Міжнародні конвенції, багатосторонні міждержавні угоди і двосторонні договори та їх вплив на врегулювання земельних відносин в Україні

Нормативні акти місцевих органів виконавчої влади і органів місцевого самоврядування

Чинне законодавство надає широкі правомочності місцевим органам виконавчої влади і органам місцевого самоврядування в регулюванні земельних відносин. Їх загальні повноваження у галузі використання і охорони земельних ресурсів передбачені в Конституції, Земельному кодексі, Законі «Про місцеве самоврядування в Україні»[41] і інших законах. Акти органів місцевого самоврядування є джерелами земельного права в тих випадках, коли вони носять нормативний характер, тобто видані в межах компетенції і встановлюють загальні правила поведінки, обов'язкові до виконання на відповідній території.

До нормативних актів органів місцевого самоврядування відносяться рішення і розпорядження. Дія цих нормативних актів, прийнятих органами місцевого самоврядування в межах своєї компетенції, обмежується тією територією, на яку поширюються їх владні функції. До таких актів відносяться, наприклад, Рішення Одеської міської ради «Про вдосконалення регулювання земельних відносин» від 9 грудня 1999 року.

Дія нормативних актів, видаваних регіональними органами виконавчої влади і регіонального управління у галузі використання і охорони земельних ресурсів, також поширюється на територію відповідних регіонів. В Одеській області обласним управлінням екоресурсів, Південним науковим центром Національної академії наук за участю відомих вчених розроблена Регіональна програма охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки. В даний час в Одеській області діє цілий ряд розпоряджень Одеської обласної державної адміністрації, спрямованих на врегулювання питань використання і охорони земель. Серед них можна виділити розпорядження від 10 червня 1997 року «Про дотримання вимог Водного кодексу при вирішенні питань землекористування», «Про узгодження технічної, проектної документації при забудові територій, прилеглих ділянок землі, будівництві, реконструкції і ремонті об'єктів промислового, цивільного призначення, що провадиться поблизу проїзної частини вулиць і доріг» від 12 березня 1996 року й інші.

Україна виходить з визнання примату міжнародного права над нормами національного законодавства у галузі охорони і використання земель. Згідно ст.71 Закону «Про охорону навколишньої природного середовища», якщо міжнародним договором, укладеним Україною, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться в національному законодавстві про охорону навколишньої природного середовища, то застосовуються правила міжнародного договору.

У ст. 9 Конституції закріплено положення, відповідно до якого міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою, є частиною національного законодавства України. Укладені і необхідним чином ратифіковані міжнародні договори України, згідно ст. 17 Закону «Про міжнародні договори України»[42], складають невід'ємну частину національного законодавства і застосовуються в порядку, встановленому для норм національного законодавства. Однак вчені-юристи задаються питанням про те, чи має пряму дію належним чином підписаний міжнародний акт на території України або потрібне прийняття аналогічного акта внутрішньодержавної правотворчості[43]. Дана проблема актуальна і сьогодні у зв'язку з відсутністю державно-правових механізмів і досвіду прямої реалізації міжнародних норм, що породжує необхідність прийняття національних законів дублюючих міжнародні акти.

Україною підписано і ратифіковано ряд міжнародних договорів, що регулюють екологічні відносини, у тому числі і відносини щодо охорони земель. Так, Конвенція про водно-болотні угіддя має міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів, що була підписана 2 лютого 1971 року[44] в м. Рамсар (Іран) і Рамкова конвенція ООН про зміну клімату, підписана 11 червня 1992 року[45] в м. Ріо-де-Жанейро (Бразилія), що стали частиною екологічного законодавства України 29 жовтня 1996 року.