Р.Військова реформа 1874р.

Реформи 60-х—70-х років .Селянська реформа 1861р. Земська реформа 1864 р. Міська

В перший період половині 19ст. сформувались соціально–політичні передумови для буржуазних реформ в Росії. Кріпосне право стримувало розвиток ринку і селянського підприємництва

Кримська війна стимулювала швидкий розвиток промисловості, поразка у війні показала неефективність соціальної і економічної системи в Росії. За період з 1856 по 1860р. в Росії виникає така кількість акціонерних компаній, яка перевищує їх чисельність за попередні двадцять років .

Кризова ситуація проявилась в збільшенні кількості селянських повстань і революційного руху.
В лютому 1855р.на престол вступив Олександр ІІ, який у березні 1856р. виступив з промовою перед верхівкою дворянства в Москві. Говорячи про звільнення селян він сказав: “набагато краще, щоб це відбулося зверху, ніж знизу”. Після цього з’явилася велика кількість проектів і пропозицій про відміну кріпосного права.

19 лютого 1861р. імператор затвердив ряд законодавчих актів по конкретних положеннях селянської реформи. Були прийняті центральне і місцеве положення, в яких регламентувався порядок і умови звільнення селян і передачі їм земельних наділів. Їх головними ідеями були: селяни отримують особисту свободу, і до заключення викупної угоди з поміщиком земля переходила в їх користування. Наділення землею здійснювалось по добровільній домовленості поміщика і селянина: перший не міг давати земельний наділ менше нижчої норми, встановленої місцевим положенням, другий не міг вимагати наділу більше максимальної норми, передбаченої в тому ж положенні. Вся земля в 34 губерніях поділялась на три категорії: нечорноземна; чорноземна і степова. Кожна група поділялась на декілька місцевостей з врахуванням якості ґрунту, чисельності населення, рівня торгівельно-промислового і транспортного розвитку. Для кожної місцевості встановлювались свої норми (вища і нижча) земельних наділів. Передбачалось безвикупне виділення “подарункових наділів”; розміри яких могли бути менше мінімальних, встановлених в положенні.

Подушний наділ складався з садиби і орної землі, пасовищ і пустирів. Землею наділялись тільки особи чоловічої статі.

Власність на землю зберігалась за поміщиком аж до здійснення викупної угоди, селяни на цей період мали право тільки користуватися наділом, залишаючись “тимчасово зобов’язаними”.

Викупний договір між поміщиком і селянською общиною затверджувався мировим посередником . Садибу можна було викупити в будь-який час, польовий наділ зі згоди поміщика і всієї общини . Після затвердження договору всі відносини сторін (поміщик-селянин) припинялись, і селяни ставали власниками.

Суб’єктом власності в більшості регіонів ставала община , в деяких районах –селянський двір. В останньому випадку селяни одержували право спадкового розпорядження землею.
Селяни одержували право займатися торгівлею, засновувати підприємства, вступати в гільдії, звертатися в суд на рівних підставах з представниками інших станів, вступати на службу.

Селяни платили викуп за садибну і польову землю. При цьому 25% викупної суми вони платили готівкою при здійсненні викупної угоди, решту суми поміщики одержували із скарбниці (грошима і цінними паперами), її селяни повинні бути разом з процентами виплачувати на протязі 49 років. Поліцейський і фіскальний апарат уряду повинен був забезпечити своєчасність цих виплат. Для кредитування реформи були створені Селянський і Дворянський банки.

В період “тимчасової зобов’язаності” селяни залишались відокремленими в правовому відношенні станом. Селянська община зв’язувала своїх членів круговою порукою: вийти з общини можна було, тільки виплативши половину боргу, що залишався , і при гарантії , що другу половину виплатить община . Можна було піти з общини, знайшовши собі заміну. Община могла прийняти рішення про обов’язковий викуп землі. Збори общини вирішували сімейні розподіли землі.

Волосні збори вирішували кваліфікованою більшістю питання про заміну общинного землекористування індивідуальним, про розподіл землі на постійні спадкові частини ,про переділ , про вилучення із общини її членів.

Староста був фактичним помічником поміщика (в період тимчасового зобов’язаного існування), міг накладати на винних штрафи або піддавати їх арешту.

Волосний суд вибирався на один рік і вирішував незначні майнові спори , а також незначні проступки.
Негативними наслідками реформи стало слідуюче: наділи селян зменшились порівняно з дореформними , а платежі (порівнюючи зі старим оброком) виросли; община фактично втратила свої права на користування лісами, луками і водоймами; селяни залишались відокремленим станом

Земська і міська реформи .

Міське управління в дореформенний період будувалось в повній відповідності з системою кріпосницького господарювання . Центральною фігурою в управлінні на місцях залишався поміщик, який зосереджував в своїх руках економічну , адміністративно-судову і політичну владу над своїми селянами .

На губернському рівні головною особою в системі місцевого управління був губернатор . Наказом 1837р. губернатори наділялись широким колом повноважень: поліцейськими, наглядовими адміністративними, господарськими і ін.

Слідуюче місце після губернатора займав губернський керівник дворянства , який виконував різні поліцейські, слідчі, опікунські і інші функції . Повітовий керівник дворянства очолював апарат повітових чиновників .

1січня 1864р. було затверджено “Положення про губернські і повітові земські установи “. На них покладалось : завідування капіталами ,майном і грошима земства ; утримання земських споруд і шляхів сполучення; взаємне земське страхування майна; піклування про розвиток місцевої торгівлі і промисловості ;санітарні заходи ,участь в господарських відносинах в галузі охорони здоров’я і освіти.

Законом передбачалось створення трьох виборчих курій:

Ä курії повітових землевласників , яка складалась переважно з дворян-поміщиків, для участі в якій вимагався високий майновий ценз. Повітові землевласники з меншим цензом брали участь у виборах через уповноважених;

Ä міської курії, учасники якої повинні були мати купецьке свідоцтво або підприємство певного розміру ;

Ä сільської курії, в якій не був встановлений майновий ценз, але була введена система трьохступінчатих виборів: селяни, зібравшись на волосні збори, посилали своїх виборщиків на збори, які обирали земських гласних.

Земські збори і земська управа (виконавчий орган, який складався з голови і двох членів) обирались на три роки. Губернські земські збори обирались членами повітових зборів. Голова повітової управи затверджувався на посаді губернатором, голова губернської управи –міністром внутрішніх справ.

16 липня 1870р. було затверджено “Міське положення” ,яке закріпило систему органів міського громадського управління: міські виборчі збори і міську думу з міською управою – виконавчим органом. Думу і управу очолювала одна особа – міський голова, який затверджувався на посаді губернатором або міністром внутрішніх справ.

Всі міські виборці у відповідності з майновим (податним) цензом поділялись на три групи, кожна з яких вибирала третину гласних в міську думу. Брати участь у виборах мали право особи ,які досягли 25-літнього віку, володіли нерухомим майном, промисловими чи торгівельними підприємствами, а також ті, які займались дрібною торгівлею. Не допускались до участі в виборах особи які були раніше засуджені, зняті з займаної посади, позбавлені духовного сану, а також ті що знаходились під слідством. Юридичні особи і жінки брали участь у виборах через представників . Голосування було таємним .

Дума і управа обирались на чотири роки ,половина складу управи повинна була переобиратись через кожні два роки. Міський голова міг призупинити рішення управи. Розбіжності між думою і управою вирішував губернатор.

Встановлювалась максимальна кількість осіб нехристиянського віросповідання , які допускались в склад управи – не більше однієї третини . Міським головою не могла бути особа єврейської національності .

В компетенцію міської думи входили питання: про призначення виборних посадових осіб, встановлення міських зборів, встановлення правил про завідування міським майном, про набуття нерухомого майна в місті, про позики .

Як і земські органи, органи міського самоуправління в значній мірі залежали від державних бюрократичних і поліцейських установ. Разом з тим створення нових органів самоуправління сприяло становленню громадсько-політичного і культурного життя, допомагало торгівельно-промисловому розвитку російських міс

Судова реформа . Структуру дореформеної судової системи складали різні органи ,які склались історично і робили її складною і заплутаною . Судові функції виконували і адміністративні органи – губернські правління, органи поліції і інші.

Розгляд справ в усіх судових інстанціях був закритим. На діяльність суду сильний тиск здійснювали різні адміністративні органи, ведення слідства і виконання вироку надавались органам поліції, які, крім того, могли брати на себе і судові функції по “маловажливих” справах . В листопаді 1864р. були затверджені і вступили в силу основні акти судової реформи : Статут кримінального судочинства, Статут про покарання ,які накладаються мировими суддямиСтворювались дві судові системи: місцеві і загальні суди. До місцевих відносились волостні суди ,мирові судді і з’їзди мирових суддів, до загальних –окружні суди, які створювались для декількох повітів, судові (по цивільних і кримінальних справах) палати, які розповсюджували свою діяльність на декілька губерній чи областей, і касаційні (по цивільних і кримінальних справах ) департаменти Сенату. Влада цих судів розповсюджувалась на всі сфери, крім тих, де діяла юрисдикція духовних, військових, селянських і інородських судів.

Реформа судової системи закріпила нові принципи: відділення суду від адміністрації, створення суду загального для всіх станів, рівність всіх перед судом, незмінність суддів і слідчих, прокурорський нагляд, виборність (мирових суддів і присяжних засідателів).

Під час підготовки і проведення реформи були створені нові інститути присяжних засідателів і судових слідчих, реорганізована діяльність старих. Змінились функції прокуратури – підтримання обвинувачення в суді, нагляд за діяльністю судів, слідством і місцями позбавлення волі .Формування принципів змагальності в судовому процесі покликало створення нового спеціального інституту – адвокатури (присяжних повірених).

Для посвідчення ділових паперів, оформлення угод і інших актів засновувалась система нотаріальних контор в губернських і повітових містах.

В основу перетворень реформи 1864р.був покладений принцип розподілу властей: судова влада відділялась від законодавчої, виконавчої, адміністративної. Проголошувалась рівність всіх перед законом

Мирові судді обирались повітовими земськими зборами і міськими думами . Достатньо високий майновий і освітній ценз практично закривав доступ на цю посаду представниками нижчих класів. Крім того праця мирового судді не оплачувалась .

З’їзди мирових суддів розглядали касаційні скарги і протести , а також приймали остаточне рішення по справах, які розпочали дільничні мирові судді.

Мировий округ включав, як правило, повіт і міста, які в нього входили. Округ поділявся на мирові дільниці, в межах яких діяли мирові судді.

Закон визначав сферу юрисдикцію мирових суддів: їм були підсудні справи “про менш тяжкі злочини і проступки, за які передбачались такі санкції, як арешт до трьох місяців, ув’язнення на строк до одного року і штраф на суму до 300рублів.

В цивільно-правовій сфері на мирових суддів покладався розгляд справ по особистих зобов’язаннях і договорах(на суму до 300 рублів), а також справ пов’язаних з відшкодуванням шкоди на суму до 500 рублів, позовів про образу і справ про встановлення прав на володіння .Окружні суди засновувались на декілька повітів і складались із голови і членів суду. Новим інститутом , введеним реформою на рівні першої ланки загальної судової системи (окружних судів),були присяжні засідателі. Закон підкреслював, що вирок, винесений судом за участю присяжних засідателів, є остаточним .При окружних судах засновувався інститут слідчих, які здійснювали під наглядом прокуратури попереднє розслідування злочинів на закріплених за ними дільницях .
Судові палати розглядали справи по скаргах і протестах на вироки окружного суду, а також справи про посадові і державні злочини по першій інстанції .

Касаційні департаменти Сенату розглядали скарги і протести на порушення “прямого змісту законів”, прохання про перегляд по заново відкрившимся обставинам вироків, які вступили в законну силу , і справи про службові злочини (в особливому порядку судочинства ). Департаменти Сенату були касаційними органами для всіх місцевих і загальних судів Росії і могли розглядати будь-яку справу, яка була вирішена в нижчих інстанціях з порушенням встановленого порядку.

Незважаючи на свій буржуазний радикалізм судова реформа з самого початку несла на собі ряд пережитків минулого . Обмеження компетенції суду присяжних, особливий порядок судочинства по відношенню до посадових осіб, недостатній захист суддівської незалежності від адміністрації – все це послаблювало ефективність проведеної реформи. Нічим не обмежене право міністра юстиції призначати суддів, не вдаючись при цьому до пояснень, стало одним із головних способів тиску адміністрації на судові органи.

Віддання державних чиновників до суду здійснювалось постановами їх керівництва, а не за рішенням суду. Присяжні засідателі усувались від розгляду справ, як мали політичний характер. Ці і інші вилучення із загального судового порядку поступово готували грунт контрреформ, які були здійснені пізніше.


Військова реформа. Ріст революційного руху, розвиток капіталістичних відносин і поразка Росії в Кримській війні обумовили необхідність перебудови збройних сил країни . На першому етапі реформи був скорочений строк служби рекрутів (з 25 до 15років) і дещо поліпшена підготовка офіцерських кадрів. Але рекрутська повинність як спосіб комплектування армії зберігалась аж до 1874р. Тільки загроза швидкого посилення західноєвропейських армій, які формувались на основі загальної військової повинності , змусила уряд ввести аналогічний порядок в російській армії. 1січня 1874р. був затверджений “Статут про військову повинність”, який вводився для всього чоловічого населення . Особи, які досягли 21року, призивались на службу за жеребом. Ті, хто не попав в постійне військо , зачислялись в ополчення(ті, хто не витягнув жереб). Загальний строк служби в сухопутних військах встановлювався в 15років (з них дійсна служба 6 років і служба в запасі 9 років)
Строки служби на флоті відповідно складали 7 і 3роки. Для осіб з вищою освітою строк дійсної служби скорочувався до півроку, з середньою – до полутора років.

Для отримання офіцерського звання вимагалась спеціальна військова освіта. Командний склад як і раніше зберігав риси корпоративності і становості , ще тривалий час в ньому переважали дворянські елементи .

Армія складалась із кадрових, резервних і запасних (тилових військ). Офіцерський корпус готувався в юнкерських училищах, військових гімназіях і військових академіях (командних, юридичних, медичних).
Зберігалась особлива військова юстиція , у відання якої в 1878р.було передано багато справ про державні злочини (опір владі, напад на поліцію і війська). Ще раніше , в 1863р.,в зв’язку з польським повстанням генерал-губернаторам було дано право оголошувати в губерніях військовий стан, в зв’язку з чим багато справ переходили до відання військових судів