗПОСЕРЕДНЯ ПЕРЕДУМОВА ОЛЮДНЕННЯ МАВП

ШЛЯХИ ЕВОЛЮЦІЙНОГО ПРОГРЕСУ

У наш час у зв'язку з численними знахідками викопних скелетних решток вищих приматів та різноманітних кам'яних знарядь проблема межі між першою людиною і тваринами набула особливої актуальності. Проте, якщо тепер вже ні в кого не виникає сумнівів, що істота, яка не виготовляє знаряддя, не може називатися людиною, то все-таки інтерпретація істоти, яка ці знаряддя виготовляє, не завжди буває зрозумілою. Одночасно, у зв'язку з різним трактуванням понять «знаряддя» і «праця» (як процес)у вітчизняній і в зарубіжній літературі ще продовжує виникати безліч суперечливих оцінок та пояснень фактичне даних.

Друга, не менш важлива, проблема полягає в різних поглядах на взаємозв'язок будови тіла людини, що формується, та її матеріальної культури. Отже, виникає необхідність з'ясувати, чи існує критерій, який дає змогу відрінити першу людину від її тваринних предків.

Добре відомо, що багато тварин (особливо мавппи і деякі птахи) як в природних умовах, так і під час експерименту дуже часто використовують різні випадкові предмети, які трапляються поруч (палиці, каміння, гілки тощо), для добування їжі. Так, якщо горіх дуже твердий, мавпа капуцин розбиває його камінням, яке тримає в одній або обох передніх кінцівках. Деякі види грифів захоплюють камінь дзьобом, яким розбивають шкаралупу яйця.

Інші тварини роблять і складніші маніпуляції з різними предметами: підправляють їх (відламують гілки і сучки, обгризають палиці, щоб вони були тоншими) і використо­вують ці предмети для різних конкретних цілей. Проте всі зазначені дії не мають нічого спільного із знаряддєвою діяльністю первісної людини та її безпосередніх предків, а предмети, які використовують тварини, — із штучними знаряддями.

Принципова різниця між суто тваринною діяльністю і знаряддєвою діяльністю людини, що формується, полягає в тому, що тварини для підправляння предмета використо­вують природні органи (зуби, кігті, пальці), а людина виго­товляє знаряддя за допомогою інших предметів із спеціаль­но підготовленого матеріалу.

Отже, якою б складною не була предметна діяльність сучасних мавп, її у кращому разі можна віднести лише до категорії передзнаряддевої. Виготовити знаряддя сучасні мавпи, в тому числі й понгіди, не можуть, що, очевидно, зумовлюється не тільки спеціалізацією їхніх кінцівок, а наявністю своєрідного нервовопсихічного бар'єру.

Праця — це доцільна діяльність людини, спрямована на зміну елементів природи у корисному для життя людини напрямі. Праця охоплює три основні складові частини: трудову діяльність, предмет праці і засоби праці.

Трудова діяльність людини завжди свідома, тому що, перш ніж виконати ту чи іншу дію, людина заздалегідь планує її у своїй свідомості і у зв'язку з цим завжди може оцінити переваги й недоліки предмета, який вона виготовляє.

Предмет праці — це те, над чим людина працює і що зазнає дії і змін за допомогою засобів праці. У процесі трудової діяльності людини предмети праці звичайно створюються заздалегідь на базі спеціально підготовленого матеріалу.

Засоби праці — це те, за допомогою чого людина діє на предмети праці. У процесі трудової діяльності засоби праці виготовляються за допомогою інших засобів праці і в цьому випадку вони виступають як предмет праці.

Праця з самого початку свого виникнення була і залишається суспільною, оскільки лише за цієї умови основні напрями трудової діяльності, а саме творчість і запозиченння можуть найефективніше сприяти виживанню і прогресу людських колективів і суспільства.

На базі розвитку трудової діяльності поступово вининкають нові, прогресивніші форми технології і, отже, досконаліші форми виробництва.

З появою праці, що тісно пов'язано з походженням людини, виникає якісно новий елемент (громадський) у розвитку живої природи, який і є основною рушійною силою антропогенезу. Це пояснюється тим, що людина, завдяки праці, почала сама створювати умови свого життя, що виключило її з природного добору, який панує у світі тварин.

Неважко переконатися в тому, що окремі форми трудо­вої діяльності у сучасної людини перебувають у тісному взаємозв'язку із структурними особливостями тіла різних людей. Проте не завжди з упевненістю можна сказати про зв'язок того чи іншого фізично реконструйованого примата за його скелетними залишками з певним комплексом знарядь праці, знайденим у тих самих геологічних шарах. У зв'язку з цим і особливо у зв'язку з досить значною кількістю сучасних палеоантропологічних знахідок проблема морфологічної межі між першою людиною та її зоологічними предками набуває особливої актуальності.

Відомо, що неспеціалізовані тварини, до яких, очевидно, відносилися і безпосередні предки гомінід, у зв'язку з пластичною організацією їхнього тіла, мали досить велику морфологічну пристосованість, що забезпечувало їм ширші, ніж у більш спеціалізованих форм тварин, можливості еволюційного прогресу. Крім цього, саме у цих тварин, очевидно, можна помітити найчастіше відхилення від типової для даного виду реакції у поведінці, у стадних стосунках, а якщо йдеться про приматів, то й у способах маніпулювати різними предметами.

Багато сучасних антропологів і археологів висловлюють думку про те, що між тваринами і першою людиною від­мінності полягають у їх функціях, а не в будові. Залишками першої людини вони вважають ті антропологічні зна­хідки, які знайдено в тих самих геологічних шарах, що й знаряддя праці. Проте зміна поведінки тієї чи іншої тварини без помітної морфологічної перебудови можлива лише на початковому етапі видоутворення, оскільки саме це може підготувати грунт для природного добору серед найбільш прогресивних форм. Щодо остаточного формування нової таксономічної групи (виду), то тут провідне місце нале­жить морфології.

Оскільки морфологія, як правило, є відбитком не тільки функції, але й взаємозв'язку організму з природою, то саме вона поряд з знаряддєвою діяльністю відіграє велику роль в оцінці як безпосереднього предка людини, так і самої людини.

У 1925 і 1948 роках були описані кісткові залишки вищих приматів, знайдені під час проведення земляних робіт поблизу річки Таунга (Південна Африка), Анатом Р. Дарт назвав цих приматів, що жили на рубежі антропогенового періоду, австралопітеками, що дослівно означає «південні мавпи». Протягом наступних 55 років були знайдені залишки приблизно 300 індивідів цих приматів і близьких до них форм у різних, відділених один від одного значним геологічним віком, місцях Південної та Східної Африки. За даними деяких антропологів, подібні до австралопітеків також деякі яванські та південноазіатські форми вищих приматів кінця неогенового періоду.

Виявилося, що в австралопітеків виразно поєднувалися особливості людини і мавпи. Так, ці примати, на відміну від усіх інших сучасних і відомих на даний час викопних мавп, були прямоходячими, про що свідчить їхня стопа, подібна за формою до людської, значна ширина таза та деякі інші ознаки скелета. Будова знайдених кісток австралопітеків була близька до будови кісток людини. Нарешті, у австралопітеків зубний ряд був рівним (відсутність виступаючих ікол і відповідних міжзубних проміжків), що для людини також характерно.

Проте на відміну від людини, ці примати мали відносно малу ємкість мозкового відділу черепа і, як правило, різко виступаючі щелепи, дуже великі коронки зубів і плоску спинку носа. Такий комплекс ознак характерний для мавп.

Усе це, а також знаряддева діяльність австралопітеків дало змогу розглядати їх як приматів, що стоять на еволюційному рівні, який відділяє тварин від людини. Серед знарядь, знайдених в одних і тих самих шарах з кістковими залишками австралопітеків, було багато рублячих, метальних і ріжучих виробів з кістки, рогу і каменю. Серед цих виробів особливо цікаві знаряддя з кварцу, базальту та інших твердих порід, виготовлені відслоюванням або відбиванням.

Тепер учені дійшли висновку, що австралопітеки, якщо судити про них за морфологічними особливостями, а також за їх здатністю виробляти кам'яні знаряддя, становлять неоднорідну еволюційну групу, окремі роди і види якої брали неоднакову участь у становленні людини, їх поділяють на: 1) грацільні, або прогресивніші форми (австралопітек африканський, австралопітек габіліс (умілий), які пішли шляхом активної боротьби за існування за допомогою виготовлення знарядь, та 2) австралопітеків мавивних (австралопітек робустус, австралопітек бойсов), які зберегли спосіб пристосування будови тіла (масивність щелеп, жувальних та інших м’язів) до умов життя.

Сучасні розкопки, які проводяться у Східній Африці (Танзанія, Кенія, ефіопія) і пов’язані переважно з іменами палеонтологів сім’ї Лікі, дали велику кількість знахідок кісткових решток австралопітеків, що відносяться до грацільних та масивних.

Одночасно з кістковими залишками в різних стоянках Кообі-Фора (Кенія), долини річки Омо (Ефіопія) і особливо в ущелині Олдувай (Танзанія) було знайдено велику кількістьь кам'яних знарядь так званого олдувайського (шельського) і ашельського типів. Внаслідок ретельного вивчення цих знахідок виникло уявлення про те, що одним з початкових етапів гомінідної діяльності була давня олдувайська (шельська, галькова) культура, що тривала не менше 3 млн. років.

За даними М. Лікі, в олдувайський період переважали грубі, частіше однобічні, оббиті ручні рубила (великого об’єму), які служили для завдання удару на близькій відстані, рідше зустрічалися дископодібні і багатогранні, неправильної форми ядрища, які застосовувалися для кидання, нарешті, досить часто знаходили різної форми і розмірів скребки та відщепи, що використовувалися як ріжучі інструменти. Проте в цей час обробка каменю ще не мала систематичного характеруі багато виробів було зроблено випадково й для одноразового їх вживання.

Отже, характер олдувайської індустрії не дає підстав вважати знаряддєву діяльність тих часів працею в такому розумінні, якою вона є в людському суспільстві.

Проте саме ця знаряддєва діяльність австралопітеків та їхніх безпосередніх спадкоємців – архантропів, поява яких була пов’язана з найбільшим розквітом олдувайської культури, була джерелом зародження праців такому розумінні, в якому вона є здобутком людського суспільства.

Отже, можна сказати, що кінець неогенового і початок антропогенового періодів був вирішальним етапом для гомінізації, коли в межах значної території Східної півкулі і особливо в африці в умовах досить складних і важких для існування (часта зміна температур, зникнення значних масивів тропічної рослинності, підвищена радіоактивність біосфери тощо) проходила особливо гостра боротьба за існування вищих приматів.