Конституція П.Орлика

По-друге, українсько-шведський договір, переконував Мазе­па, лише відновлював попередні договори і союзи, «од предків на­ших королями шведськими уложені». За новим актом, стверджу­вав він, відновлювався правовий статус України як самостійної держави під шведським протекторатом — «найвищим ступенем свободи та самостійності». Договір гарантував Україні збереження її державного ладу, єдності і недоторканність території.

Політичні плани Мазепи передбачали створення в майбут­ній Україні спадкоємної влади гетьмана, що спирався б на укра­їнську шляхту. Але їм не дано було збутися. Полтавська битва 1709р. і розгром шведських військ поставили хрест і на полі­тичних планах гетьмана, і на його долі.

За спогадами С. Величка, політичні погляди Мазепи знахо­дилися під сильним впливом вчення Н. Макіавеллі. На думку мемуариста, гетьман добре засвоїв головні принципи макіавелізму, любив повторювати: треба вміти змінювати шкіру лиса на шкіру лева; таємниця — це дуже важлива справа; государ повинен читати історію, міркувати над справами видатних людей; нехай не боїться пізнати ганьби за ті недоліки, без яких важко було б врятувати державу; усе гине там, де государ щохвилини не готовий захищати свою владу як лев, як вовк, як собака та ін.

Справу Мазепи продовжив його соратник Пилип Орлик (1672-1742), обраний гетьманом у Бендерах, був сподвижником І. Мазепи і прибічни­ком ідеї незалежності Української держави. Його політико-правові погляди охоплюва­ли весь спектр проблем державного устрою, - владних відно­син, судової влади тощо. Майже всі вони викладені в праці «Вивід прав України», а також у «Пакті і Конституції законів та вольностей Війська Запорозького» (Конституція Пилипа Орлика 5 квітня 1710 p.).

Цей документ скла­вся як договір поміж трьома основними політичними силами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким.Наведемо повну назву договору, щоб став зрозумілішим характер його змісту і суть втіленої ідеї - «Правовий уклад та Конституції відносно прав і во­льностей Війська Запорозького, укладені між ясновельмож­ним паном Пилипом Орликом, новообраним гетьманом Війська Запорозького, і генеральною старшиною, полков­никами, а рівно ж і самим Військом Запорозьким, схвалені обома сторонами і скріплені найяснішим гетьманом на віль­них виборах урочистою присягою року Божого 1710 квітня п'ятого дня у Бендерах».У цьому документі, написаному під час обрання П. Орлика гетьманом, передбачалося повне визволення України і вста­новлення державності. Цього договору повинні були дотри­муватись і всі наступні гетьмани.

Конституція складається з преамбули (вступу) з 16 статей і починається з урочи­стої декларації: «Україна обох боків Дніпра має бути на вічні часи вільною від чужого панування». Передмова починається з пояснення, чому Україна розриває спілку з Росією і переходить під протекцію Швеції. Документ передбачав пра­вове врегулювання самих болючих проблем: чітко формулюва­лися виключні права православної віри в Україні (ст. 1); визнача­вся національно-державний суверенітет країни в кордонах, встановлених міжнародними договорами за часів Б. Хмель­ницького (ст. II); проголошувався намір відновлення добросусід­ських відносин із Кримським ханством (ст. III); конституція зо­бов'язувала гетьмана вжити заходів щодо звільнення земель Війська Запорізького від російських військ і фортець та їх повернення під його виняткову юрисдикцію (ст. IV, V).

Ця пам’ятка української політичної думки козацької доби ввібрала в себе не лише передові досягнення української та європейської політичної думки, але стала своєрідним рубежем у їх розвитку. "Появу цього документу варто розглядати в широкому контексті розвитку європейської правосвідомості, котра в теоретичних працях таких мислителів як Т. Гоббс, Г. Гроцій, а трохи пізніше Ф. Вольтер, Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо випереджала свій час і швидше прояснювала перспективу ніж дійсність. За таких обставин Конституція Пилипа Орлика — це втілена в мову правових норм філософія й ідеологія "суспільного договору". Для появи такого документу в історії української політичної та правової свідомості було достатньо підстав" [47, с. 236]. Як зазначає О. Субтельний, цей "...документ, пишномовно названий Pacta et Constitutiones Legum Libertatumque Exersitus Zaporoviensis складався з 16 статей, дуже різних за обсягом і значенням, які стосувалися переважно практичної політики, а не принципів. Проте за цими умовами стояли політичні погляди та інтереси не лише мазепинських емігрантів, а й багатьох їхніх однодумців, що залишилися в Україні. Цей документ, складений невеличкою групою дисидентів-вигнанців, зовсім не був звичайною вправою чи намаганням видати бажане за дійсне. На той час, коли Pacta et Constitutiones були укладені, уже йшли приготування до нового походу проти царя. Отже, "Бендерська конституція" показувала, які зміни мазепинці сподівалися запровадити після повернення на Батьківщину" [259, с. 57].

Згоджуючись з відомим вченим все ж варто зазначити, що багато з положень даного документу мають концептуальний характер, і є віддзеркаленням особливостей українського політичного мислення на початку XVIII ст. Прийнята в м. Бендери Конституція за своєю формою є договором гетьмана зі старшиною і всім Військом Запорозьким, а за змістом — документом, що в політико-правових поняттях того часу обґрунтовує права України на державну самостійність та її державний устрій.

Починається цей документ преамбулою, в якій викладається коротка історія козацтва та української державності. При цьому твориться політичний міф, метою якого є обґрунтування права козацької верстви виступати репрезентантом державницьких інтересів української нації. Для цього початки української державності відносяться до доволодимирових часів і ототожнюються козаки і хозари як творці держави: У подальшому, відзначає автор Конституції, за численні провини і гріхи Бог покарав народ козацький, що врешті-решт призвело до втрати державності та польського панування. Однак пізніше незбагненна і справедлива божа воля привела до того, що "... народ Козацький, що доти перебував під тяжким польським ярмом, прагнучи відновити колишню свободу, повстав за ревну віру православну, за закони батьківщини і старі вольності під проводом палкого борця, найвідданішого керманича вічної пам’яті Богдана Хмельницького, який за допомогою самого Бога і непереможною поміччю найяснішого короля Швеції, безсмертного і славної пам’яті Карла X, з’єднавши сили Кримського Ханства і Війська Запорозького, а також завдяки власному прозорливому старанню, пильним турботам і величі духу, збройно звільнив від польського рабства Військо Запорозьке і пригноблений народ Руський..." [211, с.25-26].

Твердження про те, що Б. Хмельницький звільнив (хоч і з поміччю татар та шведського короля) український народ, повернув йому державний статус, мало дуже важливе значення в тогочасній ідеологічній боротьбі козацької старшини з московськими урядовцями, які стверджували, що Україна ніколи не була самостійною державою і лише з московською допомогою змогла звільниться з-під польської окупації, приєднавшись до Московської держави. Твердження про те, що українці самостійно, без московської допомоги, здобули собі державний статус і лише потому, добровільно вступили у союз з Московської державою було для козацької верхівки важливим аргументом для обґрунтування права на відновлення власної держави.

Автор Конституції акцентує увагу на добровільності прийняття Б. Хмельницьким протекторату Московської держави сподіваючись на те, що спільна православна віра забезпечить дотримання сторонами прийнятих на себе зобов’язань. Але після смерті гетьмана московські урядовці почали порушувати досягнуті домовленості та давні права і привілеї козацтва, що призводило до того, що Військо Запорізьке "...мусило власною кров’ю та відважним повстанням захищати недоторканість своїх законів і вольностей, захист яких сам Бог, месник беззаконня, милостиво підтримував" [211, с. 26].

Саме таким повстанням, відзначає П. Орлик, був антимосковський виступ гетьмана Івана Мазепи, який продовжив традиції Б. Хмельницького як у справі боротьби за свободу нації, так у відновленні союзницьких відносин зі шведським королівством. Подібна історична паралель повинна була ідеологічно санкціонувати дії І. Мазепи та показати їх стратегічну мету — відновлення державної самостійності України та виконання історичної місії козацтва.

Окрім ідеологічного обгрунтування своїх дій за допомогою творення історичного міфу, П. Орлик і козацька старшина, як автори Конституції, у преамбулі чітко вказують і на іншу причину прийняття цього важливого правничого документа: "... оскільки дехто з колишніх Гетьманів, наслідуючи деспотичне московське правління, зухвало намагався привласнити собі, всупереч праву і рівності, необмежену владу, не соромлячись нехтувати давніми законами і вольностями Війська Запорозького і тяжко пригноблюючи простий народ, тому ми, присутня тут старшина, і ми, кошовий отаман з Військом Запорозьким, попереджаючи подібні прецеденти, а головне — щоб здійснити таку важливу справу, як виправлення і піднесення своїх принижених прав і вольностей в особливо зручний час, коли згадане Військо Запорозьке знайшло собі захист не деінде, а під опікою Священної Королівської Величності короля Швеції, і тепер твердо і без вагань її визнає, ми уклали угоду з паном Пилипом Орликом, новообраним Гетьманом, і ухвалили, щоб не тільки Його Ясновельможність у щасливі дні свого Гетьманату стежив за виконанням пактів і конституцій, викладених нижче по пунктах і підтверджених його присягою, але щоб цього незмінно дотримувались і наступні Гетьмани Війська Запорозького" [211, с. 27]. Таким чином, автор Конституції визначає її як вищий правовий документ, що визначає основні принципи функціонування козацької держави і покликаний забезпечити дотримання традиційних демократичних принципів організації державної влади, не допустити перетворення гетьманської влади в деспотичну.

"Колективний автор Конституції — Пилип Орлик та козацька старшина — прагнув зв’язати воєдино уривки своєї минувщини та окреслити модель суспільства, яка містила б головніші здобутки нації. Ідеї, висловлені в цьому документі, є наслідком майже тисячоліття політичного розвитку України, свідченням високого рівня самосвідомості нації, рівня її політичної культури, творчого потенціалу. Цей документ постав як оречевлена ідея української держави — Гетьманщини і водночас як удосконалення тогочасного розуміння суті держави" [269, с. 50].

Перша стаття Конституції присвячена проблемам віри та захисту прав українського православ’я. Нею православній вірі в Україні надавались виключні права. Особливий акцент робиться на необхідності повернення Київської метрополії під омофор Вселенського Константинопольського патріарха і виведення її з-під юрисдикції Московської патріархії. Цей акт повинен був мати виключне політичне значення, оскільки після приєднання Київської митрополії в 1685 до Московської патріархії православна церква в Україні стала перетворюватись на провідника московських впливів. Виключне значення збереження автономії української православної церкви для збереження державності чітко розуміли як козацька старшина, так і вище духовенство. Роль церкви і релігійного питанні в поразці І. Мазепи була ще надто свіжа в пам’яті бендерських вигнанців.

Друга стаття зазначала, що "Подібно до того, як будь-яка держава існує і міцніє завдяки недоторканій цілісності кордонів, так і наша батьківщина, Мала Русь, нехай лишається у своїх кордонах, затверджених угодами Речі Посполитої, славетної Порти Оттоманської і московського царства..." [211, с. 28]. Гарантом недоторканості кордонів Української держави повинні були стати договори гетьмана зі шведським королем, якому разом з нащадками надавався титул постійних Протекторів України.

Третій пункт декларував відновлення стратегічного союзу з Кримським ханством, що був покликаний забезпечити спокій на південних кордонах держави та збройну допомогу татар у боротьбі з Москвою.

Пункти четвертий і п’ятий Конституції були присвячені відновленню прав Запоріжжя на його землі, ліквідації побудованих царем фортець на територіях належних Кошу та закріплювали автономний політичний і економічний статус Січі в складі гетьманської держави.

Наступні пункти Конституції (з 6 по 10) є своєрідним "політичним ядром" цього документу. У них викладаються основні принципи організації влади в козацькій державі. Так стаття 6 проголошувала обмеження прерогатив гетьманської влади з метою уникнення загрози встановлення деспотичного правління і декларувала створення інституту публічної ради, якій мала належати першість у вирішенні стратегічних питань державного життя: "...ми, старшина, Кошовий Отаман і Все Військо Запорозьке, укладаємо з Ясновельможним Гетьманом і постановляємо в акті обрання його Ясновельможності, навічно зберігати у Війську Запорозькому такий закон, щоб у нашій батьківщині першість належала Генеральній старшині як з огляду на її високі служби, так і у зв’язку з постійним перебуванням при Гетьманах. Після неї у звичному порядку мають бути вшановані цивільні Полковники, подібні за характером обов’язків до цивільних радників. Окрім того, від кожного полку мають бути обрані за згодою Гетьмана декілька знатних ветеранів, досвідчених і вельми заслужених мужів, для входження до публічної ради. Цій Генеральній старшині, Полковникам і Генеральним радникам належить давати поради теперішньому ясновельможному Гетьману та його наступникам про цілісність батьківщини, про її загальне благо й про всі публічні справи. Без їхнього попереднього рішення і згоди, на власний розсуд (гетьмана) нічого не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися" [211, с. 30]. Генеральні Ради мали збиратися не менше трьох раз на рік — на Різдво, Великдень і Покрову.

У роботі Генеральних Рад повинні були брати участь не лише полковники разом з полковими урядниками і сотниками, не лише Генеральні Радники від всіх полків, які разом з Генеральною старшиною повинні були постійно перебувати в гетьманській резиденції, а й посли від Низового Війська Запорозького. У період між Генеральними Радами, у випадку необхідності, Гетьман міг вирішувати важливі справи державного життя спільно із Генеральною Старшиною, Полковниками та Генеральними Радниками.

Для того, щоб забезпечити вірність старшини інтересам держави стаття 6 зазначає, що всі державні урядники заступаючи на свої пости повинні складати присягу на вірність батьківщині, чесне служіння Гетьману та виконання своїх обов’язків. Для забезпечення цього Конституція гарантувала право на публічну критику і обговорення дій Гетьмана: "...Старшина, Полковники і Радники можуть скористатися повною свободою голосу, щоб, чи приватним чином, чи коли (цього) вимагатиме надзвичайна і безвихідна необхідність, публічно на раді висловити докір його Ясновельможності, вимагаючи повного звіту щодо порушення законів і вольностей батьківщини, однак без лихослів’я і без найменшої шкоди гетьманській честі. За ці докори Ясновельможному Гетьману не належить ображатися чи мститися, а навпаки — він мусить подбати про виправлення порушень" [211, с. 31].

"У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, з яких гетьман відкидав абсолютизм царя" [261, с. 63].