Питання 2

Людина істота – біосуспільна. Вона щоденно вступає в найрізноманітніші відносини: економічні, юридичні, сімейні, професійні та інші. Ці відносини можуть виникати як з окремими громадянами, так і з групами людей, об’єднаннями, організаціями і навіть державою в цілому. За своїм характером вони можуть бути різними – від приятельського спілкування з друзями до конфронтації та збройних конфліктів.

Характер взаємовідносин між людьми залежить від багатьох факторів, насамперед особистісних особливостей людини, її психічного стану, соціального статусу, типу суспільного устрою даної держави та її ставлення до конкретної людини, міжнародних факторів.

Ці фактори яскраво проявляються у відносинах з владою та її інститутами. Політичні відносини виникають між політичною владою та групами громадян або окремими особами.

Політичні відносини спрямовані на подолання суперечностей, а також конфліктів, що виникають між сторонами, а ще на організацію злагоди, забезпечення єдності держави і суспільства, умов для їх стабільного розвитку. Стабільний розвиток політичної сфери може бути лише в такому суспільстві, де існує механізм політичної соціалізації людини, тобто становлення її як суб’єкта політики. Політичну соціалізацію розглядають як поступовий процес вростання особи у світ політики. Воно можливе завдяки формуванню у людини політичних уявлень, орієнтацій, настанов, набуття нею навиків політичної участі та властивостей певної політичної культури. А все це не дається людині від народження, а набувається під час становлення особистості. Звідси політичну соціалізацію визначають як процес засвоєння індивідом упродовж життя політичних знань, норм і цінностей суспільства, до якого він належить.

Політична соціалізація відбувається такими шляхами. Перший шлях – передача новим поколінням політичного досвіду попередніх поколінь, який втілений в нормах політичної культури. Така передача може здійснюватися різними засобами (в процесі родинного виховання, навчання в школі, через засоби масової інформації тощо). Другий – це здобуття особистістю нових політичних знань та власного політичного досвіду. Ці два шляхи в реальному житті, безумовно, переплітаються.

Соціалізація може бути прямою – політичні зібрання, мітинги, виборчі кампанії, політична пропаганда та вивчення політичних наук; або побічною – несвідоме наслідування батьків дітьми.

Роль і місце особистості в системі політичних відносин визначаються орієнтацією системи стосовно двох полюсів – етатизму, який утверджує домінування інтересів держави та її інститутів над політичною волею громадян, і індивідуалізму, який підкреслює суверенність громадянських прав кожної людини. В першому випадку маємо справу з патерналістською системою “держава – підданий”, системою державного піклування і свавілля, підданий фактично позбавлений свободи вибору, підпорядкований абсолютній владі. Етатизм (від фр. etat – держава) як політика – це поширення повноважень держави на всі без винятку царини життя; як тип політичної свідомості – полягає у схильності вважати державу найважливішим та єдиним чинником інтеграції суспільства. В другому випадку – в системі “громадянин – держава” – права людини і громадянина розглядаються як найвища цінність, а їх гарантування – як головна соціальна та політична функція держави. Конструкція такої системи ґрунтується на ідеї природного права.

Співвідношення свободи особи та держави в розумінні окремих політологів різне. Разом з тим, воно лише підтверджує роль держави як суб’єкта політичного життя, отже і його значення для політичної соціалізації людини. Її політичні потреби задовольняються через діяльну участь в політичних партіях, громадських організаціях, державно –політичних утвореннях. Це дає людині можливість самоутвердитись, самовиразитись.

Є різні погляди на політичні проблеми. У сучасній політології виділяється біхевіористичний напрям: політичні потреби виводять з природних властивостей людини, зокрема прагнення до влади, до активності. Б.Рассел говорить, що людські пристрасті та індивідуальні здібності відіграють у політиці головну роль. Повністю з цим погодитись не можна, оскільки політичні потреби є явищем соціальним. Одночасно слід визнати, що політична поведінка часто визначається характером людини.

У процесі політичної діяльності відбувається політична соціалізація людини. Це процес входження людини в політику, пристосування до політичних функцій, норм, засвоєння певних політичних цінностей. Політична соціалізація – це по суті питання підготовки політичних кадрів, формування певної політичної опозиції, політичних переконань. Вона залежить від багатьох факторів: рівня загальної культури, соціальної ролі, навіть від психічного стану, впливу сім’ї, пропаганди, власного політичного досвіду, участі у різних організаціях.

Політична соціалізація, готовність до політичної дії реалізується через політичну поведінку людини, участь її у політичному житті: здійсненні влади, в роботі партії, в опозиційній діяльності. Політична поведінка для різних людей є різною.

Політологи відмічають досить широкий діапазон типологій політичнихіндивідуальностей , що формуються в сучасних суспільствах:

1) людина – автомат, для якої неприйнятна свобода. Така людина сприймає цілком і повністю загальноприйняті форми індивідуальності, реагує на політичні подразники без будь–яких індивідуальних коректив; 2) псевдоконсервативний тип – сприймає консервативну ідеологію і керується нею, хоча думає про себе як про радикала; 3) політичний агітатор – політичний лідер, який вміє збуджувати емоції в інших, є зразком поведінки; 4) політичний адміністратор – особа, котра вміє керувати справами і ситуаціями; 5) політичний теоретик – особа, котра вміє маніпулювати; 6) бюрократична особа; 7) індиферентна особа, котра не має ніякого відношення до політики; 8) мораліст (котрий або обурюється, або захоплюється)-особа, що реагує на політичні події з великою емоційністю, але з малим знанням.

Зустрічаються і інші типології. Наприклад: соціократ, конформіст, догматик, соціальний робот і т. ін.

Значне місце займала так звана партійно-державна номенклатура – невідомий до цих пір історії тип політичного бюрократа.

М.Вебер залежно від обсягу та якості політичної участі особи виділяв три її типи:

- політики за випадком, коли люди час від часу беруть участь у виборах, референдумах, мітингах;

- політики за сумісництвом, коли члени певних політичних організацій беруть участь у прийнятті певних рішень;

- політики за професією, коли політика є для цих людей головним предметом діяльності, основним джерелом існування, професією. Це політичні лідери, або постійні працівники політичних установ.

Алмонд виділяє три ступені свідомої участі у політиці. Відповідно – політичної поведінки:

- стихійна участь у політиці або патріархальний тип. У людей обмежене розуміння політичного життя, політичних процесів. Їх політичні інтереси безпосередні;

- несвідома участь у політиці або “суб’єктпідданський” тип. Це індивіди розуміючі, але не вільні. В них, переважно, безумовне підкорення та несвідоме виконання розпоряджень, обов’язків;

- повністю усвідомлена участь у політиці, або партисипітарний тип. Це свідомий політичний учасник, що утверджує в політиці свої інтереси.

Більш детальну типологію політичної активності людей за ступенями їх залучення до політики подає А.Бондар.

Перший - рядовий громадянин, який не впливає на політику, а є предметом такого впливу.

Другий – учасник громадської, суспільно-політичної організації. Він включений у сферу політичної практики.

Третій – член партії або політичної організації. Впливає на діяльність своєї організації, а через неї і на політичне життя. Відіграє конкретну роль.

Четвертий – громадський, політичний діяч, позиція якого суттєво впливає на певні політичні процеси.

П’ятий – професійний політик, для якого політика є професійна праця, головне заняття, зміст життя.

Шостий – політичний лідер.

Треба мати на увазі, що учасники політичного процесу будь-якого типу не завжди вільні у виборі своєї поведінки, оскільки їхня роль не ґрунтується тільки на особистих здібностях. Вона може бути обумовлена волею інших дійових осіб, різних об’єктивних факторів – економічних, соціальних, політичних.

Політична позиція особи, її політичні інтереси реалізуються в політичному житті. Форми такої участі бувають різними. Політологи їх групують на два типи: інституційний та стихійний.

Інституційне включення в політику належить до найбільш масових можливостей реалізації політичної позиції. Це участь у виборах, референдумах, плебісцитах та інших формах прямої демократії. Маси мають змогу впливати на прийняття важливих рішень.

Стихійне включення в політику – це не передбачувані мітинги, маніфестації, що виникають стихійно. У таких масових заходах люди перетворюються у натовп. Особи опускаються до маси, зливаються в натовпі, в якому часто беруть гору негідні пристрасті. Влада натовпу – це охлократія.

Громадяни України мають право згідно з Конституцією на своє волевиявлення через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії .

Політична соціалізація покликана вирішувати такі основні завдання:

1) прищеплення новим членам суспільства основних елементів політичної культури і свідомості;

2) створення сприятливих умов для накопичення членами суспільства політичного досвіду, що його потребує політична діяльність і творчість усіх бажаючих;

3) якісного перетворення відповідних елементів політичної культури – необхідної умови суспільних змін.

У зв’язку з цими завданнями політична соціалізація виконує такі функції : інформаційну, ціннісно–орієнтовану, установчо-нормативну ( вироблення в особи певних настанов на сприйняття і споживання політичної інформації, ставлення до політичних подій і явищ, до дій інших осіб у сфері політики, вироблення свого стилю і скерованості поведінки в політичних відносинах ).