МАТЕРІАЛЬНО-ТЕХНІЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

РОЗПОДІЛ ЧАСУ

ЛЕКЦІЯ

з навчальної дисципліни

"Військове навчання і виховання"

Т Е М А №2: «Військове виховання»

Час: 2 години

ІНФОРМАЦІЙНО-МЕТОДИЧНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ:

Мультимедійний проектор, ноутбук.

ВСТУПНА ЧАСТИНА:

- прийняти рапорт командира групи та привітатися з курсантами;

- перевірити наявність особового складу по журналу обліку навчальних занять;

- перевірити форму одягу курсантів, порядок на робочих місцях і в аудиторії;

- при необхідності зробити зауваження для усунення недоліків;

- нагадати основну проблематику минулої теми, заняття та зробити логічний перехід до проблеми, яка буде розглядатися на даному занятті;

- довести під запис номер і тему заняття, його навчальні питання;

- зосередити увагу курсантів на навчальній меті заняття – тобто на тих знаннях, навичках і вміннях та їх рівні, які вони повинні здобути в результаті заняття;

- визначити актуальність теми заняття – тобто для чого знання (навички, вміння) будуть необхідні у подальшому вивченні матеріалів дисципліни, практичному виконанні завдань, подальшій офіцерській службі тощо;

- представити наочно та стисло охарактеризувати основні та додаткові джерела інформації (літературу) для вивчення на самостійній підготовці та місця їх отримання, надати під запис назву джерела, його вихідні дані та сторінки (статті статутів, настанов, джерела інформації можуть також представлятися в ході розгляду навчальних питань або в заключній частині заняття – при визначенні завдань для самостійної роботи);

- визначити порядок роботи на занятті та отримання оцінки за нього;

- довести заходи безпеки (при необхідності).

ОСНОВНА ЧАСТИНА:

Самоактуалізація, самореалізація і самоутвердження особистості відбувається протягом усього життя. Важливим шляхом їх здійснення є самовиховання. Концепція самовиховання у педагогічній психології пов’язана, в першу чергу, з розумінням процесу розвитку психіки вихованця. Аналіз цього процесу показує, що важливим внутрішнім детермінантом розвитку особистості в юнака є самовиховання, яке знаходиться в залежності від виховання в цілому та розвивається за своїми особистими законами.

Самовиховання в Збройних силах України є важливим показником їхньої боєздатності, адже лише завдяки самовихованню можна створити не тільки стійку та обґрунтовану мотивацію до військової служби (як і до будь-якої діяльності взагалі), але й набути вміння і навички, необхідні для військової діяльності, яка потребує максимальної напруженості й протікає в екстремальних умовах, коли без уміння володіти собою годі й чекати успіху.

Збройні сили України являють собою специфічну інституцію, яка характером свого існування позитивно впливає на процес самовиховання військовослужбовців. Цей процес, по-перше, пов’язаний з особливим режимом, регламентацією життя військовослужбовців, жорсткою військовою дисципліною; по-друге, сама військова діяльність – “це складний вид діяльності, яка включає і ігровий момент, і навчання, і працю” [12, с. 101]; по-третє, на самовиховання впливає різниця між так званими “офіційними” нормами та неофіційними; по-четверте, існує різниця між цінностями, які засвоїла особистість у цивільному середовищі, з якого походить військовослужбовець і вимогами, які ставлять до нього в Збройних силах. Такими є специфічні властивості, які впливають на процес самовиховання і потребують такого ж особливого підходу до трансформації цього процесу в ефективний процес формування особистості військовослужбовця.

Важливою внутрішньою силою розвитку особистості в юнацькому віці (цей вік є призовним віком водночас) є самовиховання, яке знаходиться в залежності від загального виховання та військового виховання, та розвивається за своїми особистими законами.

К.Маркс зазначав суспільний характер законів самовиховання, його зв’язок з суспільними відносинами, умовами життєдіяльності. “Моє особисте буття є суспільна діяльність; тому і те, що я роблю із своєї особи, я роблю із себе для суспільства, усвідомлюючи себе як суспільну істоту” [10, с. 590]. Не відкидаючи роль природно-біологічних особливостей людини, він наголошував, що особистістю людина не народжується, а формується під впливом суспільних умов життя. Приведене положення К.Маркса підтверджується психологічними та педагогічними дослідженнями, які показують, що суспільні відносини та процес виховання не тільки формують у людини передумови самовиховання, але й у подальшому безпосередньо впливають на процес самовиховання: людина або приймає навколишню дійсність, або лише зовнішньо пристосовується до неї, або діє всупереч їй. Таким чином, існує певний зв’язок з “навколишнім світом”, тобто суспільством з його організованим і стихійним впливом.

Що ж лежить в основі процесу самовиховання? Ряд зарубіжних авторів вважають джерелом самовиховання релігійне начало, опору на бога (І.Мюлер), спадкоємність, що впливає на життя людини (А.Буземан, В.Штерн), Ж.Марітен пропагував “свободу сили”, незалежність людини, яка виховує себе сама безвідносно від суспільних умов, Ж.П. Сартр стверджує, що “людина є тим, що вона сама з себе робить”. Екзистенціалізм, представником якого є Ж.П.Сартр, стверджує “свободу волі”, “філософію свободи” особистості на відміну від персоналізму, який визнає людину первісною реальністю, та неотомізму, який пропагує “закладене від народження в людині первісне духовне начало”. Ці течії абсолютизують автономність самовиховання, роль власних зусиль людини в розвитку своєї особистості.

На відміну від представлених вище поглядів на процес самовиховання, ряд авторів вважає, що слід ураховувати різні аспекти аналізу зв’язків самовиховання з зовнішніми умовами (оточенням особистості, пануючими в ньому нормами та правилами поведінки). Вплив зовнішніх умов на особистість відбувається через внутрішній світ людини, який може перешкоджати їх впливу на процес самовиховання. Треба враховувати, що людина, удосконалюючи себе, набуває нові можливості як керування собою, так і впливу на навколишнє середовище, з тим, щоб пристосувати його до своїх потреб.

У процесі самовиховання спостерігається якісно нове явище взаємодії людини з зовнішнім світом. Людина, змінюючи свій внутрішній світ, якості, звички тощо, набуває можливість змінити деякі особисті потреби, запроси, і, таким чином, впливати на характер взаємовідносин із зовнішнім світом, а не тільки намагатися підтримати доцільні відносини, які вже встановлені.

Самовиховання дозволяє особистості досягати більш високої відносної незалежності від зовнішніх умов. У той же час, здатність за допомогою самовиховання свідомо впливати на характер необхідних взаємовідносин з зовнішнім світом дає людині можливість самостійно, згідно зі своїм світоглядом, з урахуванням конкретної обстановки визначати спрямованість самовиховання.

Самовиховання є важливою рушійною силою розвитку психіки людини та представляє свідомий цілеспрямований процес формування і розвитку своєї особистості людини, який відкриває новий етап взаємодії між особистістю та зовнішнім світом, особистістю та внутрішнім світом, в якому вона є одночасно суб’єктом і об’єктом цієї взаємодії.

У вітчизняній педагогічній та психологічній літературі у визначенні поняття “самовиховання” існують декілька розбіжностей, але всі автори згодні, що самовиховання пов’язується з роботою особистості над собою з метою виховання позитивних якостей та нівелювання негативних рис. Так, наприклад, М.М.Фіцула вважав що, “самовиховання – свідома діяльність людини, спрямована на вироблення у себе позитивних рис і подолання негативних” [16, с. 226]. О.Г.Ковальов вважав, “що самовиховання у вузькому смислі – це свідома, систематична робота особистості над собою з метою усунення тих чи інших недоліків і формування позитивних якостей, які відповідають вимогам суспільства і особистого плану розвитку” [5, с. 329]. А.І.Кочетов самовиховання розглядав “як усвідомлений, керований особистістю саморозвиток, в якому згідно з вимогами суспільства, цілями та інтересами самої людини формуються спроектовані нею сили та здібності” [6, с. 136]. Л.І.Ігнатовський визначав самовиховання як “зусилля людини, які спрямовані на засвоєння особистістю багатоманітного соціального досвіду та ствердження себе як особистості, на формування таких моральних якостей, які відповідають суспільному моральному ідеалу і ...сприяють виконанню намічених життєвих цілей” [4, с. 18]. Останнє визначення найбільш повно відображає мету самовиховання військовослужбовця, тому що саме в ньому важливе місце займає відповідність цього процесу виховному ідеалу Збройних сил України – формуванню високопрофесійного військовослужбовця, який свідомо виконує свій обов’язок по захисту Вітчизни та народу України.

Військова педагогіка особливо підкреслює, що даний процес, особливо в період активного формування потреби у людини у самовихованні, повинен проходити під контролем офіцерів-вихователів. Шляхом спостереження, співбесід, індивідуального контролю, індивідуальної допомоги, пред’явлення індивідуальних вимог, постановки індивідуальних завдань, листування з батьками, заохочень, командир повинен формувати позитивну мотивацію до самовиховання, них сприяло б формуванню активної життєвої позиції військовослужбовця з високими ідеалами, які б допомагали визначити, конкретизувати поставлені цілі самовиховання та реалізувати їх. Аналізуючи вище перераховані форми роботи офіцера по підвищенню ефективності процесу самовиховання військовослужбовців, можна вважати, що широкі можливості для регулювання самовиховання у військовому колективі пов’язані з існуванням суворого режиму, який слід уміло використовувати для набуття самодисципліни, точності, послідовності. В період військової служби у військовослужбовців відбувається формування нових переконань, ціннісних орієнтацій, первинне військове самовизначення, які створюють сприятливі передумови для систематичного і змістовного його самовиховання.

Іншою властивістю армійського середовища є широка можливість використання ігрового моделювання, яке безпосередньо включено до навчально-виховного процесу. Потрібно зацікавити і стимулювати ініціативу військовослужбовця, аргументовано показати важливість і корисність такого роду діяльності. Суттєвим тут є поєднання ініціативи і дисциплінованості військовослужбовця в умовах наближених до бойових і, такими чином, ввести в процес виховання та самовиховання динамічний елемент, стимулювати вміння військовослужбовця використовувати набуті знання і навички у практичній діяльності.

Ефект виховного впливу, який здійснюють вихователі, цілком залежить від того, наскільки вони здатні самі до самовиховання, що дало б їм змогу слугувати морально позитивним прикладом для наслідування військовослужбовцями рядового складу.

Процес власного самовиховання військовослужбовці весь час повинні узгоджувати з виховним процесом у підрозділі та частині.

Підсумовуючи можна сказати, що підсамовихованнямрозуміється цілеспрямована, активна, організована діяльність військовослужбовців по систематичному формуванню та розвитку у себе позитивних і викоріненню негативних якостей особистості, згідно з усвідомленими потребами відповідати вимогам військової служби та діяльності із особистою програмою розвитку[2, с. 283].

Іншими словами, підсамовихованнямрозуміється цілеспрямована, свідома, систематична діяльність особистості по виробленню в собі бажаних духовних, інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних та інших позитивних особистісних рис й усунення негативних.

Головною ціллю самовиховання військовослужбовця на сучасному етапі є досягнення ним ідеалу військовослужбовця-професіонала, військовослужбовця-патріота. Неможливий процес самовиховання і без досягнення ним згоди з самим собою, знаходження смислу життя, самореалізації потенційних можливостей та активного самоутвердження у суспільному житті. Знаходження смислу життя – це відповідальний етап у розвитку та становленні особистості, коли відбувається в ній формування і розвиток особистісних ціннісних орієнтацій, їх узгодження із загальнолюдськими, національними та професійними цінностями. Від цього вибору та їх узгодженості залежать переконання і світогляд особистості, його професійна спрямованість, характер самоактуалізації, самореалізації та самоутвердження.

Самоактуалізація – це постійне намагання людини до повного вияву і розвитку особистісних потенційних можливостей та до їх реалізації.

Самореалізація – свідома, цілеспрямована матеріально-практична, соціальна й духовна діяльність особи, спрямована на реалізацію власних сил, здібностей, можливостей, життєвих настанов.

Мотивами самовиховання є: життєві спрямування військовослужбовця, потреба діяти згідно з нормами загальнолюдської моралі та професійними вимогами, розуміння необхідності переборення труднощів особистісного і професійного становлення, несення військової служби тощо.

Як і процес виховання, процес самовиховання – це педагогічний процес, специфічність і унікальність якого в тому, що в ньому і суб’єкт, і об’єкт виховання належить до однієї особи.

Процес самовиховання військовослужбовців має такі основні етапи:

1. Усвідомлення вимог до своєї військово-професійної діяльності.

2. Самопізнання, критична самооцінка своєї діяльності та поведінки.

3. Планування роботи над собою, виробка програми та правил поведінки.

4. Практична реалізація програми самовиховання із врахуванням всієї складності наступного перегляду намічених позицій.

5. Самоконтроль, самооцінка та самокорегування дій, поведінки [1, с. 210].

В літературі існує декілька підходів до принципів самовиховання особистості. Загалом всі автори приходять до думки, що вони в узагальненому вигляді збігаються з основними принципами виховання взагалі та військового виховання зокрема. До них відносять:

принцип єдності виховання та самовиховання;

принцип цілеспрямованості, ціннісної орієнтації виховання та самовиховання;

принцип демократичності самовиховання, виховання стійкої громадської позиції та гуманістичної моралі, формування активної життєвої позиції;

принцип єдності самовиховання та наукового світосприйняття;

принцип самовиховання з позицій військового товариства;

принцип активності та позитивного спрямування самовиховання військовослужбовців;

принцип взаємозв’язку морального виховання та самовиховання з практикою будівництва незалежної України та її Збройних сил, військовою діяльністю;

принцип єдності виховання, самовиховання та діяльності.

Основними методами самовиховання є: самопізнання, самооцінка, самоусвідомлення, самонаказ, самоаналіз, самоконтроль, самоорганізація життя та діяльності.

До прийомів самовиховання відносяться: самопорівняння, самозобов’язання, самозапевнення, самонавіювання, самотренування, самопримушення, самозвіт, самоінструктування, аутотренінг, наслідування.

До числа найважливіших внутрішніх передумов, які визначають ефективність самовиховання, належать:

переконання, самосвідомість та самокритичність, які дозволяють об’єктивно пізнавати й оцінювати свої позитивні якості та певні недоліки;

потреби та мотиви, змістовні життєві настанови, які спонукають вихованців до самовдосконалення;

самоповага і мужність, які не дозволяють відставати від інших та вимагають бути завжди на висоті положення;

значний рівень розвитку волі, навичок і умінь самоконтролю та вольового саморегулювання, які надають цілеспрямованість самовихованню;

знання теоретичних основ самовиховання та володіння методикою самовдосконалення;

свідома настанова на гармонійне і різнобічне самовиховання;

психологічна готовність до активної, цілеспрямованої та систематичної роботи по самовихованню.