Демократизація світового співтовариства.

Трансформація недемократичних політичних режимів і перехід до демократії значної кількості держав — це одна з найсуттєвіших складових сучасного світового політичного процесу, який переживає третю і найпотужнішу хвилю демократизації.

Хвилі демократизації

Отже, третя хвиля демократизації, яку нині переживає людство, почалася в середині 70-х років у країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки, збанкрутували диктаторські режими в Чилі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіпінах тощо. Неабияке значення мав 1989 р. — рік оксамитових і не лише оксамитових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років тоталітарні режими припинили країни СРСР. Загалом комуністичний тоталітаризм скасували 28 держав, що входили до складу СРСР і так званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.

Вивчення загальних і специфічних рис переходу до демократії у цих країнах здійснюється на основі двох теоретичних підходів: інституційного і генетичного. Перший допомагає отримати відповідь на запитання, які інститути найбільше сприяють стабілізації демократії в тій чи іншій країні, а отже, дає змогу окреслити відповідний для неї інституційний дизайн. Другий аналізує молоду демократію, що формується в перехідних суспільствах, з огляду на її зародження та розвиток, намагається передбачити можливі стадії переходу.

У межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації. Враховується значення політичної та правової традицій, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів. Пропонуються найвдаліші форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть передусім пояснити, чому перехід до демократії, що починається водночас і за зовні однакових чи дуже схожих умов, в одних країнах відбувається успішно, а в інших ні; від чого залежать тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає і від чого залежить її остаточний успіх.

Послідовність етапів посттоталітарної трансформації є приблизно однаковою в усіх країнах, але їх тривалість та інтенсивність неабияк залежать від типу переходу, а останній, отже, залежить від типу або способу, а також швидкості заміни старих еліт на нові.

Дослідники розрізняють два основних типи переходу до демократії:

— розрив з минулим, коли відбувається заміна політичних еліт контрелітами;

— перехід компромісами і взаємними уступками, коли досягається порозуміння між елітою та контрелітою.

Тип переходу не є довільним вибором суб'єктів політичного процесу. Він детермінований глибиною і гостротою кризи владних структур, ступенем делегітимізації старої еліти, наявністю інститутів громадянського суспільства та масових рухів, силою і згуртованістю нової еліти, її авторитетом та здатністю очолити процес трансформації.

Перший тип переходу притаманний країнам, у яких стара еліта повністю втратила легітимність. За таких умов події можуть розгортатися двома шляхами:

— стара еліта вимушено відмовляється від влади, погоджуючись на її передання опозиції, і тоді перехід відбувається через абдикацію (відречення);

— вона вперто намагається зберегти позиції, і тоді відбуваються насильницькі зміни — маси "змітають" стару еліту революційним способом.

На відміну від переходу, революції пов'язані зі зламом не лише інститутів, а й правових та політичних норм, масштабними матеріальними та людськими втратами. До того ж, революції в Росії 1917 p., Китаї 1949 p., Ірані 1979 p., що призвели до утвердження в цих державах ще більш жорстоких режимів, переконують у безперспективності сподівань на утвердження демократії революційними методами. Тому успіх трансформації може бути гарантовано лише у випадку послідовного й глибокого реформування всіх аспектів суспільного життя.

Через абдикацію було здійснено трансформаційні процеси в Греції, Аргентині, Іспанії, НДР, ЧССР. Вимушено "відрікся" від влади М. Горбачов. Абдикація прискорює і полегшує перехід до демократії, робить його більш організованим і послідовним, оскільки з часу відречення перехід здійснюється під керівництвом нової політичної еліти. Проте абдикація не є надто розповсюдженим способом переходу.

Другий тип переходу з допомогою компромісів і взаємних уступок (про характеристику його стадій уже йшлося) відбувається також двома шляхами:

— через перемогу на виборах нових еліт та їх подальші переговори зі старою елітою, яка ще зберігає значні позиції;

— через "вростання" старих еліт у нові структури та відносини, їх поступову трансформацію і формування "нових" еліт зі значною домішкою старих кадрів. Останній шлях найтриваліший і найважчий, бо стара еліта, довго зберігаючи керівні позиції, гальмує процес трансформації.

І все ж, розглядаючи особливості переходу з цієї позиції, треба пам'ятати, що виникнення та перемога нових еліт, пов'язані передусім із формуванням нових структур і нових орієнтацій людей при владі, не обов'язково супроводжуються заміною особового складу еліти. Інакше кажучи, ситуація перебування при владі "тих самих людей" в одних випадках означає тривалий процес стагнації та гальмування реформ (як це є в Україні), а в інших — може й не бути перешкодою для енергійного й швидкого переходу до демократії (як у Естонії чи Латвії). Усе залежить від рівня заангажованості старих еліт, від того, наскільки вони є відданими комуністичному режиму та тоталітарним методам правління.

В основі наростання кризи недемократичних режимів — втрата політичною елітою контролю над соціально-економічними процесами і водночас втрата правочинності її панування в очах суспільства, тобто делегітимізацію влади. З погляду тривалого і стійкого поступу, як тоталітаризм, так і авторитаризм засвідчили свою нездатність адекватно реагувати на виклики часу, забезпечувати динамічний економічний і соціальний розвиток, протилежність до природи сучасної цивілізованої людини, відверте нехтування її інтересами. Усе це переконливо доводить, що вони вичерпали себе і потребують заміни.

Хоча процес трансформації недемократичних режимів у демократичні в різних країнах відбувається по-різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні й певні спільні риси, що дають змогу визначити його сутність та виділити етапи й типи переходів у різних країнах. Переходом називають такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Або, інакше, перехід — це нереволюційний спосіб інституційної трансформації.

Процесові переходу здебільшого передує лібералізація старого режиму як підготовчий етап переходу до демократії. Етапу лібералізації притаманні такі процеси:

— делегітимізація влади і втрата нею авторитету призводить до наростання суперечностей і конфліктів у стані старої правлячої еліти;

— в еліті відбувається розкол на прихильників "твердої руки", що виступають за виведення режиму з кризи жорстким регулюванням суспільних відносин аж до застосування насилля, та прихильників "м'якої лінії", які розуміють необхідність реформування суспільства та його політичної системи;

— упродовж певного часу між цими частинами еліти триває боротьба за вирішальні позиції у владних структурах;

— після здобуття переваги над своїми суперниками представники "м'якої лінії" розпочинають лібералізацію режиму, яка передбачає:

а) послаблення контролю над засобами масової інформації;

б) допущення діяльності неконтрольованих державою громадських організацій;

в) мирне ставлення до страйків, мітингів та інших акцій масового протесту;

г) впровадження альтернативних виборів тощо.

Спочатку прихильники "м'якої лінії" пропонують контрольовану лібералізацію, за якої можливими є лише деякі демократичні форми суспільного життя (наприклад, "гласність"), але в політичній системі принципово ще нічого не змінюється, процес ухвалення рішень залишається авторитарним.

Тим часом внутрішня боротьба в середовищі правлячої еліти поглиблюється, що послаблює її позиції. Натомість зміцнює позиції контреліта. Оскільки відбувається консолідація нової політичної еліти, пожвавлюється функціонування інститутів громадянського суспільства, з'являється незалежна преса, формується відкрита політична опозиція.

Перед владною елітою виникають три можливі способи політичної поведінки.

1. Придушення опозиції силою. Відтак, усі проблеми, що призвели до кризи, залишаються. Водночас зростає загроза міжнародної ізоляції, реально може виникнути небезпека повної втрати влади.

2. Ігнорування вимог опозиції. Така поведінка неминуче призводить до радикалізації політичної опозиції й подальшого послаблення режиму.

3. Співпраця з опозицією на підставі поступок та компромісів. Така позиція стає можливою, коли переважають реформаторські елементи.

Отже, лібералізація старого режиму поступово стає власне переходом до нових відносин. Цьому процесові притаманні такі три етапи.

Етап переговорів та укладання угод між старою й новою елітами. Тут провідну роль усе ще відіграє стара еліта, але під тиском демократичної опозиції вона змушена поступатися реформаторським силам. Вона допускає конкуренцію в боротьбі за владу, погоджується на демократичні вибори на основі нових виборчих законів, допускає формування багатопартійної системи.

Етап прийняття рішень і творення демократичних інститутів. Політична опозиція, яка в результаті виборів приходить до влади, перебирає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії. Настає вирішальний етап ухвалення рішень з метою здійснення важливих перетворень у політичній та економічній сфері: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах, приватизації та створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства. Відбувається закріплення демократії через ухвалення нових конституцій, здійснюється вибір ефективної форми державного правління, забезпечується збалансованість владних повноважень усіх гілок влади, гарантуються права і свободи людини та громадянина тощо.

Перехід завершується етапом консолідації демократії, адаптації суспільства до нових політичних механізмів і легітимізацїї нового демократичного режиму.

Завданнями цього етапу є:

— забезпечення лояльності тієї частини старої еліти, яка здатна послідовно перейти на бік демократії, внесення її в демократичні процеси;

— поступове реформування державного апарату, армії, органів безпеки, внутрішніх справ з обов'язковим використанням кваліфікованих фахівців, їхнього досвіду;

— забезпечення лояльності та цілісності політичної опозиції (як правої, так і лівої);

— легітимізація демократичного режиму на рівні всього суспільства через реалізацію інтересів соціальних груп (обмеженість ресурсів вимагає обов'язкової черговості дій у цьому напрямі).

Особливість останнього етапу, навіть його певна небезпека, полягає в масовому наростанні очікувань. Тому уряд має будь-що довести свою ефективність, не чекаючи, поки настане розчарування мас у новому режимі. Легітимізація має здійснюватися послідовно, на ґрунті реалістичної політики, що дає довготривалий ефект. Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне — два покоління. Проте на етапі демократичної консолідації долається інституційна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність. Тому цей етап вважають завершальним етапом переходу.

Отже, за загальними правилами, трансформація недемократичного режиму в демократичний проходить чотири послідовних етапи:

— лібералізації недемократичного режиму;

— переговорів і укладання угод;

— ухвалення рішень;

— консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів.

Перший етап є підготовчим, а три наступні своїм змістом мають власне перехід. Тобто вони характеризуються домінуванням демократичних процедур та інститутів, які, проте, ще не є стійкими. З набуттям ними стійкості перехідний період завершується, і держава стає демократичною.