Обмеження та протидія політичним маніпуляціям

Політичне маніпулювання — приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою змусити їх діяти (або лишатися бездіяльними) всупереч особистим інтересам. Межі політичного маніпулювання: 1. Стереотипи та погляди в межах масової свідомості; 2. Менталітет; 3. Повсякденний досвід людей, приватні комунікації; 4. Альтернативні джерела інформації; Протидія політичному маніпулюванню:

1. Формування і розвиток політичної культури у суспільстві;

2. Виховання у громадян схильності до критичного мислення; 3. Підвищення рівня освіченості з ключових політичних питань, політичної активності членів суспільства; 4. Соціально-економічна стабілізація у суспільстві (соціально-економічна нестабільність несе психологічну нестійкість членам суспільства, а це створює сприятливий ґрунт для маніпуляцій); 5. Розвиток у суспільстві конкуруючих мереж розповсюдження інформації.

3. Довіра до джерела як проблема політичної комунікації

Термін «довіра» характеризує враження, котре виникає у людей по відношенню до джерела повідомлення (людина, канал, інституція). Базові фактори довіри (за К. Д. Мортенсеном):І. Авторитетність.ІІ. Надійність. ІІІ. Динамізм

Прийоми завоювання довіри: 1. Передача правдивої інформації, яку можна легко перевірити; 2. Розгляд проблем та питань, які хвилюють аудиторію; 3. Прийом «експертних оцінок»; 4. Прийом «свого хлопця»; 5. Прийом «загальний вагон»; 6. Перенесення авторитету осіб та організацій, що вже закріплений у масовій свідомості, на потрібні оцінки; 7. Використання іронії та сарказму.

Основні різновиди політичних іміджів

Імідж («образ») — образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості. Імідж — результат ірраціональності масової суспільно-політичної свідомості.

Основні підходи до формування іміджів: І. Функціональний (на основі різних типів функціонування об’єктів і суб’єктів політики): Типи іміджів в межах даного підходу: 1) дзеркальний — відповідає власному уявленню політика або організації про себе; 2) поточний — складається на основі сприйняття суб’єкта політики зовнішнім середовищем (виборцями, колегами, пресою); 3) бажаний — ідеал, до якого прагне наблизитись суб’єкт політики; 4) негативний — варіант свідомо створюваного опонентами «антиіміджу»; 5) множинний — створюється під час об’єднання іміджів вже відомих політиків або політичних партій у політичний блок; ІІ. Контекстний (на пристосування до різних контекстів реалізації). ІІІ. Порівняльний (на основі зіставлення близьких іміджів). Типологія іміджів: 1. «Свій хлопець». 2 «Аристократ». 1. «Знавець». 2. «Добрий сім’янин» («Порядна людина»).3. «Справжній політик».4. «Ділова людина». 5. «Інтелектуал». 6. «Жінка-політик». 7. «Місцевий» імідж.

Види та засоби політичної реклами

Реклама — позитивне повідомлення про конкретний об’єкт для конкретної аудиторії (Г. Г. Почепцов). Метою реклами є забезпечення продажу. Політична реклама — інструмент ринкової політичної конкуренції. Основна функція політичної реклами: реклама формує політичні пріоритети у ситуації вибору.

Завдання політичної реклами: 1. Подати у доступній формі суть політичної платформи певних сил і настроїти аудиторію на їх підтримку; 2. Сформувати та закріпити в масовій свідомості уяву про характеристики політичних сил; 3. Створити бажану психологічну установку, яка визначає напрямок відчуттів, симпатій, дій людини.

Різновиди політичної реклами: 1. Авторитетні свідчення; 2. Інституціональна реклама.

Типологія політичної реклами за завданнями: 1. Інформаційна (покликана дати уявлення про певне явище); 2. Заохочувальна (спрямувати увагу, підштовхнути до певних дій).

Основні методи та засоби створення політичного іміджу

Імідж («образ») — образ особистості, суспільно-політичного інституту, який існує у масовій свідомості.

Політична іміджелогія — наука, що вивчає проблеми формування і створення в суспільній свідомості образів суспільних організацій, інститутів, окремих політиків, розробляє сукупність прийомів, технологій і засобів формування в суспільній свідомості відповідних образів реальних суб’єктів політики.

Етапи створення політичних іміджів:

1. З’ясування образу, який існує у масовій свідомості;

2. З’ясування ідеального образу;

3. Доведення існуючого образу до ідеалу.

Методи з’ясування образу масової свідомості:

1. Зосередження на окремих аспектах поведінки лідера;

2. Використання фокус-груп з метою вивчення громадської думки;

3. Використання методу «мозкового штурму».

Етапи побудови політичного іміджу ( Г. Г. Почепцов ) :

1. Індивідуалізація (виокремлення серед інших);

2. Акцентуація (підкреслення виокремлених характеристик);

3. Просунення (використання бажаних характеристик у найоптимальніших контекстах).

Складові технології побудови політичного іміджу:

1. Виділення рис, що вирізняють політика серед інших;

2. Підкреслення особистих рис політика, які вводять його до складу категорії «свій»;

3. Вписування образу політика в уявлення про ідеального політичного діяча;

4. Вписування образу політика в образ реальних історичних діячів;

5. Включення в поведінку політика акторських елементів;

6. Створення вербального компоненту іміджу;

7. Символізація зовнішнього вигляду політика;

8. Впровадження образу у масову свідомість через ЗМІ;

9. Боротьба з «автономними джерелами» впливу на імідж;

Функції іміджу (Г. Г. Почепцов):

1. Ідентифікації (імідж — посередник між політиком і громадянами);

2. Ідеалізації (функція видачі бажане за дійсне);

3. Протиставлення (будь-який імідж виникає в межах системного протиставлення іншим іміджам);

Типологія політичних іміджів:

1. «Свій хлопець».

2. «Аристократ».

3. «Знавець».

4. «Добрий сім’янин» («Порядна людина»).

5. «Справжній політик».

6. «Ділова людина».

7. «Інтелектуал».

8. «Жінка-політик».

9. «Місцевий» імідж.

Методи з’ясування образу масової свідомості:

1. Зосередження на окремих аспектах поведінки лідера;

2. Використання фокус-груп з метою вивчення громадської думки;

3. Використання методу «мозкового штурму».

4. Психологічна війна в політиці та основні прийоми її ведення

Психологічна війна — це сукупність різноманітних форм, методів і засобів впливу на людей з метою зміни у бажаному напрямку їх психологічних характеристик (поглядів, думок, ціннісних орієнтацій, настроїв, мотивів, установок, стереотипів поведінки), а також групових норм, масових настроїв, суспільної свідомості загалом (В. Г. Крисько).

Сфери використання психологічної війни в політиці:

1. Діяльність окремих політиків; 2. Виборчі кампанії; 3. Політична реклама.

Головна мета психологічної війни: домогтися повороту від підтримки опонентів з боку мас до ворожого ставлення до них і відкритої боротьби.

Прийоми психологічної війни:

І. Прийоми психологічного тиску:

– багаторазові повторення однієї і тієї ж тези;

– посилання на авторитети;

– викривлення цитат, статистики;

– тенденційний підбір ілюстративного матеріалу;

ІІ. Прийоми соціологічного тиску:

– впровадження у певне суспільство цінностей іншого;

ІІІ. Прийоми, пов’язані з порушенням законів логіки:

– підміна тези;

– «рух по колу»

ІІІ. Маніпуляція подачею інформації:

– дроблення інформації;

– підвищення швидкості подачі інформації;

– передача інформації без коментарів;

– маніпулювання зображенням;

– «спіраль замовчування» — замовчування думок опонентів;

– «смердючий оселедець» — «переключення» уваги громадськості на менш важливі політичні події.

ІV. Використання чуток, пліток, анекдотів.

Сутність та різновиди політичної пропаганди та агітації

Пропаганда (від лат. propaganda — поширення, розповсюдження) — позитивне повідомлення про неконкретний об’єкт для максимально широкої аудиторії. Пропаганда — це діяльність, спрямована на популяризацію і поширення ідей у суспільній свідомості. Пропагувати — означає усно, через радіо, телебачення, друковані засоби масової інформації чи за допомогою інших засобів поширювати їхні ідеї, теоретичні знання, огляди, переконання тощо.

Метою пропаганди є забезпечення загальної орієнтації, позитивного або негативного ставлення до певного об’єкта.

Головна мета пропаганди — довести головні ідеї та теоретичні знання до широких верств населення і перетворити на особисті переконання.

Пропаганда — процес закріплення в свідомості певних цінностей.

Агітація (від лат. agitatio — спонукання до дії) — пропагандистська діяльність з метою пробудження до політичної активності як окремих груп, так і широких верств населення.

Агітація— це вплив на свідомість людей шляхом поширення окремих ідей та гасел з метою мобілізації їх на виконання поставлених завдань.

Основні підходи до розуміння агітації:

а) це поширення політичних ідей і гасел з метою впливу на суспільну свідомість і настрої народних мас, спонукання їх до цілеспрямованої активності політичних дій;

б) це один з поширених засобів політичної боротьби;

в) це усна, друкована і наочна політична діяльність, за допомогою якої ті чи інші політичні сили впливають на свідомість і настрої мас з метою спонукати їх до активної дії у певному напрямі.

У політичній боротьбі агітація використовується як у явній, так і в прихованій формі.

Завдання пропаганди : поєднання теоретичного та буденного рівнів свідомості.

Механізм введення у буденну свідомість об’єктів теоретичної свідомості:

– надання ідеям образно-емоційних форм;

– спрощення (примітивізація) ідей;

– систематичне повторення одних і тих самих положень;

– використання перебільшення, неправди;

Фактори пропаганди:

1. Чим більший розрив між досвідом людей та ідеєю, тим ільше викривлення і брехні у пропаганді;

2. Пропаганда має орієнтуватись на референтні групи («лідерів думок»);

Види пропаганди: «біла» пропаганда (відоме джерело, правдиве повідомлення); «сіра» пропаганда (джерело невідоме, ісинність не встановлена); «чорна» пропаганда (фальсифікація джерела і повідомлення).

Головна відмінність між пропагандою та агітацією полягає в тому, що пропагандист, розкриваючи одне питання, повинен висловити багато ідей, так багато, що їх не одразу в змозі засвоїти пересічні громадяни. Агітатор, розкриваючи те саме питання, візьме тільки одну його складову (частину), причому найбільш відому всім громадянам, і спрямує всі свої зусилля на те, щоб, спираючись на цей всім відомий факт (приклад), показати людям напрям дій, що приведуть до покращання загального стану.

Міфотворчість як знаряддя політичного маніпулювання

Міф політичний — ілюзорна ідея, що стверджує певні цінності та норми, які сприймаються перш за все на віру, без раціонального, критичного осмислення. Міф — психологічно доступна усім відповідь на проблеми загальної значущості.

Ознаки міфу:

1. Міф — антропологічний феномен, орієнтований на емоційно-образне відображення дійсності;

2. Міф — цілісне і самодостатнє утворення;

3. Внутрішня конструкція міфу — протидія «добра» та «зла»;

4. В основі міфу лежить дещо незвичайне, «чудесне»;

5. Міф спирається на глибинні властивості характеру людини (наприклад, страх);

Функції міфів: 1) Пояснення; 2) Інтеграція; 3) Розкриття уперечностей у суспільстві і політиці; 4) Організації влади та політичної поведінки; 5) Зняття політичного невдоволення;

Шляхи виникнення міфів: з реальних ситуацій; з ідеології; масової свідомості;

Небезпеки міфологізації: 1. Міфам не притаманна межа між реальним та нереальним. 2. Міфологізована свідомість втрачає здатність самостійного оцінювання дійсності. 3. Домінування міфологізованої свідомості створює загрозу втрати раціональності реальною політикою.

Протидія міфологізації: 1. Розвиток незалежних ЗМІ; 2. Посилення критичних настроїв в суспільстві.

Технології політичного маніпулювання

Політичне маніпулювання — приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх діяти (або лишатися бездіяльними) всупереч особистим інтересам.

І. Прямі способи маніпулювання:

– передача неправдивої інформації;

– підтасування фактів;

– замовчування невигідної інформації;

ІІ. Непрямі способи маніпулювання:

– «Напівправда»;

– Лінгвістично-мовне маніпулювання (створення і «наклеювання» ярликів, евфемізмів — слів, що в «пом’якшено» позначають політичні явища);

– Інформаційне маніпулювання (дроблення інформації, підвищення швидкості подачі інформації, передача інформації без коментарів, маніпулювання зображенням, «спіраль замовчування» — замовчування думок опонентів, «смердючий оселедець» — «переключення» уваги громадськості на менш важливі політичні події).

Сутність та функції політичного маніпулювання

Політичне маніпулювання — приховане управління політичною свідомістю та поведінкою людей з метою примусити їх діяти (або лишатися бездіяльними) всупереч особистим інтересам.

Причини існування політичного маніпулювання:

1. Складність розумового осягнення політики і велике значення її чуттєвого сприйняття;

2. Символізація суспільного життя і надання символам значення механізмів розв’язання проблем;

3. Відчуженість індивіда від влади, яка робить його залежним від політичних ілюзій, що збуджують політичні настрої та відчуття;

4. Задоволення за допомогою маніпуляції потреб мас у суспільній орієнтації, у відчутті інтегрованості у суспільство, ідентичності з іншими його членами;

5. Відмінність інтересів правлячих еліт та мас людей;

6. Необхідність для еліт узгоджувати свої дії з масами та мобілізовувати активність мас з метою досягнення певних цілей.

Головне завдання політичного маніпулювання: надання масам ілюзії участі в управлінні суспільством, контролю над політиками та елітами.

Роль засобів масової інформації у політичних кампаніях

Політична кампанія — система дій, розрахованих на досягнення певної політичної мети.

Типи політичних кампаній (згідно з метою їх проведення):

1. Виборча кампанія;

2. Дискредитаційна кампанія;

3. Партійна кампанія;

4. Кампанія протесту (підтримки).

ЗМІ — установи, створені для відкритої публічної передачі за допомогою спеціального технічного інструментарію різноманітної інформації будь-кому.

Характерні риси ЗМІ:

1. Публічність;

2. Використання спеціальної апаратури;

3. Відокремлення у просторі і часі комунікатора від споживача інформації;

4. Однонаправленість подачі інформації;

5. Випадковий та нестабільний характер аудиторії;

Риси ЗМІ дозволяють їх активно використовувати під час проведення політичних кампаній з метою завоювання підтримки громадськості.

Використання ЗМІ у політичних кампаніях:

І. Радіо:

– переваги (максимальна оперативність, простота формування і розповсюдження інформаційних повідомлень);

– недоліки (утруднення сприйняття інформації лише «на слух», непостійна аудиторія радіослухачів);

– рекомендації (постійне повторення у радіоповідомленні ключових моментів);

ІІ. Телебачення:

– переваги (наявність рухомого відеоряду, емоційна сила, створення «ефекту присутності»);

– недоліки (нижчий рівень оперативності, менша доступність для поширення інформації);

ІІІ. Друковані ЗМІ:

– переваги (аналітичність, стабільна аудиторія, можливість «зайвий раз перечитати повідомлення»;

– недоліки (обмеженість аудиторії, низька емоційність);

Фактори успішності використання ЗМІ у політичній кампанії (Г. Г. Почепцов):

1. Вдала назва (створення символічного боку кампанії);

2. Візуальний ряд;

3. Видовишність, короткість;

4. Слоган;

5. Відповідність форми інтересам виборців;

6. Простота;

7. Ідентифікація з цільовою аудиторією;

8. Ідентифікація з комунікативними форматами відкритості.

Засоби управління новинами (Г. Г. Почепцов, на основі американського досвіду):

1. Планувати наперед;

2. Знаходитись у наступі;

3. Контролювати потік інформації;

4. Обмежувати доступ журналістів;

5. Говорити про проблеми, про які Ви бажаєте говорити;

6. Говорити «в один голос»;

7. Повторювати повідомлення багаторазово.

Необхідно приймати до уваги груповий характер обрання людьми тої чи іншої позиції (в рамках сім’ї, колективу, церкви) та наявність т. зв. «лідерів думок» — людей, котрі, одержуючи інформацію з різних джерел, доносять її до свого найближчого оточення. Ефективна політична кампанія через ЗМІ має завоювати підтримку насамперед цих верств.