Основні ознаки барокової поетики, течії, представники

Поетика Б. поєднує в собі різнорідні елементи й форми: трагічне й комічне, піднесене й вульгарне, жахливе й комічне. У ньому примхливо синтезуються християнські й язичницькі мотиви (н-д, Богородиця йменується Діаною, хрест порівнюється із тризубом Нептуна, в богословських трактатах фігурують амури й купідони тощо).

Створюючи певний інваріант бароко як системи, можемо виділити такі його риси:

· універсальність, прагнення до масштабності художнього вираження, що проявляється і на проблемно-тематичному рівні, і структурі образів, композиції, що тяжіють до безкінечності (поеми Дж.Мільтона на біблійні теми, священні ауто Кальдерона та ін);

· динамічність (“бароко – світ, що не знає спокою” /Вельфлін/): тематичний, сюжетний, психологічний;

· тяжіння до контрастів, як формальних – світло й тінь, радість-розпач тощо, так і семантичних – миті й вічності, величі й ницості, аскези й гедонізму і т.д. (“світ, де розпалася гармонія”);

· метафоричність доведена до “універсалізації”, емблемності: пошук істини не в окремих предметах, явищах, реаліях, а в динамічних взаємозв’язках і співвідношеннях між ними (Б.Грасіан “Дотепність або мистецтво розуму”: “Будь-який твір мистецтва – це метафора, мати поезії”);

· парадоксальність (н-д, Дж.Маріно вважав, що метою мистецтва є створення «дивовижного і вражаючого». Він створив нову поетичну барокову форму «кончетто», яка базувалася на системі оксюморонів: «радісний біль», «багатий жебрак», «німий промовець» тощо)

· прагнення до посиленої емоційної дії, експресивність, декоративність, гіперболізація;

· для барокового героя є характерними постійні внутрішні протиріччя та вагання. На думку Паскаля, людина повинна відчувати себе піщинкою в океані Всесвіту. «Людина в нескінченності - що вона означає?» ;

Отже, до барокових стильових домінантвідносять антиномічність, потяг до гіпербол, антитез, алегоричність, символізм, емблемність, монументальність, поєднання фантастики з реальністю, мотиви швидкоплинності часу, марності земного життя, світу-лабіринту, світу-театру, Хаосу, комізму і всеосяжності буття тощо.

Барокове мистецтво не тільки відбивало складність буття, а й нагадувало про його щедрість і повноту. Святкові форми бароко мали на меті створити для людини своєрідну модель “раю на землі”, аби через красу вона могла наблизитися до Бога. Крім того, коли функцію абсолютно начала перебирав на себе монарх, весь предметний світ, що його оточував, прикрашався так, щоб викликати побожне ставлення до земного володаря (архітектурні оздоби, сади, фонтани тощо).

Серед стильових течій бароко виділяють:

- марінізм (мarinissimo – від прізв. італ. поета Дж.Маріно) течія в італійській літературі, представники якої (Акілліні, Артале та ін.) абсолютизували наслідування художніх принципів доби Ренесансу, хар-ся посиленням формотворчих тенденцій;

- гонгоризм – поетична школа в іспанській поезії, представники якої тяжіли до метафоризації, вишуканого поетичного мовлення, своєрідності перифраз, абсолютизації “аристократичного духу”;

- преціозну літературу – стильова течія бароко у французькій літературі, для якої характерні вишуканість лексики, метафоричність, витончена барвистість стилю тощо. Представники: д’Юрфе, д’Обіньяк та ін.

- консептизм – течія у літературі бароко (Ледесма, Ф.Кеведо), основною художньою знахідкою якої було парадоксальне зіставлення чи зіткнення предметів, явищ, якостей, зв’язок між якими розкриває глибинну сутність предмета або явища із незвичайного боку, це приклад літературної гри з читачем, що має розгадати прихований смисл тексту;

- метафізичну поезію (Дж.Донн, Ф.Кеведо та ін), у основі течії посилена увага до філософських питань, проблем світопізнання, медитативний характер лірики, абстрактність образів і міркувань, відтворення адекватного емоційного стану, почуттів.

4. Німецька література XVII століття. Проза Г.Я.Гріммельсгаузена.

Барокова література Німеччини – трагічна, але дуже яскрава сторінка в історії світової культури, представлена такими іменами, як Мартін Опіц, Пауль Флемінг, Андреас Грифіус, Ганс Якоб Гріммельсгаузен. У своїх творах вони відтворили трагедію країни, що потерпала від жорстокої війни, завдяки їм людство дізналося про долю народу, якого було принесено в жертву феодальним міжусобицям, зіткненням, беззахисного перед владою всесильних феодалів.

XVII вік в Німеччині ознаменувався утвердженням прозаїчного роману, яке було підготовлене всім попереднім розвитком німецької літератури й отримало могутні імпульси з боку інших західноєвропейських літератур.

У різноманітті типів німецького роману можна виділити дві лінії розвитку, які мають свої чіткі пізнавальні ознаки. Відмінність виявляється як в ідеологічному наповненні, так і у відборі матеріалу, виборі героїв, в прийомах організації сюжету. Такий паралельний розвиток «високого» і «низького» роману відповідав вимогам епохи. Ці дві лінії доповнюють, коректують один одного. Якщо в «високому романі» дійсність представляється в перетвореному, ідеалізованому вигляді, т.т. такою, якою, вона повинна бути, то «низький роман», в якому завжди сильна сатирична тенденція, претендує на зображення дійсності, яка вона є, і ця неприкрашена дійсність постає перед читачами як «світ навиворіт». Обидві лінії виходять, таким чином, з барочної світоглядної концепції про недосконалість світу, його хаотичність.

В основі придворно-історичного роману лежить ідея випробування. Герої, царюючі персони, демонструють свою ідеальну незмінність, являють собою приклад стійкості. Придворно-історичний роман — завжди оповідь від третьої особи. Автор уподібнюється всевидющому і всезнаючому спостерігачу, який творить світ роману, створюючи спочатку плутанину в дії і персонажах, а потім вносячи в усе ясність. Прийом багаторазового заплутування і подальшого розплутування (розшифровки) стає основним прийомом сюжетобудування.

Класичними зразками придворно-історичного роману є «Арміній і Туснельда» Лоенштейна, «Найсвітліша сиріянка Арамена» (1669—1673) і «Римська Октавія (1685—1707) Антона» Ульріха Брауншвейгського, «Азіатська Баніза Циглера» (1685).

Інша демократична лінія німецького роману, на формування якого виявив вплив іспанський крутійський роман і французький побутовий роман, коренями сягає в традиції бюргерської і гуманістичної сатири XV—XVI ст. Сатирико-дидактичний напрям одержує в Німеччині, надзвичайно широке розповсюдження і охоплює майже всі жанри.

ГАНС ЯКОБ КРІСТОФЕЛЬ ГРІММЕЛЬСГАУЗЕН (1624-1676 рр.) народився під час війни. У віці 3 років лишився круглим сиротою. Його виховував дід (пекар і винороб). Перші документи про митця датуються 1639 роком, коли останній став писарем коменданта фортеці Оффенбург.

Проза Г.Я.Гріммельсгаузена пов’язана з подіями Тридцятилітньої війни, які подані на рівні її рядових учасників, що на собі відчували її найстрашніші прояви. Саме тому в романі відсутні широкомасштабні батальні сцени, зображення воєначальників, які розробляють стратегію бойовищ. Предметом зображення у творі стала людина-пікаро (що не знає свого коріння). Роман уперше було надруковано в 1669 році. Одразу зявилася велика кількість піратських передруків, незважаючи на те, що автор погрожував «пообрізувати кігті безсоромним видавцям, котрі запускали свої лапи у чуже добро».

Як джерела оповіді автор використовує народні перекази, шванки, перекази новел інших авторів (Боккаччо), а також різні компілятивні праці типу «енциклопедії» Гарцоні. Мова роману «Сімпліціссімус» - це мова народу, насичена елементами освіченості, знаннями, відомостями, які набуто із вторинних джерел – мова «низів». Це значною мірою визначає приналежність твору до «низового» бароко.

Письменником творчо переосмислено традиції бюргерської літератури (шванків та крутійського роману):

Роман «Незвичайні пригоди Сімпліція Сімпліціссімуса» досить реалістично відтворює картини війни, за якими вгадується особистий досвід автора, як зазначає А.Морозов, переважно «вимисел тіснить історію і підпорядковує її сюжетному розвитку». За висловом дослідника А.Бехтольда, топографічні координати твору поєднуються, як мозаїка, з придуманого, прочитаного, почутого, а отже, Гріммельсгаузен вільний від «дрібного опікування над дійсністю». Він відбиває її не дзеркально, а опосередковано, пропускаючи крізь призму своєї свідомості.

Роман «Незвичайні пригоди Сімпліція Сімпліціссімуса» являє собою чергування епізодів, об’єднаних постаттю головного персонажа. У творі відсутня складана, заплутана інтрига. Епізоди роману сприймаються не як пригоди героя, а як складності його долі. Пригоди не є для Сімпліціммуса метою. Вони є своєрідним життєвим кроком, що збагачує життєвий досвід персонажа, формує його світогляд, дає можливість по-новому пізнати дійсність. Важливими рисами роману є «новелістична випадковість»: більшість епізодів і персонажів у творі з'являються випадково, без попередньої підготовки; реалістичні елементи; аллегоричність, ірраціональність, елементи готичного, різкі контрасти, гостра антиномічність.

Сімпліціссімус – це персоніфікована «tabula rasa» - чиста воскова дошка, повчальний приклад риторичної проповіді, потрапивши у вир війни, не відштовхує життя, його земне начало. Він активно протестує проти несправедливості суспільного устрою, насильства, гноблення. Провідною рисою характеру Сімпліціссімуса є гумор, якого герой не втрачає за будь-яких умов. На думку А.Морозова, він є умовним літературним образом, який набуває в романі сатирико-алегоричного забарвлення. Усвідомлюючи недосконалість світу, Сімпліціссімус не змагається з вітряками, а спирається у своїх діях на відчуття реальності, звідси – шлях компромісу, здатність до авантюри.

Герой виступає не як гармонійна людина Ренесансу, а як сповнена протиріч неповторна особистість. Таким чином, Гріммельсгаузен не відтворює розвиток особистості, а лише проявляє до неї інтерес властивий культурі бароко.

Система персонажів роману утворює своєрідний трикутник

Роман синтетичний за жанром – поєднує в собі риси роману-виховання, сатиричного з елементами реалістичного, філософського, алегоричного, утопічного, шахрайського роману.

Варто зауважити, що надбанням світової літератури роман Гріммельсгаузена «Незвичайні пригоди Сімпліція Сімпліціссімуса» став лише в кінці ХІХ століття. Французький філолог Фердінанд Антуан випустив друком книжку про «Сімпліціссімуса», в якій був переказ роману і нариси про німецьку прозу 17 століття. У поле української культури твір потрапив завдяки І.Я.Франку.