Політика »українізації » та її наслідки.

Проте, попри всі втрати, укр. культура і література вийшли з цієї тяжкої кризи сповненими нових сил і надій.

Пояснити цей парадокс можна принаймі трьома взаємозв’язаними причинами.

Перша: піднесення національних сил на початку століття нагромадило великий творчий потенціал, який і вибухнув у цей час своєю творчістю.

Друга: сама революційна доба мала й свій ентузіастично-оптимістичний аспект, вносила розмах у мистецьке думання, надавала певну свободу, розкутість естетичної уяви, простір для найрізноманітніших надій та ініціатив.

Третя: пробудження соціальної активності мас з одного боку сприяло активності мистецтва, а з другого долучало до мистецької творчості нові сили.

Більшість українських пись­менників тих часів, особливо молодих, щиро вірили, що нова влада, на словах сповідуючи демократичні принципи, дійсно дозволить пи­сати правду, творити за велінням серця й розуму. У час революції, грома­дянської війни, періоду побудови соціалізму літературу творили переважно вихідці з народних мас, селянські діти, які при Богом даному талантові, врод­женій двожильності й працелюбству далеко не все розуміли й могли розу­міти в державних справах, наївно й свято вірили, що робітничо-селянська влада створила всі умови для їхнього таланту й ніколи не посягатиме на святая святих - письменницьку чесність перед самим собою та своїм наро­дом.

Серед чинників був і поворот у національній політиці більшовиків. Тогочасна позиція революційного українського письменництва (обстоювання національної творчості, рідної мови як основи, проголошення об’єктам своєї турботи історичне буття укр. народу) певно, що зумовила на політику українізації.

Українізація зумовлена багатьма об’єктивними чинниками:

1) Глибокий слід у свідомості укр. суспільства залишили роки нац. революції 1917-1920 рр. та утворення УНР.

2) Треба було завоювати довіру селян та укр. інтелігенції.

3) Важливе значення мали міжнародні обставини: загроза з боку сусідніх європейських держав, ладних розіграти «укр. карту », використати невдоволення укр. населення.

4) Необхідність для РКП(б), а потім ВКП(б) спиратися на спілку із національно-визвольними рухами у капіталістичному світі і відповідно зберегти престиж борця за соц. і нац. справедливість.

5) Це був крок назустріч нечисленним, але впливовим укр. партіям «боротьбистів » та «укапістів », соціалістична програма яких була орієнтована на захист нац. буття укр. народу, і вони могли скласти конкуренцію більшовикам.

Першими офіційними документами укр. влади у справі українізації були:

· Декрет Раднаркому «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ » (27 липня 1923 р.).

· Декрет ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові укр. мови » (1 серпня 1923 р.)

Далі протягом кількох років було прийнято ще цілий ряд подібних документів. Головну роль в обґрунтуванні й практичному проведенні українізації відіграв Микола Скрипник. Йому належить обґрунтована теоретична концепція українізації та практичне її здійснення. Залишимо поки політичний аспект «українізації » і повернемось до літературного процесу.

Літературні угруповання. Ужоден період історії розвит­ку мистецтва слова літературний процес не був таким склад­ним і динамічним, як у 20-ті роки. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп та організацій, які так чи інакше виражали проблеми своєї доби. Митці об'єднувалися не тільки за спільним настроєм, світовідчуттям, а й за естетичними принципами та певною політичною плат­формою. Частина письменників прагнула розв'язати соціальні й національні питання, інша - зосереджувала увагу на есте­тичних проблемах, прагнучи збагатити українську літературу новими художньо-стильовими течіями й жанровими формами, виводячи її на світові обшири. Новаторські пошуки митців знайшли свій вияв у таких стильових течіях, як імпресіонізм (Г.Косинка, В.Чумак. В.Еллан-Блакитний та ін.), символізм (П.Тичина, Я.Савченко, Д.Загул, О.Слісаренко, В.Бобинський, Р.Купчинський, Ю.Шкрумеляк та ін.), неокласицизм (М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара, Ю.Клен), неоромантизм (М.Хвильовий, М Бажан, О.Влизько, Д.Фальківський, В Сосюра, Ю.Яновський та ін.).

Щоправда, приналежність митців до того чи іншого стильового напряму треба вважати дещо умовним, оскільки ці стильові течії в нашій літературі виявлялися не в чистому вигляді, а в переплетенні ознак різних стильових систем при збереженні на певному етапі творчості митців домінантної ознаки одної з них. Практично всі українські літератори пройшли шлях творчого пошуку через кілька стильових напрямів.

Спроба створити пролетарську культуру в Росії привела до виникнення літ. організації «Пролеткульт ». Ця організація не мала великого впливу на українців, однак її ідеї мали вплив на виникнення на Україні масових літ. організацій. Близькими до неї були харківські пролеткультівськіоргані­зації «Всеукраїнська федерація пролетарських письменників і митців», «Цех каменярів» (1918), які відкидали класичну спадщину і стояли на нігілістичних позиціях щодо української мови, розвитку національної культури в Україні, чим відштовхнули від себе митців. Український пролеткульт не мав помітних художніх досягнень і 1924 року припинив своє існування, але його роль пізніше перебрали на себе ВУАПП (Всеукраїнська асоціація пролетарських письменників), ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників).

У бурхливому літературному житті 20-х років окреслюються такі літературні організації, як «Гарт» (Спілка пролетарських письменників), «Плуг» (Спілка селянських письменників), «ВУСПП» (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників), «Молодняк» (Спілка молодих комсомольських письменників), «АСПИС» (Асоціація письменників), «Ланка», «МАРС» (Майстерня революційного слова), «ВАПЛІТЕ» (Вільна академія пролетарської літератури), «Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці угруповання (кожне по-своєму) утверджували модерністські стильові напрями.

Одними з перших таких літературних організацій були Спілка селянських письменників «Плуг » (1922) та Спілка пролетарських письменників «Гарт » (1923-1925).

Літературна організація «Плуг»(1922-1932), що об'єднала селянських письменників, виникла у Харкові в березні 1922 ро­ку. Ініціатором її створення і керівником був байкар і прозаїк Сергій Пилипенко. Активними членами «Плугу» були Дмитро Бедзик, Володимир Гжицький, Андрій Головко, Григорій Епік, Наталя Забіла, Олександр Копиленко, Василь Минко, Гали­на Орлівна, Іван Сенченко, Павло Усенко, Варвара Чередни­ченко та інші. В основу діяльності організації було покладено чисельні революційні декларації та маніфести, загальний ідейний зміст яких зводився до гасла про те, що «Творчість письменників має бути скерована насамперед на організацію психіки і свідомості селян в дусі пролетарської революції ». Організація видавала журнал «Плужанин» (1925-1927), а також часопис «Плуг» (1928-1932). Вони проводили масові вечори («понеділки»), які збирали велику аудиторію й на яких обговорювалися нові мистецькі явища.

«Плужани» заявили про своє бажання в художніх творах змальовувати життя но­вого села, закликаючи митців критично ставитись до мис­тецтва минулого, захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою, висунули гасло «масовості в літературі», що привело до написання творів, які пізніше М.Хвильовий назве «червоною халтурою», піддавали жорсткій критиці письменників не «пролетарських» щодо ідеології радянської влади.

Спілку пролетарських письменників «Гарт » (1923-1925) було засновано з ініціативи Василя Еллана-Блакитного, а також В.Коряка, І.Кулика, В.Сосюри, М.Хвильового. Назву утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману Володимира Винниченка «Божки» (1914), в якому так називалося товариство робітників. Спілка мала центральне бюро в Харкові, а також філіали в Києві та Одесі. Найсильнішим був Харківський осередок, до якого входили М.Хвильовий, П.Тичина, М.Йогансен, В.Поліщук, І.Дніпровський, О.Досвітній, А.Любченко, Г.Коцюба, Т.Лісовий, М.Христович, Ю.Смолич, а пізніше О.Слісаренко, М.Яловий, М.Бажан. У статуті організації говорилося, що за основу своєї праці спілка «Гарт » бере «марксистку ідеологію і програмні постулати комуністичної партії ». Пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життєздатності. Платформу організації виклав Василь Еллан-Блакитний у статті «Без маніфесту». Пролетарських письмен­ників — «мистецький авангард переможного класу» - мала об'єднувати марксистська ідеологія, так звана «класова позиція». В естетиці надавалась перевага змісту над формою. Це був спрощений погляд на роль мистецтва в суспільстві, зумовлений утилітарним його розумінням як потреби дня.

І все ж «Гарт» об'єднав чи не найбільшу кількість дійсно талановитих українських письменників. Частина з них на чолі з М.Хвильовим, що сповідували ідею само­достатності мистецтва, розуміючи його як естетичний фено­мен, прагнули піднести українську літературу до європейсь­кого рівня, створила в середині «Гарту » творчу студію «Урбіно» (від назви міста, де народився славетний основоположник європейсько­го Ренесансу Рафаель). Таким чином Микола Хвильовий перекинув своєрідний місток між українським відродженням 20-х років XX ст. й іта­лійським початку XVI ст. Українські митці вірили, що їм пощастить відродити національне мистецтво, яке відіграє вирішальну роль в Україні й у світі. Студією було видано альманах «Квартали ». Через це почалися суперечки між М.Хвильовим та В.Блакитним, в «Гарті » з’явились протиріччя та намітився розкол, який не відомо до чого міг призвести.

Проте 4 грудня 1925 р. раптово помер В.Блакитний і «Гарт » припинив свою діяльність. 20 грудня 1925 року більшість його членів (серед яких були драматург М.Куліш, поети П.Тичина і М.Бажан, прозаїки Петро Панч, Ю.Яновський, І.Сонченко та ін.) вийшли з цього літературного об’єднання. Саме ними 26 січня 1926 року було створено літературну організацію ВАПЛІТЕ(Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925-1928) на чолі з М.Хвильовим, який став її віце-президентом.

«Ваплітяни» боролися проти політизації літератури, за висо­ку письменницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. Вони поставили перед укр. письменством вимогу досягти літ. та худ. довершеності творів. ВАПЛІТЕ організувалась як академія, і така назва, на думку її творців, зобов'язувала серйозно й відповідально ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. Закликали орієнтації на Європу і традиційні джерела світової культури до незалежності від Москви.

Під цією ж назвою видавали журнал. Організацію очолили Микола Хвильовий, Михайло Яловий, Олесь Досвітній, пізніше М.Куліш. До неї входили Микола Бажан, Олександр Довженко, Григорій Епік, Майк Йогансен, Григорій Коцюба, Олександр Копиленко, Микола Куліш, Аркадій Любченко, Юрій Смолич, Володимир Сосюра, Павло Тичина та інші. Під час літературної дискусії 1925-1928 років Микола Хвильовий зазнав з боку компартії гос­трих нападів, а тому, щоб врятувати ВАПЛІТЕ від розгрому, вийшов з організації. її очолили Микола Куліш та Григорій Епік. Але внаслідок переслідування партійними органами вона на початку 1928 року саморозпустилася.

«Молодняк » (1926-1932) виник як організація комсомольських письменників (у Харкові - П.Усенко, Л.Первомайський, І.Момот, В.Кузьмич, О.Кундзіч, Д.Гордієнко, Ярослав Гримайло та ін.; у Києві - Борис Коваленко, Петро Колесник, О.Корнічук, М.Шеремет, Анатолій Шиян та ін.; були філії у Дніпропетровську, Запоріжжі, Миколаєві, Кременчуці та інших містах). До організації також входили Сергій Воскрекасенко, Іван Гончаренко, Сава Голованівський, Степан Крижанівський, Терень Масенко, Леонід Смілянський, та інші. Платформа організації була викладена в одноіменному журналі «Молодняк» (1927). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарсь­кого фронту». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище лірич­ного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою «справі пролетаріату». Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями.

ВУСПП (Всеукраїнська Спілка Пролетарських Письменників, 1927-1932) була організована в січні 1927 р. з наміром об'єднати всіх лояльних режимові митців у протидії тим, кого партія вважала носіями буржуазно-націоналістичної чи буржуаз­но-естетської небезпеки (ВАПЛІТЕ, «неокласики», МАРС, а також і футуристи та конструктивісти - В. Поліщук та його прихильники з організованого ним 1925 р. «Авангар­ду»), ВУСПП був українською аналогією до сумнозвісного - російського РАППу, який домінував у ВОАПП (Всесоюз­ному об'єднанні асоціацій пролетарських письменників). І його членом був і ВУСПП. Подібно до РАППу, ВУСПП прагнув узяти під свій контроль усе літературне життя і перебирав на себе роль прямого речника партії в літератур­них справах. Поступово ВУСПП залучив до своїх лав ба­гатьох письменників, зокрема й з інших, ідеологічно обстрі­люваних угруповань, але його політику фактично визначали керівники організації - І. Кулик, В. Коряк, І. Микитенко, І. Кириленко. Крім них до організації входили О.влизько, К.Гордієнко, Н.Забіла, О.Корнійчук, І.Ле та інші.

Створення й активізація ВУСППу, його претензії на гегемонію (по суті підтримувані негласно партією, хоч вона й демонструвала деякий час позірний нейтралітет), посилення нагінок на ВАПЛІТЕ, М. Хвильового, «неокласиків», на будь-які відхилення від більшовицької однозначності вза­галі, висування на перший план боротьби з «українським буржуазним націоналізмом» -усе це зловісно провіщало наближення нової, трагічної епохи в літературному, куль­турному й громадському житті.

Такому ідеологічному тиску прагнули протистояти митці групи «Ланка», що з 1926 року реорганізувалася в«МАРС» (Майстерня революційного слова) - Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Тодось Осьмачка, Борис Тенета, Михайло Івченко, Григорій Косинка, Іван Багряний. Потужною групою талановитих поетів були неокласики - М.Зеров, М.Рильський, П.Филипович, М.Драй-Хмара і О.Бургард (Ю.Клен). Письменницьке угрупування «Жовтень», що вийшло з «Аспанфуту», було засноване на початку 1925 року. Група виступала з критикою«Плуга» та «Гарту». Соди входили-Василь Десняк, Іван Ле, Микола Терещенко, Юрій Яновський, Фелікс Якубовський, Володимир Ярошенко). Спілка письменників «Західна Україна»(1925-1933)об'єднала вихідців із Західної України. 1933 року їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши ста­лінські концтабори, вижили (Володимир Гжицький, Микола Марфієвич, Федір Малицький).