Руху в Наддніпрянщині

Розгортання національно-визвольного

Невдовзі після вступу на престол Олександр II амністував багатьох членів Кирило-Мефодіївського братства. У деяких термін покарання закінчився сам. У 1857 р. в Петербург з’їхалися колишні братчики –П. Куліш, М. Костомаров, В. Білозерський і Т. Шевченко, які утворили легальний гурток українців, що сам собою прибрав ім’я «української громади», або просто «громади». До нього приєдналися ще кілька десятків людей, які прихильно ставилися до ідеї відродження колишньої слави України. За винятком Шевченка, всі громадівці зійшлися на тому, що гурток займатиметься не політикою, а лише культурницькою діяльністю – нестиме просвіту в темні маси українського народу. Для цього перш за все потрібен був часопис – газета чи журнал. З великими труднощами в кінці 1860 р. Василь Білозерський дістав від уряду дозвіл на видання двомовного (українською та російською мовами) журналу «Основа», що виходив 22 місяці й зробив велику справу в поширенні національної свідомості серед українців – як східних, так і західних. У ньому друкувалися твори українських письменників, історичні розвідки, полемічні та публіцистичні твори громадівців з приводу болючих питань життя українців. «Основа» боролася за розвиток української мови, її визнання, обстоювала поширення літератури, видання книг для народу.

Після смерті Т.Г. Шевченка, що сталася при підготовці перших чисел «Основи», ідейним вождем, натхненником і організатором петербурзької української громади став його давній друг і однодумець Пантелеймон Олександрович Куліш (1819-1897). Народжений у родині нащадків козацької старшини в містечку Вороніж на Сумщині, Пантелеймон Куліш навчався на філософському факультеті Київського університету, але за участь у діяльності Кирило-Мефодіївського братства був репресований царем. Відтоді, перейшовши головно до занять літературою та історією, він веде складні й болючі пошуки шляху для розвитку національно-визвольного руху, намагається визначити майбутнє місце українців у родині європейських народів. Від однієї крайності він вдається до іншої, від заклику до негайного здобуття Україною незалежності – до схиляння перед царизмом.

У петербурзькій громаді Куліш одержав гроші від багатих українських поміщиків Г. Ґалаґана та В. Тарновського на заснування друкарні й розгорнув видавничу діяльність. Ним видруковано альманах «Хата», «Буквар южноруський» Т. Шевченка, твори Котляревського, Квітки, ряд своїх досліджень, художніх творів та українську «Граматику».

Видатною постаттю петербурзького гуртка був і Микола Іванович Костомаров (1817-1885) – відомий український історик, літератор і публіцист. Син кріпачки й поміщика з села Юрасовки (Воронезької області), Костомаров скінчив Харківський університет, викладав у гімназіях та університеті Києва, був професором Петербурзького університету. Як і всіх кирило-мефодіївців, Миколу Костомарова покарали – засланням до Саратова, де він зайнявся науковими студіями з історії та літературою. Одна за одною виходили його численні праці, в яких він прагнув обґрунтувати історичну необхідність українського визвольного руху.

Саме в той час ішла підготовка селянської реформи, й у дусі загального лібералізму російська влада прихильно поставилася до діяльності петербурзької громади. Царська адміністрація навіть зробила нечуване досі – почала видавати відозви до українців їхньою рідною мовою. Кулішеві доручили перекласти закони про земельну реформу українською мовою, а київська шкільна округа навіть видала кілька українських дитячих книжечок для народних шкіл.

Загальне визвольне піднесення, що супроводжувало підготовку селянської реформи, опанувало в кінці 50-х рр. і місцеву українську інтелігенцію. Серед спольщеної української шляхти Правобережжя значного поширення набрав рух хлопоманів, яких прозвали так через їхню ідеалізацію селян. Хлопомани говорили, що необхідно відмовитися від шляхетських привілеїв, перестати зрештою гнобити селян, дати їм волю і землю, дозволити національний розвиток. Щоб підкреслити свої переконання, вони вбиралися в українське вбрання, розмовляли українською мовою, дотримувалися селянських звичаїв, позаяк українська нація була селянською. Особливо активною була група хлопоманів – студентів Київського університету, яку очолював теж студент Володимир Боніфатійович Антонович (1834-1908), родом із села Михнівка під Бердичевом. Він теж походив з полонізованої української шляхти і вважав, що для неї є два виходи – або повернутись у лоно рідного народу й компенсувати йому борги столітньої експлуатації, або залишитися чужинцями, яким доведеться втікати до Польщі. На закиди польської інтелігенції у зраді, В. Антонович надрукував в «Основі» свою знамениту «Сповідь», у якій підтвердив намір працювати на визволення українського народу. Його підтримали однодумці – Тадей Рильський, Павло Житецький, Костянтин Михальчук та інші.

Одночасно група студентів та інтелігенції з Лівобережжя, які жили у Києві, натхнені петербурзькою громадою, заснували на зламі 1859-1860 рр. аналогічну Київську громаду, що була напівлегальним культурницьким інтелігентським клубом. Учасники громади відкрили для неписьменних селян і міщан школи, що діяли у неділю, тому й називалися недільними. Напередодні польського повстання 1863 р. члени групи Антоновича вийшли з усіх польських організацій, оголосивши себе українцями, і, влившись до київської студентської громади, створили загальну громаду, що охопила до 300 осіб.

За прикладом Києва, українська інтелігенція почала створювати громади по всіх значних містах України – в Одесі, Чернігові, Харкові, Полтаві. Чернігівська громада видавала щотижневик «Черниговский листок», редагований українським байкарем Леонідом Глібовим. Київська громада видавала рукописну газету «Самостійне слово». Учасників громад стали звати українофілами (українолюбами) за їхнє захоплення всім українським.

Громади займалися просвітою народу, організовували недільні школи, театральні вистави, концерти, вечори, збирали усну народну творчість, видавали її, а також друкували пам’ятки історії, літератури, популяризували твори українських учених і письменників. У цілому громади відіграли позитивну роль у розвитку української культури й у піднесенні національної свідомості.

Проте, у своїй діяльності громади не виступали проти основ колоніального ладу і намагалися добитися не повних політичних прав для України, а лише культурно-освітніх поступок з боку царизму. Захопившись безпечною культурницькою діяльністю, учасники руху не перейшли до розгортання визвольної політичної боротьби. Ось чому найрадикальніші учасники руху кидали його й переходили до народників і соціалістів, які, у порівнянні зі скромним, вузьким етнографізмом громад, пропонували широку програму вселюдської (а фактично – всеросійської) революційної боротьби, спрямованої на повалення самодержавства.

Невинний спочатку культурно-освітній український рух з часом став набирати сили і політичного забарвлення, що викликало тривогу, підозру, а згодом і переляк в урядових колах Росії. У розпал польського повстання 1863 р. в імперії вибухнув психоз великоросійського шовінізму. Все неросійське почало сприйматися вороже і заперечуватися. Під гарячу руку потрапили й українофіли.

Російські ура-патріоти, яких очолював публіцист М. Катков, розпочали у газетах шалену антиукраїнську кампанію. Вони запевняли царя, що українофіли підривають основи імперії, руйнують «отечество» і що вся їхня діяльність – це польська інтрига, щоб знекровити «матушку Рассєю». Один із царських підлабузників навіть доводив імператору, що українці готові створити самостійну державу. Так з аполітичного руху створили примару сепаратизму.

Незважаючи на заяви українців у вірності трону, царський уряд не забарився з репресіями. У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр (розпорядження), яким заборонялося видавати українською мовою педагогічну, церковну та наукову літературу, підручники. У ньому було написано, що «никакого малороссийского языка не было, нет и быть не может». «Малороссийским наречием» можна було писати хіба художні твори.

Серед інтелігенції по всій Україні прокотилася хвиля арештів. Найбільш активних громадян вислали за межі України, а громади розпустили в усіх містах. Закрили петербурзьку «Основу» і чернігівський «Листок». Найбільше постраждали полтавська та чернігівська громади, що були повністю розгромлені, а їх учасники покарані. На ціле десятиріччя будь-яка українська діяльність стала неможливою.

Лише на початку 70-х рр., коли у Києві знову зібралися і зміцніли молоді інтелектуальні сили, коли повернулися репресовані «шістдесятники» з’явилася можливість знову організувати більш-менш згуртований національно-визвольний рух. Його очолив невтомний Володимир Антонович, який уже став професором Київського університету. Разом зі своїми колегами-викладачами – М. Драгомановим, С. Подолинським, М. Зібером та О. Русовим – вони утворили таємну Стару Громаду, яку назвали так, щоб відрізнятися від студентських громад, що виникли тоді ж. Почав оживати громадівський рух і по інших містах. Але провід вів Київ, де діяли найбільш активні діячі, котрі знову спрямували рух у русло культурницької, а не політичної роботи.

Насамперед з громади вийшла ініціатива заснування українського наукового товариства, що було створене у 1873 р. і дістало офіційну назву «Південно-Західного відділу російського географічного товариства». У цьому ж році група українських діячів, яким дали гроші українська поміщиця Єлизавета Милорадович-Скоропадська та цукрозаводчик Василь Симиренко, заснували у Львові разом з тамтешніми діячами Літературне товариство ім. Т.Г. Шевченка, що розпочало видавничу та белетристичну діяльність.

Київська філія географічного товариства розгорнула широке дослідження історії, мови, культури, побуту українського народу, видала ряд збірок народних пісень, казок, досліджень з етнографії. У Києві розпочалося друкування українських книг. У 1875 р. Стара Громада взяла у свої руки російськомовну газету «Киевский телеграф» і зробила її своїм неофіційним органом. Здобутки українських громадівців-культурників продемонстрував археологічний з’їзд, зібраний у 1874 р. в Києві.

Одним з найбільш діяльних ідеологів українського руху цієї доби став Михайло Драгоманов (1841-1895) – відомий в Україні історик, етнограф і публіцист.

Народився він у Гадячі, у збіднілій поміщицькій родині, яка була опозиційно налаштована до царату. Дядько був учасником декабристського руху, вільнодумні ідеї прищеплював Михайлові батько. М. Драгоманов здобув чудову освіту в Київському університеті, захоплювався творами Т.Г. Шевченка, О. Герцена, М. Чернишевського. Деякий час він працював доцентом у Київському університеті, брав активну участь у роботі громади, у діяльності демократично настроєної прогресивної молоді.

Вступивши до київської громади, Драгоманов особливо захопився літературною, збиральницькою та видавничою діяльністю. Разом з Антоновичем вони підготували і видали славнозвісні «Історичні пісні малоросійською народу». Ідеї Драгоманова спрямовувались до визволення українського народу шляхом підвищення його освіти, культури, власної гідності, а також прилучення до політичної боротьби.

Успіхи українців викликали лють і гнів великодержавних шовіністів. 3 України царю посипалися доноси про те, що українські вчені, митці й письменники утворили південну організацію, яка діє на руку ворогам Росії – Польщі та Австрії. Одним з донощиків виявився полтавський поміщик Михайло Юзефович. Він особливо наголошував на зв’язках київських громадівців з Галичиною, що була у складі Австрії.

Олександр II створив комісію, котра розглянула всі факти доносів і підготувала проект закону. 18 травня 1876 р. в Емсі (Німеччина), де відпочивав цар, було підписано знаменний Емський указ. Згідно з ним, повністю заборонялася українська мова в Україні, не дозволялося ввозити українські видання з Галичини, не можна було ставити нею театральні вистави, співати українські пісні. «Київський телеграф» і «Південно-Західний відділ російського географічного товариства» закрили, Стару Громаду розігнали, а кількох учасників репресували. Звільнений з посади «за неблагонадійність», емігрував за кордон М. Драгоманов, де продовжував боротися з царизмом, видавав збірник, а потім журнал «Громада». Згодом він переїхав до Болгарії, де до кінця днів працював професором Софійського університету. М.П. Драгоманов виступав проти поневолення українського народу російською та австрійською монархією. Він висунув ідею федерації вільних общин-громад, що складуть єдину спілку вільних слов’янських народів.

У Женеві, видаючи свою «Громаду» на зібрані в Україні гроші, М. Драгоманов розгорнув критику громадівців, закликаючи їх полишити просвітництво та етнографізм і перейти до ширшої політичної боротьби за федерацію України у складі Росії. Драгоманов писав, що всі сили мають бути віддані цій справі, позаяк «кожна людина, що покинула Україну, кожна копійка, витрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не українською мовою, є розтринькуванням народного капіталу». Група В. Антоновича не погодилася з крайніми закликами Драгоманова й у 1885 р. припинила асигнування «Громади», що перестала виходити. Але невгамовний Михайло Драгоманов переніс свою пропаганду на ґрунт галицького українського національно-визвольного руху, посиливши його своїми ідеями.

В еміграцію поїхали також С. Подолинський, М. Зібер, Ф. Вовк та інші. П. Куліш та М. Костомаров зневірилися у можливості щось зробити для українського народу в умовах репресивного російського режиму і почали висловлювати ідеї підкорення царизму.

Аж до початку 90-х рр. український визвольний рух переживає кризу. Єдиним легальним рупором Старої Громади став російськомовний журнал «Киевская старина», заснований 1882 р. В. Антоновичем на кошти того ж таки Василя Симиренка. На сторінках часопису продовжувалося дослідження історії, мови та культури українського народу, що живило український дух серед молоді, студентів, учителів.

На зламі 1880-1890-х рр. знову починається пожвавлення у діяльності громад. Особливо активною і численною у цей період стає Одеська громада. Тут, на окраїні імперії, у вільному, космополітичному місті, утиски жандармів були слабкими, і можна було налагодити українську культурницьку діяльність. Під прихованим керівництвом Антоновича, який навідується до Одеси, оживає нелегальна робота одеських громадівців. Керує їхньою працею Михайло Федорович Комаров (1844-1913), більш відомий під псевдонімом М. Уманець. Народився він на Катеринославщині у селі Дмитрівці (тепер Петропавлівський р-н Дніпропетровської області), закінчив Харківський університет, жив і працював на Поділлі, а згодом, до кінця днів – в Одесі. Стараннями М. Комарова та Одеської громади вдалося видати у Львові перший великий чотирьохтомний «Словник української мови», який наочно, остаточно довів, що українська мова ніяка не «наречне» чи діалект, а повноправна європейська мова слов’янської сім’ї.

Одеська громада друкує українознавчі праці (російською мовою), підтримує грошима М. Драгоманова, бере у свої руки журнал «По морю й по суші». З її рядів вийшли згодом видатні діячі української революції 1917 р.

Характерною рисою «революційних» 80-х рр. ХІХ ст. стала поява українських організацій політичного спрямування, що ставили за мету не лише просвіту народу, але й підготовку його до революції, до політичного перевороту і, врешті, до утворення самостійної Української держави.

Першою такою групою стало «братство тарасівців», утворене 1891 р. Іваном Липою, Миколою Міхновським, Борисом Грінченком та ін. На могилі Тараса Шевченка вони поклялися, що будуть змагатися за здобуття Україною політичної свободи. Через два роки у львівській газеті «Правда» вони опублікували свою програму – «Кредо віри молодих українців». У ньому обстоювалась ідея визначення українців окремим державним народом і вперше ставилася мета – завоювання самостійності. Проте, «братство тарасівців», потрапивши в поле зору жандармів, теж було змушене вести культурницьку роботу, поступово розчинившись у громадах.

Але наростання у громадах політичних тенденцій, ідей М. Драгоманова та соціалістів змусили їхніх керівників до дій. Відтак, з ініціативи В. Антоновича у 1897 р. всі українські громади об’єдналися в одну «Загальну українську безпартійну демократичну організацію» й утворили виконавчий комітет у Києві, що координував діяльність громад усієї України. «Загальна організація» продовжувала видавничу діяльність, організувавши видавництво «Вік», влаштовувала шевченківські свята, вшанування українських діячів, зорганізувала фонд допомоги репресованим українцям, проводила з’їзди громад, але політичною діяльністю не займалася, щоб не спровокувати російський уряд на нові репресії.

Таким чином, наприкінці XIX ст. український національно-визвольний рух на Наддніпрянщині так і не зміг політично самоорганізуватися і створити власну політичну партію (партії), яка очолила б боротьбу за створення незалежної та самостійної Української держави. Це було особливо небезпечно і загрозливо через те, що російський революційний рух в Україні, й особливо марксисти, вже почали творити власні політичні партії. Витворили власні політичні організації також євреї та поляки.

Нехтування політичною боротьбою та досвідом організованості завдасть прикрого удару українцям у період визвольних змагань 1917-1920 рр.