План заняття

1)Поняття, сутність та принципи державного регулювання сільського господарства в Україні.

2) Форми та методи державно-правового регулювання сільського господарства.

3)Система та правове становище органів, що здійснюють державне регулювання сільського господарства.

4) Основні напрямки державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників.

6. Підведення підсумків

- узагальнення матеріалу

Дати відповіді на питання:

Поняття державного регулювання сільського господарства.

Форми державно-правового регулювання сільського господарства.

Особливості методів регулювання сільського господарства.

- видача завдання для самостійної роботи студентів:

Розглянути питання: «Правове становище та повноваження Мінагрополітики»

Викладач О.В. Бєлік

1. Поняття, сутність та принципи державного регулювання сільського господарства в Україні

Державно-правове регулювання сільського господарства являє со­бою сукупність економіко-правових заходів щодо цілеспрямованого впливу держави на аграрні правовідносини. Сутність державного ре­гулювання полягає у прийнятті нормативно-правових актів, створенні, організації діяльності та визначенні компетенції системи державних органів у галузі сільського господарства.

Перехід до ринкової економіки не означає відмову від державного регулювання (саме регулювання, а не управління) аграрного сектору. В сучасних умовах тільки держава зможе забезпечити найбільш раці­ональне використання сільськогосподарських земель, рівність усіх форм власності та господарювання, гарантувати розвиток підприєм­ництва, виробництво необхідної та якісної продукції. Важливими механізмами правового регулювання виступають демонополізація в промисловості, що сприятиме розвитку конкуренції та зниженню цін на сільськогосподарську продукцію, приватизація державного майна в АПК. Тільки держава може застосовувати такі економічні важелі, як податкові пільги, дотації, субсидії, пільгове кредитування. До інстру­ментарію державного регулювання сільського господарства також належать державні закупівлі сільськогосподарської продукції з метою забезпечення продовольчої безпеки держави та виконання соціальних функцій, державне фінансування науково-дослідницьких робіт у прі­оритетних галузях аграрного виробництва (елітне насінництво, пле­мінне тваринництво тощо), експортні субсидії та ін. Тому на сьогодні йдеться лише про зміну методів цього регулювання.

Державне регулювання економічного і соціального розвитку здій­снюється шляхом розроблення та затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля та застосування переважно економічних методів, методів стимулювання.

Державна регуляторна діяльність у сфері сільського господарства ґрунтується на певних принципах — основоположних ідеях, засадах, яким має відповідати чинна система аграрного законодавства у взаємозв’язках суб’єктів державної влади з суб’єктами сільськогос­подарського виробництва. До них належать такі.

1.Принципзаконності,який є загальноправовим принципом. На ньому базується вся правова система України, притаманний він й аграр­ному праву. Цей принцип означає, що держава спрямовує свої зусилля на чітке і безумовне додержання законності в господарській діяльнос­ті з боку аграрних товаровиробників, а також з боку державних органів, що здійснюють регуляторну діяльність у сільському господарстві. Так, відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що перед­бачені Конституцією та законами України.

2. Принцип створення рівних правових і економічних умов для розвитку аграрних товаровиробників усіх форм власності та організаційно-правових форм. Відповідно до законодавства України (ч. 4 ст. 13 Конституції України) держава забезпечує захист усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом.

3. Принцип свободи підприємницької діяльності. Цей принцип полягає в тому, що всі суб’єкти сільськогосподарського виробництва мають право здійснювати будь-які види діяльності, що не заборонені законом, з метою одержання прибутку.Однак, свобода підприємниць­кої діяльності має певні, визначені законом межі та передбачає не тільки встановлення прав, а й виконання обов’язків (своєчасної сплати податків, виробництва якісної сільськогосподарської продукції, дбай­ливого ставлення до природних ресурсів, зокрема до землі, тощо), а також визначення статусу органів державної влади у сфері регулю­вання сільськогосподарської діяльності.

4. Принцип поєднання галузевого і територіального розвитку. Різ­номанітність кліматичних умов зумовлює виробництво певних сіль­ськогосподарських культур у різних регіонах, і тому виникає потреба в їх переміщенні у ті регіони, де вони не вирощуються. Цим забезпе­чується встановлення балансу вирощування і споживання, а також постачання у відповідні регіони.

5. Принцип невтручання держави у безпосередню виробничо-господарську діяльність суб’єктів аграрного виробництва.В законо­давстві України закріплено, що втручання у господарську діяльність сільськогосподарських підприємств з боку державних органів та їх посадових осіб не допускається. Збитки, заподіяні таким неправомір­ним втручанням, підлягають відшкодуванню за рахунок винних. Про­те ці положення не обмежують права державних органів щодо здій­снення контролю за господарською діяльністю аграрних товаровироб­ників.

6. Принцип аграрного протекціонізму. Через велику значущість та незамінність сільськогосподарської продукції для життєдіяльності людини і суспільства, а також об’єктивну специфіку аграрного вироб­ництва (залежність від природнокліматичних умов, сезонність тощо) та скрутне становище аграрних товаровиробників на сьогодні виникає потреба у державній підтримці аграрного сектору економіки України. Даний принцип закріплено у законодавстві, насамперед у Законі Укра­їни від 24 червня 2004 р. «Про державну підтримку сільського госпо­дарства України».

Крім наведених, виділяють ще й такі принципи, як сприяння роз­витку аграрного ринку, пріоритетного розвитку сільськогосподарсько­го виробництва і АПК в цілому, захисту національного аграрного то­варовиробника, розвитку економічної конкуренції та ін. Цей перелік не є вичерпним у зв’язку з розвитком аграрного сектору економіки та системи державного регулювання сільського господарства України.

2. Форми та методи державно-правового регулювання сільського господарства

Форми регулятивної діяльності держави у сільському господарстві пов’язані з правовими формами — правотворчою, правозастосовною та правоохоронною.

Правотворча форма регулятивної діяльності держави виявляється у виданні компетентними органами законодавчої та виконавчої гілок влади відповідних нормативно-правових актів з питань сільськогогосподарства. Так, Конституція України закріплює повноваження ви­щих органів державної влади щодо правотворчої діяльності: виключ­ною компетенцією Верховної Ради України є прийняття законів, у тому числі з питань аграрного сектору економіки, затвердження загально­державних програм економічного, науково-технічного, соціального розвитку, охорони довкілля (ст. 85) та ін.; визначено також повнова­ження Президента України та Кабінету Міністрів України (розділи V, VI Конституції).

Сутність правозастосовної форми державного регулювання полягає у прийнятті правових актів індивідуального характеру. Індивідуаль­ність таких приписів виявляється в тому, що їх адресовано певному суб’єкту. Головною вимогою, яка ставиться до таких актів, є їх відпо­відність законам. Це постанови Кабінету Міністрів України, накази, положення, інструкції міністерств і відомств, спрямовані на реалізацію аграрної реформи, приватизацію землі, майна, забезпечення якості сільськогосподарської продукції, раціональне використання природних ресурсів у процесі аграрного виробництва. За допомогою правозасто­совної діяльності деталізуються права та обов’язки учасників аграрних відносин, а також реалізуються правові норми законів.

Правоохоронна діяльність полягає у всебічному захисті всіх суб’єктів аграрного підприємництва, загальнодержавних інтересів; здійсненні органами державного контролю наглядових повноважень; прийнятті рішень про відновлення порушених прав підприємств і ор­ганізацій; застосуванні засобів щодо запобігання правопорушенням. Виконуючи правоохоронну функцію, органи держави використовують цивільно-правові, адміністративно-правові та кримінально-правові засоби захисту. В здійсненні цієї діяльності важливу роль відіграють органи влади галузевої компетенції, органи, що здійснюють контроль за землекористуванням, ветеринарією, виробничою санітарією, якістю продукції, охороною праці та технікою безпеки, охороною довкілля, правильною експлуатацією машинно-тракторного парку, належним використанням добрив тощо.

Усі названі форми державної регулятивної діяльності є взаємопов’язаними та взаємозумовленими, і тільки їх комплексне викорис­тання може забезпечити ефективність державного регулювання у сіль­ському господарстві.

Специфічними є і методи державного регулювання сільського гос­подарства, під якими слід розуміти сукупність однорідних засобів прийомів, які систематично застосовуються у процесі державної регу­лятивної діяльності.Методи державного регулювання сільського гос­подарства різноманітні та динамічні, вони перебувають у постійному розвитку, не лишаються незмінними. Застосування того чи іншого методу визначається характером регульованих відносин та компетен­цією суб’єкта регулятивної діяльності. Виділяють адміністративно-правові та економіко-правові методи державного регулювання. До перших можна віднести такі способи регулювання як імперативні вказівки, контроль, заборона тощо, які застосовуються у найважливі­ших для держави сферах аграрного виробництва і змушують суб’єктів цієї діяльності до певної поведінки(заборона нецільового використан­ня сільськогосподарських земель, зобов’язання сплачувати податки, контроль за якістю сільськогосподарської продукції та ін.). За умов розвитку ринкових аграрних відносин набувають переваги економіко-правові методи державного регулювання, коли держава за допомогою економічних важелів(пільгове оподаткування, кредитування, дотації, авансування, закупівельна ціна тощо) стимулює суб’єктів аграрних відносин до певних дій (наприклад, до виробництва певних видів сільськогосподарської продукції), не застосовуючи при цьому приму­сові заходи. Економічні методи є найбільш дієвими засобами впливу, оскільки їх застосування дає змогу створити сприятливі економічні умови для досягнення аграрними виробниками їх статутних цілей та стимулювати сільськогосподарське виробництво.

У процесі державного регулювання сільського господарства важ­ливе значення мають також метод дозволу(державні органи надають право сільськогосподарським підприємствам самим вирішувати будь-які питання своєї діяльності в межах закону) та метод рекомендацій (держава не втручається у господарську діяльність підприємств, а лише пропонує той чи інший варіант поведінки, який є бажаним з її точки зору, вибір же остаточного рішення належить самому підприємству. Рекомендаційні норми не мають обов’язкового характеру).

Законом «Про державну підтримку сільського господарства Укра­їни» запроваджено нові форми державного регулювання сільського господарства: мінімальна та максимальна закупівельні ціни, державні аграрні інтервенції (товарні та фінансові), тимчасове адміністративне регулювання цін, державні заставні закупівлі зерна, кредитна субсидія, бюджетна тваринницька дотація тощо.

3. Система та правове становище органів, що здійснюють державне регулювання сільського господарства

При дослідженні державного регулювання сільського господарства виникає питання щодо ролі органів державної влади у даному процесі. При цьому актуальними є і безпосередня участь органів державної влади у процесі управління АПК, і участь держави як власника сіль­ськогосподарських підприємств, заснованих на державній власності, у сільськогосподарському виробництві, а також непряме регулювання. Останнє полягає у виключенні прямого впливу на безпосередньо аграрне виробництво і ринок, розробленні і нормативному закріплен­ні певних правил доступу на ринок та проведенні діяльності у сфері аграрного виробництва.

Система органів, що здійснюють державно-правове регулювання сільського господарства, включає два рівні: державні органи загальної компетенції (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Прези­дент України, обласні державні адміністрації) та органи спеціальної компетенції. Центральним спеціалізованим органом державного управ­ління сільським господарством є Міністерство аграрної політики України, правове становище якого визначається Положенням про Міністерство аграрної політики України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 1 листопада 2006 р. № 15411.Відповідно до цього акта Мінагрополітики є головним органом у системі центральних органів виконав­чої влади з питань забезпечення реалізації державної аграрної політики, продовольчої безпеки держави, державного управління у сфері сільського господарства, садівництва, виноградарства, харчової і переробної про­мисловості та комплексного розвитку сільських територій.

До органів спеціальної компетенції належать також Головне управлін­ня агропромислового розвитку обласної, управління агропромислового розвитку Севастопольської міської і районних державних адміністрацій. Правове становище та компетенцію цих суб’єктів визначено в Типовому положенні про Головне управління агропромислового розвитку обласної, управління агропромислового розвитку Севастопольської міської, район­них державних адміністрацій, затвердженому постановою Кабінету Мі­ністрів України від 25 липня 2007 р. № 9671. Відповідно до цього норма­тивного акта Головне управління агропромислового розвитку обласної, управління агропромислового розвитку Севастопольської міської держад­міністрацій є структурним підрозділом обласної, Севастопольської міської держадміністрацій, підзвітним та підконтрольним голові відповідної держадміністрації та Мінагрополітики. Основними завданнями управлін­ня агропромислового розвитку є:

а) забезпечення реалізації державної аграрної політики, розроблен­ня та виконання регіональних інноваційно-інвестиційних та інших

програм і прогнозів розвитку галузей агропромислового виробни­цтва;

б) участь у формуванні та реалізації соціальної політики на селі, сталого розвитку регіонального агропродовольчого ринку і сільських територій регіону;

в) організація роботи з питань насінництва і розсадництва, сорто­випробування і захисту рослин, племінної справи, наукового і кадро­вого забезпечення, стандартизації, карантинного режиму, охорони праці та техніки безпеки.

Відповідно до покладених на нього завдань управління агропро­мислового розвитку наділяється певним колом повноважень, що за­кріплені згаданим Типовим положенням.

До органів державного контролю у сільському господарстві можна віднести: Державний комітет із земельних ресурсів, Державну службу з карантину рослин, Державний комітет ветеринарної медицини Укра­їни; Головну державну інспекцію якості та сертифікації сільськогос­подарської продукції, яка є структурним підрозділом Мінагрополітики, Інспекцію державного технічного нагляду обласної, Київської та Се­вастопольської міських державних адміністрацій, Українську держав­ну насіннєву інспекцію Мінагрополітики та ін.

4. Основні напрямки державної підтримки сільськогосподарських товаровиробників

Розбудова в Україні ринкової економіки з притаманною їй різно­манітністю форм господарювання неможлива без належного функці­онування аграрного сектору виробництва. Аграрний сектор є однією з найважливіших галузей економіки; пріоритетність розвитку сільсько­го господарства і соціальної сфери села зумовлюється виключною значущістю та незамінністю вироблюваної продукції сільського гос­подарства в життєдіяльності людини і суспільства, а також потребою відродження селянства як господаря землі, носія національної культу­ри. Проте у сучасних соціально-економічних умовах для успішного функціонування цієї галузі необхідна державна підтримка.

Аграрне законодавство характеризується наявністю значної кіль­кості законодавчих 71 Державно-правове регулювання сільського актів. Серед них: закони України від 17 жовтня 1990 р. «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господар­стві», від 17 січня 2001 р. «Про стимулювання розвитку сільського господарства на період 2001–2004 рр.», від 24 червня 2004 р. «Про державну підтримку сільського господарства України», від 18 жовтня 2005 р. «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 р.». Цей законодавчий блок закріплює концептуальні засади державно-правового стимулювання аграрного виробництва, проте характерними недоліками для нього є відсутність чіткого понятійного апарату, механізму реалізації правових норм та їх декларативність.

Державну підтримку сільського господарства науковці визначають як різноманітну цілеспрямовану діяльність держави: по-перше, з утво­рення і функціонування сільськогосподарських товаровиробників; по-друге, з прийняття відповідних законів та інших нормативних актів; по-третє, зі створення системи і визначення завдань, функцій і компе­тенції органів, які повинні здійснювати державну підтримку сільсько­го господарства.

Першим кроком на шляху правового закріплення основ державного протекціонізму в аграрному секторі стало прийняття 17 жовтня 1990 р. Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві». Цим Законом визначено зміст і межі пріоритетності соціального розвитку села та АПК, а також комплекс організаційно-економічних і правових заходів щодо забезпечення зазначеної пріоритетності. На жаль, більшість по­ложень цього Закону так і залишилися деклараціями, оскільки не було запроваджено механізму реалізації цих норм на практиці.

Подальшого розвитку державна політика аграрного протекціонізму набула в Законі України «Про стимулювання розвитку сільського гос­подарства на період 2001–2004 рр.», де вперше було передбачено обов’язкове страхування ризиків при виробництві сільськогосподар­ської продукції (врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень у державних сільськогосподарських підприємствах, врожаю зернових культур і цукрових буряків у сільськогосподарських підпри­ємствах усіх форм власності), вдосконалення механізму кредитування аграрних товаровиробників, закріплено розмір мінімальної частки видатків Державного бюджету України на фінансування розвитку сільськогосподарського виробництва (а саме 5 % видатків бюджету).

Закон України «Про державну підтримку сільського господарства України» визначає основи державної політики у бюджетній, кредитній, ціновій, страховій, регуляторній та інших сферах державного управ­ління щодо стимулювання виробництва сільськогосподарської про­дукції та розвитку аграрного ринку, а також забезпечення продовольчої безпеки населення та закріплює такі види державної підтримки:

1. Цінова підтримка. Цінове регулювання включає встановлення державою мінімальних та максимальних закупівельних цін на окремі види товарів, що є об’єктами цінового регулювання (пшениця, жито, ячмінь, овес, кукурудза, борошно пшеничне, насіння льону та деякі інші види товарів, зазначені у Законі); здійснення Аграрним фондом державних інтервенцій (товарних чи фінансових); тимчасове адміні­стративне регулювання цін та тимчасову бюджетну дотацію тощо.

2. Страхова підтримка. Державне регулювання страхування сіль­ськогосподарської продукції передбачає встановлення об’єктів, суб’єктів та видів страхування (обов’язкове, добровільне, комплексне, індексне), правовий статус Фонду аграрних страхових субсидій та ін.

3. Кредитна підтримка виробників сільськогосподарської продукції (кредитна субсидія) полягає у субсидіюванні частини плати (процентів) за використання короткострокових та середньострокових кредитів, наданих банками в національній валюті. Суб’єктом кредитної субсидії можуть бути тільки сільськогосподарські підприємства, що виробляють об’єкти державного цінового регулювання; об’єктом — частка про­центів за кредитом, основна сума якого використовується за цільовим призначенням на потреби виробництва окремого об’єкта державного цінового регулювання. Законом встановлено розмір та строки надання кредитної субсидії.

4. Бюджетну підтримкузакріплено в Законі у двох видах: а) дер­жавні заставні закупівлі зерна як засіб державної підтримки полягають у наданні бюджетної позики виробнику зерна під заставу такого об’єкта, при цьому розмір суми бюджетної позики не може перевищувати 80 % вартості застави, розрахованої виходячи з розміру встановленої міні­мальної закупівельної ціни; б) бюджетна тваринницька дотація нада­ється з метою підтримки рівня платоспроможного попиту українських споживачів продукції тваринництва та запобігання виникненню середньостатистичної збитковості українських виробників такої продукції. Законом встановлено об’єкти та суб’єкти бюджетної дотації.

5. Організаційно-регуляторна підтримка сільськогосподарських товаровиробниківполягає у закріпленні в Законі заходів з дерегуляції українського ринку сільськогосподарської продукції та забороні дис­кримінації прав її власників. Зазначена в Законі дерегуляція спрямова­на на усунення на аграрному ринку адміністративних, кількісних або якісних обмежень, які можуть запроваджуватися державними органа­ми, органами місцевого самоврядування чи їх посадовими особами. Метою її введення є запобігання створенню штучного дефіциту аграр­ної продукції та спекулятивному збільшенню цін на продукти першої необхідності на території агроспоживчих регіонів України.

6. Законодавством України передбачено також такий вид підтрим­ки, як податкова підтримка. Основною формою цієї підтримки є уве­дення для сільськогосподарських товаровиробників фіксованого сіль­ськогосподарського податку відповідно до Закону України «Про фік­сований сільськогосподарський податок».

У Законі України «Про основні засади державної аграрної політи­ки на період до 2015 р.» визначено стратегічні цілі державної аграрної політики: гарантування продовольчої безпеки держави; перетворення аграрного сектору на високоефективний, конкурентоспроможний на внутрішньому та зовнішньому ринках сектор економіки; збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності на­ції; комплексний розвиток сільських територій та розв’язання соціаль­них проблем на селі.

Таким чином, державна підтримка як напрямок державно-правового регулювання аграрного сектору економіки України охоплює засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського господарства шляхом створення належної нормативно-правової бази, а також мате­ріальної підтримки (в тому числі дотування), фінансово-кредитних засобів, інвестування, забезпечення сприятливого податкового клімату, налагодження організаційно-правових форм реалізації сільськогоспо­дарської продукції на засадах ринкових економічних відносин.

В сучасних умовах у зв’язку із прагненням України вступити до Європейського Союзу, а також інтеграцією у Світову Організацію Торгівлі (СОТ) постає необхідність у вдосконаленні національного аграрного законодавства щодо державної підтримки, оскільки вступ України до СОТ передбачає невідкладне прийняття законів, спрямова них на приведення національного законодавства у відповідність із нормами СОТ, якими передбачено заходи підтримки аграрних товаро­виробників.

Одним із напрямків державного регулювання в аграрному секторі економіки України є оподаткування.

Основоположні правові обов’язки щодо оподаткування закріплено у ч. 1 ст. 67 Конституції України, відповідно до якої кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом. Цей обов’язок повною мірою стосується й аграрних товаровиробників усіх організаційно-правових форм та форм власності.

Податкове законодавство України охоплює низку законів, що ви­значають правовий режим конкретних податків і зборів (обов’язкових платежів) до бюджету. Особливе значення серед цих законодавчих актів має Закон України від 25 червня 1991 р. «Про систему оподатку­вання» з низкою змін і доповнень (в редакції від 18 лютого 1997 р.). Цей Закон визначає принципи побудови системи оподаткування Укра­їни, податки і збори (обов’язкові платежі) до бюджету та до державних цільових фондів, а також права, обов’язки і відповідальність платників. Усі інші закони України про оподаткування мають відповідати прин­ципам, закріпленим у цьому Законі, а будь-які податки і збори (обов’язкові платежі), які запроваджуються законами України, мають бути включені до нього.

Система оподаткування повинна будуватися за принципами обов’язковості, рівності, економічної обґрунтованості, соціальної спра­ведливості, стабільності, рівнозначності і пропорційності, стимулюван­ня підприємницької виробничої діяльності, поєднання інтересів держа­ви, регіонів, підприємств і громадян та забезпечувати надходження ко­штів до бюджетів відповідних рівнів і державних цільових фондів.

У системі оподаткування аграрних товаровиробників важливе місце посідають:

– плата за землю — обов’язковий платіж, який справляється з юри­дичних і фізичних осіб за користування земельними ділянками у ви­гляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від грошової оцінки земель. Цей податок встановлено ЗК України і Законом України від 3 липня 1992 р. «Про плату за землю»;

– податок на прибуток підприємства, встановлений Законом Укра­їни від 28 грудня 1994 р. «Про оподаткування прибутку підприємств» з наступними змінами. Підприємства, основною діяльністю яких є ви­робництво сільськогосподарської продукції, сплачують податок на прибуток у порядку і розмірах, передбачених цим Законом, за підсум­ками звітного податкового року. При обчисленні суми податку валові доходи і витрати підприємства-виробника сільськогосподарської про­дукції, утримані (понесені) протягом звітного податкового року, під­лягають індексуванню, виходячи з офіційного індексу інфляції за пе­ріод від місяця, наступного за місяцем понесення таких витрат (одер­жання доходів), до кінця звітного податкового року. Сума нараховано­го податку зменшується на суму податку на землю, що використову­ється у сільськогосподарському виробничому обороті (за винятком підприємств, основною діяльністю яких є виробництво та/або продаж продукції квітково-декоративного рослинництва, дикорослих рослин, диких птахів і тварин, хутряних товарів, лікеро-горілчаних виробів, пива, вина, які оподатковуються у загальному порядку);

– податок на додану вартість,встановлений Законом України від 3 квітня 1997 р. «Про податок на додану вартість»3, ст. 81 якого закріплює спеціальний режим оподаткування діяльності юридичних та фізичних осіб у сфері сільського та лісового господарства, а також рибальства. Спеціальний режим оподаткування передбачає: а) звільнення сільсько­господарського підприємства від сплати цього податку за ставкою, ви­значеною даним Законом; б) оподаткування операцій з продажу (по­ставки) сільськогосподарським підприємством аграрної продукції за такими ставками: 6 % від вартості проданих товарів лісового господар­ства та рибальства, супутніх їм послуг; 9 % від вартості проданих това­рів сільського господарства, супутніх їм послуг. Сума податку, одержана сільськогосподарським підприємством унаслідок застосування таких ставок, повністю залишається у власності підприємства, не підлягає сплаті (стягненню) до бюджету в межах норм цього Закону, не включа­ється до складу валових доходів сільськогосподарського підприємства з метою оподаткування податком на прибуток підприємства;

– інші податки і збори (обов’язкові платежі).

За сучасних умов сільськогосподарські товаровиробники перебу­вають у скрутному економічному становищі і не завжди мають реаль­ну можливість належним чином виконати свої податкові зобов’язання перед державою. З метою корегування податкової політики, захисту вітчизняного сільськогосподарського товаровиробника, зменшення податкового тиску на нього та враховуючи особливості аграрного ви­робництва Верховна Рада України 17 грудня 1998 р. прийняла Закон «Про фіксований сільськогосподарський податок», який визначає механізм справляння цього податку, що сплачується сільськогосподар­ськими товаровиробниками у грошовій формі.

Фіксований сільськогосподарський податок можна розглядати як специфічний засіб державної підтримки аграрних товаровиробників. Його специфічність полягає у такому: 1) спрощено процедуру нараху­вання та сплати податків — замість сплати низку податків і зборів (податку на прибуток підприємств, плати (податку) за землю, податку з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і меха­нізмів, комунального податку, збору за геологорозвідувальні роботи, виконані за рахунок державного бюджету, плати за спеціальне водо­користування, плати за придбання торгового патенту на здійснення торговельної діяльності) сплачується один фіксований сільськогоспо­дарський податок; 2) платниками фіксованого сільськогосподарського податку є сільськогосподарські підприємства різних організаційно-правових форм, передбачених законами України, селянські та інші господарства, які займаються виробництвом, переробленням та збутом сільськогосподарської продукції, а також рибницькі, рибальські та риболовецькі господарства, які займаються розведенням, вирощуван­ням та виловом риби у внутрішніх водоймах (озерах, ставках та водо­сховищах), в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її перероблення за по­передній звітний (податковий) рік, перевищує 75 % загальної суми валового доходу; 3) сума податку є фіксованою, заздалегідь відомою аграрному виробникові та не залежить від одержаного доходу, оскіль­ки об’єктом оподаткування є площа сільськогосподарських угідь, пе­реданих сільськогосподарському підприємству у власність або наданих йому в користування, в тому числі на умовах оренди. Ставка фіксова­ного сільськогосподарського податку з одного гектара сільськогоспо­дарських угідь встановлюється у відсотках до їх грошової оцінки, за­твердженої Кабінетом Міністрів України, в таких розмірах: для ріллі, сіножатей та пасовищ — 0,15; для багаторічних насаджень — 0,09; для земель водного фонду, які використовуються рибницькими, рибаль­ськими та риболовецькими господарствами для розведення, вирощу­вання та вилову риби у внутрішніх водоймах, — 0,45 % грошової оцінки одиниці площі ріллі по областях та Автономній Республіці Крим; 4) враховано сезонність аграрного виробництва, що відображе­но у закріпленні порядку і розмірів сплати цього податку протягом року. Так, згідно з ч. 2 ст. 5 Закону сплата проводиться у таких розмірах: I і II квартал — по 10 % від річної суми податку, III квартал — 50 %, IV квартал — 30 %. Це положення спрямовано на врахування інтересів аграрних товаровиробників, тому його також можна вважати однією з переваг даного Закону; 5) кошти, одержані в порядку сплати фіксо­ваного сільськогосподарського податку, перераховуються на відповід­ний рахунок місцевого бюджету за місцем розташування земельної ділянки.

Визначна суспільна сутність фіксованого сільськогосподарського податку полягає у його спрямованості на фінансову податкову підтрим­ку сільськогосподарського товаровиробника, забезпечення стабілізації сільськогосподарського виробництва. Проте Закон має обмежену в часі дію — до 1 січня 2011 р., після чого оподаткування сільськогосподар­ських товаровиробників здійснюватиметься у загальному порядку, якщо дію Закону не буде пролонговано Верховною Радою України.

Самостійна робота

Мінагрополітики відповідно до покладених на нього завдань:

1) розробляє основні напрями державної аграрної політики, стра­тегію та механізм її реалізації;

2) розробляє за дорученням Кабінету Міністрів України та з власної ініціативи разом з іншими органами виконавчої влади проекти нормативон-правових актів, що стосуються регулювання відносин у галузях агропромислового виробництва;

3) розробляє та забезпечує виконання державних цільових та інших програм розвитку галузей агропромислового виробництва, комплексного розвитку сільських територій, удосконалення системи управління агропромисловим комплексом;

4) розробляє і здійснює на регіональному рівні заходи щодо розви­тку інфраструктури аграрного та продовольчого ринку (зокрема, аграр­них бірж, аукціонів живої худоби та птиці, оптових продовольчих ринків, обслуговуючих сільськогосподарських кооперативів, кредитних спілок, страхових компаній тощо);

5) забезпечує сертифікацію зернових складів на відповідність стан­дартам якості послуг зі зберігання зерна та продуктів його перероблен­ня, ведення реєстрів складських документів на зерно та зерна, при­йнятого на зберігання;

6) бере участь у розробленні і здійсненні заходів щодо формування Аграрним фондом державного продовольчого резерву, оперативно аналізує стан наповнення регіональних запасів продовольства;

7) забезпечує у встановленому законодавством порядку здійснення державного контролю та нагляду: а) за якістю та безпекою сільськогос­подарської продукції, сировини і продовольства, їх зберіганням і про­дажем; б) у сфері закупівель товарів, робіт і послуг за державні кошти;

8) забезпечує відомчу реєстрацію та облік тракторів, самохідних шасі, сільськогосподарської техніки, інших машин і обладнання неза­лежно від форми власності, що підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування (крім механічних транспорт­них засобів, реєстрація та облік яких здійснюються відповідно до за­конодавства іншими органами);

9) забезпечує у випадках, передбачених законодавством, ліцензу­вання окремих видів господарської діяльності;

10) виконує у встановленому законодавством порядку функції з управління майном, що перебуває у державній власності і належить до сфери його управління;

11) бере участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері використання та охорони земель сільськогосподарського при­значення; 12) здійснює в межах своїх повноважень державний контроль за якістю сільськогосподарської техніки, інших машин і обладнання, за­пасних частин, насіння і садивного матеріалу, племінних (генетичних) ресурсів, організовує роботу, спрямовану на розвиток насінництва розсадництва, племінної справи у тваринництві, проведення комплек­сної оцінки (бонітування) худоби та птиці;

13) виступає державним замовником науково-дослідницьких робіт у галузях агропромислового виробництва, фінансує та координує їх проведення, сприяє впровадженню у виробництво сучасних розробок;

14) здійснює у встановленому законодавством порядку державне управління у сфері насінництва та розсадництва, забезпечує форму­вання сортових рослинних ресурсів, державного резервного насіннє­вого фонду, здійснює контроль за його ефективним використанням;

15) забезпечує у встановленому законодавством порядку державне управління племінною справою у тваринництві;

16) здійснює організаційне та методичне забезпечення підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації працівників у навчальних закладах, на підприємствах, в установах і організаціях, що належать до сфери його управління;

17) виконує інші функції, що випливають із покладених на нього завдань.

Рішення Мінагрополітики, прийняті в межах його повноважень, обов’язкові для виконання органами виконавчої влади, органами міс­цевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності, а також громадянами.