Головні риси суспільного та державного ладу країн Стародавнього Сходу

ð Стародавній Єгипет

Першим ступенем, у розвитку класового суспільства, початковою фазою в становленні держави і права був Стародавній світ.

Найдавнішими державами та системами права в історії людства були держави і правові системи Стародавнього Сходу (Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Хеттська держава, Фінікія, єврейські (семітські) царства, Персія, Урарту, Єгипет, Індія та Китай). Термін "Стародавній Схід" запровадили ще античні автори, які називали так країни, розташовані на схід від греко-римського світу. Хронологічні рамки Стародавнього Сходу охоплюють період від IV тис. до н.е., коли виникли перші старосхідні держави, до середини І тис. н.е., коли останні з них вступили у середньовічну фазу свого історичного розвитку.

Історики на Заході розуміють під Стародавнім Сходом найдавніші цивілізації, які склалися на Середньому Сході. Відмінність старосхідного та античного рабовласництва вбачали у тому, що у країнах Стародавнього Сходу з їхньою натуральною економікою рабів використовували в менших масштабах, ніж у Стародавній Греції та Римі, де процвітало товарне виробництво. Ставлення до рабів на Сході пом'якшувалося тією обставиною, що раби там входили до міських чи сільських общин і не вважалися чужинцями.

У ХVІІІ-ХІХ ст.ст. історики вважали, що шляхи історичного розвитку народів Сходу і Заходу з самого його початку розійшлися, що Азія та Європа - два світи.

Чому саме в південно-західній Азії та північно-східній Африці виникли перші держави? Найімовірніше, відповідь потрібно шукати в природних умовах цих регіонів планети, тобто в матеріальних умовах життя суспільства. Родючі землі, відносно сприятливі кліматичні умови, повноводні ріки зумовили швидкий перехід людства від кочового до осілого, землеробського способу життя. Одночасно розвивалося скотарство, ремесла, обмін та торгівля. Особливості клімату, своєрідність ґрунтів, наявність великих пустель, засухи зумовили необхідність штучного зрошення земель. Повноводдя великих рік здавна навчилися використовувати для зрошення полів. Розлив рік не тільки забезпечував зрошення земель, але й покривав поля шаром надзвичайно родючого мулу. Звичайно ж одній людині чи родині було не під силу прокопати зрошувальний канал, спорудити дамбу, розчистити іригаційні споруди від піску, занесеного вітрами з пустелі, вирубати дрімучі ліси та джунглі (Індія, Китай), а тому люди об'єднувалися й виконували такі роботи усією сусідською (територіальною) общиною. Земля була у власності усієї общини; також вона знаходилася у власності храмів та царів.

Для виконання робіт, пов'язаних з іригацією, вирубуванням лісів, прокладанням доріг, будівництвом храмів потрібна була неабияка робоча сила і лише ціла община могла впоратися з таким обсягом робіт. Однак згодом й общинники вже не справлялися з такими трудомісткими роботами, що зумовило пошук інших джерел робочої сили. Таким джерелом стало обернення на рабів військовополонених. Поява, рабства, поступова поява приватної власності, майнової нерівності призводить до розкладу в країнах Стародавнього Сходу первіснообщинного ладу і появи держав.

Спільні риси держав Стародавнього Сходу.

Отже, перші держави виникають ще в IV тис. до н.е.; кожна із них має власну історію виникнення, розвитку, падіння, характерні особливості права. Але можна виділити спільні риси, притаманні усім державам Стародавнього Сходу, а саме:

Ø збереження значних пережитків первіснообщинного ладу, зокрема, сусідської (територіальної) общини; значною була питома вага праці самих общинників у виробництві;

Ø відсутність на перших етапах розвитку приватної власності на землю;

Ø наявність колективного рабоволодіння (храмів, общин);

Ø домашній характер рабства, при якому раби мають майно, сім'ю тощо;

Ø створення деспотичної форми правління, тобто державного ладу, який характеризується необмеженою владою монарха. Це пояснюється необхідністю тримати в покорі рабів, захищати землі від нападів чужинців та самим нападати на них, особливим способом виробництва, необхідністю створення міцних оборонних споруд;

Ø наявність трьох відомств, які здійснювали управління державою: відомства внутрішніх справ (фінансового), публічних робіт та військового. Відомство внутрішніх справ займалося управлінням країною, стягненням податків, здійсненням правосуддя, охороною внутрішнього правопорядку. Військове відомство організовувало оборону країни від нападів агресорів. Відомство публічних робіт організовувало будівництво іригаційних каналів, водосховищ, вирубування лісів, будівництво пірамід тощо. Усю систему органів управління очолював фараон, цар.

Первісна доба в історії світового господарства була найтривалішою. Понад 2 млн років люди, пристосовуючись до змін природних умов, удосконалювали матеріальне виробництво. Так, у період палеоліту і мезоліту господарство мало привласнюючий характер. Люди займалися переважно збиральництвом і полюванням, рибальством. Внаслідок неолітичної революції відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, стійкої осілості. Подальший розвиток виробництва, поява та використання металевих знарядь праці зумовили виникнення перших цивілізацій.

У період стародавніх цивілізацій у країнах Стародавнього Сходу і античного світу досягло свого розвитку рабовласницьке господарство, що пройшло шлях від східного патріархального до класичного античного рабства.

Історія стародавніх цивілізацій охоплювала період з IV тис. до н.е. до падіння Західної Римської імперії у V ст. н.е. Склалися два типи господарської організації – східне і античне рабство. Проте їм були властиві спільні риси: ручна технологія з індивідуальними та спільними знаряддями праці, провідна роль землеробства і натурального господарства, позаекономічний примус як засіб організації та привласнення суспільної праці.

Східне рабство виникло в IV тис. до н.е. в Стародавньому Єгипті. Вигідне стратегічне та географічне положення сприяло його політичному та економічному розвитку. Зокрема, швидко розвивалося землеробство на високоурожайних поливних землях долини Нілу. Другою важливою галуззю господарства було тваринництво, яке відтіснило мисливство. Єгиптяни винайшли соху, навчилися виливати з міді ножі, сокири, наконечники стріл, посуд. Проте найбільшим їхнім господарським досягненням стала зрошувальна система землеробства. Заболочена, непридатна для життя долина Нілу у III тис. до н.е. перетворилася на квітучий оазис, коли Верхнє і Нижнє царства об’єдналися в єдину державу. Побудувати цей гідротехнічний комплекс, підтримувати його, давати надлишки сільськогосподарської продукції могли тільки великі вільні сільські громади. Поступово фараони, жерці, державні чиновники присвоїли общинні землі, перетворили вільних селян на залежних від себе виробників.

Оскільки на півночі Єгипту переважало тваринництво, а на півдні землеробство, то між цими областями виникла жвава торгівля. У ринкові відносини втягнулися Сінайський півострів, Нубія та Лівія, які були завойовані Єгиптом. Купці торгували золотом, сріблом, міддю, оловом, шкірою, слоновою кісткою, деревиною. У країні існували рабські ринки, де вільно купували і продавали невільників. Найбільшими рабовласниками були фараони, які привозили полонених із завойованих країн. Однак головною продуктивною силою були селяни, члени громад. Рабів їхні власники використовували як слуг, хоча великої різниці між селянами-общинниками та рабами не було. Перші могли потрапити в боргове рабство, другим дозволяли мати сім’ї. 525 року до н.е. Єгипет завоювали перси.

До району східного рабства належало також Межиріччя (Месопотамія). Місцеві жителі, що здавна займалися хліборобством, збирали високі врожії. Зростання сільськогосподарського виробництва стимулювало розвиток ремесел та торгівлі. Основне населення – селяни, які, втративши власність на землю, працювали за частку врожаю на храмові господарства. Найрозвиненішими державами Межиріччя в IV – III тис. до н.е. були Шумер, Ур, Ніппур, Урук та ін.

У III тис. до н.е. рабів у Шумері було небагато, їхній статус – патріархальне рабство, тобто вони мали право заводити сім’ї і навіть викупити себе з неволі. У кінці III тис. до н.е. в Месопотамії утворилося могутнє централізоване Вавилонське царство. Найбільшого розквіту воно досягло за царя Хамурапі (1792 – 1750 рр. до н.е.). Як свідчить його кодекс, у той час існувало рабство, що трималося на війнах і боргах. Однак переважну частку сільськогосподарської продукції виробляли вільні селянські общини.

Економіка східного рабства характерна і для стародавніх Індії та Китаю. Вже в IV тис. до н.е. в долині Інду зародилося зрошуване землеробство, розвивалося тваринництво. Виникли ремісничі міста, торгівля. З’явилися купці-професіонали, в тому числі лихварі. Грошовий обіг був нерозвинений, та й справжні монети з’явилися лише у V ст. до н.е. Рабство мало патріархальний характер, сільська община зберігала панівне становище в економіці країни.

Особливості східного рабства можна узагальнити так:

Ä Воно не володіло суспільним виробництвом. Головна сфера економічного життя – сільське господарство – залишилось поза рабовласницьким виробництвом. Лише частково праця рабів використовувалася для обробітку грунту, особливо в системі царського і храмового господарства.

Ä Раби належали в основному державі. Головними джерелами рабства були війни, піратство, боргове рабство.

Ä Використання рабської праці було однобоким і непродуктивним. Рабів використовували для обслуговування рабовласників, вони брали участь у будівництві пірамід, каналів тощо.

Ä Східне рабство не було класичним, у ньому перепліталися громадські та рабовласницькі елементи.

Отже, в економічному відношенні античне суспільство було більш розвиненим. Якщо у країнах Стародавнього Сходу раби займались переважно тяжкою непродуктивною працею, то у античних країнах праця рабів застосовувалася у матеріальному виробництві в усіх сферах господарства.

Матеріальна культура стародавніх цивілізацій грунтувалася на сільському господарстві, ремеслах з галузевою структурою. Техніка праці була ручною. Високого рівня розвитку досягли будівельна справа, архітектура.

У країнах Стародавнього Сходу основним джерелом рабства були війни та піратство

В Єгипті раніше ніж в інших країнах утворилось класове рабовласницьке суспільство і вперше в світі виникла держава. Точних даних, коли це відбулося, немає, але близько ІІІ тис. до н.е. держава в Єгипті вже існувала. До її утворення населення Єгипту проживало окремими громадами. Громади об’єднувались в області (номи). На рубежі ІV-ІІІ тис. до н.е. в Єгипті існувало 40 номів, на чолі яких стояли правителі – номархи. Номархи намагались по-ширити свою владу на всю країну, ведучи постійні війни зі своїми сусідами. Близько ІІІ тис. до н.е. відбулося об’єднання номів.

Спочатку номи об’єдналися в дві самостійні держави: Верхній Єгипет і Нижній Єгипет. У період Раннього царства (XXX-XXVІІІ ст. до н.е.) фараон Нармер (менес) об’єднує Верхній і Нижній Єгипет в єдину державу.

Історія стародавньої єгипетської держави поділяється на декілька періодів: Раннє, Стародавнє, Середнє, Нове і Пізнє царство.

Раннє царство (XXX – XXVІІ ст. до н. е.) [11]

Історія Раннього царства відома погано. Єгипетська держава цього періоду ще нагадує древній і доволі примітив-ний племінний союз. На чолі держави стояв цар, його оточу-вав багатолюдний двір, що складався з великої кількості при-дворних. Період раннього царства характеризується форму-ванням державного апарату.

Одним із головних завдань держави цього періоду була організація зрошення в нільській долині.

Стародавнє царство (XXVІІІ – XXІV ст. до н. е.)

Період Стародавнього царства – це час виникнення в Єгипті першої централізованої рабовласницької держави. Але під кінець Стародавнього царства влада фараонів почала слабнути, посилювалась влада номархів. Стародавнє царство роз-падається.

Середнє царство (кінець ІІІ тис. до н.е. – 1600 р. до н.е.)

Початок Середнього царства характеризується майже необмеженою владою номархів. Фараони в період розквіту Середнього царства постійно намагались об’єднати державу і зміцнити центральну владу. Вони прагнули обмежити владу номархів, замінюючи старих, незалежних правителів облас-тей новими, що підкорялись царській владі. Але протиріччя в єгипетському суспільстві призвели до послаблення держави, і Єгипет в 1600 р. до н.е. захоплюють азіатські племена гіксосів.

Нове царство (XVІ – XІІ ст. до н.е.)

З поразки і вигнання гіксосів починається період Нового царства.

Внаслідок війн територія Єгипту збільшується, і він стає величезною державою. Багаточисельні війни сприяли розвитку рабства. Рабами володіли навіть люди з низьким суспіль-ним становищем – пастухи, ремісники та ін.

Підвищується роль жерців, які стають майже незалеж-ними від центральної влади.
У XІІ ст. до н.е. розпочинається занепад Нового царства, який триває до VІІІ ст. до н.е.

Пізнє царство (VІІ – VІ ст. до н.е.)

Історія Пізнього царства починається в VІІ ст. до н.е. і продовжується до 525 р. до н.е. У цей час ще сильніше проявився поділ суспільства на вільних і рабів.

Привілейованим станом, поряд із жерцями, стають воїни. Військову опору фараонів складали іноземні найманці.

У 525 р. до н.е. війська перського царя Камбіза у битві під Пелузіумі розбили єгипетські війська і завоювали Єгипет.