Джерела права

Основними джерелами загальноросійського права в XV – XVІІ ст. були велике княже (царське) законодавство (головні, указні, духовні грамоти, укази), “приговори” Боярської думи, постанови Земських соборів, галузеві розпорядження приказів.

Створюються нові складні форми законодавства – загальноросійські кодекси: Судебники, Соборне Уложення, указні (статутні), в яких систематизувались норми, що ввійшли в основний текст книги Судебників: статутна книга Розбійного приказу, статутні книги Помістного і Земського приказів.

У XV – XVІ ст. цивільно-правові відносини поступово виділяються в особливу сферу, і їх регулювання здійснюється спеціальними нормами, які були включені в різні збірники (грамоти, судебники та ін.). Норми цивільного права одночасно відображали і регламентували процес розвитку товарно-грошових і обмінних відносин, а також відносин феодальної експлуатації, що базувалась на різних формах земельної власності (вотчинної і помістної). Суб’єктами цих відносин були як приватні, так і колективні особи (община, монастирі тощо).

Основними способами набуття речових прав вважались захоплення, давність, знахідка, договір і пожалування.

Договір у XV – XVІ ст. – один із найбільш розповсюджених способів набуття прав на майно. Широке розповсю-дження одержує письмова форма угод, що відтісняє на задній план показання свідків. Договірні грамоти в угодах про неру-хомість набувають законну силу після їх проходження в офі-ційній інстанції, контроль держави за цією процедурою поси-люється після введення писарських книг.

Основними формами земельної власності були вотчина (спадкове землеволодіння) і помістя (умовне землеволодіння). Вотчини поділялись на декілька видів згідно з характером суб’єктів (двірцеві, державні, церковні, приватновласницькі) та способами їх набуття (родові, за вислугою, куповані). Помістні наділи “жалувались” із княжих (двірцевих) зе-мель особам, безпосередньо зв’язаним з княжим двором і службою князю.

Розмір помістного “окладу”, який перераховувався в грошовій формі, визначався, перш за все, обсягом покладених на поміщика державних обов’язків.

Зобов’язальне право XV – XVІ ст. розвивалось шляхом поступової заміни особистої відповідальності – майновою.

Однією з найважливіших умов при укладанні договору була свобода волевиявлення сторін. Сторона, воля якої була обмежена, могла оскаржити таку угоду протягом певного ко-роткого строку. Закон визнавав недійсною угоду, яка була укладена в стані сп’яніння або внаслідок обману. До середини XVІ ст. переважною формою укладання до-говорів залишалась усна домовленість. Поступово виникає і кріпосна (нотаріальна) форма угод.

У спадковому праві в XV –XVІ ст. спостерігається тен-денція до поступового розширення кола спадкоємців і прав спадкодавця.

У XV – XVІ ст. основне коло спадкоємців за законом включало синів разом з вдовою. При цьому в спадкуванні брали участь не всі сини, а лише ті, які залишались на момент смерті батька в його господарстві та будинку. Брати одержували рівні частки спадщини і майна, відповідали за батьківськими зобов’язаннями та розраховувалися за них із загальної спадкової маси. При наявності синів, доньки усувались від успадкування нерухомості. Вони мали право тільки на посаг. Вдови не до-пускались до успадкування родових вотчин. При відсутності синів вдова користувалась вотчиною, але розпоряджатись нею не могла. Після її смерті вотчину успадковували родичі. У першому загальноросійському (великокняжому) Судебнику 1497 р. знайшли застосування норми Руської Правди, звичайного права, судової практики і литовського законодавства. Головною метою Судебника було розповсюдження юрисдикції великого князя на всю територію централізованої держави, ліквідація правових суверенітетів окремих земель. Фактично Судебник був, перш за все, “інструкцією” для організації судового процесу.

У Судебнику 1550 р. розширюється коло питань, які ре-гулюються центральною владою, проводиться певна вираже-на соціальна направленість покарання, посилюються риси розшукного процесу. Закріплюється становий принцип пока-рань. Значно чіткіше встановлюються в законі суб’єктивні ознаки злочину, розробляються форми вини.

Під злочином судебники розуміють не тільки нанесення матеріальної чи моральної шкоди. Злочин – це, перш за все, порушення встановлених норм, розпоряджень, а також волі государя, яка неподільно пов’язувалась з інтересами держави.

Посилення центральної влади обумовило розвиток форм позасудової, позаправової розправи. Практика виробила таку своєрідну форму судового процесу, як “облиховання”: якщо підозрюваного звинувачували у тому, що він “завідомо лиха людина”, цього було достатньо для застосування до нього ка-тувань. Обвинувачення висували 15 – 20 “кращих людей”: ді-тей боярських, дворян, представників верхівки посаду або се-лянської общини. До “лихих”, тобто особливо небезпечних справ, відносились: розбій, грабіж, підпал, вбивство (душо-губство), особливі види тяжби. З’являється поняття “крамо-ла” – антидержавне діяння. До нього, крім перерахованих ви-дів особливо тяжких злочинів, відносились змови та заколоти.

У групі злочинів проти особи виділяються кваліфіковані види вбивства (“державний вбивця”, “розбійний вбивця”), образа дією і словом. У групі майнових злочинів багато уваги приділяється крадіжці, в якій також виділялись кваліфіковані види: церковна, “головна” (викрадення людей) крадіжка, не-відокремлені один від одного грабіж і розбій (відкрите викра-дення майна). Система покарань за судебниками ускладнюється, фор-мується нова мета покарання – устрашіння та ізоляція злочинця. Вищою мірою покарання була смертна кара. Тілесні пока-рання застосовувались як основний або додатковий вид пока-рання. Найбільш розповсюдженим видом тілесного покаран-ня була “торгова страта”, тобто биття батогом на торговій площі. Членоушкоджувальні покарання (відрізання вух, язи-ка, таврування) у період судебників лише розпочинали вво-дитись. Крім устрашіння, ці види покарань виконували важ-ливу символічну функцію – виділення злочинця із загальної маси, “позначення” його.

Як додаткові покарання часто застосовувались штрафи і грошові стягнення. Розмір штрафу залежав від тяжкості про-ступку і статусу потерпілого.

У судовому процесі розрізняються дві форми. Змагаль-ний процес застосовується при веденні цивільних і менш тяжких кримінальних справ, де беруться до уваги показання свідків, присяга, ордалії (у формі судового поєдинку). Пошуковий процес застосовується у найбільш важливих кримінальних справах (державні злочини, вбивство, розбій), і коло цих справ поступово розширювалось. Суть розшукного (“інквізи-ційного”) процесу в наступному: справа розпочиналась за ініціативою державного органу або посадової особи; під час розгляду особливу роль відігравали такі докази, як затриман-ня на місці злочину або особисте визнання. Для одержання останнього застосовувалось катування. Іншим новим проце-суальним засобом був “повальний обшук” – масовий допит місцевого населення з метою виявлення очевидців злочину та проведення процедури “облиховання”. За вироком суду “об-лихований” злочинець, який не визнав своєї вини, міг бути підданий тюремному ув’язненню на невизначений строк.

Судова система складалася з таких інстанцій:

а) суд намісників (волостей, воєвод);

б) приказний суд;

в) суд Боярської думи чи великого князя.

Паралельно діяли церковні і вотчинні суди, зберігалась практика “змішаних” судів.
У централізованій державній системі судовий апарат не був відділений від адміністративного апарату.
Державними судовими органами були: цар, Боярська дума, путні бояри, посадові особи, які відали галузевими управліннями, а також прикази. На місцях судова влада на-лежала намісникам, волостелям, пізніше губним, земським органам і воєводам.

Право Росії-Московії доби станово-представницької монархії характеризувалося насамперед широтою джерельної бази. Зростає роль царського законодавства, яке мало вигляд «іменних царських указів» або нормативних актів, прий­нятих монархом разом із Земським собором чи Боярською думою. Діяльність приказної системи управління регла­ментувалася Уставними книгами приказів. Окремим дже­релом стають Судебники 1497 і 1550 pp. Результатом нормотворчої діяльності церковного собору за участі феодаль­ної знаті став «Стоглав» (1551 p.), який регулював відносини всередині православної церкви і деякі питання світського життя.

Окремим, найбагатшим і найповнішим, джерелом пра­ва феодальної Московії стало «Соборне уложення» (1649р.). Це був перший друкований звід законів Московської дер­жави, який уніфікував чинне законодавство і був розісла­ний в усі прикази та на місця. Збірник складається із 25 глав і 967 статей. Джерелами «Соборного уложення» ста­ли Судебники, Уставні книги приказів, царське законодав­ство, приговори (укази) Боярської думи, чолобитні (звер­нення) дворян та посадських людей до різних установ, Ли­товські статути, візантійське право.

Цивільне право. «Соборне уложення» досить детально регламентує форми феодального землеволодіння. Зокрема, гл. XVI узагальнює важливі зміни у правовому статусі по-місного землеволодіння, яке надавалося за службу боярам, дворянам, дрібним феодалам. Регламентувалася кількість земельної площі, що могла бути у володінні феодалів: най­більше – у бояр (200 четвертей); окольничі та думні дяки отримували по 150 четвертей; стольники, стряпчі, стрільці, путні ключники, дворяни московські – по 100 четвертей; І to дворяни на службі – 70 четвертей; а дворові люди, «діти боярські» – по 10 четвертей землі.

Після смерті феодала частина землі передавалася вдові та дочкам (якщо не було синів). Важливе значення мало те, де загинув феодал: якщо на війні, то дружина отримувала найбільше – 20 відсотків помісної землі, а дочки – одну десяту частку маєтності. Якщо помирав на службі («в пол­ках помре»), то дружині надавалося 15 відсотків, а дочкам – 7,5 відсотка помісної землі. Якщо ж помирав дома, то, відповідно, 10 і 5 відсотків землі. Характерно, що ці по-містя вдова та дочки могли здати в найм будь-кому, повер­нути собі в будь-який час, якщо наймач не дотримувався умов договору. Тобто феодальна власність на землю діста­вала покровительство з боку закону з досить широкою регламентацією її правового захисту.

Дозволявся обмін помістя на помістя чи на вотчину. Проте поміщики не мали права вільного продажу землі. Це робилося лише за царським указом. Однак ст. 3 гл. XVI дозволяла обмін великого помістя на менше, що було при­хованою формою продажу.

Вотчинники мали більші права щодо розпорядження своїми землями: могли їх продати (зареєструвавши в По-місному приказі), подарувати, передати у спадок тощо. Після смерті вотчинника вся земля залишалася у власності його родини.

Спадкове право стосувалося порядку успадкування за законом і за заповітом. При цьому головна увага приділя­лася успадкуванню землі. Заповіт мав бути оформлений письмово, підписаний заповідачем, а у випадку його не­письменності – свідками. Правильність складення запо­віту підтверджувала церква. Однак воля заповідача обме­жувалася становими перепонами: не дозволялося заповіда­ти землю церквам та монастирям; не підлягали заповіту жалувані та родові вотчини, помісні землі; заповідати мож­на було лише рухоме майно і куплені землі. Родові та жа­лувані вотчини могли передаватися у спадок лише членам свого роду. Помістя переходило у спадок синам, а вдова та дочки отримували невелику частку ( « на прожиток »).

Шлюбно-сімейні правовідносини регулювалися здебіль­шого звичаєвим правом та церковним законодавством. Юри­дичні наслідки породжував лише шлюб, оформлений шля­хом вінчання у церкві. При цьому згода батьків була обо- в'язковою, а для кріпосних селян потрібна була ще й згода поміщика. «Стоглав» визначав шлюбний вік для хлопців у 15 років, дівчат – 12 років. Узаконювалася влада чоловіка в сім'ї. Закон передбачав спільність майна подружжя, але чоловік міг розпоряджатися посагом дружини без її згоди. Більша частина статей « Соборного уложення» присвяче­на кримінальному праву та судочинству. Загальне поняття злочину відсутнє, і лише за змістом статей можна зрозуміти, що злочином вважалося порушення царської волі та зако­ну. Внаслідок того, що протиправність як важливий еле­мент кримінального діяння не була визначена, це створю­вало необмежені можливості для самовільного встановлен­ня меж кримінальної відповідальності, а відтак – зловживань з боку адміністративно-судових органів.

Новим інститутом кримінального права було відокрем­лення навмисних злочинів від необережних. За необережне діяння покарання не наставало. Дістав поширення інститут необхідної оборони (ст. 200 гл. X), мало місце положення про крайню необхідність, яке звільняло від кримінальної відпо­відальності (ст. 283 гл. X). Докладно регламентується співу­часть, де виділяється підбурювання, пособництво, прихову­вання злочинних дій. Суворіше карався рецидив. Розрізняв­ся замах на злочин та завершений злочин.

Серед найтяжчих злочинних дій на першому місці знахо­дилися злочини релігійного характеру та державні злочини. Щодо останніх, то покарання за них наставало навіть за го­лий умисел, недонесення. До розряду тяжких належали зло­чини проти порядку управління (фальшивомонетництво, підробка печаток, порушення митних правил), військові зло­чини, злочини проти суду. Серед злочинів проти особи най­тяжчим вважалося навмисне вбивство. Суворо каралося вбив­ство слугою свого пана, жінкою – чоловіка. Регламентува­лися покарання за заподіяння тілесних ушкоджень, образу словом чи дією. До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, розбійний напад, підпал, знищення майна, шахрайство. Окрему групу складають злочини проти моралі, які ранішеаіеребували у сфері канонічного права.

Покарання мало своєю метою залякування, відплату та відшкодування збитків. Смертна кара як найтяжчий вид покарання поділялася на просту і кваліфіковану і застосо­вувалася за всі державні злочини, деякі релігійні, злочи­ни проти порядку управління, вбивство, рецидивну (втретє) крадіжку. Були поширені тілесні та калічницькі покаран­ня. Тюремне ув'язнення хоча й застосовувалося, але не було поширеним, оскільки спеціально пристосованих в'язниць не існувало, а утримання злочинців у підземних казематах, підвалах церков та монастирів призводило до швидкої їхньої смерті. Тому стали ширше практикувати експлуа­тацію праці злочинців на каторжних роботах та у засланні. Для привілейованих верств застосовувалися майнові пока­рання, позбавлення чинів та посад. Дітовбивство каралося церковним покаянням.

Найпоширенішою формою судочинства був розшуковий процес, який застосовувався в усіх кримінальних справах (за винятком дрібних). Розшук міг розпочатися і без заяви потерпілої сторони, з ініціативи державної установи. Вона вела активне слідство, допитувала свідків, проводила об­шуки. Широко застосовувалися тортури. Суд мав закритий характер, а звинувачений позбавлявся права на захист.

Змагально-звинувачувальний процес застосовувався переважно у майнових спорах і дрібних кримінальних спра­вах. Суд розпочинався з подання заяви зацікавленою осо­бою і міг бути припинений шляхом примирення сторін. Спеціальними документами оформлявся виклик до суду відповідача, поручительство за нього, судові рішення, оскар­ження тощо. Судоговоріння проводилося усно, але при цьо­му вівся протокол судового засідання. Система судових до­казів суттєво не змінилася, але зросла роль письмових до­казів, зокрема спеціально оформлених документів. Поєдинок як засіб доказу не застосовувався, проте зберег­лася присяга («хресне цілування»). Як докази використо­вувалися загальний обшук (коли здійснювалося опитуван­ня населення стосовно факту вчинення злочину) і поваль­ний обшук (коли допитувалися місцеві жителі щодо конкретної особи, яка звинувачувалася у вчиненні злочи­ну). Прогресивним явищем судочинства стала можливість відведення судді до судового засідання.