Питання 1.

Сучасні концепції демократії.

Демократія як ідеал і політична дійсність.

План.

Демократія як ідеал і політична дійсність.

Тема. 13

Термін "демократія" (у дослівному перекладі з грецької — "народоправство") є одним з найбільш розповсюджених і в той же час багатозначних понять як політичної теорії, так і політичної практики. У найширшому значенні демократію розглядають як систему функціонування і розвитку суспільства загалом, як спосіб ведення суспільних справ і критерій оцінки процесів, що відбуваються в ньому. Водночас демократія — це ідеал суспільно-політичного устрою, що будується на певній системі цінностей (народного суверенітету, політичної рівності, свободи, поваги до прав людини і меншин тощо).

Набуваючи ознак громадського руху, що прагне втілити в життя певні аспекти демократичного ідеалу, демократія є програмною вимогою різноманітних політичних сил, іноді з суперечливими інтересами та устремліннями: ліберально-демократичних, національно-демократичних, християнсько-демократичних, соціально-демократичних та інших. Вони керуються політичними доктринами, що загалом узгоджуються з ліберально-демократичною ідеологією, але мають певні відмінності як в інтерпретації змісту демократичного ідеалу, так і у визначенні цілей і завдань, що з нього випливають. Отож конкретні дії політичних сил, що беруться за створення демократії, і, як наслідок, вид політичного устрою, який вони прагнуть і здатні створити, можуть значно відрізнятися.

Термін "демократія" вживається також для означення типу організації будь-якого об'єднання, асоціації, партії, якщо вони функціонують на засадах рівності її членів, періодичної виборності керівних органів та прийняття рішень більшістю (партійна, профспілкова, виробнича та інша демократія).

Американ­ський політолог Р.Уотсон стверджує, що, оскільки у буквальному розумінні демократія означає правління народу, то "для того, щоб суспільство було демократичним, значна кількість його населення повинна користуватися правом висловлюватися щодо важливих рішень, які серйозно впливають на його життя".

На думку інших учених, ситуація, коли б народ сам здійснював над собою владу — нереальна, і тому на це поняття потрібно накласти певні обмеження, співвіднести ідеальне уявлення про демократію як народоправство з його практично можливим і ефективним втіленням у життя. Розвиваючи погляди, обґрунтовані у працях Й. Шумпетера та К. Поппера, відомий політолог Ралф Дарендорф стверджує:

"Демократія — це уряд, що обирається народом, а якщо необхідно — народом і усувається; але, крім того, демократія — це уряд із власним курсом".

Американські вчені Ф. Шміттер і Т. Л. Карл розглядають сучасну політичну демократію як "систему правління, в якій правителі публічно підзвітні громадя­нам. Ті ж, своєю чергою, діють не прямо, а через конкуренцію і кооперацію".

Можна навести й інші визначення демократії, які свідчать, що, залежно від світоглядних і політичних уподобань дослідників, вони включають у поняття демократичної влади різний набір цінностей, починаючи від ліберальних вимог свободи і рівності особи, її автономності в стосунках з державою і закінчуючи запереченням доцільності активної участі в політичному житті широких мас і зведенням демократії до певних правил політичної гри, яку ведуть групи правлячої еліти, змагаючись за владу. Можливо, слід погодитися із слушним зауваженням голландського політолога Аренда Лійпхарта, що "демократія — це поняття, яке рішуче не піддається визначенню" та що вона, все ж таки, "не є системою влади, яка повністю втілює всі демократичні ідеа­ли, а лише системою, яка в достатній мірі до них наближається".

Термін "демократія" виник у стародавній Греції, де він застосо­вувався для означення певної форми врядування громадян у невеликих містах-державах (полісах). Початки демократичного врядування прийнято пов'язувати з реформами Солона у VI ст. до н. є. Найбільше нам відомо про афінську демократію часів Перікла, суть якої полягала у вирішенні всіх важливих суспільних питань народними зборами, до участі в яких залучались (чи допускались?) усі громадяни, незалежно від походження і майнового стану. Концептуально афінська демократія будувалась на баченні громадяни­на як цілісної особистості, для якої поліс та його справи були продовженням власного "я" а не віддаленими та відчуженими об'єктами. Політика сприймалась як природний прояв суспільної активності громадянина і не була різко відокремлена від решти його життя. Громадянські та особисті цінності перебували в гармонії. Проте таким був ідеал, якому не завжди відповідала дійсність античної демократії. Дослідники ставлять під сумнів широку участь у врядуваннізбіднілих громадян; є чимало непрямих свідчень існування тенденцій до родинно-товариської клановості тощо.

Видатний філософ античності Арістотель визначав громадянина як людину, котра має право участі в народних зборах і судових розглядах. А от щодо того, кому належало це право, думки не збігалися. В усякому разі громадянство в ті часи було дуже обмеженим і його мала далеко не вся маса населення держави, як це є в сучасних демократіях. Широка (крайня) демократія не викликала захоплення у сучасників. Арістотель вважав її викривленням, владою натовпу, нездатною забезпечити панування закону і служити інтересам усього суспільства, хоч він позитивно відгукувався про помірковану демократію (політію).Інший давньогрецький філософ, Платон, засуджував демократію взагалі, бо вважав, що правити мають наймудріші і найкраще виховані.

Республіканське правління у Стародавньому Римі базувалось на більш диференційованому підході до інтересів "одного" (можливого лідера), "небагатьох" (аристократичної меншості) та "багатьох" (народ)', плебсу), однак не подолало більшості інших вад історично обумовленої обмеженості античної демократії.

Починаючи приблизно з XVII століття, коли почали формуватися сучасні національні держави, уявлення про демократію мусило трансформуватися, пристосовуючись до них. Інакше, зазначає Р. Даль, якби сфера застосування цього поняття не була перенесена з міста-держави на націю-державу, воно б не мало ніякого майбутнього. Пристосування, проте, відбулося не відразу. У XVIII ст. ще зберігались старі уявлення про демократію як про самоврядування, що вимагало невеликих політичних одиниць і базувалось на єдиній волі народу. Такого погляду дотримувався, зокрема, видатний французький філософ-просвітник Ж.-Ж. Руссо, якого вважають засновником демократичного варіанта теорії суспільного договору та тісно пов'язаної з нею концепції народного суверенітету. Він вважав, що демократія передбачає здійснення народом свого суверенітету через безпосередню пряму участь в управлінні. Щоб домогтися цього, міркував Руссо, територія держави повинна бути достатньо малою, щоб громадяни могли збиратися разом для вирішення своїх справ і прийняття законів. Значний поштовх розвитку ідей народного суверенітету у новому напрямку — політичного плюралізму і представництва інтересів — було зроблено в кінці XVШ-на початку XIX ст. в працях Джеймса Медісона (США), Ієремії Бентама та Джеймса Мілля (Англія). Однак лише через століття після Руссо у "Міркуваннях про представницьке врядування" Джон Мілль прямо поставив питання про країну або націю як природну одиницю для суверенного уряду. В такий спосіб, як пише Р. Даль, було розвіяно "мудрість двох тисячоліть" щодо способу демократичного правління.