Науково-лінгвістична транскрипція

Транскрипція – це спеціальна система письма, яку використовують для точного запису звучання слів конкретної мови незалежно від її графічних чи орфографічних норм. Існують два типи науково-лінгвістичної транскрипції: фонетична й фонематична.

Фонетична транскрипціямає на меті якомога точніше передати вимову звуків з усіма її відтінками. Вона найбільш повно пов’язана із субстанціальним аналізом звукових сегментів. Проте “... навіть найточніша фонетична транскрипція завжди є лише допоміжним інструментом, оскільки вона неспроможна передати все багатство артикуляційних і акустичних відтінків, притаманних живому мовленню, тому вона не може замінити фіксацію мовлення засобами інструментальної фонетики”.

Різні системи фонетичної транскрипції відомі ще з XVI ст. У другій половині XIX та в першій половині XX ст. з’являється цілий ряд систем фонетичної транскрипції, запропонованих різними дослідниками фонетики. Так, ще в 1855 р. німецький археолог та історик Ріхард Лепсіус, який досліджував старовинні тексти, склав свою систему фонетичної транскрипції, у якій за допомогою різних діакритичних (надрядкових і підрядкових) знаків виражалися такі відтінки вимови звуків, як довгота, короткість, лабіалізація, напруженість, носове забарвлення чи нескладотворчість голосних, пом’якшення, аспірація, какумінальність, апікальність приголосних тощо.

У 1888 р. Міжнародна фонетична асоціація, яка була створена в 1886 р., виробила принципи міжнародної фонетичної транскрипції.

У XX ст. над удосконаленням принципів міжнародного фонетичного алфавіту (МФА) працювали фонетисти всього світу. Сучасна класифікація звукотипів засобами міжнародного фонетичного алфавіту узагальнює дані майже про 600 мов світу.

Чималий внесок в опрацювання МФА зробили фонетисти Щербівської фонологічної школи (Л.Зіндер, М.Матусевич, Л.Вербицька, Л.Бондарко), розвиваючи ідеї Л. Щерби.

У Лабораторії експериментальної фонетики Київського національного університету імені Тараса Шевченка над питаннями міжнародної класифікації звукотипів працювала І. Сунцова, створивши звукову енциклопедію фонетичних систем 49 мов світу.

Актуальним для українських фонетистів у наш час є питання визначення місця української системи голосних та приголосних звукотипів у цій міжнародній класифікації.

За основу української фонетичної транскрипції слугує український алфавіт. Для позначення деяких звуків чи звукових відтінків використовують також літери іншого алфавіту і спеціальні діакритичні (розрізнювальні) знаки.

Так, у системі української фонетичної транскрипції використовують усі літери українського алфавіту, крім я, ю, є, які можуть позначати і один звук [а], [у], [є], і сполучення двох звуків [ја], [ју], [је]. Букви ї та щ завжди передають на письмі два звуки: [јі] та [шч]. Літері ь (м’який знак) в усному мовленні не відповідає жоден звук. Водночас в українській фонетичній транскрипції використовують запозичену з латинського алфавіту літеру ј, якою позначають середньоязиковий щілинний сонорний приголосний, наприклад: [јунак], [моја]; латинською літерою w позначають губно-губний звук як алофон фонеми /в/, а літерою v –

Злиті звуки (африкати) позначаються двома літерами, з’єднаними вгорі дужкою: [дж], [дз]. Для позначення цих африкат можна використовувати і спеціальні лігатури: [ʥ], [ʤ].

В українській фонетичній транскрипції застосовуються такі діакритичні знаки:

1. Відтінки вимови голосних позначають маленькими літерами справа вгорі біля літери, що позначає основний голосний: [пи^ешу], [бе^иру], го^улубка].

2. Крапкою перед чи після голосного вгорі позначають більш передню артикуляцію голосних заднього ряду в сусідстві з м'якими приголосними: [с'·аду], [ста·н^'].

3. Нескладові звуки позначають відповідною літерою з дужкою над нею: [ходиў], [даĭ].

4. Знак ['] (“акут”) угорі з правого боку літери позначає м’якість відповідного приголосного: [с'іл'], [н'іс].

5. Напівпом’якшена вимова приголосних позначається знаком [ʼ] (“апостроф”) угорі з правого боку: [в’із], [к’іт], [ж’інка].

6. Двокрапка [:] після приголосного або риска над приголосним означає його подовження: [с'іл':у].

7. Лабіалізація позначається маленьким кружечком [ ° ] після літери вгорі: [в°ух°о].

8. Назалізація позначається знаком [~] (“хвилька”) над літерою, що позначає голосний: [вãм], [нãш].

9. Знак ['] над голосним позначає головний наголос у слові ([г°ол⁰°овá]), а знак [`] використовується для позначення побічного наголосу [з°`ол°от⁰он⁰õ'сниї].

Є ще й інші надрядкові та підрядкові знаки для передання “дрібніших” відтінків вимови. Так, наприклад, для сучасної літературної мови не істотно, в якому алофоні – губно-зубному чи губно-губному – реалізується фонема/в/ у незалежній позиції (тобто не перед лабіалізованим голосним). Тому й існують два різновиди фонетичної транскрипції: точна і спрощена. У спрощеному різновиді фонетичної транскрипції не позначають названих варіантів фонеми /в/, варіантів вимови голосних (за винятком [и^е],[е^и] та [о^у]),а також – фаукальності губних і зубних вибухових перед носовими: о[б^м]ман, пі[д'^н']няти; латеральності шумних приголосних у сполуці з боковим [тл], [дл], [тл^'], [дл']: пе[т^л']ля, мі[т^л]ла. Слова, записані фонетичною транскрипцією, беруть у квадратні дужки [ ].

Фонематична транскрипція– це запис мовлення за його фонемним складом. Для фонематичної транскрипції використовують точно визначену кількість знаків, що відповідає кількості фонем у конкретній мові. Фонематична транскрипція досить близька до орфографічного запису, оскільки в ній використовується значно менша кількість додаткових знаків, необхідних для фіксації у слові (морфемі) найменших одиниць фонетичного рівня, виділених попередньо парадигматичним шляхом. Крім того, фонематична транскрипція, застосовувана різними фонологічними школами, відбиває розуміння фонеми саме в цих школах. Так, слово вокзал, з погляду Петербурзької (Ленінградської) ніколи, має такий склад фонем: /воґ-зал/, а з погляду Московської фонологічної школи, — /во^к_ґзал/.

Третя звукова одиниця аналізованого слова через неможливість її вживання в сильній позиції розглядається в Московській фонологічній школі як гіперфонема, тобто такий різновид фонеми, який об’єднує диференційні ознаки (у наведеному прикладі це ознаки дзвінкості/глухості) фонем у сигніфікативно слабкій позиції нейтралізації (неможливості розпізнавання). Для запису тексту фонематичною транскрипцією українські мовознавці використовують дужки різної форми: вертикальні (| |), ламані (< >), скісні (/ /).