Властивості географічного конструкту

Конструкт, як і будь-який інший об'єкт дослідження, проявляє певні властивості.

Властивість-це категорія, яка є виразом одного з проявів сутності об'єкту у відношеннях з іншими об'єктами, це характеристика подібності об'єкту до інших або відмінності між ними. У властивостях об'єкту проявляється внутрішня сутність не тільки його самого, але й системи зв'язків, відношень, в яких цей об'єкт функціонує. Властивості поділяються на атрибутні, всезагальні, специфічні, головні й неголовні, суттєві й несуттєві, необхідні й випадкові, зовнішні й внутрішні та ін. (Філософський словник, 1986).

З позиції теорії систем, властивість-це системна категорія, яка формується взаємозв'язками і взаємовідношеннями як з внутрішніми струк­турними частинами об'єкту, так і з його оточенням (середовищем) і характеризується емерджентно-інваріантними ознаками (Петлін, 2009).

Як ознаку властивості приймають якісну або кількісну характеристику властивості об'єкту. Властивість буде конструктивною, якщо в якості об'єкту виступає конструкт.

Головні конструктивні властивості: організованість, комплексність, структурність, системність (її різновид геосистемність), ізоморфність.

Організаційна властивість. Організованість-сукупність характеристик функціонування системи, де пов'язується більш висока організованість із здатністю системи зберігати свої специфічні ознаки всупереч зовнішнім впливам (Беклемишев, 1964).

Конструктивна організованість є складовою загальної організованості, і її розуміють як властивість, яка характеризує сукупність взаємозв'язків і взаємозумовленостей як елементів, так і емерджентної якості будь-якого конструкту, що забезпечує модельованому об'єкту стійке існування в часі й просторі.

Конструктивна організованість може вибудовуватися як активна, що відображає здатність до самоорганізації (з-поміж необхідних для цього умов і факторів, внутрішніх для даної групи вихідних елементів або для вже сформованої системи - загальна здатність до змін, наприклад пластичність),так і як пасивна, яка характеризує порівнювальну придатність матеріалів до того, щоб їм змогла бути надана організація нормативними впливами зовні (Кремянский, 1977).

Якість організованості (частіше говорять про її висоту)-це відображення якісного аспекту реалізації в організації систем. Зміна висоти (якості) організованості системи пов'язана тільки з якісним переходом до нового стану (Сетров, 1971). Найбільш важливими критеріями висоти організації є ступінь диференціації і ступінь інтеграції систем (Шмальгаузен, 1964).

Тож критерієм організованості, тобто її мірою, здатний бути лише принцип або закон, який є сутністю організації, а не будь-які прояви самої організованої системи, наскільки б важливі ці прояви не були для неї вагомими (Сетров, 1975). Такий критерій репрезентує ступінь організованості системи на певний часовий зріз. Він є відображенням кількісного аспекту реалізації в організації систем. При цьому зміна ступеня організованості системи пов'язана з будь-яким її перетворенням (Сетров, 1971).

Властивість комплексності. Комплексність як конструктивна властивість є відображенням сукупності рухомих зв'язків і компонентів (елементів), між якими відбувається обмін речовини та енергії (Сетров, 1971). Це явище, що охоплює групу об'єктів, процесів, дій, властивостей, які й становлять сам комплекс (Великий тлум. Словник, 2004). Воно віддзеркалює взаємозв'язок, взаємозумовленість, різнобічність, широту охоплення проблеми дослідження. І все ж таки головне те, що це явище взаємозалежної сукупності компонентів, дій, властивостей, які складають комплекс (Петлін, 2009).

У конструктивній географії комплексність часто можна трактувати як картографічну модель - зовнішній прояв будови, структури, розташування як наслідок взаємного зв'язку складових частин певної єдності (конструкту).

Комплексність - явище, тобто певний результат змін, реакцій, перетворень і т. ін., що відбуваються в досліджуваному об'єкті під переважаючим впливом навколишнього природного й/або антропогенного (антропогенно-модифікованого) середовища. А картографічна модель - малюнок цих результатів, його форма (зовнішній прояв структури) і засоби формування цього малюнка.

Таким чином, композиційна властивість визначається засобом поєднання елементів у підсистеми. Розрізняють підсистеми: ефекторні (здатні перетворювати вплив і впливати речовиною або енергією на інші підсистеми і системи, водночас на середовище), рецепторні (здатні перетворювати зовнішній вплив на інформаційні сигнали, передавати інформацію) і рефлексивні, здатні відтворювати в своїх межах процеси на інформаційному рівні, генерувати інформацію (Дружинин, Конторов, 1976). Кожна з цих підсистем характеризується власними (характерними) функціями. У кожному конструкті ці підсистеми взаємопов'язані, характеризуються наявністю кумулятивних (концентрація в малому об'ємі сили, енергії або іншої фізичної величини (Забабахин Е.И., Забабахин И.Е., 1988) і синергетичних (прояв кооперативної, тобто узгодженої, поведінки) ефектів.

Конструктивні композиційні властивості поділяють на повні та слабкі. Повна властивість містить підсистеми: ефекторну, рецепторну та рефлексивну, а слабка не має (до елементарного рівня) підсистем з вираженими властивостями (Дружинин, Конторов, 1976). Реально слабкі композиційні властивості є складовими повних (їх підсистемами).

Властивість характеризує динамічність конструктивної побудови, вона належить групі властивостей, які насправді відповідають за збереження просторово-функціональної стійкості модельованого об'єкту.

Неадитивна властивість-належить до особливого класу властивостей, які свідчать про неможливість реального функціонування змодельованого об'єкту (комплексу). Тобто це властивість, що характеризується несумісними відмінностями порівняно з властивостями елементів, взятих кожна окремо (Веденов, Кремянский, 1970). Наявність такої властивості свідчить або про хибний процес моделювання конструкту, або про неврахування у його побудові важливих комплексоформувальних чинників.

Складна властивість є найбільш вживаною у процесі формування комплексного конструкту. Це така властивість, яка може бути розділена (розбита, піддана декомпозиції) на дві або більше менш складних, властивості (Старіш, 2005). Вона наближена до повної композиційної властивості й відрізняється від неї наявністю виключно показників складності елементів (компонентів) конструкції.

Диверсифікаційні властивості модельних утворень природних територіальних комплексів полягають у їхній багатофункціональній спеціалізації щодо забезпечення гармонійного стану свого модельного середовища.

Підсумок такий, комплексна властивість-це складна багатофункці­ональна властивість, здатна адекватно репрезентувати модельні й реальні комплексні територіальні утворення.

Таким чином, сам комплексний конструкт є модельним утворенням реальних територіальних об'єктів комплексного типу, в якому забезпечено адекватний взаємозв'язок його конструктивно-комплексних властивостей.

Властивість структурності. Беззаперечно, структурність як властивість належить до всезагальних, тобто притаманна практично всім типам систем. Мабуть, тому за структурну властивість інколи приймають будь-яку геометричну, кінематичну, механічну, фізичну або морфологічну властивість (Акофф, Змери, 1974). Водночас вона настільки важлива, що ігнорування її розгляду (або аналізу) зводить усі дослідницькі зусилля нанівець.

Оскільки реальні географічні об'єкти є структурними утвореннями, відповідну (модельну) структуру повинен мати і сам конструкт (взаємопов'язана система конструктів). “Структура” (від лат.-будова, розташування, порядок) - це:

ü єдність зв'язків, існуючих між елементами природного комплексу, який і об'єднує їх у систему (Философский словарь, 1986);

ü загальний порядок підпорядковано-функціональних кількісно детермінованих зв'язків, що об'єднує комплекс у систему (Петлін, 1993);

ü просторово-часова організація (впорядкованість) або взаєморозташування частин природних територіальних систем і засобів їх поєднання (Исаченко, 1980).

Очевидно, що всі визначення об'єднує система підпорядковано- функціональних зв'язків між частинами природних територіальних комплексів або самими комплексами як цілісними утвореннями. Тобто конструкт насамперед - це система взаємозалежних зв'язків, розгорнутих у просторі та часі. Сама структура володіє також системою властивостей, і найперше це - цілісність.

Властивість структурності розглядають переважно як те, що стосується структури; свідчить про наявність певної структури. У динамічному плані йдеться про властивість системи мати внутрішні зв'язки між її складовими, а в розширеному - існування в системі відмінних її частин, пов'заних між собою (Гродзинський, 2005 а). У плані залежності від специфічних відносин із навколишнім середовищем - це просторова неоднорідність і складність внутрішньої будови екосистеми, що є наслідком комплексної взаємодії між елементами навколишнього середовища (Петлін, 2008). Таким чином, ми фактично виходимо за межі самої структурності й розглядаємо її залежності. Тому доцільніше вважати як структурну властивість явище, яке свідчить про те, що у певному утворенні існує структура із зв'язками між її складовими (Петлін, 2009).

У ракурсі наведених визначень, конструктивна структурність - це характеристика конструкту (моделі), яка репрезентує структурні властивості реального (модельованого) об'єкту.

Щодо географічних територіальних утворень, то властивість структурності найчастіше розглядається стосовно комплексних або системних об'єктів.

Структурністю географічних комплексів є їх властивість, яка виявляється в двох аспектах:

а)внутрішньому, тобто генетичних структурах, під якими розуміють як зв'язки і взаємодії компонентів (земля, вода, повітря, живі організми тощо), що входять до даного геокомплексу;

б)зовнішньому, або у морфологічних структурах, які розуміють як зв'язки і взаємодії між самими геокомплексами (Геренчук, Раковська, Топчієв, 1975).

Структурність географічних систем більш адекватно відображає природну реальність. Її розуміють як встановлення в системі стійких взаємозв'язків елементів окремих. Більш узагальнено - це ознака системи, яка є втіленням емерджентного ефекту взаємодії її формувальних компонентів, що проявляється у виникненні внутрішньої системної організації системи (Петлін, 2009).

Властивість системності. Конструктивна властивість системності є своєрідною похідною від іншої конструктивної властивості-еквіпотенційності, тобто можливості розглядати географічні об'єкти як окремої системи і як один з елементів більш загальної системи (Топчиев, 1988). За допомогою еквіпотенційності в самому системному підході існує можливість розкладати будь-яку систему на складові елементи, та уявляти її як один з елементів більш загальної системи. За цією властивістю кожну систему можна досліджувати у двох напрямах:

1) “згори-вниз”, тобто від цілісної системи до її елементів. Такий “низхідний” аналіз спрямований на вивчення внутрішньої будови системи, закономірностей організації елементів; не аналіз структури системи;

2) “знизу-вгору”, від окремих елементів до загальних властивостей системи як цілого, тобто до уявлення цілісної системи вже як елемента у складі більш загальної системи. Це аналіз функцій системи. Так, досліджуючи урочище як природний комплекс, можна моделювати його морфологічну будову (структура системи) або його якісну своєрідність серед інших урочищ у складі цієї місцевості (аналіз функцій системи) (Геренчук, Раковська, Топчієв, 1975).

Найхарактернішою ознакою системності є цілісність. Ця цілісність існує у вигляді системної функціональної єдності, якій притаманна емерджентна якість. Така властивість будь- якого територіального об'єкту, як цілісність, визначається не тільки і не стільки властивостями його окремих елементів, але й властивостями його структури та особливостями його інтегративних зв'язків (Садовский, 1974).

З поміж головних властивостей цілісних об'єктів виділяють: інтегра- тивність, уособленість, стійкість, структурність, інформативність, органі­зованість, взаємозв'язаність, розвиток.

Усі ці властивості взаємопов'язані і взаємозалежні. Організованість і структурність ми вже розглянули, тож і інші доцільно бодай коротко проаналізувати.

Інтегративність (інтеграційність) у найбільш загальному розумінні означає поєднання. Тобто ця властивість репрезентує поняття “інтеграція”. У природознавчих науках воно одержало декілька взаємопов'язаних трактувань:

ü поєднання диференційованих елементів і зв'язків системи та узгодження їхніх проявів (Арманд, 1971);

ü поєднання в ціле будь-яких частин (тіл, явищ) унаслідок взаємодії між ними (Вел. тлум, словник, 2004);

ü процес ущільнення зв'язків у природних територіальних системах.

Тож інтеграція-це цілісне узгодження взаємопов'язаних диференційованих елементів системи. Відповідно інтегративність-це властивість систем формувати цілісне узгодження між диференційованими елементами.

Властивість інтегративності в територіальних системах з'являється шляхом формування інтегративного процесу, який розуміють як компонентно й структурно ускладнений процес, що відбувається в конкретній ділянці ландшафтної сфери, спрямований на формування і подальше забезпечення функціональної цілісності своїх складових.

Будь-який інтегральний природний або антропогенно-модифікований процес у територіальних системах характеризується часовою мінливістю. Так, інтегральний природний режим, за В.Б. Сочавою (1978), є спільним проявом окремих природних режимів, які діють взаємопов'язано (радіація, тепловий режим, накопичення біомаси тощо).

Будь-які інтегральні природні або антропогенно-модифіковані процеси територіальних систем не замкнуті межами цих утворень. Вони виникають, здійснюються й проектуються під безперервним контролем і керівництвом навколишнього функціонального середовища. Оскільки таке середовище якісно диференційоване (наприклад, склад навколишніх ландшафтних систем), а процеси мають дифузивний характер (властивість, яка відображає варіативність), то відповідна інтеграція також є дифузивною. Її розуміють як сукупність інтегративних явищ, яка виникає в процесі взаємодії поєднаних територіальних утворень. Наслідком подібних інтеграційних явищ буде “стирання” відмінностей між взаємодіючими інтеграційними системами.

Отже, доцільно виконувати інтегральні дослідження у вигляді синтезу знань про певний об'єкт, внаслідок якого про нього утвориться цілісне уявлення.

Уособленість (найповніше, найдосконаліше втілення в собі якихось властивостей або якостей)-це властивість, яка свідчить, що відповідне утворення цілісно повне та організаційно досконале.

Стійкість належить до числа найважливіших з поміж ряду властивостей будь-яких систем чи процесів. Вона має два головних прояви, по-перше її можна розглядати на елементному або системному рівнях, і по-друге така стійкість завжди параметрична.

Параметрична стійкість-це стійкість, яка віддзеркалює міру поліваріантної відповідності обраних визначальних параметрів стану об'єктів моделювання певним еталонним параметрам, заданим з огляду на “нор­мальність” природних властивостей, структури та типових особливостей цих об'єктів (Самойленко, 2003). Вона може містити певні різновиди, а саме:

1)параметрично-процесову стійкість;

2)параметрично-відновлювальну стійкість;

3)параметрично-інтегральну стійкість.

Властивість стійкості стосується не тільки певних територіальних систем, а й їх функціонального навколишнього (насамперед природного) середовища. Така стійкість розглядається як здатність природного середовища зберігати свої структури та функціонально-динамічні особливості за зовнішніх впливів на нього. У процесі еволюції природного середовища сформувались механізми, що забезпечують йому можливість витримувати коливання зовнішніх природних чинників, а також антропогенні впливи (Гродзинський, 2008).

Інформативність як ознака системної властивості характеризує її з певних організаційних позицій. Так, наприклад, інформативність ландшафту вважається кількістю інформації (сенсорної, раціональної), яку одержує людина, що знаходиться в тому чи іншому природному територіальному комплексі (Мусієнко, Серебряков, Брайон, 2002).

Взаємозв'язаність репрезентує шлях і засіб взаємодії між елементами і підсистемами в межах системи, а також шлях і засіб взаємодії системи з навколишнім середовищем (Маца, 2008).

Поняття взаємозв'язаності в системі як найтісніше пов'язано з поняттям “взаємозалежність”, в іншому випадку система як утворення не змогла б реалізуватися. Взаємопов'язаність, як і взаємозалежність, здатні існувати тільки у випадку наявності такого явища, як дія. Більш того, сама взаємозалежність і є взаємозалежністю дій. Незалежно від того, що вплив (пріоритет дій) спрямований згори вниз, у вигляді “наказів”, успіх дії системи в цілому і фактично елементів будь-якого рівня залежить від поведінки всіх елементів системи (Месарович, Мако, Такахара, 1973).

Розвиток як властивість територіальних систем водночас належить і до інтегральних властивостей. На сьогодні серед географів не існує суттєвих розбіжностей у її трактуванні. Наведемо головні:

ü незворотна послідовність змін (Сочава, 1963);

ü про розвиток можна говорити лише стосовно об'єктів із спрощеною або ускладненою системною будовою. Він охоплює увесь період існування об'єкту: в такому разі говорять про прогресивний і регресивний напрямки у розвитку об'єкту, про висхідні й низхідні напрямки його розвитку. Розвиток-це зміна, пов'язана з перетворенням у внутрішній будові об'єкту та його структурі (Грушин, 1967);

ü розвиток притаманний лише системі, а не елементу. Досліджуючи систему, ми завжди можемо виділити окремі її підсистеми і розглядати інші її підсистеми як середовище. Якщо ми хочемо досліджувати процес розвитку окремого елемента, то цей елемент слід уявити у вигляді системи, для визначення-що є її елементами, а що-навколишнім середовищем;

ü прогресивні зміни станів територіальних систем, які призводять до більш високих рівнів організації (Краукліс, 1979);

ü спрямована (незворотна) зміна, що спричиняє корінну перебудову структури природної системи, тобто появу нової геосистеми (Исаченко, 1991);

ü процес, у якому відбувається перехід кількісних змін у якісні.

Тобто розвиток, як системна властивість, з'являється із зародженням системи і щезає з її зникненням (трансформацією).

Отож, властивість системності-це функціонально складна, що ха­рактеризується як взаємопов'язаними, так і взаємозалежними ознаками, емерджентна властивість.

Властивість системності на рівні геосистем. Поняття “геосистема”, незважаючи на його широку популярність, географи тлумачать по-різному.

Цей термін запропонував В.Б. Сочава (1963) як основну категорію ландшафтознавства і фізичної географії загалом. Йдеться про динамічну матеріальну систему, яку складають географічні компоненти, взаємопов'язані й взаємообумовлені у своєму розвитку і просторовому розміщені. В якості синонімів геосистеми розглядаються “географічний комплекс” (геокомплекс), “природний географічний комплекс”, “природний територіальний комплекс” (останній дещо обмеженого змісту, оскільки належить лише до територіальних підрозділів суходолу і не поширюється на Світовий океан і на епігеосферу як ціле).

В.С. Преображенський (1974) вважав геосистему множиною земних елементів, які перебувають у зв'язку або відношеннях (компонентів природи або людського суспільства, земних об'єктів, об'єктів природно- історичного або антропогенного характеру тощо) і складають ті чи інші цілісні утворення. Тобто це будь-які територіальні утворення (природні, техногенні або суспільні), які характеризуються певною (будь-якою) однорідністю (гомогенністю).

На думку Д.Л. Арманда (1975), геосистема-це територіальний природний комплекс, обмежений тільки приналежністю до Землі і має віднсно тісні зв'язки у власних межах. Тобто науковець вбачав у геосистемах лише природні територіальні утворення.

На сьогодні найчастіше використовують термін “геосистема” в його трактуванні В.С. Преображенським.

Водночас суто геосистемні властивості мають певні відмінності, це сукупність властивостей, які характеризують геосистему й виділяють її з інших природних об'єктів, що розташовані поряд або містяться в них. Поділяються такі властивості на три основні групи: найбільш загальні, відносно специфічні, емерджентні.

З-поміж найбільш загальних властивостей назвемо цілісність, уніка­льність, ієрархічність.

До відносно специфічних віднесемо стійкість, саморегулювання (са­моорганізація), взаємокорельованість компонентів, структурність і функ­ціональність.

Емерджентні властивості реалізуються геосистемами як цілісні утво­рення, до них, наприклад, належать продукування і деструкція органічне: речовини, здатність накопичувати органічну речовину і виділяти кисень в атмосферу, родючість грунтів, а також здатність оптимізувати умови життя (Зубов, 1985).

Практично всі геосистемні властивості є нелінійними, а це коливальні системи, в яких відбуваються процеси, що описуються диференційними рівняннями. Властивості та характеристики нелінійних систем залежать від їх стану (Швебс, 2002). Прикладами нелінійності можуть бути багатоваріантність шляхів еволюції, наявність вибору зпоміж альтернативних шляхів і певного темпу еволюції, а також незворотність еволюційних процесів (Князева, Курдюмов, 2002). У математиці-це вид рівнянь, які містять пошукові величини в ступенях, більших від одиниці, або коефіцієнти, залежні від властивостей середовища. Нелінійні рівняння можуть мати декілька якісно різних рішень (Князева, Курдюмов, 2005). Головний прояв нелінійності в територіальних системах спостерігається в залежності параметрів системи від власного стану (Пузаченко, 2006).

Водночас і лінійні належать до визначальних ознак геосистем. Щодо останніх. Якщо лінійністю вважати пропорційну залежність змін наслідків від змін причин у першого ступеня, то це залежність як в бік збільшення, так і в бік зменшення від першого ступеня зміни наслідку.

Незважаючи на тотальну нелінійність властивостей геосистем, на практиці найчастіше ці властивості розглядають як лінійні, тобто числові, які можуть мати різні кількісні значення. Поділяють їх на одновимірні (скалярні) та багатовимірні (векторні). За областю існування скалярні змінні поділяють на дискретні (перервні) та безперервні. Дискретні властивості за наявністю чи відсутністю метрики називають метризованими або неметризованими (Геренчук, Раковська, Топчієв, 1975).

Умовне переведення властивостей до класу лінійних дозволяє передбачати (прогнозувати) їх розвиток або наслідки дії.

З-поміж значної сукупності властивостей геосистем виділяють логічні властивості, знайдені шляхом мислетворчості. Вони можуть бути справжніми (відповідати реальним геосистемам) або несправжніми (відповідати умовним геосистемам).

У реальності маємо три головні групи геосистем: природні, антропогенно-модифіковані й антропогенні (техногенні). Та в основі кожної з них знаходяться саме властивості природних геосистем або ж підґрунтя, що від неї залишилося внаслідок антропогенного втручання. Тобто властивості природних геосистем перебувають у числі основних властивостей природних геосистем, що слід враховувати в будь-якому географічному дослідженні. Серед них доречно назвати такі. По-перше, природні геосистеми-складні, цілісні, просторово-часові, відкриті. Природною геосистемою найвищого рангу є географічна оболонка, тобто складна матеріальна відкрита динамічна система, змінювана в часі й просторі. По-друге, оскільки кожна з природних геосистем становить фрагмент геосфери, їй притаманний ряд властивостей цієї оболонки. По-третє, зв'язки в природних геосистемах можуть бути вертикальними та горизонтальними, прямими та зворотними. По-четверте, природні геоси- стеми здатні до саморегулювання та самоорганізації. По-п'яте, природні геосистеми як цілісні утворення мають просторову організацію-одночасно диференціацію та інтеграцію, що є результатом їхнього розвитку (Гавриленко, 2008).

Найбільш розроблений клас геосистем-ландшафтні системи. Це найбільш складні геосистеми, які формують повний набір ландшафтоформувальних компонентів-факторів (літогенна основа, води, атмосфера, рослинний і тваринний світ). Загалом, властивості ландшафтів розглядають як внутрішньоскладні й різнорангові множини, більшість з яких складають природні, іманентні, внутрішньо притаманні властивості ландшафтів, а меншість-антропічно набуті, зокрема й індивідуально та колективно сприйнятні властивості (Пащенко, Костащук, 2007).

Серед властивостей ландшафтів, як і ландшафтної оболонки, найперше вирізняють фундаментальні, що притаманні всім без винятку ландшафтним утворенням. Це: зональність, азональність, цілісність, дискретність, стійкість, системність, організованість тощо.

Прикладом компонентно обумовлених є кліматичні властивості -окремі сутнісні риси ландшафтних комплексів різних рангів, характерні для ландшафтів певних природних зон і регіонів та пов'язані із закономірностями багаторічного режиму сезонних станів і сезонних змін повітряного геокомпоненту об'єктних ландшафтів, тобто з їхнім кліматом.

Вирізняється також група властивостей, які репрезентують відношення людини до ландшафтних систем. Такими, наприклад, стали гуманістичні властивості-об'єктивні матеріальні речовинні й польові та суб'єктивні ідеальні властивості ландшафтних комплексів-їх естетичні, етнокультурні, меморіальні, особистісно-духовні й сакральні цінності (Пащенко, 2006).

Ізоморфічні властивості. Ізоморфізм у математиці - формальний зв'язок між двома системами. Це поняття стверджує: всі процеси в природній системі керуються однаковими (подібними) законами. Існує гіпотеза про те, що мож­лива така подібність між структурними складовими природних територіальних систем, яка є відображенням механізмів їх загального генетичного розвитку.

Так, наприклад, якщо явище ізоморфізму виникає між двома системами, то це свідчить про здатність їх елементів взаємозамінюватись, що й забезпечує подібність їх структури і функціонування. В цьому випадку йдеться про пріоритетну роль функціонального ізоморфізму, який дозволяє екосистемі зберігати у тому чи іншому вигляді свій функціональний інваріант-попередні швидкості автотрофного біогенезу і розкладу органіки, тобто рівень малого біологічного колообігу (Керженцев, 2005).

Своєрідний ізоморфізм проявляється між живим і неживим. Його ро­зуміють як явище спільності живого і неживого зразків еволюції і еволюційного структуроутворення, виявлення певних універсальних закономірностей еволюції і самоорганізації світу (Князева, Курдюмов, 2000).

Отже, ізоморфічними є властивості, притаманні декільком, багатьом або навіть усім територіальним системам. Насамперед це метричні властивості простору та часу. Вони зберігаються під час переміщення й обертання тіл, але деформуються в інших видах перетворення (Гришанков, 2001), пов'язані з кількісними аспектами геопростору й насамперед-з його протяжністю. Ізоморфність топологічних властивостей простору та часу має універсальний характер у певній матеріальній системі (наприклад наш Всесвіт), оскільки вони не порушуються і не зникають за будь-яких перетворень (Гришанков, 2001). Це властивості, які характеризують геопростір із найбільш загального, якісного плану, такого, як упорядкованість і структурність. Вони проявляються у збереженні деяких характеристик простору за будь-яких взаємооднозначних перетворень. Основними топологічними властивостями вважають безперервність, зв'язаність, тримірність і впорядкованість географічного простору. У загальному випадку воно володіє евклідовою топологією (як підпростір реального простору). Топологічні властивості геопростору реалізуються у поняттях просторової цілісності, компактності, суміжності, сусідства, орієнтованості, симетрії (Топчиев, 1988).

До ізоморфних належать властивості структурних рівнів. Найважливіші з них(Жбанкова, 1974): 1) однакова природа структурних елементів; 2) однаковість просторових структур, які складають певний рівень системи; 3) єдина закономірність взаємодії між елементами; 4) подібні розміри. Існуючі в географії планетарний, регіональний і топічний рівні не відповідають цим вимогам.

Цілісність, наявність мети і власних функцій як властивості гео­графічного конструкту

Загалом, поняття “цілісність” означає наявність у природних територіальних систем єдиної мети, єдиної функції усього сполучення елементів, чого не було в окремих її складових. Основним у концепції цілісності є розуміння того, що частини (компоненти) не можуть бути вивчені поза розглядом усього цілого (Швебс, 1988).

Тож роль суб'єкта у створенні конструкту величезна. З одного боку, властивості конструкту детермінуються реальними властивостями модельованого об'єкту, а з іншого-знаннями про ці властивості того, хто створює відповідний конструкт. І тут на перший план виходить мета створення конструкту.

Мету в цьому ракурсі розуміють як завдання, що полягає у створенні такої моделі (конструкту) досліджуваного географічного об'єкту, яка б найбільш правильно відображала його основні функції і будову. Також ця модель повинна надавати досліднику можливість експериментувати з нею шляхом зміни її параметрів і характеристик, або застосувавши умовне різноваріантне та різноінтенсивне навантаження, як природне, так і антропогенпоспровоковане. І на завершення, модель наділена нормативними функціями, при цьому вона виступає як нормативний стандарт, який надає змогу проводити відповідне оцінювання модельованих об'єктів щодо відповідності цьому стандартові.

В.С. Преображенський та ін. (1988) перераховують функції моделей: модель-уявлення (модель-концепція), модель-програма експерименту, модель-протокол, модель-програма синтезу, модель-результат.