Тема 4.

1. Фонетика і фонологія. Предмет фонетики, її практичне і теоретичне

значення.

2. Окремий звук мовлення: акустичний, біологічний, власне-лінгвістичний

аспекти його вивчення.

3. Основні поняття акустики. Тони і шуми. Сила, висота, довгота і тембр

звуку.

4. Мовний апарат і функції його окремих частин.

5. Класифікація звуків. Голосні і приголосні.

6. Чергування звуків.

7. Транскрипція. Транслітерація.

8. Склад.

9. Наголос.

10. Загальне поняття про інтонацію.

· Фонетика - наука, що вивчає звучне мовлення в його фізичному, акустико-артикуляційному аспекті.

· Фонологія - наука, яка вивчає структурні й функціональні закономірності звукової будови мови. Фонологію ще називають функціональною фонетикою.

Як уже зазначалося, найнижчим рівнем мовної структури є фонологічний.

Основною одиницею фонологічного рівня є фонема.

Поняття фонема обґрунтував І.О.Бодуен де Куртене, який першим помітив, що будь-який конкретний звук є нетривалим, миттєвим, але люди зберігають його в пам’яті.

Термін фонема з’явився у французькій лінгвістиці в кінці ХІХ ст., вважають, що його ввів А.Дюфріш-Деженетт, а потім використовував Ф. де Соссюр. Вчення про фонему розвинули Л.В.Щерба, М.С.Трубецькой. Останньому належить уведення терміна фонологія і виокремлення її в науку.

Слова різняться між собою звучанням. Для того, щоб розрізнити два слова, потрібно їх зіставити і протиставити.

Протиставлення, або опозиція, - основне поняття фонології (дам – дим – дум).

· Фонема (грец. phonema – „звук”, „голос”) - мінімальна одиниця звукової будови мови, яка служить для

Ø розпізнавання і розрізнення значеннєвих одиниць – морфем, до складу яких вона входить як найменший сегментний компонент,

Ø а через них – і для розпізнавання та розрізнення слів.

Отже, фонема як найменша лінійно (сегментно) неподільна величина використовується для:

o утворення,

o розпізнавання

o й розрізнення морфем і слів.

Якщо, наприклад, у римлян, був поділ голосних на довгі і короткі (від чого змінювалося значення слова), то в українській мові такого протиставлення немає – у нашій мові довга й коротка голосна – одна фонема.

З фонетичного погляду в реченнях вона пише і вона писала [ш] і [с] – різні звуки.

З фонологічного погляду – це два алофони (два варіанти) тієї самої фонеми ( те ж саме: друг – друже, нога – нозі).

Фонологічними протиставленнями, або опозиціями називаються протиставлення звуків, що дають змогу розрізнювати слова і форми слів у певній мові. Наприклад, глухий [ш] і дзвінкий [ж] створюють привативну опозицію: шаль – жаль, шар – жар.

Для позначення типів комбінаторних змін фонем застосовують три терміни:

· акомодація,

· асиміляція

· дисиміляція.

§ Акомодація (лат. accomodatio від accomodo - пристосовую) - це пристосування вимови суміжних приголосних і голосних звуків, внаслідок чого властивості одного звука частково поширюються на інший.

§ Асиміляція (лат. assimilatio - уподібнення) – це уподібнення одного звука іншому в потоці мовлення, набуття фонетичної подібності.

§ Дисиміляція (лат. dissimilis - несхожий) – явище, зворотнє асиміляції: це заміна в слові одного з двох однакових або схожих звуків іншим, менш подібним ( лицар замість рицар, бонба замість бомба).

Фонологічна система кожної з мов є своєрідною: загальна кількість фонем у різних мовах коливається від 10 до 80 –

Ø в українській мові 38 фонем, з них 6 голосних і 32 приголосні;

Ø в російській – 39 фонем, з них 5 голосних і 34 приголосні;

Ø в англійській – 44 фонеми, з них аж 20 голосних і 24 приголосні;

Ø в німецькій – 33 фонеми, 15 голосних, 18 приголосних;

Ø у французькій – 35 фонем, 17 голосних, 18 приголосних;

Ø гавайська мова в Полінезії має всього 13 голосних і приголосних,

Ø а деякі мови Кавказу (так звані іберо-кавказькі) мають понад 70 приголосних, голосних же всього 2 – 3 ( з варіантами).

Акустичні властивості мовних звуків

Фонетика, як розділ науки про мову, пов’язана з розділом фізики, що називається акустикою - наукою про звуки.

У фізиці звук – це коливання пружного середовища, яким у нашій земній атмосфері є повітря. Де немає повітря, там немає звуків (космос).

· Звук як фізична сутність являє собою

o хвильове механічне коливання частинок пружного середовища

(газу, рідини, твердого тіла).

o Звуком називають також відчуття, що виникає внаслідок дії

звукових хвиль на орган слуху - вухо.

За акустичними ознаками звуки поділяються на тони і шуми:

Ø тони виникають унаслідок періодичних коливань повітряного

середовища,

Ø а шуми - внаслідок неперіодичних коливань.

У чистому вигляді як тони, так і шуми зустрічаються рідко. Як правило, до тону завжди більшою чи меншою мірою прилучається шум, а до шуму - незначний елемент тону. Отже, різкої межі між тонами й шумами немає.

Проте мовні звуки розрізняються залежно від того, що лежить у їх основі - тон чи шум, - і відповідно поділяються на дві групи:

Ø голосні;

Ø приголосні.

Голосні - це звуки, в основі яких лежить тон.

Приголосні - звуки, в основі яких лежить шум.

З акустичного погляду звуки (тони і шуми) розрізняються за:

o силою (інтенсивністю),

o висотою,

o тривалістю,

o тембром.

Сила (інтенсивність) звука залежить від

· амплітуди коливань голосових зв'язок, яка, в свою чергу,

зумовлюється

Ø силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони

видихуваний струмінь повітря.

Чим більша амплітуда коливання, тим більша сила (інтенсивність) звука. Інтенсивність звука не є сталою величиною для кожного голосного звука. Вона змінюється залежно від гучності мовлення.

У мовленнєвому потоці сила звука перебуває в складному зв'язку з

§ наголосом,

§ позицією в слові,

§ його артикуляційними ознаками.

Наприклад, найбільшу інтенсивність мають відкриті голосні [а], [е], найменшу — закриті [у], [і], що легко переходять у приголосні [в], [й].

З силою звука безпосередньо пов'язана його гучність, під якою розуміють сприйняття сили звука слуховим апаратом людини. Регулювання сили звуків зумовлюється умовами спілкування, зокрема

· відстанню між його учасниками,

· а також емоційним станом мовців.

Тривалість звука визначається його протяжністю в часі, яка вимірюється мілісекундами (мс) — тисячними частинами секунди.

Висота звука визначається частотою коливань за одиницю часу. Одиницею висоти є герц (Гц), який дорівнює одному коливанню за секунду.

Чим більша кількість коливань за одиницю часу, тим вищий звук. Вухо людини сприймає звуки в діапазоні від 16 до 20 000 Гц.

Звуки характеризуються також тембром, який є їхнім індивідуальним забарвленням, що виникає внаслідок накладання на основний тон додаткових тонів, створюваних у надгортанних порожнинах. Додаткові тони називаються обертонами.

Висота основного тону, створюваного внаслідок коливання голосових зв'язок, залежить передусім від їх довжини і ступеня напруженості. Чим коротші і більш напружені зв'язки, тим вищий звук.

За своїм тембром основний тон є індивідуальним для кожної людини і змінюється порівняно мало - залежно від мелодики мовлення.

Звуки, що складаються з основного тону й обертонів, зазнають змін у резонаторах, один з яких може посилити основний тон, а інший - один з обертонів. Так виникають звуки різних тембрів.

Апарат мовлення складається з трьох груп органів, з трьох поверхів:

1. Дихальні органи (нижній поверх апарату мовлення) включають легені і дихальне горло (трахею), нижня частина трахеї розділяється на дві бронхи, які йдуть у легені, розгалужуючись на більш дрібні трубки.

Процес дихання здійснюється м'язами діафрагми і ребер. При видиху м'язи послаблюються, об'єм легенів зменшується і повітря витискається з них через дихальний тракт. Утворюється повітряний струмінь, який служить матеріалом для витворення звука у верхніх поверхах апарату мовлення. Лише в небагатьох мовах окремі звуки вимовляються, навпаки, на вдиху.

Поза тим існують і недихальні звуки - так звані цмокаючі або клікси (англ. click - цмокання), що входять до фонемного складу мов готентотів та бушменів (Південна Африка). Типовий зубний і цмокаючий звук поданий українським вигуком, що виражає почуття осуду, здивування (його передача на письмі: ц-ц-ц!).

2. Гортань є верхньою, розширеною частиною трахеї і містить голосовий апарат.

Напружені голосові зв'язки, подібно до натягнутих струн, під великим тиском повітря вібрують і відіграють вирішальну роль в утворенні голосу різної сили і висоти.

Голос відіграє велику роль при творенні голосних, дзвінких і сонорних приголосних.

Отже, основна функція гортані полягає в голосоутворенні. Голосові зв'язки можуть утворювати й шепіт.

· У процесі дихання, а також при вимові глухих приголосних голосові зв'язки розслаблені і розсунуті в сторони: вони виключені і не працюють.

· У процесі ж мовлення, при вимові звуків (крім глухих приголосних) голосові зв'язки зближені й напружені, вони бринять, породжуючи звукові коливання повітряного струменя - голос. У цьому й полягає мовленнєва функція гортані.

Звук, що виходить безпосередньо з гортані, ще є нечленороздільним - це один звук, а не різні звуки.

Органи дихання (легені, бронхи і трахея, або дихальне горло) не беруть безпосередньої участі в звукоутворенні.

3. Надгортанні порожнини складаються з порожнин глотки, ротової і носової. Разом вони називаються ще надставною трубою. Порожнина глотки (грец. фаринкс, звідки термін - фарингальні звуки) розміщена над гортанню. Верхня її частина називається носоглоткою, а середня - зівом. Порожнина глотки з'єднується з ротовою, а вище - з носовою порожниною. Всі три порожнини є резонаторами звуків.

Найважливішим органом для утворення звуків є ротова порожнина. Вона являє собою резонатор, обсяг і форма якого змінюються завдяки рухові і зміні позиції.

Незмінна носова порожнина використовується при творенні лише невеликої кількості носових (нозалізованих) звуків - як приголосних (м, н), так і голосних. Носові голосні є, наприклад, у польській мові (reka - рука, dab - дуб), у французькій та ін., колись вони були і в давньоруській мові.

При утворенні носових звуків носова порожнина лише підключається як додатковий резонатор до двох інших порожнин. Ротова ж порожнина завдяки своїй великій змінності є місцем творення панівної більшості звуків усіх мов, використовуючись і як резонатор, і як джерело різноманітних шумів.

Формантна структура звуків твориться передусім у ротовій порожнині, завдяки її змінам. Так, подовження ротового резонатора (напр., при огубленні) викликає пониження формант, перегородження його язиком (напр., при вимові передньоязичних приголосних) послаблює низькі форманти. Включення ж носової порожнини призводить до появи двох додаткових формант - низької (близько 200 герц) та високої (близько 2500 герц).

Носова й ротова порожнини розділяються піднебінням. Передня його частина тверда і тому називається твердим піднебінням (лат. palatum). Задню частину піднебіння склада м'яке піднебіння (velum), яке називається також піднебінною завісою, тому що відкриває і закриває хід у носову порожнину. Закінчується м'яке піднебіння язичком (uvula).

Тверде ж піднебіння закінчується верхніми зубами, над якими знаходяться тверді пухирці – альвеоли (лат. alveolus - виїмка).

У нижній частині ротової порожнини розміщений язик, найрухоміший з усіх органів мовлення.

Надзвичайна важливість язика для мови виразилася серед іншого в тому, що часто саму мову позначають словом на означення язика. “Язик” і “мова” означає рос. язык, лат. lingua, тур. dil та ін. Язик складається з кореня, спинки (вона ділиться на передню, середню і задню частини) і кінчика - найрухомішої частини язика. Відповідні латинські терміни: radix - корінь, низ, основа; dorsum - спина, хребет; apex - верхівка. Ротова порожнина закінчується зубами (dentes) і далі губами.

До безпосередніх органів артикуляції належать:

Ø гортань

Ø і три надгортанні порожнини:

- глоткова, або фарингальна,

- ротова

- і носова.

Всі органи мовлення діляться на:

· активні, що є рухомими;

· пасивні, нездатні до переміщень.

До активних органів мовлення належать:

Ø легені,

Ø голосові зв'язки,

Ø язик,

Ø м'яке піднебіння (піднебінна завіса),

Ø язичок

Ø і губи.

Ø В деяких випадках активною стає також задня стінка зіва.

Зокрема вона є активною при утворенні українського

фарингального звука г(голова, голос, Ганна).

За спостереженням Л. І. Прокопової, при вимові цього звука язик у районі його кореня і задня стінка зіва наближаються одне до одного, утворюючи щілину, в якій і породжується звук.

До пасивних органів належать зокрема:

Ø зуби,

Ø альвеоли,

Ø тверде піднебіння,

Ø носова порожнина.

Не слід думати, що нерухомість пасивних органів робить їх малоістотними. Без них звуки так само не можуть утворюватись, як і без активних органів.

Специфічний тембр кожного звука створюється головним чином резонансними характеристиками, інакше – додатковими тонами, що накладаються на основний тон і на шуми.

Явище резонансу полягає в тому, що коливання тіла, яке звучить, викликає відповідні коливання іншого тіла чи повітря (напр., луна в горах, на лісових галявинах).

При утворенні звуків мовлення роль резонатора виконують:

Ø ротова порожнина,

Ø носу,

Ø глотки,

Ø завдячуючи різноманітним рухам органів мовлення (язика, губ,

піднебіння тощо).

Для того, щоб людина вимовила той чи інший мовленнєвий звук, необхідно:

1. Певний імпульс, що посилається з моторного центру мовлення мозку.

2. Передача цього імпульса нервами до органів, що безпосередньо виконують дану „команду”.

3. Переважно складна робота апарату дихання (легенів, бронхів, трахей), а також діафрагми і всієї грудної клітини.

4. Складна робота голосових зв’язок, язика, губ, піднебіння, стінок глотки і певні рухи нижньої щелепи.

Артикуляція - це утворення звука, тобто робота апарата мовлення, необхідна для одержання даного звука. Іншими словами - рухи та відповідні позиції органів мовлення, пов'язані з вимовою того або іншого звука (лат. articulare — членоподільно вимовляти).

Артикуляція всіх звуків полягає у видозміні (підготовці) резонаторів для витворення звука, а для приголосних ще в утворенні на шляху повітряного струменя перешкоди, яка долається в процесі вимови звука.

При цьому не всі активні органи мовлення є обов'язково активними в кожному конкретному випадку. Так, при утворенні звука [п] активну роль, крім легенів, відіграють тільки губи.

В артикуляції звука прийнято розрізняти три фази:

1. Приступ, або екскурсію, яка полягає в підготовці апарата мовлення для вимови звука.

2. Витримку, тобто саму вимову звука і збереження того положення органів мовлення, яке потрібне для вимови.

3. Відступ, або рекурсію, тобто закінчення звука, при якому органи мовлення перебудовуються для вимови наступного звука або ж переводяться в стан спокою.

Наші літери не завжди точно відповідають звукам нашого мовлення: одна буква може позначати різні звуки (буква я вимовляється як два звуки [й] + [а].

Звуки людської мови можна класифікувати. Наприклад, в українській літературній мові звуки можна поділити на два класи.

Для голосних лінгвісти пропонують таку схему:

Голосні можуть вимовлятися без приголосних, однак приголосні без голосних вимовляються важко. У нашій мові шість голосних, що трапляються у словах під наголосом.

· Сукупність голосних звуків окремої мови називається вокалізмом.

Вокалізм української мови бідніший від вокалізму англійської, французької, німецької мов, тому що не має таких поєднань двох голосних, які утворювали б один склад.

Кожний склад у нас може бути з одного голосного або з голосного разом із приголосним.

· Два голосних, які утворюють один склад, називають дифтонгами ([ау], [еу]).

Єдиний в українській і російській мовах напівголосний (власне середньоязиковий або палатальний, піднебенний) й у поєднанні з голосними утворює не дифтонги, а дифтонгоїди (чай; змій, змей; злий, злой та ін.).

· Сукупність приголосних звуків нашої мови називається консонантизмом.

В українській мові дуже багатий консонантизм (див.схему).

У мовах флективної будови (в індоєвропейських, семітських та деяких інших) спостерігається явище, яке називається внутрішньою флексієюоснов або переміщенням та чергуванням звуків у основах слів.

Це явище називають альтерацією і воно вивчається в розділі мовознавства, що перебуває на межі фонетики і граматики і називається морфонологією.

Чергування та переміщення звуків у основах слів бувають такими, що відбулися в минулому цієї мови -

Ø історичними (дієслово брати: беру, брав, вибираю і у віддієслівному іменнику - вибір, відбір, підбір),

Ø та діючими нині – актуальними (село – сіл).

У запозичених словах такого чергування немає, тому що вони ще не настільки асимілювалися (монета – монеті).

Чергуватися можуть не лише окремі звуки, а й звукосполуки: пустити – пущу, тесть – теща.

Усне мовлення можна фіксувати засобами сучасної техніки для подальшого аналізу записів у лабораторних умовах. Для навчання мов продуктивним є запис текстів знаками спеціального алфавіту, який підходить для всіх мов, незалежно від різновидів письма. Цей алфавіт (набір знаків) називається транскрипцією (лат. transcriptio - переписування) .

Існує два види транскрипції:

· вузька, або фонетична;

· широка, або фонологічна.

Є різні системи транскрипцій

§ на основі латинського алфавіту з додатковими знаками (див. приклади А.Білецький с.22)

§ і на основі російського алфавіту також з додатковими знаками (це можуть бути позначення коротких і довгих пауз, голосних, приголосних, палаталізованих, йотованих та інших звуків, яких немає у мові конкретного мовця, діакритичних знаків (грец. diakritikos – розрізнювальний) – апостроф справа - для позначення пом’якшеності приголосного; знак довготи – горизонтальна рисочка над літерою; короткість – дужкою над літерою; злиття у вимові двох сусідніх звуків – вигнута вгору дужка над літерами та інші).

Фонетична транскрипція дуже зручна

o для запису індивідуального мовлення,

o при вивченні іноземних мов: візьміть для прикладу англійську мову, в якій, як стверджує жарт, пишеться „Манчестер”, а читати потрібно „Ліверпуль”.

Транслітерацією (лат. trans – пере-, через, крізь і litera – буква) називається заміна знаків одного алфавіту на знаки іншого алфавіту, наприклад, українського – латинськими літерами або грецького – латинськими тощо.

Практика друкування книг і газет часто змушує передати, наприклад, українською китайські, італійські та інші слова, власні назви. Це буває досить складно зробити, наприклад, російськомовні газети передавали у свій час прізвище американця, автора статистичного словника російської мови у трьох варіантах – Жоссельсон, Йоссельсон, Джоссельсон - який з них вірніший?

Отже, практична транскрипція і транслітерація допомагають одна одній, межі між ними не завжди чіткі.

У фонетиці значна увага приділяється вивченню складу, який належить (див.тему „Знак”) до субзнакового рівня (лат. sub – під). Ясно, що звуки людської мови не виступають ізольовано, окремо один від одного, а утворюють звукосполуки, що в потоці мовлення, у зв’язному мовленні називаються складами (силабами або силабемами).

Складоподіл вивчається розділі фонетики, що називається силабікою (грец. syllabe - склад).

Модель складу враховує три моменти:

вершина

приступ відступ

В українській мові вершиною складу завжди є голосний, і склад може бути реалізованим одним голосним, але все одно в нього розрізнюються ці три моменти, що відокремлюють даний склад від інших складів.

В українській мові склади бувають різних типів:

· склади, що закінчуються голосними (напр., хто, що), називаються відкритими;

· склади, що закінчуються приголосними чи групою приголосних (напр., знак, гурт, пуск, тінь), - закритими.

Є в світі мови, наприклад, японська, в якій зустрічаються лише відкриті склади, виняток – лише тип складів з кінцевим приголосним [н].

Поділ потоку мовлення на склади (сегментація на склади) пов’язаний з особливістю людського мовлення. Пригадайте, чим відрізняється дихання людини, що мовчить, і яка говорить. Склад містить у собі певну порцію видихуваного людиною повітря під час мовного спілкування.

При поділі слів і словоформ (тобто форм слів при їх відмінюванні чи дієвідмінюванні: книга – книги - книзі – книгу – книгою – (у) книзі, а сукупність усіх форм при відмінюванні називається їхньою парадигмою) на склади у мовленні, як і на письмі, перевага надається відкритим складам : о-пи-су-ва-ти, ви-чи-ту-ва-ти, до-би-ра-ти.

Коли склади закінчуються одним із сонорних звуків [м, н, р, л], то вони відоркемлюються від інших так само, як і відкриті: стрім-чак, кон-церт, скир-да, гіл-ка.

Як бачимо, у друкованому чи написаному тексті поділ на склади є наочним, але в усному мовленні і при його механічному записі складно визначити, де закінчується один і починається інший склад (особливо це відчувається при вивченні нових мов).

Існують у світі мови, в яких кожен склад є самостійним і у фонетичному, і в семантичному відношеннях (за формою і за значенням), наприклад, у китайській: бей – північ, нань – південь і т.д. У нашій мові значення має лише поєднання складів: на-у-ка, кожен склад сам по собі значення не має.

Для деяких мов, наприклад, давньогрецької, латини, арабської, характерне розрізнення довгих і коротких складів.

Довгі склади мають або довгий голосний, або короткий голосний перед групою з двох і більше приголосних. Короткі склади мають короткий голосний. Довгота і короткість звуків і складів може позначатися відповідно надрядковими рисками і дужками.

З поняттям складу тісно пов’язані поняття дифтонга і трифтонга (які можна об’єднати в поняття поліфтонга).

Дифтонг – поєднання двох, а трифтонг – трьох голосних, які вимовляються, як один склад. У них, як правило, лише один голосний складає вершину складу. В цьому разі, залежно від місця вершини, розрізняють висхідні, спадні та висхідно-спадні поліфтонги (див. приклади Маслов с.69).

У нашій мові дуже важливим є наголос.

Наголосом в усному мовленні називається виділення серед інших складів якого-небудь складу за його

o силою (дзвінкістю),

o довжиною

o або висотою.

У мовах світу розрізнюють три види наголосів:

· силовий, або динамічний;

· кількісний, або квантитативний (лат. quantum - скільки);

· музичний, пов’язаний зі зміною висоти звуків.

У мовах світу всі ці три види наголосів мають різні функції. В українській і російській мовах поєднуються силовий і кількісний наголоси.

У різних мовах наголос буває рухомим (не фіксованим) і нерухомим. Наприклад, в українській мові він може бути на будь-якому складі. В польській мові наголос нерухомий – на другому складі від кінця слова, у турецькій – нерухомий наголос припадає на останній склад слова.

· В межах окремих слів наголоси бувають словесними.

· В межах висловлювань та речень – фразовими.

Є мови, в яких словесний наголос майже непомітний. До таких мов Л.В.Щерба відносить французьку; Л.Р.Зіндер – низку мов півночі і північно-східної Азії й Північної Америки (так звані палеоазійські мови), деякі мови тунгусо-маньчжурської групи.

В багатоскладових словах крім головного може бутий другий, побічний, другорядний наголос: українознавство, словосполучення, ароматерапія.

Але і в мовах, для яких властивий словесний наголос, він дається не кожному слову, наприклад, прийменникам, сполучникам, артиклям, зв’язкам тощо.

Повнозначні слова можуть втрачати наголос, тісно об’єднуючись у мовленні з сусідніми словами: кудижти?

Проклітиками (грец. proklitikos – той, що нахиляється вперед) називаються слова, які не мають наголосу і в мовленні приєднуються спереду до слів під наголосом (незнав, що йдумати?; нехочу).

Енклітиками (грец. enklitikos – той, що нахиляється назад) називаються слова, що не мають наголосу і приєднуються до слів під наголосом ззаду ( авибо щож?).

Фразовий наголос буває логічним, тобто він виділяє змістовий центр висловлювання або речення. Наприклад, залежно від місця логічного наголосу речення може мати різні значення. У реченні Я хочу знати багато мов можна поставити 5 логічних наголосів, від яких залежить додатковий зміст фрази.

Логічний наголос кожного фрагмента виділяється його інтонацією.

В українській мові є такі інтонації:

1) нейтральна інтонація – від початку до кінця немає змін

рівня висоти: я вже вивчив цей матеріал;

2) інтонація перелічування – кожний відрізок тексту

підкреслюється незначним зниженням висоти: для мовної

практики я зможу побувати в Англії, у Франції, в

Німеччині;

3) інтонація незавершеного висловлювання – у кінці тексту

незначне підвищення висоти перед паузою: я думала, тут

легко вчитися, а виявилося...;

4) запитальна інтонація – різке підвищення голосу в кінці

речення: я можу отримати на іспиті з цієї дисципліни сто

балів?;

5) оклична інтонація – різке зниження голосу в кінці речення:

не нагадуй мені про канікули!

Розділ фонетики, який досліджує наголоси й інтонації, називається ритмомелодикою, або тонікою. У нашому усному мовленні (див.А.Білецький с.27) ритмом називається чергування наголошених і ненаголошених складів.

Питання для самоконтролю:

- Що таке фонетика, фонологія?

- Що є предметом фонетики?

- Яке її практичне і теоретичне значення?

- Розкрийте зміст поняття „Окремий звук мовлення: акустичний,

біологічний, власне-лінгвістичний аспекти його вивчення”.

- Розкрийте зміст понять „Основні поняття акустики. Тони і шуми. Сила,

висота, довгота і тембр звуку”.

- Що таке „мовний апарат” і які функції його окремих частин?

- Розкрийте зміст понять „Класифікація звуків”, „ Голосні і приголосні”.

- Які принципи чергування звуків?

- Що таке „Транскрипція”, „Транслітерація”?

- Що таке „Склад”, якими є принципи поділу слів на склади?

- Розкрийте зміст поняття „Наголос”.

- Розкрийте зміст поняття „Інтонація”.

Література: Основна 1 – 18.