Основні категорії та поняття естетики
1. Взаємовплив естетичних категорії та емоції людини. Рівні естетичної свідомості.
2. Взаємозалежність категорій «гармонія», «міра» та «хаос».
3. Сутність та специфіка понять «естетичне» та «байдуже».
4. Діалектична єдність краси виражена в категоріях:
4.1. Прекрасне та потворне.
4.2. Піднесене та низьке.
4.3. Трагічне та комічне.
1. Взаємовплив естетичних категорії та емоції людини. Рівні естетичної свідомості
Естетика як система має свій категоріальний апарат: естетичні категорії, естетичні поняття та естетичні закони. Естетичні категорії — це вузлові пункти в історії освоєння людиною дійсності «за законами краси». В них збережені основні типи естетичних відносин «я» людини до навколишнього світу, узагальнені характерні естетичні властивості предметного світу.
Естетичні категорії поділяють на парні і непарні. Парні категорії: прекрасне та потворне, трагічне та комічне, низьке та піднесене (високе); непарні, наприклад, такі як: зміст, форма, художній образ, художній метод, естетична свідомість, естетична діяльність, естетична культура тощо. До естетики як науки належать і такі поняття, які відображають окремі риси естетичних категорій, вони характеризують відтінки естетичних властивостей. Наприклад, категорія «прекрасне» — поняття гармонійного, красивого, чарівного та ін., категорія «потворне» — поняття некрасивого, брутального, бридкого тощо.
Усі категорії та поняття естетики тісно зв’язані, між собою, між ними існує логічний зв’язок та підпорядкування.
Категорії естетики – ступені становлення та руху естетичної діяльності, тобто логічні щаблі руху естетичної практики. Вони фіксують норму людського ставлення до світу, міру засвоєння людиною світу за законами краси.
Естетичні категорії – це, в першу чергу, почуття всього людства. В категоріях естетики відображений досвід роботи творчої уяви всіх минулих століть, всіх поколінь людства.
Отож, категорії естетики - це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.
Естетичні уявлення можуть існувати в нашому розумі як пари протилежних категорій, боротьба протилежних сил: «прекрасне - потворне», «піднесене - низьке», «комічне - трагічне». Китайський мудрець Лао-Цзи казав: «відкиньте прекрасне, і не буде потворного, облиште високе, і не буде низького». Естетичні категорії – це духовні моделі естетичної практики, де закріплено досвід опанування людиною світу.
В естетичній свідомості людства незмінним зберігається існування естетичних категорій та їх глибинний зміст. Естетичні ж вподобання змінюються, як у часі, так і у просторі.
Естетична свідомість існує на рівнях:
· Безсвідомому – як генетично успадкований від предків інстинкт
· Чуттєвому – як емоційні стани
· Розумовому – як усвідомлені цінності, естетичні категорії.
Естетичні категорії виступають мірилом людських почуттів, порухів душі. Звісно, вони є відносними визначеннями, оскільки відчуття прекрасного у кожного так чи інакше відрізняється. Вони розробляються на основі побудови логічних визначень, які включають у себе найголовніші ознаки і риси того, що підпадає під естетичну категорію. Правда, естетичні категорії скоріше послуговують для наукового пізнання прекрасного, ніж основою для відчуття прекрасного.
Естетичні категорії та емоції людини
Основні естетичні категорії найтісніше пов’язані з емоційно-чуттєвими станами людини:
· Гармонія — рівновага, спокій, радість, лад, вдоволення, задоволеність;
· Хаос — дисгармонія, безлад, порушення рівноваги, неспокій, невпевненість;
· Прекрасне — захоплення, милування, задоволення, радість;
· Потворне — огида, незадоволення, розчарування, відраза;
· Піднесене — радість, хвилювання, збудження, ейфорія;
· Низьке — гнів, огида, презирство, зневага;
· Комічне — сміх, радість, збудження;
· Трагічне — горе, співчуття, пригнічення або збудження, розпач, фрустрація.
2. Взаємозалежність категорій «гармонія», «міра» та «хаос»
З відомого античного міфа Гармонія (у перекладі з грецької «злагода, лад»), була донькою бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох протилежних основ – краси і боротьби, любові і війни. Інший давньогрецький міф розповідає про походження всесвіту, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всесвіту. Хаос – щось позбавлене якості, визначеності, форми, це порожнеча, розпорошеність. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого ця єдність можлива, є міра. Грецької давнини сягають вислови: “нічого занадто”, “міра – найкраще”, “використовуй міру”, “людина – міра всього”. І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія вних має числове вираження, що вона органічно пов’язана із сутністю числа. Числова гармонія лежить в основі античного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі – форму куба, вогневі – форму пірамід, повітрю – форму октаедра, воді – форму ікосаедра, сфері Всесвіту – форму додекаедра. Саме з цим пов’язане відоме піфагорське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом. Гармонія притаманна насамперед об’єктивному світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва.
Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблійним поглядам на будову і походження світу. Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію служителів культу не могли. Св. Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. Нової ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу.
Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять – правильності, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і абстрактним виявленням довершеності. Вана створюється шляхом однакового повторення певної фігури або мотиву, а отже, повністю виключає усяку різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх ліній найбільш правильною є пряма, а з геометричних фігур – куб. З правильністю пов’язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які, об’єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття, з точки зору Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної визначеності, містить в собі три складові – внутрішню єдність, цілісність і узгодженість. Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як міра, в якій ці протилежності об’єднуються. В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середини. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності.
Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії гармонії і міри. Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше – про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи, біосфери? Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини.
3. Сутність та специфіка понять «естетичне» та «байдуже»
В категоріях фіксується якісна визначеність естетичного – розвиток естетичних почуттів на певному етапі їх історичного розвитку. Проблема систематизації категорій пов’язана з пошуком такої об’єктивної основи, яка може бути покладена як “початок”. В естетиці таким початком є поняття “байдуже”. Це такий теоретичний початок, який може утримувати всю систему категорій, бо воно дає вихід в бік реального історичного процесу. Байдужого в чистому вигляді в реальності не існує, це чисто теоретичне поняття, і в ньому уже зафіксоване протиріччя: байдуже – небайдуже, а небайдуже і є естетичне. Тобто центральною категорією системи буде естетичне. Таким чином, естетичне і байдуже покладаються в якості висхідних елементів всієї системи знань про естетичне.
Слово “естетичне” має два різних значення: 1) як дещо таке, що належить науці естетиці, тобто функціонує як логічний елемент її системи знань, в кінцевому рахунку – як суб’єкт чисто наукового інтересу; 2) як безпосередньо чуттєвий феномен, яким він виявляє себе в оцінці, в саморусі художньої свідомості і слугує для задоволення особливої потреби людини, що відрізняється від власне наукової.
Естетичне — це ціннісне ставлення до навколишнього світу. Але естетична оцінка подвійна: з одного боку, — це цінність, тобто визнання того, що ці якості властиві об’єкту. Наприклад, зимовий ранок є сонячним, морозним, з прозорим повітрям. З іншого, — це оцінка того, хто почуває себе таким ранком бадьорим, молодим, веселим, щасливим. Отже, тільки в такому випадку наявні якості переводяться в суб’єктивний план та забезпечують статус особистісної оцінки.
По-друге, будь-який тип ціннісного ставлення функціонує у повсякденному бутті суспільної людини, що зумовлює соціально-психологічний характер ціннісного ставлення, а втім і естетичного. У буденному житті ціннісне ставлення виявляється у формі почуття, переживання, бажання, волі. Щодо цього естетичне ставлення існує як естетичне сприйняття, естетичне переживання, естетична оцінка, естетичний смак тощо;
По-третє, з часом ціннісне ставлення людини диференціювалося, внаслідок чого відокремилися цінності, що утворили уявлення людей про корисне та придатне, які можуть задовольнити життєві потреби людини, тобто утилітарні цінності; особливу групу склали цінності, які позначили усвідомлення вчинків у міжособистих стосунках з точки зору добра, шляхетності, справедливості, тобто етичні, моральні цінності; у такий самий спосіб відокремилися релігійні, політичні, правові цінності. Іншими словами, у процесі диференціації ціннісного ставлення відбулася їх локалізація у різних галузях людської діяльності. Але есттичні цінності насправді не мають такої локалізації. Люди спроможні естетично оцінити будь-яке явище у живій та неживій природі, особу, її зовнішній вигляд, внутрішній світ, вчинки, результати праці у різних видах діяльності: у техніці, науці, мистецтві тощо.
Предметом естетичного усвідомлення стають і суспільні відносини, і приватне життя в цілому. Людина діє як суб’єкт естетичної оцінки під час праці та дозвілля, занять спортом та з’ясування якихось побутових справ. Саме в цих, на перший погляд, ніколи не збіжних вимірах людського буття, міститься власна специфіка естетичного: воно має всебічний прояв. Порівняймо: етична цінність вчинку одночасно має естетичний сенс, бо добрий вчинок, то є завжди красивий вчинок. Корисна річ, щоб бути зручною і приносити насолоду, має бути й красивою.
Щодо естетичної оцінки будь-якого явища дійсності в історії естетики було висловлено безліч (частіше протилежних) суджень. Але виходячи з генезису самого терміна (нагадаймо, естетичне — це почуттєве, те, що можливо сприймати почуттями), слід відзначити: естетична оцінка позначає те, що доступне безпосередньо почуттєвому сприйняттю та переживанню. Але що ж сприймається почуттями? Слухом — весела чи сумна мелодія, розмова коханої людини, спів птахів, плач дитини; зором — колір квітки, обличчя матері, велич морського простору; нюхом — пахощі квітів, духмяність смачної страви або сморід купи сміття тощо. Тобто кожного разу почуттями людини сприймаються форма предмета, явище, вчинок тощо не тільки як самостійна цінність, але і як прояв організованості, упорядкування, структурної оформленості змісту. Форма в останньому випадку сприймається як міра, ступінь, показник оформленості, упорядкування змісту.
В історії естетики існували різні погляди на сутність та природу естетичного. Довгий час естетичне ототожнювалося з прекрасним, а у власну категорію відокремилося лише у XVII ст.
Представники першої, так би мовити, моделі естетичного вважали і вважають, що воно є результатом одухотворення світу божим започаткуванням або ідеєю (Платон, Фома Аквінський, Блаженний Августин, Г.В.Ф. Гегель).
Інше уявлення про естетичне склалося у послідовників суб’єктивного ідеалізму (Б. Кроче, Н. Гартман, Ж. Поль та ін.), які визнавали, що дійсність є естетично нейтральною, а свого естетичного виміру вона набуває лише тоді, коли суб’єкт проектує на неї своє духовне багатство.
Особливе уявлення про естетичне склалося у французьких матеріалістів, які вважали його природну належність за якість предмета чи явища поряд з кольором, розміром, вагою. Були в історії естетики й інші судження про естетичне. Але найбільш аргументованою бачиться точка зору, згідно з якою естетичне — це єдність об’єктивних особливостей предмета та суб’єктивних якостей того, хто його сприймає.
Отже, естетичне виявляє тип ставлення людини до дійсності, яке за своїми характеристиками є ціннісним, оціночним, особистісним, індивідуальним, почуттєвим. У процесі реалізації цього ставлення особистістю оцінюються форми буття, які вона сприймає через свої почуття. Суб’єктом естетичної оцінки можуть бути особистість, соціальна група (сім’я, колектив тощо), суспільство та людство в цілому. Причому до світової скарбниці естетичних цінностей потрапляють лише ті, які задовольняють загальнолюдські потреби духовного освоєння дійсності. Тому до наведених характеристик естетичного слід додати їх визначення як загальнолюдських, де індивідуальна естетична оцінка набуває свого вищого розвитку у тому випадку, якщо потреби особистості збігаються з загальнолюдськими цінностями.
В естетичному відношенні, з огляду на її особливості, людина здійснюється, справджується як цілісна, всебічно розвинена, гармонійна особистість. Естетичний розвиток людини виявляє ступінь її визволення від природної необхідності. Хоча ця теза не містить у собі судження про те, що естетичний розвиток замінює людині сон, їжу, одяг, відпочинок тощо, тобто так звані вітальні (життєво необхідні) потреби. Але естетично розвинена особистість задовольняє потреби в їжі інакше, ніж естетично нерозвинена. Для естетично розвиненої людини, навіть зголоднілої, важлива не тільки наявність самої їжі, але і привабливість її зовнішнього вигляду, місце, де вона може угамувати голод, манера їжі тощо.
Естетичний розвиток суспільства демонструє історичну міру гармонії природного та соціального, той ступінь духовного буття суспільства, де почуттєва потреба може бути задоволена без наявного фізичного володіння предметом, наприклад, відчуття радості від спілкування з другом, насолода від прочитаної книги, захоплення від побаченої картини тощо. У цьому сенсі І. Кант називав естетичну діяльність некорисною, тобто такою, що не несе безпосередньої практичної користі.
Естетичне — це поняття, яке характеризує чуттєвий бік всесвітньо-історичної практики людства, що усуває протиріччя між свободою та необхідністю людської праці. Діяльність, до якої людина почуває інтерес, стає для неї не тільки способом заробітку засобів існування, але й заходом самореалізації, самоствердження, де людина виявляється як вільна та унікальна, неповторна особистість.
У соціальній практиці естетичне має різнобічний прояв. Усвідомлення принципових типів естетичного ставлення до дійсності відбилося у створенні головних естетичних категорій, тобто основних форм естетичного, або його модусів: прекрасне, потворне, піднесене, низьке, трагічне, комічне, що, в свою чергу, пов’язано з теоретичним відтворенням процесу виникнення першорядних типів людських почуттів: радості, захоплення, гніву, огиди, страждання, болю, сміху тощо. Одночасно людство виробило низку понять, що відтворюють механізм формування та розвитку естетичного ставлення як на рівні суспільства, так і на рівні особистості: естетична свідомість, естетична діяльність, естетичний смак, естетична оцінка і т. ін.
4. Діалектична єдність краси виражена в категоріях:прекрасне та потворне.
Секрет краси — це загадка життя. Розтлумачити його означає зрозуміти джерела людського буття. Над цією таємницею людство розмірковує багато сторіч. Усі дані уявлення можна узагальнити у таких моделях.
Перша модель полягає у тому, що прекрасне розуміють як печатку, або втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.
Друга модель містить у собі розуміння людини як початку, джерела прекрасного, яка наділяє естетично нейтральну дійсність багатством свого духовного світу. В уявленні прихильників згаданої точки зору людина немов проектує, «позичає» явищам дійсності їх естетичний вимір.
На протилежність цьому послідовники третьої моделі у розумінні прекрасного бачать у ньому природний прояв якостей явищ дійсності, близький до їх природних особливостей — ваги, розміру тощо.
Четверту модель прекрасного складають уявлення тих мислителів, які визначають його у співвідношенні особливостей життя з людиною як мірою краси.
Нарешті, п’ята модель розуміння прекрасного постає з уявлення про те, що воно дійсно відтворюється у процесі зустрічі об’єктивних якостей з суб’єктивним сприйняттям людини. Але не будь-які об’єктивно існуючі якості дійсності ведуть до оцінки їх людиною як прекрасних, а лише ті, які збігаються з уявленнями про досконалу річ, явище, відношення тощо.
Отже, прекрасне — це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що сприяє вдосконаленню життя. Прекрасне як категорія естетики має декілька особливостей:
—дійсність містить у собі об’єктивну основу, підвалини прекрасного, що відбилися у так званих законах краси: законах симетрії, міри, гармонії, ритму тощо. Але слушно відзначити, що ідеальна симетрія часом сприймається людиною не як вияв досконалого життя, а як прояв смерті, а інколи порушення симетрії, ритму, гармонії — як вияв життя, що розвивається та вдосконалюється. Згадаймо з цього приводу образ панночки з геніального гоголівського твору «Вій»;
—прекрасне має конкретно-історичний характер. Наприклад, уявлення про жіночу красу за античних часів, середньовіччя, Нового часу та у XX ст. суттєво відрізняються;
—уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, соціальної групи тощо, тобто від їх способу життя. Наприклад, витонченість та вишуканість дворянок у селянському середовищі XIX ст. сприймалися як ознака хвороби, слабкості тощо;
—ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури. З огляду на це красива, приваблива дівчина на Сході порівнюється з місяцем, а у слов’ян — з берізкою;
—розуміння прекрасного зумовлюється рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку, звичаїв та засобів естетичного виховання у сім’ї, у близькому оточенні тощо;
—прекрасне має специфічний вияв у різних сферах дійсності. Маючи на увазі природу, відмічається насамперед форма її явищ. У людині як прекрасне можна оцінити її зовнішній вигляд, поведінку, внутрішній світ, результати її діяльності. У суспільстві предметом естетичної оцінки стає ступінь досконалості суспільних відносин. Людство виробило особливий орган духовного життя, особливу його форму — мистецтво, — яка являє собою спеціально відібрану та оформлену дійсність, де завжди прекрасною (тобто досконалою) повинна бути форма, але прекрасне може стати (і стає) предметом художнього усвідомлення, що пов’язано зі змістом художнього твору. Стародавні греки знайшли спеціальний термін — калокагатія, — який означає збіг у явищі дійсності прекрасної форми та прекрасного змісту.
Потворне — антипод, протилежність прекрасного. Ця категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії, диспропорційності, неупорядкованості, та відображає неможливість або відсутність досконалості. Однак потворне має з прекрасним діалектичний зв’язок, який виявляється у деяких аспектах:
—потворне у негативній формі містить уявлення про позитивний естетичний ідеал і відбиває приховану вимогу або бажання відродження цього ідеалу;
—прекрасне та потворне можна розглядати як періоди розвитку одного і того ж явища, процесу. Особливо відверто цей зв’язок спостерігається у природі. Згадаймо слова шекспірівського Гамлета про те, що навіть таке божество, як Сонце, народжує гробаків, пестуючи промінням те, що вмерло. В. Шекспір вважав таке перетворення властивістю природи та суспільства;
—врешті, прекрасне та потворне співвідносні. Ще Геракліт мудро відмітив, що найпрекрасніша з мавп є огидною у порівнянні з людиною, а наймудріша людина у порівнянні з Богом здається мавпою — й за мудрістю, й за красою, й за усім останнім.
Відрізняють зовнішній прояв потворного — гниття, хвороба, розпад — та внутрішній. Стосовно людини — це моральний розклад, моральна деградація. Дослідженню цієї проблеми присвячена велика художня спадщина. Згадаймо п’єсу Л.М. Толстого «Живий труп», повість А.П. Чехова «Іонич», п’єсу М. Кропив-ницького «Глитай, або ж Павук», романи О. Уайльда «Портрет Доріана Грея», О. Бальзака «Шагренева шкіра» тощо.
Отже, якщо людина впізнає втілені у життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні; якщо зустрічаються з розпадом життя, з дисгармонією зовнішньою або внутрішньою, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне — найвища позитивна естетична цінність, а потворне — негативна естетична цінність.
4. Діалектична єдність краси виражена в категоріях:піднесене та низьке
Піднесене — категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми кількісно-якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання.
Щоб з’ясувати специфіку піднесеного, доцільно порівняти цю естетичну категорію з прекрасним:
—якщо прекрасне завжди несе у собі людську міру, то піднесене — це перевищення міри, тобто піднесене — це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву;
—прекрасне — це те, що, як правило, освоєно людиною, інакше кажучи, це область людської свободи. Піднесене — завжди щось незрозуміле, це область свободи у перспективі, область несвободи у сьогоднішньому розумінні. Піднесене — колосальне, могутнє, що перевершує можливості сучасного людства. Зіштовхуючись з цими грізними силами, прагнучи протистояти їм, поступово підкорюючи їх собі, людина тим самим споріднюється з вічністю, набуває свого істинного, земного безсмертя, що спирається на діяння та творчість:
Есть упоение в бою,
И бездны мрачной на краю,
И в разъяренном океане,
Средь грозных волн й бурной тьмы,
И в аравийском урагане,
И в дуновении Чумы.
Все, все, что гибелью грозит,
Для сердца смертного таит
Неизъяснимы наслажденья —
Бессмертья, может быть, залог,
И счастлив тот, кто средь волненья
Их обретать и видеть мог[1]1.
З огляду на ці особливості піднесене пов’язане не тільки з сильними позитивними емоціями (захоплення, захват), але подібні явища здатні викликати почуття трепету, священного жаху тощо.
Піднесене має специфічний прояв: у природі сприймаються як величне простір неба, пасмо гір, могутність водоспадів, природні стихії та явища: буря, північне сяйво тощо. В індивідуальному та суспільному житті як піднесене оцінюються вчинки, дії, відносини, які вражають нас величчю душі, силою почуттів, шляхетністю поведінки. Тому піднесене у суспільному бутті тісно сплітається з позитивними етичними цінностями.
Усі ці художньо усвідомлені явища складають сферу піднесеного у мистецтві. Історія мистецтва знає специфічні жанри для створення схожого ефекту: епопея, гімн, ода тощо, а також художні системи, ідеал яких побудований на уявленні про піднесене, наприклад класицизм.
Низьке — категорія естетики, яка відтворює гранично негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство й зневагу).
Як низькі сприймаються явища, які приховують в собі, містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості. Через це низьке пов’язано з проявами бездуховності, аморальної поведінки.
За своїми якостями низьке є протилежним піднесеному, має спільні риси, з одного боку, з потворним, а, з іншого — з трагічним та комічним.
4. Діалектична єдність краси виражена в категоріях:трагічне та комічне
У житті зустрічаємося не тільки з явищами, які викликають радість, але й з тим, від чого багато страждаємо, не тільки відчуваємо гнів, зневагу, але й сумуємо. Найбільш загальнолюдський привід до суму — це перспектива власної смерті або смерті близьких. Людина, вірогідно, ніколи не спроможна буде змиритися з неминучістю залишення земного життя:
Уж сколько их упало в эту бездну, Разверстую вдали. Настанет день, когда и я исчезну С поверхности Земли ...[2]1
Кожна людина намагається зрозуміти це життєве, екзистенціальне протиріччя між бажанням жити вічно та неминучістю смерті. Відображенням та усвідомленням даної суперечності й стало трагічне у своєму первісному розумінні. Але як його розв’язати? Чи має людина шанс перебороти смерть? За всіх віків людство знаходило на такі запитання різні відповіді, віднаходило нові засоби змилостивитися над природною сутністю людської істоти. Але кожного разу акцентувалося на якості життя, на її сенсові, цінностях, перевагах. Хоча людина покидає життя без вороття, вона. залишається жити в живих: культура зберігає все, що пройшло, вона — позагенетична пам’ять людства. Усвідомлюючи загибель неповторної індивідуальності як розвал цілого світу, трагедія разом з тим стверджує силу, нескінченність всесвіту, незважаючи на залишення його кінцевою істотою. Та й у власне кінцевій істоті трагедія знаходить вічні риси, що ріднять особистість з людством та всесвітом, кінцеве — з нескінченним.
У трагедії, як вважав Гегель, загибель не є тільки знищенням. Вона означає також і зберігання у перетвореному вигляді того, що у даній формі має загинути. Гегель протиставляє людину, вільну від «рабської свідомості» та здатну жертвувати життям заради вищих цілей, істоті, що пригнічена інстинктом самозбереження. Трагічний герой — носій чогось, що виходить за межі індивідуального буття (влади, принципу, будь-якої надприродної сили), що вільно і свідомо обирає свій шлях. Тому трагічне — це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя (колізії), насамперед, між історичною необхідністю та практичною неможливістю її здійснення. Таким чином, у центрі трагічного — конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона жадає, до чого прагне (свобода).
Трагічний герой — це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть. У своїй історії людство по-різному розуміло ті сили, яким протистоїть людська воля:
— за античних часів трагічний конфлікт розумівся як зіткнення неминучого фатуму та вільного вибору особистості. У мистецтві був створений особливий тип трагічного героя (цар Едіп, Прометей тощо); трагічне збігалося з героїчним: призначене долею є неминучим, але велич особистості виявляється у тому, що вона діє вільно, сприймаючи та почуваючи все, що скоїлося за волею богів, як власне волевиявлення, демонструючи готовність нести особисту відповідальність за своє життя;
—за часів середньовіччя джерелом трагічного вважали божеську волю, за якою людина або вільно йде слідом, або, роблячи власний вибір, протистоїть. Найбільш повно цей конфлікт і тип трагічного героя втілився в образі Христа. У середньовіччі трагічне означає мученицьке, його логіка така: утішся, бо бувають страждання гірші, а муки більш тяжкі у людей, які менш, ніж ти, заслуговують на це. Така воля Бога. Під спудом трагедії жила обіцянка потойбічної справедливості. Утішання земне (не ти один страждаєш) посилюється утіхою небесною (на тім світі ти не будеш страждати, бо тобі відплатиться по заслузі);
—починаючи з Нового часу, трагічний конфлікт набирає сили й значення зіткнення у свідомості людини власних цінностей та цінностей суспільства. Необхідність пізнається як створені суспільством соціальні умови. Народжується новий тип трагічного героя (Гамлет, Дон Кіхот, Фауст) — творець особистого життя, його співавтор разом з життєвими обставинами.
Головний пафос трагічного — подолання меж людської несвободи та ствердження вищих ідеалів. Тому трагічне — це ствердження прекрасного.
У мистецтві ще за античних часів Арістотелем була сформульована мета трагічного — катарсис: почуття, що зображені у трагедії, очищають почуття глядача, читача, слухача тощо. Як алмаз можна відшліфувати тільки алмазом, бо це найтвердіша речовина на Землі, так і почуття можна шліфувати лише почуттям, бо це найтонша, найтендітніша річ у всесвіті. У цьому виявляється зв’язок між піднесеним та трагічним: піднесене відроджує у відповідь високі почуття.
Таким чином, трагічне розкриває загибель або тяжкі страждання особистості, незамінність її втрати; безсмертні суспільні цінні започаткування, що закладені у неповторній індивідуальності, та її продовження у житті людства; вищі проблеми буття; суспільний сенс життя людини, активність трагічного характеру стосовно умов; філософськи усвідомлений стан світу; історично нерозв’язані протиріччя: трагічне, втілене у мистецтві, плідно діє на людей у плані очищення та піднесення їх почуттів.
Комічне пов’язане з тим, що історія здійснюється не тільки через трагедію, але й через комедію. Гегель говорив про іронію історії, а К. Марксу належить відоме висловлювання про те, що усе в історії повторюється двічі: як трагедія та як фарс.
Сутність комічного, як і трагічного, полягає у суперечності. Але якість останньої, що оцінюється як комічне, — іншого роду: комізм — результат контрасту, розладу, протистояння потворного прекрасному, низького — піднесеному, внутрішньої пустоти — зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. У комічному протиріччі присутні два протилежних започаткування, перше з яких вважається позитивним і привертає до себе увагу, але насправді обертається негативною властивістю.
Комічне, як і будь-яке естетичне явище, є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а у суб’єкті, тобто у тому, хто сприймає протиріччя як комічне.
Комічне незвичайною мірою пов’язане з загальною культурою суспільства та людини. Низька культура завжди агресивна. Така людина неспроможна терпіти розбіжні погляди, думки, переваги інших. Навпаки, людина, що володіє високою культурою, здатна аналізувати поведінку, відносини не тільки інших людей, але й самої себе, що є свідченням присутності у неї почуття гумору, розвиненого, живого розуму, яскравої уяви, фантазії.
Суспільство, яке спроможне ставитися з гумором до своїх недоліків, почуває у собі силу до їх подолання та вдосконалення, тобто розширює межі власної свободи. Гегель писав про те, що загальна підстава комедії — це світ, де людина як суб’єкт зробила себе повним хазяїном того, що має значення для неї як істотний зміст її знань та звершень, світ, цілі якого руйнують через те самих себе своєю неістотністю[3].
Джерелом комічного може стати не тільки підміна сенсу та змісту, але й порушення міри, створення ілюзії. Наприклад, мріяти може кожна людина, але коли вона, крім цього, нічого більш не робить, народжуються манілови: «Иногда, глядя с крыльца на двор и на пруд, говорил он о том, как бы хорошо было, если бы вдруг от дома провести подземный ход или чрез пруд выстроить каменный мост, на котором бы были по обеим сторонам лавки, и чтобы в них сидели купцы и продавали разные мелкие товары, нужные для крестьян. При этом глаза его делались чрезвычайно сладкими и лицо принимало самое довольное выражение; впрочем, все эти прожекты так и оканчивались одними словами»[4]
М.В. Гоголь з цього приводу писав про те, що сміх супроводжує розвінчання нікчемного, яке претендує на багатозначність, утверджує реальну гідність людини.
Комічне, таким чином, пов’язано з свободою людини та суспільства, із звільненням їх від різних вад, тобто також є ствердженням прекрасного, але через заперечення всього, що заважає вдосконаленню життя.
Головними засобами створення комічного ефекту є гротеск (контраст реального й химерного) та гіпербола (перебільшення).
Залежно від відношення до предмета комічного осміяння розрізняють форми комічного:
—гумор — особлива форма комічного, яка відрізняється незлобивим відношенням до хиб життєвих явищ, поведінки людей, здатна викликати лише приязну посмішку. Гумор засновується на використанні засобів дотепності та гри слів;
—сатира — форма комічного, сутність якої полягає у тому, що шляхом використання особливих засобів та прийомів досягається критика недоліків, пороків, суперечностей соціальної дійсності як така, що знищує їх;
—іронія — форма комічного, що являє собою прихований глум, вибухова сила якого замаскована серйозною формою. Вона виявляє конфлікт нікчемного змісту з зовнішньо пристойною, респектабельною формою;
—сарказм — форма комічного, що викликає дошкульний сміх, який містить у собі руйнівну оцінку різних негативних явищ особистого та суспільного життя. Сарказм близький до іронії, але це в’їдлива, зла іронія. Негативна оцінка тут втілена більш виразно та чітко, ніж в іронії.
Отже, естетичне — це специфічне почуттєве духовне ставлення людини до дійсності, у процесі якого у співвідношенні зі своїми ідеальними уявленнями про досконале, прекрасне та гармонійне суб’єкт оцінює форми різних проявів буття. Залежно від типу естетичних оцінок, що викликані цими явищами, відокремлюються основні форми естетичного, його модуси, які в історії естетики отримали статус основних естетичних категорій: прекрасне і потворне, піднесене та низьке, трагічне й комічне тощо. Прекрасне — це позитивна естетична цінність, центральна естетична категорія, потворне — її діалектичний антипод. Піднесене пов’язане з виключними у позитивному сенсі проявами дійсності, граничне негативні явища узагальнені у категорії низького. Трагічне та комічне пов’язані з прекрасним як з метою, де, з одного боку, стверджується гідність і свобода людини, а з іншого — заперечується все те, що заважає цьому ствердженню.
Рекомендовані теми для підготовки есе
1. Підготуйте доповідь:
— Прекрасне та потворне в культурі;
— Трагічне та фарс в історії.
2. Розкрийте зміни категорії «естетичне», приділіть увагу аналізу її особливостей, зупиніться на різних підходах до явищ, які вона об’єднує.
3. Розгляньте процеси, які змінюють уявлення людини про прекрасне, величне, потворне, низьке, трагічне, комічне, що існують на протязі всієї історії людства у житті кожної людини.
4. Покажіть динаміку історичного розвитку категорій естетичної науки.
5. Проаналізуйте специфіку прояву трагічного і комічного у різних видах мистецтва (література, театр, кіно, музика).
6. Підготуйте доповідь про видатних митців, які працювали у жанрі трагедії і комедії.
Література
1. Борев Ю.Б. Эстетика. — М., 1988.
2. Гегель Г.В.Ф. Введение. Лекции по эстетике // Эстетика: в 4 т. — М., 1968. — Т. 1.
3. Гете И.В. Об искусстве. — М., 1975.
4. Гулыга А.В. Принципы эстетики. — М., 1987.
5. Канарский А.С. Диалектика эстетического процесса. Генезис чувственной культуры. — К., 1982.
6. Крутоус В.П. Возвышенное как эстетическая категория. – М., 1983.
7. Лосев А.Ф., Шестаков В.П. История эстетических категорий. – М., 1965.
8. Любимова Т.Б. Трагическое как эстетическая категория. – М., 1985.
9. Любимова Т.Б. Комическое, его виды и жанры. – М.: Знания.
10. Серия “Эстетика”, № 9, 1990.
11. Мовчан В. С. Естетика. К., 2011. – Тема 9, 11.
12. Савилова Т.А. Эстетические категории. — К.— Одесса, 1977.
13. Столович Н. Природа эстетической ценности. — М., 1989.
14. Шеллинг Ф.В. Сочинения в 2-х т.: Пер. с нем. Т. 2. — М., 1989. — С. 52—85.
15. Эстетика: Учеб. пособие / Под ред. Л.Т. Левчук. — Разд. 1, 4. — К., 1991.
16. Эстетические категории и искусство. — Кишинев, 1989.
Прекрасне – центральна категорія естетики, в якій знаходять оцінку явища дійсності, твори мистецтва, які дають людині відчуття насолоди, втілюють у предметно-чуттєвій формі свободу і повноту творчих і пізнавальних сил і здатностей людини в усіх областях суспільного життя: трудовій, соціально-політичній, духовній та ін. Це найвища естетична цінність, яка збігається з уявленнями людини про досконалість або про те, що вдосконалює життя. Прекрасне – основна позитивна форма естетичного освоєння дійсності. В ній знаходить своє безпосереднє відображення естетичний ідеал. Найбільш близькі за значенням поняття: гармонійне, досконале, краса, гарне, вродливе, яскраве.
В естетиці існує декілька моделей розуміння прекрасного:
1. Прекрасне розуміють як втілення Бога (абсолютної ідеї) у конкретних речах чи явищах.
2. Прекрасне не є чимось об'єктивним. Джерелом та витоком прекрасного є сама людина, її свідомість.
3. Прекрасне – це природний прояв об'єктивних якостей явищ дійсності, найбільш близький до їх природних особливостей.
4. Прекрасне – це співвідношення об'єктивних особливостей життя з людиною як мірою краси.
Особливості прекрасного:
· має об’єктивну основу, що відбилась у так званих законах краси: законах гармонії, симетрії, міри;
· має конкретно-історичний характер;
· уявлення про прекрасне залежить від конкретних соціальних умов життя особистості, тобто від її способу життя;
· ідеал прекрасного визначається також особливостями національної культури;
· суб'єктивне розуміння прекрасного зумовлене рівнем індивідуальної, особистісної культури, особливостями естетичного смаку.
Потворне – антипод, протилежність прекрасного. Це категорія пов’язана з оцінкою тих явищ, які викликають людське обурення, незадоволення внаслідок дисгармонії і відображає неможливість або відсутність досконалості. Отже, якщо людина впізнає втілені в життя свої ідеальні уявлення про дійсність або те, що сприяє її вдосконаленню, то вона сприймає такі явища як прекрасні, а якщо зустрічаються з розпадом життя, з зовнішньою або внутрішньою дисгармонією, то це оцінюється як потворне. Тому прекрасне – найвища позитивна естетична цінність, а потворне – негативна естетична цінність.
Категорії піднесене і низьке. Піднесене – категорія естетики, яка відбиває сукупність природних, соціальних та художніх явищ, які є винятковими за своїми якісними характеристиками, завдяки чому вони виступають як джерело глибокого естетичного переживання. Якщо прекрасне несе в собі людську міру, то піднесене – це перевищення міри, тобто піднесене – це те, що вражає людське уявлення силою або масштабом свого прояву. Піднесене – колосальне, могутнє, що перевищує можливості сучасного людства. Це естетична категорія, яка виражає сутність явищ, подій, процесів, які мають велику суспільну значущістю, що впливають на життя людини, на долі людства. Події і явища, що оцінюються як піднесені, естетично сприймаються людиною як протиставлення всьому приземленому, примітивному, буденному. Піднесене викликає в людини особливі відчуття і переживання, яке піднімає його над усім примітивним, веде людину на боротьбу за високі ідеї. Піднесене тісно пов’язане з прекрасним, також виступаючи втіленням естетичного ідеалу.
Пафос, патетичне - від грецького path́etikos, сповнений почуття, ṕathos - страждання; споріднена категорія, що виражає великі та сильні людські почуття. Ці патетичні почуття виникають внаслідок прийняття найважливішого рішення, напр., на краю смерті.
Низьке – категорія естетики, яка відтворює негативні явища дійсності і особливості суспільного та індивідуального життя, які викликають у людини співвідносну естетичну реакцію (презирство і зневагу). Низьке на противагу піднесеному є буденним, звичайним. Але це не вся звичайна реальність, це гірша, нижча її частина. Як низькі сприймаються явища, які містять загрозу для життя людини, її гідності, самоповаги, які заважають процесу самореалізації особистості.
Категорії комічне і трагічне. Трагічне – це категорія естетики, що відбиває діалектику свободи та необхідності, втілюючи найбільш гострі життєві протиріччя між необхідністю чи бажанням та неможливістю їх здійснення. В центрі трагічного – конфлікт між тим, що людина може (необхідність), і тим, чого вона бажає (свобода), або ж між тим, що людина має (обов'язком) і чого хоче (бажанням). Тобто конфлікт між прагненнями різного рівня - особистими та соціальними.
Трагічний герой – це особистість, яка свідомо і вільно обирає свій шлях, розуміючи, що його неминуче за цей вибір чекає страждання або навіть смерть.
Комічне – результат контрасту, розладу, протистояння прекрасного потворному, низького – піднесеному, внутрішньої пустоти – зовнішньому вигляду, що претендує на значущість. Комічне, як і будь-яке естетичне явище є соціальним. Воно перебуває не в об’єкті сміху, а в тому, хто сприймає протиріччя як комічне. Комічне пов’язане з загальною культурою людини. Форми комічного:
· гумор (використання дотепності та гри слів);
· сатира (критика недоліків, суперечностей);
· іронія (прихований сміх, замаскований серйозною формою);
· сарказм (“зла іронія”, що має руйнівну силу).
[1] Пушкин А.С. Пир во время чумы // Полн. собр. соч.: В 10 т. — М.—Л., 1945. — Т. 5. — C. 419.
[2] Цветаева М. Царицы муз. — М., 1989. — C. 387.
[3] Гегель Г. Эстетика // Собр. соч. в 4 т. — М., 1971. — Т. 37 — C. 579.
[4] Гоголь Н.В. Мертвые души // Собр. соч. в 6 т. — М., 1959. — Т. 5. — C. 26