Розвиток національної інфраструктури ІКТ

Водночас варто наголосити, що названі кроки, попри всю їхню важливість, є все ж фрагментарними і чинна нормативно-правова база галузі залишиться неповною, неефективною й суперечливою, допоки не буде введено в дію три систематизуючі нормативні документи.

По-перше, Інформаційний кодекс України, що законодавчо закріплено в «Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки», затверджених Законом України від 9.01.2007 р. № 537-V. Для цього, у свою чергу, необхідно: 1) визначення внутрішньої структури та ієрархії актів інформаційного законодавства України на рівні правової доктрини; 2) прийняття необхідних змін та доповнень до законів України, що регулюють інформаційні відносини (щонайменше – нової редакції базового Закону України «Про інформацію», який навіть з останніми змінами 2005 р. багато в чому є застарілим); 3) інкорпорація галузевого законодавства, тобто визначення відповідної сукупності нормативно-правових актів і розміщення її у Зводі законів України в якості окремого розділу – «Інформаційне законодавство». Такі кроки дозволять упорядкувати інформаційні відносини в Україні у рамках чіткої ієрархії законів і єдиної системи правових норм і понять.

Понад те, українське законодавство у низці аспектів «відстає» від динаміки змін, що виникають у процесі розвитку інформаційного суспільства в Україні та світі: закріплення правового режиму інформації; формування та використання національних інформаційних ресурсів; запобігання поширенню шкідливої та незаконної інформації глобальними комп’ютерними мережами; підтримка вітчизняної індустрії ІКТ; обмін інформацією в електронному вигляді, насамперед ведення електронного документообігу, надання офіційного статусу електронному документу; врегулювання статусу суб’єктів інформаційних відносин у мережі інтернет; оптимізація режиму діяльності систем електронної торгівлі й оплати; посилення інформаційної безпеки, захисту державних інформаційних ресурсів, захисту персональних даних; створення єдиної системи стандартів з інформаційних технологій, сертифікації засобів інформатизації; підвищення інвестиційної привабливості сфери інформатизації тощо. Необхідною є модернізація та доповнення національної нормативно-правової бази за названими напрямками.

Потребує також негайного розв’язання проблема інтероперабельності (взаємосумісності) різних систем електронного документообігу та електронного цифрового підпису, насамперед тих, що застосовуються в органах державної влади та органах місцевого самоврядування.

По-друге, прийняття Указом Президента України нового концептуального документа – Стратегії розбудови інформаційного суспільства(із подальшим переглядом пріоритетних напрямів через кожні 3 роки), яка б визначала основні параметри нового типу суспільства, пріоритети розвитку, конкретні цілі та механізми їх забезпечення. Для України це питання набуває і специфічного національного виміру, оскільки суттєвою проблемою при розбудові вітчизняного інформаційного суспільства є фактична невідповідність між заявленою ціллю та змістом даного терміна. Незважаючи на те, що теза про «інформаційне суспільство» є домінуючою у більшості профільних державних документів, на практиці все зводиться переважно до суто технологічних процесів «інформатизації», або, інакше кажучи, інфраструктурного розвитку та вимірюванню кількості інформаційно-обчислювальної техніки на одиницю населення. Основну рамку такої діяльності задає Національна програма інформатизації (від 4.02.1998 р. № 75/98-ВР). Незважаючи на те, що згідно з преамбулою одним із основних завдань Програми є «створення необхідних умов для забезпечення громадян і суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій», де-факто більшість із завдань Програми спрямовані на вирішення завдань інформатизації виключно самих органів державної влади, причому далеко не в усіх випадках. Крім того, саме цим Законом був заданий загальний дискурс «розбудови інформаційного суспільства в Україні», що вплинуло на розуміння даної проблеми з боку державних чиновників як такої, що пов’язана з необхідністю механічного збільшення кількості комп’ютерної техніки в ОДВ усіх рівнів.

Як на концептуальному, так і на програмно-прикладному рівнях у новій Стратегії має бути подолане це застаріле, суто технократично-індустріальне (на противагу постіндустріальному) розуміння самого феномену ІС та пов’язаних з ним перспектив розвитку. Водночас вона все ж має базуватися на нині чинних базових профільних законодавчих актах, продовжувати їх і розвивати (або коригувати) основні їх положення. У Стратегії мають бути в основному розкриті програми дій та/або системи заходів за такими напрямками:

• основоположні рубежі й перспективи, на які має вийти Україна внаслідок реалізації Стратегії – в аспекті як внутрішнього розвитку, так і міжнародного співробітництва;

• реформування профільної нормативно-правової бази, кодифікація інформаційного законодавства;

• роль та міра участі держави в різних аспектах здійснення завдань Стратегії;

• захист прав інтелектуальної власності й суміжних з ними прав;

• інформаційно-комунікаційні аспекти вдосконалювання демократичних інститутів і становлення громадянського суспільства;

• створення техніко-технологічної бази інформаційного суспільства (телекомунікації, обладнання тощо);

• інформатизація найважливіших галузей промисловості, сфери науки, систем освіти й охорони здоров’я, створення загальнонаціональних електронних мереж загального й обмеженого доступу;

• економічне й організаційно-адміністративне стимулювання розвитку ІТ-галузі;

• підготовка та працевлаштування ІТ-спеціалістів;

• залучення іноземних інвестицій в ІТ-галузь і забезпечення сприятливого інвестиційного клімату для іноземних компаній;

• участь в інвестиційних проектах, орієнтованих на оптимізацію світових інформаційних і транспортних потоків;

• створення конкурентоспроможних інформаційних технологій на основі використання будь-яких доступних джерел інвестицій (державних і приватних, українських і закордонних), у тому числі:

– програми фундаментальних і прикладних досліджень;

– програми створення технопарків, вільних економічних зон й інших центрів концентрації високотехнологічного виробництва;

– програма взаємодії з міжнародними інститутами й корпораціями, що займають лідируючі позиції у виробництві інформації та наукомісткої продукції.

По-третє, – це питання створення Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства (НСІРІС). Розробка таімплементація такої системи є нині одним із найактуальніших і найпекучіших питань, оскільки її відсутність означає відсутність основного інструменту моніторингу й оцінки ситуації у сфері розвитку ІТ таінформаційного суспільства в Україні. Між тим очевидно, що за умовнадвисоких темпів глобального розвитку ІТ і нашого хронічного відставання проведення в Україні ефективної інформаційної політики єнеможливим без: а) оперативного відслідковування динаміки основнихпоказників і тенденцій галузі задля їх адекватної та своєчасної корекції,а також вироблення стратегій подальшого розвитку; б) верифікації таузгодження отриманих даних з результатами міжнародних вимірювань,порівняльного аналізу ситуації в Україні та в інших країнах; в) надання профільним міжнародним органам своєчасної та відформатованоїзгідно зі стандартами міжнародних індексів інформації (хоча б задляповноцінної участі у відповідних організаціях, проектах, програмах).

Треба відзначити, що деякі законодавчі акти України свідчать про розуміння важливості цього питання у вищих органах влади. Спробу його розв’язання на нормативно-правовому рівні було здійснено ще

Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» (від 9.01.2007 р. № 537-V) і далі пунктом 11 «Плану заходів з виконання завдань, передбачених Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки» (розпорядження Кабінету Міністрів України від 15.08.2007р. № 653-р).

На виконання останнього у 2009 р. Державний комітет інформатизації України запропонував свій проект «Переліку індикаторів Національної системи індикаторів розвитку інформаційного суспільства», що нараховує 17 пунктів. Його основою стали індикатори, що використовуються при формуванні низки міжнародних індексів розвитку інформаційного суспільства і в першу чергу – Індексу цифрової спроможності. Це ефективний і порівняно простий комплекс вимірювань, що базується на 11 індикаторах, підібраних за трьома основними напрямами: спроможність використання ІКТ, інфраструктура, кількісні показники використання ІКТ. Але саме у зв’язку цим виникають певні зауваження.

Річ у тім, що НСІРІС, вочевидь, має бути узгоджена з пріоритетними напрямами міжнародного співробітництва України. Одним із таких напрямів, безумовно, залишається Європейський Союз. Стала стратегічна спрямованість України на поглиблення партнерства на цьому векторі, потенціальні можливості подальшого зближення нашої держави та ЄС диктують необхідність гармонізації Національної системи індикаторів інформаційного суспільства з європейськими стандартами та вимогами. У свою чергу це зумовлює необхідність кардинального перегляду вітчизняної системи збору та обробки статистичних даних, оскільки на сьогодні в Євросоюзі використовуються значно складніші й розгалуженіші системи індикаторів та вимірювань.

Крім розробленої системи індикаторів, Державним комітетом з питань науки, інновацій та інформатизації України (колишній Держкомінформатизації) було запропоновано також зміни до системи державних статистичних спостережень з метою створення системи моніторингу розвитку інформаційного суспільства. Відповідні пропозиції було надіслано до Державного комітету статистики України, однак жодних реальних кроків з боку останнього досі не було зроблено.

Особливо перспективною видається пропозиція Держкомінформнауки щодо випуску спочатку щорічного, а з 2012 р. і щоквартального статистичного бюлетеня «Стан і розвиток інформатизації в Україні», що публікує лише дані за окремими показниками.

З урахуванням викладеного видається доречним уже на нинішньому етапі відносин між ЄС та Україною поставити питання про можливість включення України до європейських програм, що відслідковують тенденції розвитку інформаційного суспільства і, зокрема, порівнюють статистичні дані (індикатори) такого розвитку. Схожа програма існувала в ЄС для країн-кандидатів (eEurope+), тож доцільним вбачається її відновлення в форматі, наприклад, проекту «Східне партнерство». Це дозволило б, принаймні на рівні підходів до формування масивів статистичних даних, адаптуватися до вимог ЄС уже на нинішньому етапі.

Кількість і структура інтернет-аудиторії: Україна та світ.За даними звіту Міжнародного союзу електрозв’язку, на початок 2010 р. світова інтернет-аудиторія складала приблизно 1,834 млрд користувачів, що на 14,2 % перевищує показник початку 2009 р. (1,605 млрд користувачів за даними того ж джерела). За кількістю користувачів інтернетом на першому місці у світі перебуває Китай (384 млн осіб), на другому – США (240 млн), на третьому – Японія (99 млн осіб). Бразилія посіла 4-е місце – (76 млн користувачів), Німеччина – 5-е (65 млн), Індія – 6-е (61 млн), Росія – 7-е (59,7 млн). Україна за числом користувачів Інтернетом (15,3 млн) займає 28-е місце у світі, збільшивши протягом 2009 р. їх кількість на 4,95 млн осіб.

Вимірювання національної інтернет-аудиторії: пошук оптимальної методики.Дослідженням української інтернет-аудиторії до 2009 р.включно займалася низка компаній з онлайн-консалтингу – GemiusUkraine, Bigmir-Internet, GfK Ukraine, TNS та InMind. Кожна з них використовує власні методики підрахунку та критерії оцінок, що дає значну(подекуди майже у два рази) розбіжність отриманих даних – від 5,4 млнкористувачів у TNS до 9,6 млн у InMind (2009 р.) Поряд з цим, за офіційними даними Держкомзв’язку, «чисельність інтернет-аудиторії в Україніналічувала на 1 січня 2010 року понад 15,3 млн унікальних користувачів, що складає третину населення України». За результатами дослідження аудиторії інтернет-користувачівУкраїни, яке, починаючи з липня 2010 р., на постійній основі на замовлення Інтернет Асоціації України (ІнАУ) проводиться дослідною компанією InMind (міжнародна мережа Factum Group), станом на 1 липня2010 р. в Україні було 12,6 млн інтернет-користувачів віком від 15 років.

Ця цифра цілком корелює з вищенаведеними даними Міжнародного союзу електрозв’язку для повної інтернет-аудиторії України – 15,3 млн інтернет-користувачів, оскільки, за даними Держкомстату України, станом на 2010 р. в Україні проживає понад 6,48 млн осіб віком до 14 років, що не враховані в дослідженні InMind17.

Основні параметри інтернет-аудиторії.Виходячи з даних згаданого дослідження, розподіл інтернет-користувачів в Україні, як і в попередні роки, є нерівномірним. Лише 36 % користувачів, старших 15 років, зосереджені у селах та невеликих (до 50 тис. жителів) містах, хоча у цій категорії населених пунктів проживає близько 50 % громадян України. При цьому 3,2 млн користувачів (понад 25 %) зосереджено в шести найбільших містах України.

Так само нерівномірним є регіональний розподіл. Зокрема, у Західному регіоні України проживає лише 18 % користувачів, тоді як у Центральному (включно зі столицею) – 31 %, на Сході – 34 %, на Півдні (з АР Крим включно) – 17 %.

Віковий розподіл користувачів, старших 15 років, виглядає так: частка інтернет-користувачів серед жителів України віком 15–29 років – 59 %, 30–34 роки – 36 %, 45–59 років – 15 %, старших 60 років – 3 %. При цьому чоловіки складають 55 % вітчизняної інтернет-аудиторії, жінки – 45 %.

У середньому по Україні 1 комп’ютер використовують 2,6 інтернет- користувачі. Найменше «навантаження» на один ПК – в Києві (2,4 користувача), найбільше – у Західному регіоні (2,9 користувача). Ступінь розвитку широкосмугового доступу до мережі інтернет (один з найактуальніших глобальних трендів) в Україні можна оцінити як критично низький.

Рівень проникнення таких послуг в Україні на початок 2010 р., за даними Міжнародного інституту електрозв’язку, складає лише 4,17 %, що значно нижче середньосвітового показника – 7,02 %. За цим показником Україна відстає не лише від сусідніх Росії (9,16 %) та Білорусі (11,34 %), а й від більшості країн третього світу, таких, як Тувалу, Тринідад і Тобаго, Колумбія, Коста-Ріка, острови Кука та багатьох інших.