Політичні погляди XVIII ст.

Просвітницький напрям в політиці знайшов глибоке відображення в доробках Стефана Яворського, Феофана Прокоповича і Михайла Козачинського.

Стефан Яворський (1658-1722) був українським-російським церковним діячем – митрополитом Муромським і Рязанським, а також місцеблюстителем патріаршого престолу й очолював Священний Синод. Навчався і викладав у Києво-Могилянській академії. Відомий як автор праці "Камінь віри" (1715) та численних проповідей.

Владні відносини в тогочасному російському суспільстві С. Яворський уявляв у вигляді своєрідної піраміди, на вершині котрої стояв імператор, нижче знаходилися князі та бояри, що перебували на державній службі, за ними розташовувалися вищі офіцери армії і флоту, нижче – купецтво, духовні чини та в самому низу – народ.

Образним було уявлення про соціально-політичну структуру суспільства. На його думку, як у колісниці є чотири колеса, так і в суспільстві є чотири чини. Перше "колесо", перший чин – аристократія: князі, бояри, вельможі, царські радники; друге "колесо" – військові; третє "колесо" – духовенство, четверте – люди простонародні: міщани, купці, художники, ремісники, селяни-землероби. В обох випадках йдеться про аристократично-мілітаристичну державу, де на верхніх владних щаблях є царські вельможі, генералітет і офіцерство. Духовна знать, що освячує структуру, знаходиться на третьому місці.

Суспільно-політичні погляди С. Яворського відображають же кризу церковно-феодальної ідеології часів петровських перетворень. Як охоронець держави у своїх проповідях він закликав "людей простонародних щодо смирення та послуху владі". Підтримував заходи Петра І по зміцненню держави, створення регулярного війська, розвитку економіки та освіти. Як релігійний діяч С Яворський водночас обстоював інтереси церкви. Значну увагу приділяв актуальній проблематиці співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. Спочатку дотримувався поширеної в Україні думки про те, що держава й церква є рівноправними. Згодом, уже в Москві, він всіляко домагався невтручання держави у справи церкви. С. Яворський бачив, що зміцнення держави ставить церкву в залежність від держави, і всіляко намагався піднести авторитет церкви, зміцнити вплив на суспільне життя.

С. Яворський ставив собі за мету пристосувати російське православ'я до нових соціально-політичних умов, що формувалися під впливом розширення її зв'язків із європейськими державами. Намагався раціоналізувати православ'я, пристосовуючи деякі його догмати до католицизму. В кінці життя відмовився від світського життя й зосередився на етико-гуманістичній проблематиці, що було своєрідним протестом проти підпорядкування в Росії церкви державі.

Один з авторитетних діячів Києво-Могилянської академії Феофан Прокопович (1681-1736). Спочатку навчався в академії, а потім за кордоном – у Римі, Лейпцигу, Єні. З 1705 р. викладав у Києво-Могилянській академії, а в 1710 р. став її ректором. У 1716 р. за викликом Петра І виїхав до Петербурга та фактично очолив російську православну церкву, ставши однією із найбільш наближених до царя осіб.

Ф. Прокопович був одним з найосвіченіших політичних, а теж церковних діячів Російської імперії того часу, добре обізнаним із досягненнями світової політичної думки. Є автором політико-теоретичних трактатів, зокрема "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент". А найвагомішим його внеском у розвиток політичної думки є розробка концепції держави освіченого абсолютизму. У своїх політичних поглядах виходив з того, що існують три основні форми державного правління: демократія, аристократія і монархія. Найкращою з них є монархія. Вона відповідає людській природі, адже як батьки піклуються про дітей, так й монарх дбає про підданих. Спираючись на різновиди теорії суспільного договору, Ф. Прокопович доводив, що в додержавному стані були добро й зло, мир та війна, любов та ненависть. Природним задля людини є творення добра, до чого спонукає її совість. Для охорони цього та інших природних законів потрібна сила, якою є державна влада.

Державна влада виникає в результаті передання народом шляхом договору своєї волі монарху. Сама народна воля випливає з волі Бога. Як і Т. Гоббс, Ф. Прокопович вважав, що, віддавши свою волю монарху, народ назад її забрати не може і повинен у всьому йому коритися. Всяка влада є від Бога, треба підкорятися, християнський закон бунтувати забороняє. Таким чином влада монарха у Ф. Прокоповича набуває абсолютистського характеру.

Верховна влада у своїй діяльності має мати за мету загальну користь, дбати про добробут народу, державну безпеку, мир, внутрішній порядок, правосуддя й освіту тощо. Монарх як носій верховної влади в державі діє відповідно щодо природних законів, стоїть над усіма громадянськими законами. Усі його дії, які спрямовані на загальнонародну користь, виправдовуються. Тим самим Прокопович виправдовував реформи Петра І. Щоправда, під "загальнонародною користю" він розумів інтереси дворянства, чиновників, купців і промисловців, ігноруючи інтереси простих людей.

На підтримку Петра І, обґрунтування освіченого абсолютизму було спрямоване й вирішення Ф. Прокоповичем проблеми співвідношення світської і духовної влади, держави і церкви. На відміну від Яворського, обґрунтовував ідею підпорядкування духовної влади світській, церкви – державі, виступав проти зверхності й автономії влади церкви над державою. Ідеалом Прокоповича була сильна російська держава, на чолі якої стоїть самодержець – освічений монарх, "філософ на троні", що дбає про інтереси народу. Освіту та розвиток наук він розглядав як основу історичного прогресу, джерело сили держави й добробуту народу.

Михайло Козачинський у доробку "Громадська політика" розробляв питання природного права як складової людської природи, розподіляв всі людські закони на громадські й канонічні, вивчав проблеми військової політики, намагаючись викласти розуміння причин воєн, їх типологізацію (справедливі й несправедливі, зовнішні та внутрішні).

Консервативна думка започаткована "Історією русів" – як історико-політичним трактатом невідомого автора, написаним у XVIII ст. У даній праці сформульовано концепцію українського історичного легітимізму, згідно із якою Україна має право розірвати договір із Росією, а також повернути втрачену автономію, оскільки за Переяславським договором українська нація добровільно прийняла протекторат Росії, яка до того ж цей договір постійно порушувала.

Певною мірою підсумком розвитку української політичної думки у XVIII ст. слід вважати погляди Григорія Сковороди (1722-1794). Його політична концепція нагадує витриману в ранньохристиянському дусі конструкцію Вишенського, містить базові положення: нищівну критику існуючого суспільного ладу з позицій раннього християнства, синтезованого з просвітницькою ідеологією; форму правління (як в ідеалі) – демократичну республіку, де забезпечено соціальну рівність усіх громадян; способи досягнення окресленого суспільного ідеалу – просвітницькі; самопізнання, самовдосконалення, вияви "загальної любові", "доброї волі", "доброчесності" тощо, поширення освіти в народі, плекання моральних традицій.