Еволюція буржуазного карного права та пенітенціарної системи.

Утвердження буржуазного ладу спочатку призвело до посилення жорсткості карного законодавства. Так, у Англії на 1660 р. 50 складів злочину каралися смертною карою. На початку ХІХ ст. таких складів злочину уже налічувалося близько 240. Навіть дрібне злодійство каралося шибеницею. Буржуазія не тільки своєрідно захищала недоторканність священної приватної власності. Загалом будь-яка епоха революційної ламки політичного укладу знецінює вартість людського життя. Законодавець, утверджуючи основу нового ладу (який бачиться йому як найсправедливіший із можливих) наївно намагається засобами жорстокого терору боротися з тими відсталими елементами, які не хочуть розуміти величі епохи, намагаються паразитувати на труднощах чи просто відмовлятися “жити чесно”. Тут можна проводити паралелі з Великою французькою революцією (якобінська диктатура), Жовтневою революцією 1917 р. в Росії (не тільки сталінський ГУЛАГ, але й жорстока карна відповідальність за дрібні крадіжки “соціалістичної власності”, самовільний невихід на роботу, “спекуляцію” тощо) чи “червоними кхмерами” нещасної Кампучії. Відзначимо також надмірну жорстокість процедури страти – колесування, четвертування, публічне повішання тощо. Тут знову ж таки законодавець розраховує на стримуючий фактор покарання. Однак, уже в ХІХ ст.. буржуазія в чкості правлячого класу суспільства кардинально переглядає основи карної політики, різко скорочуючи кількість складів злочину, що караються смертю – в тій же Англії у 1861 р. їх залишилося лише 4. Поступово законодавець вилучає з практики членоушкодження (наприклад, відрізання язика за богохульство), тілесні покарання (різки, шпіцрутени). Натомість ефективніше використовуються майнові покарання – конфіскація, штрафи тощо. Принципово новим видом покарання стає заслання у колонії. Саме так були покарані паризькі комунари; заслання у Австралію та Нову Зеландію до 1868 р. застосовувалося британським урядом для бродяг та повій; Росія наводнювала Сибір та Далекий Схід політично неблагонадійними та колишніми каторжниками. Цим намагалися вирішити дві проблеми: позбавити суспільство від соціально неблагонадійних елементів та колонізувати територію колоній білими поселенцями. Так чи інакше, сфера застосування смертної кари різко звузилася. Початок ХХ ст.. ознаменувався пошуками засобів боротьби з професійною та рецидивною злочинністю. Робляться навіть спроби визначити науково параметри людей злочинного типу з тим, щоб саме до них застосувати більш жорсткі санкції. До рецидивістів застосовуються т. зв. превентивне покарання, яке додається після виконання основного. І навпаки – для неповнолітніх та осіб, що вчинили злочини уперше, починають застосовувати умовне засудження (в Англії – з 1887 р., Бельгії – 1888 р., Франції – 1891 р.), що також стало віхою часу.

Коли англійські буржуазні революціонери в січні 1641 р. за вироком суду відрубали голову королю Карлу І, страта стала чи не найяскравішою ілюстрацією нових принципів карного права. Феодальна юстиція вилучала особу монарха з-під будь-чиєї юрисдикції – світського та церковного суду чи навіть суду перів. Революція поставила цю раніше священну фігуру на один рівень з рештою громадян в питаннях карної відповідальності за державні злочини. Пізніше, в ході становлення парламентської монархії, відповідальність за державні злочини з монархів була знята з можливістю чинити такі злочини. Акт про влаштування 1701 р. вводив контра сигнатуру відповідальних міністрів на усіх королівських розпорядженнях і циркулярах (ст.2 Акта). Поступово в англійському праві утверджується принцип, що в питаннях державного управління “король не може чинити зла”, відповідальність у випадку делікту покладається на відповідного міністра. Але це означало не стільки виключне становище короля в системі суб’єктів карного права, скільки зведення королівських функцій в державному житті до чисто представницьких – без самої можливості вчинення карного політичного злочину. Тим самим, можна говорити про остаточне встановлення принципу рівності громадян перед законом, включаючи карне законодавство.

Французька буржуазна революція пішла набагато далі в питаннях становлення карного права нового типу. Кодекс 1791 р. відмовився від “уявних злочинів” (тобто відьомства, чаклування). Цим же документом судді були зобов’язані неухильно виконувати вимоги закону, аж до заборони тлумачення закону в судовій практиці. Революція відмовилася також від кваліфікованої смертної кари, застосовуючи гільйотину в усіх випадках смертних вироків – щодо короля чи грабіжника, убивці чи шпигуна. Була відкинута безстроковість чи по життєвість покарання (за винятком заслання), заборонені тілесні покарання, скасована конфіскація майна злочинця. У певних випадках допускалася амністія засуджених, але виключно у силу закону. Карне укладення Наполеона І 1810 р. вводило принцип “закон зворотної вили не має”, тим самим виключалася відповідальність за будь-які дії, не визначені законом злочинними на момент їх здійснення. Разом з тим Укладення 1810 р. знову поверталося до ідеї по життєвого покарання (до каторги приговорювали на термін і пожиттєво), тілесних ушкоджень (публічне таврування на правому плечі каторжника). Вводилося поняття рецидивної злочинності, у випадку повторного злочину покарання було важчим (ст.ст. 56-58). Посібники злочину, за невеликим винятком, каралися нарівні з виконавцями та співучасниками (ст. 61). Не було проведено різниці між умисним злочином та злочином, вчиненим з необережності. Єдиною пом’якшуючою обставиною визнавалося неповноліття (до 16 років) злочинця. Серед переліку додаткових покарань передбачалося, зокрема, і конфіскація майна. Після відбуття каторги звільнений протягом 20 років мав перебувати під наглядом поліції.

Укладення 1810 р. було у певному розумінні кроком назад, якщо порівнювати з Кодексом 1791 р. разом з тим воно мало велике прогресивне значення: було покінчено з феодальною юстицією (єдине для усієї держави право, єдині для усіх громадян суди без огляду на привілеї тих чи інших соціальних груп), заборонялася зворотна дія законів, з-під санкції закону вилучалися злочини проти релігії.

Якщо проаналізувати позитивні зміни у карному праві провідних буржуазних держав ХІХ ст., можна відзначити такі спільні моменти:

а) звужується сфера застосування смертної кари (як правило, майнові злочини караються позбавленням волі, а не стратою);

б) проходить поступова відміна тілесних покарань;

в) законодавець веде пошук засобів для боротьби з рецидивною злочинністю;

г) пом’якшується підхід до неповнолітніх та осіб, які вчинили злочин з необережності;

д) різко скорочується сфера застосування заслання у колонії як особливої форми покарання за карні злочини і проступки;

е) передбачаються умовні покарання та дострокове звільнення злочинців, що стали на шлях виправлення;

є) законодавець силою санкції намагається боротися не тільки зі здійсненими деліктами, але й супроводжуючими причинами і явищами (наприклад, примусово лікувати хронічних алкоголіків-злочинців).

Разом з тим смертна кара зберігається у законодавстві усіх без винятку країн світу. Спроби німецького рейхстагу при першому обговоренні Карного кодексу 1871 р. виключити смертну кару з переліку покарань зіткнулися з рішучим опором виконавчої влади в особі канцлера. Законодавство буржуазних країн в цей період передбачає досить жорсткі заходи не тільки щодо революційних груп і організацій (наприклад, анархістів), але й проти неекстремістських політичних течій. У Німеччині, Японії, Франції, інших країнах приймаються закони, за якими карному переслідуванню піддаються члени соціалістичних партій, міжнародних робітничих організацій, учасники мітингів і страйків.

ХХ ст. і особливо його друга половина ознаменувалася такими еволюційними змінами в карному законодавстві, судовій кримінальній практиці та у системі покарань за карні злочини:

а) після другої світової війни повсюдно, без винятку, перестають вважатися карними злочинами політичні дії, не пов’язані із застосуванням насильства. Навіть заклики до зміни суспільного ладу чи до порушення територіальної цілісності держави не переслідуються, якщо тільки така пропаганда не пов’язана з терористичною діяльністю;

б) законодавець встановлює посилену і безстрокову відповідальність за злочини проти людства, геноцид за расовою чи етнічною ознакою;

в) залишається і навіть посилюється відповідальність за майнові злочини, пов’язані з ухиленням від сплати податків. Держава намагається захистити свої економічні інтереси з допомогою дуже жорстких санкцій;

г) широко застосовуються покарання, не пов’язані з позбавленням волі. В правовій думці утверджується переконання, що перебування в місцях позбавлення волі допомагає професійній злочинності рекрутувати нові кадри. Крім того утримання в’язнів лягає важким тягарем на державний бюджет. Штраф, суспільні роботи, заборона займатися певними видами діяльності та інші покарання, не пов’язані із позбавленням волі, у нетяжких випадках мають перевагу над жорсткими санкціями;

д) проходить певна лібералізація режиму утримання в’язнів. Так, у розвинутих буржуазних демократіях питання праці ув’язнених вирішується на добровільній основі – в’язень має змогу, але не обов’язок заробити певні суми. Подекуди практикується звільнення засуджених за нетяжкі злочини і навіть надання їм щорічної відпустки (Швеція).

Особливо дискусійним на сучасному етапі є питання про можливість застосування смертної кари за карні злочини. Воно по різному вирішується карним правом розвинутих буржуазних країн. Так, європейські країни проголосили право людини на життя непорушним. Умовою для прийняття нових членів до будь-якої загальноєвропейської організації виступає безумовне виключення смертної кари з числа карних санкцій національного законодавства. Порушникам цього принципу загрожує європейська часткова політична та економічна ізоляція. Натомість у США, де смертна кара була скасована у 1972 р., Верховний суд 7 голосами проти 2 проголосував за її повернення в 1976 р. тоді це питання було залишено на розгляд юрисдикції окремих штатів. Починаючи з Юти (1977 р.), ще 37 штатів відновили смертну кару, а 33 почали її застосовувати. Ще в 12 штатів та федеральному окрузі Колумбія її не застосовують. Законодавство деяких штатів забороняє страчувати підлітків та престарілих, але в 14 штатах жодних вікових обмежень не існує.

Важливою проблемою сучасного карного законодавства залишається боротьба з організованою злочинністю. Юридична практика ХХ ст. свідчить про часту неможливість притягнення до відповідальності верхівки злочинницьких організацій, таких як північноамериканські гангстерські синдикати чи італійська мафія. Віддаючи накази боси професійних злочинних організацій залишаються практично недосяжними для закону. Цікаве нововведення в карному законодавстві прийняте в США. 1 листопада 1987 р. набув силу пункт 5К 1.1 Федерального керівництва вироками, який дозволяє судді пом’якшувати покарання підсудним, якщо вони “суттєво допомогли слідству чи прокуратурі”.

У судовій практиці розгляду кримінальних справ вагомим досягненням слід вважати максимальне утвердження невідворотності покарання. В сучасних буржуазних демократіях ні посада президента чи міністра, ні королівський титул не можуть вивести винного з-під удару. Раніше у подібних випадках на допомогу приходили висококваліфіковані адвокати, сьогодні зацікавлена сторона легко долає цю останню перепону на шляху здійснення правосуддя.

Система виконання покарань також переживає суттєві зміни в усіх буржуазних демократіях. Розглянемо ці зміни на загалом типовому прикладі США. В цій країні підраховано, що на утримання в’язня уряд витрачає 20-25 тис. доларів на рік. Даний тягар намагаються всіляко полегшити, зокрема в країні з’явилися приватні в’язниці, власники яких не лише отримають від уряду певні суми на утримання в’язнів, але й експлуатують їх дешеву працю. Найтяжчі злочинці, з терміном ув’язнення 10-25 років, утримуються у в’язницях державного підпорядкування. Тривалі терміни ув’язнення фактично вимушують в’язнів об’єднуватися в білі, чорні, іспаномовні общини, які безперервно воюють між собою. Зрозуміло, що режим утримання і контролю за поведінкою в’язнів тут найсуворіший. Злочинці, які отримали менші терміни ув’язнення за відносно легкі порушення закону (крадіжки, наркотики) утримуються у в’язницях штатів. Цей тип ув’язнення характеризується не лише відносно м’яким режимом, але й максимальною зацікавленістю у виправленні особи злочинця і корекції його соціальної поведінки. На відміну від тяжких “федеральних” в’язнів, тут не лише допускається, але й всіляко стимулюється виправлення. В залежності від суми набраних балів надаються привілеї, всі в’язні поділяються на три групи: хорошу, середню і погану. У кращій групі – комфортні особисті умови проживання: холодильники, платні телефони, відеомагнітофони. Підйом о 9-й, відбій о 23.30. середня група обходиться без холодильників і телефонів, відбій на годину раніше. Найгірші (за бійку чи спробу самогубства) потрапляють до камер – одиночок, де з благ цивілізації лише унітаз, а їжа подається один раз на день. На прогулянку з такого карцеру не виводять, ліжко – без постільної білизни. В’язні можуть заробити певні суми грошей на прибиранні території чи інших обслуговуючих роботах (кухня, пральня). Ці гроші на руки не видаються, але їх можна отоварити в магазинчику при в’язниці (спиртні напої та тютюн в них не продаються). Усі категорії в’язнів можуть отримувати початкову та середню освіту, для старших діє комп’ютерна програма. Спеціальні програми діють для алкоголіків та наркоманів. Тим самим наполегливо реалізується один із основних принципів покарання – виправлення особи злочинця та адаптація його до майбутнього перебування на волі. Досить цікаве явище – приватні в’язниці. Початок їм було покладено років 18 тому – в період, коли “рейганоміка” намагалася рішуче відмовитися від усіх “зайвих” державних витрат. Сьогодні власними в’язницями і колоніями володіють 18 компаній у двох десятках штатів. Усього тюремний комплекс нараховує 104 приватних установ з 70 тис. “посадкових” місць. Платять в’язням 50-70 центів на годину (при середній зарплаті у промисловості 17 доларів 20 центів). Як правило, до приватних в’язниць відправляють, що називається, бомжів – нелегальних мігрантів і таку іншу публіку без громадянства.