Питання 1

Людина, політика та політична соціалізація.

Соціальні спільності людей як суб’єкти політики

Тема 10-11.

План

1. Суб’єкти і об’єкти політики. Зміст і характеристика.

Творцями політики виступають люди. Вони, як правило, об’єднані у соціальні групи та політичні організації.

Якість соціально – політичних груп, рівень їх активності залежить від рівня розвиненості людей, їх соціального досвіду. Ще Платон вказував, що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідує страх та невпевненість.

Суб’єкти політики – це соціуми, а також створені ними установи і організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та іншої сфер життєдіяльності людини як відповідних об’єктів політики.

Суб’єкт політики, таким чином передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; взаємозв’язок, взаємодію з об’єктом політики.

Об’єкти політики – явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв’язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб’єктів політики. Об’єкт політики дає уявлення про все те, на що суб’єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну діяльність.

У суспільстві суб’єктом та об’єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.

Суб’єктом політики є кожен соціум, здатний творити політику. Це означає не лише відтворення набутого, усталеного в політиці, виробленого попередніми поколіннями в процесі історичного розвитку, але й підтримання реального політичного стану в усій системі залежностей та закладання в реалії політики імпульсів її майбутнього розвитку. Рушійною силою політичної цілеспрямованої політичної діяльності є наявність політичного (в сукупності і залежності з іншими) інтересу.

Суб’єкти політики також визначають, хто є головною дійовою особою, хто другорядною, а хто є масою, натовпом, пасивним об’єктом маніпулювання.

Суб’єкт політики, впливаючи на інших людей, які стають для нього об’єктами політики, здатний також до самотворення, самоорганізації, самовдосконалення.

Здатність суб’єкта політики до творення організації, управління та іншої діяльності значною мірою зумовлена такими обставинами:

1. Суб’єктивні здібності, що визначають здатність впливати на політичний процес, а саме: знання, вміння діяти, послідовність діяльності, мотивація, емоційний стан.

2. Об’єктивні можливості політичних дій (досягнутий рівень зрілості суб’єкта політики, наявність політичних сил, з якими об’єднується або бореться суб’єкт, їх розгалуженість, зріле політичне середовище та ін.).

Розвиток політичного життя світового співтовариства збагачується різноманітністю суб’єктів політики. Їх можна певним чином класифікувати як первинні та вторинні.

До первиннихсуб’єктів політики належать індивіди та соціально – історичні спільноти: світове співтовариство, громадянське суспільство, народи, етнічні та соціальні групи. Ці спільноти формують певні об’єднання, які відображають їхній інтерес і дають змогу втілити його у життя.

До вторинних суб’єктів політики належать політичні інститути і політичні організації – держава, партії, громадсько-політичні об’єднання. Отже вторинні суб’єкти є похідними від первинних.

Між суб’єктами політики існує динамічна система взаємовідносин залежності, підпорядкованості, субпідрядності, відносної автономності. Місце і роль того чи іншого суб’єкта політики у цій системі визначаються його готовністю впливати на політичні процеси, тобто наявність необхідних політичних якостей, політичної культури.

Первинні суб’єкти є вихідними у формуванні політики. Вони є носіями політичних інтересів, потреб, на яких ґрунтується свідома та несвідома політична діяльність. Ці інтереси і потреби спонукають їх до політичних дій .

Головним суб’єктом політики є людина. Саме завдяки її активній діяльності діють соціально – політичні спільноти і створені ними організації.

Особа є носієм політичних уявлень, орієнтирів, настанов, мотивів і навичок політичної діяльності. Вона виступає як громадянин – носій політичних прав та обов’язків. Підвищення ролі політики у суспільному житті зумовлене активізацією діяльності людини як її суб’єкта, прискоренням процесу соціалізації, зростанням рівня її політичної культури

Світовий політичний процес свідчить про розширення і урізноманітнення форм діяльності особи. А це, в свою чергу, означає, що роль людини як суб’єкта політики в світовому співтоваристві безперервно зростатиме, набуватиме нового змісту.

Соціально-політичні спільноти як суб’єкти політики – це цілісні соціальні утворення, що формуються на основі певних соціально – політичних і культурно – економічних зв’язків, тенденцій і перспектив розвитку.

Основні характерні ознаки соціально-політичних спільнот як суб’єктів політики:

соціально-політичні спільності є рушієм соціально-політичного прогресу; без активної діяльності соціально-політичних спільнот, розвинених відносин між ними, їхньої свідомої поведінки, політичної волі прогресивні соціально-економічні зміни неможливі;

від характеру соціально-політичних спільнот, а також якості функціонування створених ними політичних інститутів залежить стан об’єкта політики – політичної сфери суспільства;

від характеру політичної діяльності суб’єктів політики залежить тип та суспільно-політичний устрій суспільства. Наприклад, відповісти на запитання, чи були СРСР та інші країни Східної Європи суспільствами соціалістичними, можна, якщо визначити характер суб’єкта політики.

Ті чи інші групи людей тільки тоді стають суб’єктами політики, коли вони набувають певних політичних якостей; міцних внутрішніх зв’язків і єдності, усвідомлення свого власного становища і спільних інтересів, відчуття внутрішньої солідарності, силу організації. Йдеться про координацію керівними центрами поведінки та дій окремих територіальних, галузевих угруповань, течій, вікових, статевих, професійних та інших категорій. Сукупність таких якостей можна назвати політичною суб’єктністю. Вона є продуктом розвитку суспільних груп, окремих особистостей, їх організацій. Це здатність великих соціальних груп або інших утворень, що виникли на їх основі, творити політику, впливати на поведінку людей та політичний процес, здійснювати через свої організації і безпосередньо політичні ролі. У зв’язку з цим сформулюємо наступні критерії політичної суб’єктності:

здатність до політичної дії, наявність певного рівня свідомості і організованості (що забезпечується авангардом соціальних груп; можливість участі у прийнятті рішень і їх реалізації);

вплив (ідеологічний, організаційний, виховний) на інші групи;

суверенність, самостійні політичні дії, саморегулювання поведінки і діяльності;

наявність істотних суспільних наслідків дії суб’єкта або відмови від таких дій. Відмова від суспільно – значимої дії – теж політичний факт.

Кожна соціально-політична спільність як суб’єкт політики діє лише їй властивим чином, залежно від своїх об’єктивних і суб’єктивних можливостей.

Дедалі більшої упорядкованості політичних, економічних та інших відносин набуває особлива спільність – світове співтовариство. Воно покликане утвердити через відомі та новостворені організаційні структури універсалістські, загальноцивілізаційні засади, ідеї демократії в міжнародній системі, що створюється. Має на увазі демократичну перспективу розвитку для світової популяції в цілому, для громадянського суспільства кожної з країн світу, творення, за словами І.Канта, “загального всесвітньо – громадянського стану як лона, в якому набудуть розвою усі первинні задатки людського роду”.

Розвинутою спільнотою є громадянське суспільство кожної країни. Воно не тільки є носієм предметно-практичної діяльності і пізнання у царині політики, а й само залучається до політичної діяльності, або відчужується від неї.

Громадянське суспільство суверенної країни як суб’єкта політики може бути “відкритим” і “закритим”.

“Відкрите суспільство” – це такий стан і форма суспільної організації життя людей, за яких соціальні структури історично і реально спроможні до самоактивності, інституційного і правового самозабезпечення, самовдосконалення і модернізації на ґрунті толерантності і критичного мислення, добровільного прагнення до втілення в життя всього нового, перевіреного світовою практикою, коли створено умови для самовираження і самореалізації особистості, захисту її прав.

“Закрите суспільство” – це стан і форма організації суспільства, в якому соціальні інститути ізольовані від зовнішнього світу, жорстко зафіксовані і опираються будь-яким змінам, засновані на пануванні мовчазної політичної стратегії, міфологемах, які не потребують доведення, не відображають реальних потреб, інтересів, об’єктивних законів розвитку суспільства.

На відміну від “відкритого” “закрите суспільство” примітивне і безперспективне у своєму політичному розвитку.

Розвиток політичного життя значною мірою зумовлений тим, наскільки активний такий суб’єкт політики, як народ. Політичне життя тим активніше, організованіше, цілеспрямованіше, чим сильніші соціально – політичні зв’язки, які констатують його як цілісну систему.

Поняття “народ” як певна соціальна спільність, що історично склалась, є найприйнятнішим з точки зору розгляду народу як суб’єкта політики. Так, у Декларації про державний суверенітет України, яка прийнята 16 липня 1990 року, підкреслюється, що Верховна Рада виражає волю народу, що народ України є єдиним джерелом влади в Республіці, а повновладдя народу реалізується на основі Конституції. Від того, наскільки народ склався як спільність, а не просто населення країни, залежить характер політичних зв’язків, організаційних структур, отже, і діяльність його як суб’єкта політики.

Суб’єктами політики виступають нації як соціально-етнічні спільності. У XX ст. розпалась колоніальна система, фундаторами якої були класичні колоніальні імперії: Британська, Французька, Російська, Оттоманська, Австро – Угорська, Німецька, Португальська. Національні спільноти заявляють про національний принцип державотворення, про те, що нація є найдосконалішою формою суспільно – політичної організації людства.

Важливим фактором суспільного життя є соціальна структура суспільства. Під соціальною структурою розуміється наявність соціальних груп. До великих соціальних груп належать соціальні класи, соціальні верстви або страти.

Великі соціальні групи завжди відігравали відповідну роль у владних відносинах. Платон виділяв соціальну групу людей, які управляють державою. Значно пізніше Фур’є також серед класів виділяв двір і знать, тобто тих, що займаються політикою, управлінням. Вважалось, що соціальні групи розрізняються функціями в суспільстві і розмірами багатства. На цій основі виділялись групи у сфері влади (одні керують, інші підкоряться), у сфері багатства (одні присвоюють працю інших).

У соціальних групах формуються соціальні інтереси. Останні, на думку К.Гельвеція, П.Гольбаха, і Д.Дідро, визначають реальний зміст політики.

Соціальні групи із властивими їм інтересами, особливо політичними, сприяють поглибленню диференціації суспільства. Разом з тим наявність соціальних класів, професійних та інших суспільностей є фактором обмеження державного свавілля. Множинність соціальної структури є важливою передумовою демократизації суспільства, демократизації життя в усіх його сферах.

Великі соціальні групи є визначальними суб’єктами політичного прогресу, формування політичних сил.

У західній політології поширена концепція поділу суспільства на економічні класи, тобто на великі групи, які формуються за економічними ознаками – формами власності, розмірами багатства, місцем і роллю в організації господарської діяльності, формами одержання доходів. Теорія соціальних класів не втрачає свого значення, одержує дальший розвиток (Е.Гідденс).

В західній політології, поряд із класовою теорією, все більшого поширення набуває теорія соціальної стратифікації. Соціальну структуру М.Вебер розглядає як багатомірну, у якій поряд з класами і відносинами власності важливе місце посідають влада, професія, освіта, рівень доходів.

Сучасні політологи використовують семиклаcну вертикальну стратифікацію: вищий клас професіоналів-адміністраторів, технічні спеціалісти середнього рівня, комерційний клас, дрібна буржуазія, техніки та робітники, що виконують керівні функції, кваліфіковані робітники, некваліфіковані робітники.

На Заході набула поширення теорія середнього класу (М.Джілас). До цієї групи відносять висококваліфікованих спеціалістів, що не володіють приватною власністю і дохід яких залежить від використання їх знань, професійної майстерності, творчих здібностей. У сучасній Україні під середнім класом розуміється клас середніх влаcників, який має стати основою функціонування і стабільності українського суспільства.

Слід визнати, що в сучасному суспільстві є соціальні класи і групи соціальної стратифікації. Стратифікація не може замінити теорію соціально-класового суспільства. Реаліями є соціальні класи і соціальні страти.

Великі соціально – політичні групи, класи особливу активність виявляють під час завоювання та утримання влади в суспільстві, створення політичних організацій, формування політичних сил. Вони не належать ні до найбагатших, що породжують олігархію, ні до найбідніших, що встановлюють охлократію. У громадянському суспільстві відсутні матеріальні полюси, а найбільш впливовим виявляється середній клас.

У політиці він є опорою демократичного режиму, перш за все парламентаризму.

Крім класів, суб’єктність яких найвпливовіша у політиці, її суб’єктами прагнуть стати й інші соціальні групи.

У ХХ ст. у політичній науці гостро постала проблема груп, які управляють. У межах вивчення їх з’явилися такі теорії: теорія еліт, біля витоків якої стояли видатні політологи В.Парето й Г.Моска, а також теорія бюрократії, яку вперше всебічно проаналізував М.Вебер. Еліта і бюрократія – дві основні соціальні групи, які концентрують у своїх руках владу і виступають суб’єктами політики.

Політичне життя суспільства зазнає впливу і таких соціальних груп, як люмпенство та маргінали, які прагнуть виявити себе як суб’єкти політики.

Первинні суб’єкти політики є соціальною базою створення вторинних суб’єктів, тобто різноманітних політико-організаційних структур. Це політична система суспільства та її елементи – держава, політичні партії, організації. Усі вони забезпечують тісні зв’язки між суб’єктами й об’єктами політики.

На відміну від суб’єкта, об’єкт політики є підвладноюланкою єдності “суб’єкт - об’єкт політики”, однак це не робить об’єкт пасивним, невпливовим. Його активність виявляться вже в тому, що він обмежує, вимальовує потенційний простір політики, в рамках якого діє суб’єкт. Реалії політичного життя засвідчують, що об’єкт і суб’єкт часто міняються місцями. Це доводить рухомість політичних відносин “суб’єкт - об’єкт політики”.

Об’єктом політики є різні феномени суспільно – політичного буття. Серед них чільне місце посідає громадянське суспільство. Воно є сферою спонтанного самовиявлення вільних громадян та добровільно створених ними об’єднань, яка захищена відповідними законами від прямого втручання і сваволі державної влади. Це не означає, що суб’єкти політики не справляють впливу на громадянське суспільство. Цей вплив полягає у створенні таких політичних умов, які забезпечили б вільний розвиток громадянського суспільства.

Політичне життя суспільства в цілому також є об’єктом політики. Суб’єкт політики прагне внести в нього цілеспрямованість, забезпечити консолідацію навколо себе, мирне функціонування. Це досягається шляхом урегулювання питань влади, визначення ролі і місця її суб’єктів і механізму владарювання, гармонізації та оптимізації відносин між масами і політичними лідерами, організаційними структурами і силами, що беруть участь у політиці. Об’єктом регулювання стає внутрішнє і зовнішнє політичне життя , державне і партійне, формальне і неформальне, урегулювання їхніх зв’язків та принципів функціонування. Організовуючи політичне життя, спрямовуючи його відповідно до певних цілей і напрямку розвитку, суб’єкт політики формує об’єкт власної політики – політичну системута її структури – владу, політичні відносини, політичну організацію суспільства, політичну культуру.