Національно-визвольного руху

Становлення організованого

Встановлене в Україні загальноросійське губернське управління завдавало великої шкоди згуртуванню української нації, нівелювало українські губернії з російськими, посилювало шовіністичний поліцейський режим, створювало умови для поглинання української національної специфіки загальноросійськими порядками, покликаними викорінити виховану віками в українському народі козацьку вільнодумність.

Нової сили й яскравого національного забарвлення набрав суспільно-політичний рух в Україні з появою в ньому справді могутньої історичної постаті, вихідця з низів пригнобленого народу, геніального поета і мислителя, палкого українського патріота Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861).

Весною 1846 р. Тарас Шевченко познайомився з українським істориком, який жив згодом у Росії, ад’юнкт-професором Київського університету Миколою Костомаровим, котрий розповів йому, що в січні у Києві виникло таємне товариство, назване на честь просвітителів слов’ян Кирила та Мефодія і що воно спрямовує свої дії на боротьбу проти самодержавства, на єднання слов’янських народів, на визволення України. Позаяк ідеї товариства цілком імпонували поглядам Шевченка, він негайно вступив до його членів. Це була перша українська політична організація з яскраво вираженою національно-визвольною програмою.

Ідеї заснувати Кирило-Мефодіївське братство зародились у середовищі інтелігенції, яка групувалася навколо Київського та Харківського університетів. Його організаторами стали, крім М. Костомарова, чиновник канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора, педагог і вчений Микола Гулак та педагог і журналіст Василь Білозерський. Ряди братчиків поповнили також письменник і етнограф П. Куліш, етнограф і фольклорист О. Маркевич, дідич М. Савич, студенти О. Навроцький, І. Посяда та інші. Кількість членів братства досягла 12 чоловік, а зв’язаних з ним до 100 чоловік, які представляли Україну, Росію, Білорусію, Литву, Польщу, Чехію.

Братство мало політичну програму, викладену в написаній М. Костомаровим і М. Гулаком «Книзі буття українського народу» (Законі Божому). У цьому взятому в релігійну оболонку програмному документі й викладені такі основні ідеї, як необхідність ліквідації кріпосництва і національного гноблення слов’ян, а також їхнього об’єднання у федерацію парламентських республік рівноправних слов’янських народів на зразок США. Висувалася думка провідної ролі українського народу в цьому союзі, яка обґрунтовувалася дещо романтичною інтерпретацією історії українського народу, зокрема періоду козацтва. Подібні ідеї ставилися також у «Статуті Слов’янського товариства св. Кирила і Мефодія» та в написаній В. Білозерським спеціальній «Записці».

Думками щодо слов’янського єднання братство Кирила і Мефодія пов’язувало свої витоки з програмними документами Товариства об’єднаних слов’ян, що свого часу приєдналося до декабристів.

Програмні вимоги кирило-мефодіївців і, хоч і дещо мрійні та ідеалістичні, плани їхнього досягнення ще знаходились у зародковому стані й базувались на нечітких ідеях. Якщо Т.Г. Шевченко, разом з його однодумцями М. Гулаком, О. Навроцьким, І. Посядою обстоювали радикальний, повстанський шлях намічених перетворень, то більша частина братчиків не виправдовувала цього. М. Костомаров, П. Куліш та інші дотримувались думки про вирішення культурно-освітніх і великих соціальних змін шляхом поступових реформ, пройнятих духом соціального й національного братерства, шляхом тривалої еволюції суспільства від режиму московської деспотії до зразків західних демократій. Розбіжності серед учасників не були принциповими, і не варто їх перебільшувати. Власне, і Т. Шевченко бачив майбутнє України, побудоване на засадах демократії зразка США.

У розпалі полемічного обговорення програми й тактики діяльності, у березні 1847 р. товариство було викрито урядом: на братчиків доніс студент Олексій Петров. Розпочалися арешти і слідство. Протягом двох місяців допитів і розслідувань майже всіх кирило-мефодіївців заарештували й суворо покарали.

Найжорстокіше Микола І розправився з Шевченком. У суворому вироку значилося: «Художника Шевченко за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений, как одаренного крепким телосложением, определить рядовым в Оренбургский отдельный корпус, с правом выслуги, поручив начальству иметь строжайшее наблюдение, дабы от него не под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». На чому цар дописав: «Под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать» Т.Г. Шевченка вислали в далеку Орську фортецю на Каспійському морі.

У 1857 р., після десяти років муштри і знущань, тяжкого казарменого життя, Шевченка звільнили із заслання. Повернувшись до Петербурга, він занотував у «Щоденнику»: «Мені здається, що я такий же, яким був і десять років тому. Жодна риса в моєму внутрішньому образі не змінилася». Він знову зійшовся з колишніми кирило-мефодіївцями, слідкував за діяльністю О. Герцена, із захопленням читав його «Колокол» і «Полярную звезду», наблизився до гуртка журналу «Современник», товаришував з передовими діячами російської культури, не враженими ідеями московського месіанства. Сам багато писав, працював над новими творами, був повен задумів. Він викривав політику національного гніту, показував тяжку тиранію миколаївською режиму – оту неосяжну тюрму народів, де «од молдаванина до фінна на всіх язиках усе мовчить...».

Поезія Шевченка цього періоду набрала особливої національно-політичної загостреності.

Весною 1859 р. Тарас Григорович вирушив до України, де знову розгорнув агітацію проти царизму і поміщиків. За це 13 липня 1859 р. його заарештовано і відправлено у Петербург під нагляд поліції.

Тяжкі роки заслання і задавнена хвороба підірвали здоров’я поета. 26 лютого 1861 р. Т.Г. Шевченка не стало. Але геніальний український Кобзар залишився жити в пам’яті народу, продовжуючи боротися разом з ним своїми полум’яними творами за свободу і щастя.