Запорожці після зруйнування Січі.

Частина запорожців (5—10 тисяч) з дозволу Порти перейшла на турецьку територію й оселилася в дельті Дунаю, де деякі місця було вже зайнято козаками – некрасовцями, які прибули сюди з Дону через Кубань. З некрасівцями (“москалями”, “кацапами”) у запорожців розпочалися конфлікти які незабаром переросли в запеклу війну. Турецький уряд змушений, пізніше був, пересилити некрасівців, щоб врятувати їх від повного винищення. У перші роки по тому запорожці не мали сталого місця проживання, а розбрелися майже по всій дельті, на території навколо бессарабських лиманів, Новокилії та острові Леті.

Під впливом агітації австрійського офіцера Реданге 8000 задунайських козаків емігрували до Австрії і 1775 року оселилися в Багаті на берегах Тиси в Бачванському комітаті, біля міста Дент. Але там вони довго не затримались і з невідомих причин повернулися в дельту Дунаю. Саме тоді і заснували свій кіш у Сейменах – селі, розташованому між Гиршовою та Силістрою.

1812 року козаки виїхали в Сеймен і, перезимувавши, навесні 1813-го оселилися в Катирлезі, у гирлі св. Георгія, та через несприятливі умови вже 1815 року переселилися в Дунавці. Саме тут заснувалася Січ, яка швидко стала центром усіх запорозьких поселень не тільки дельти, а й інших частин Добруджі. Переселення запорожців із Семен у Дунавці відбувалося під проводом кошового Самійла Кальниботського.

Задунайська Січ була військовою організацією, побудованою на зразок Січі Запорозької, мала такий самий внутрішній устрій, як і на Дніпрі. Найвищим її органом була Військова Рада, яка обирала кошову старшину і в якій могли брати участь усі козаки. Скликалася вона не регулярно, а тільки для розв’язання найважливіших питань: участь війська у війні, вибори кошової старшини, розподіл рибальських угідь тощо. На чолі Січі стояв виборний кошовий отаман, а його помічниками були суддя, писар, осавул і драгоман. Постійно в Січі перебувала лише старшина, решта козаків або були на промислах, або виконували якісь службові обов’язки. Усі збиралися лише в день виборів – на св. Покрови. Військо поділялося на 38 куренів із тими самими назвами, що й на Запоріжжі. Кожен із куренів мав свій прапор. Був і загально січовій прапор –малинове полотнище з білим півмісяцем та шістьма зірками. Кожен курінь мав свого отамана (теж виборного); курінні отамани керували відбуванням солдатами служби й контролювали його, приймали до козацтва новоприбулих тощо.

Внутрішнє життя задунайського козацтва спершу анітрохи не відрізнялося від того, яким воно було на Дніпрі: рибальство, полювання і походи. Але помалу змінився склад козацтва – ставало дедалі більше жонатих січовиків, бо з України часто прибували нові втікачі(бувало – цілими родинами) й записувалися до війська. Так навколо Січі з’явилися села, де жили жонаті козаки - “райя” біля озера Кругляк, Кара-Ормен, Беш-Таце, Катерлез, Іванча, рибальські оселі у Горгові, Вилкові, на Леті та інші як козацькі, так і мішані поселення. Райя спочатку не мали жодної ваги у військових справах та порядках, але з часом їх стало дуже багато й вони почали переважати на радах...

Турецький уряд, маючи потребу в послугах козацького війська, вирішив надати козакам деякі пільги. Їм було виділено землі, що простяглися між рукавом св. Георгія, озером Ранзелм і лінією, яка сполучає Ісаку з озером Бабадаг – уздовж сіл Пошта, Алжилар та Зебіл. Цю землю кошовий отаман віддавав в оренду мокшанам, болгарам та іншим поселенцям, за що ті мусили платити переважно худобою. Турецький уряд видавав козакам і певну суму грошей. А кошовому було надано такі самі права, як волоському та молдавському господарям.

Незважаючи на все це й на відсутність кріпацтва, становище задунайських козаків під владою султанської Туреччини було важким. Вони не мали права на власну кінноту та артилерію; султанський уряд вимагав від них відбувати військову службу на кордоні, брати участь у походах та каральних експедиціях турецьких військ проти болгар, греків та сербів, які боролися за своє національне визволення, ще й до того були християнами.

1817 року козаки поруч із турецьким військом боролися проти сербів, а 1821-го брали участь у придушенні визвольної боротьби у Греції. Як реакція на це, 600 козаків під проводом архімандрита Філарета перепливли човнами до Одеси.

Тим часом, готуючись до нової війни з турками, російський уряд через коменданта Ізмаїла генерала Тучкова послав задунайським козакам заклик перейти на його бік, додавши, що ті козаки, які не пристануть, здобудуть собі всякі „ласки та пільги”. Кошовим тоді був Василь Незмаївським. На раді старшин він рішуче відмовився переходити під московську зверхність, а на Покрови 1827 року відмовився й від посади. На виборах якийсь Улас із райї виступив із такою промовою: „Годі вже запорожцям верховодити! Багато вже вони становили кошових, - гайда, поставимо і ми, мужики, свого, от хоч би й кума мого, Платнірівського курінного отамана Йосипа Гладкого!”. Райя перемогли на Раді, і Гладкого обрали кошовим. А щоб старі запорожці не заважали, він одразу посприяв, аби курінними отаманами було обрано молодих козаків із райї. Старі запорожці не мали наміру повертатися під московську зверхність, але райя – ті, що не дуже давно покинули свій рідний край,-- не могли так скоро забути його і призвичаїтися до нового життя. Вони повірили московським обіцянкам ласки і всяких пільг, то й заманулося їм якнайшвидше повернутися. Із таких був і сам Гладкий.

Почалася нова російсько-турецька війна, і султан звелів козакам прибути до Силісти. Гладкий зібрав 2000 козаків із тих, що були іншого, ніж він, духу, повів їх до Силісти і став там саме на Великдень. Прийшовши до візира, він сказав, що привів 2000 козаків, а рештою вернеться й переведе Січ із Дунавця до Адріанополя, щоб, бува, москалі не зруйнували її. Візир повірив, а Гладкий, пустивши чутку, що турки хочуть переселити козаків до Єгипту, забрав Січову церкву, усі клейноди, документи та скарби і з частиною війська (500 – 1500 чоловік – різні джерела називають різну кількість) 18 травня 1828 року під Ізмаїлом перейшов на російський бік. У дельті було залишено беззахисних жінок із дітьми, які, ховаючись від нападів по комишах, були приречені „лицарями” на неминучу загибель. Тим часом кошовий із курінними отаманами тільки їм відомим шляхом провели московське військо через Дунай.

За цю операцію Гладкий отримав звання полковника, а згодом – генерал-майора. Окрім того, його і всіх старшин, які були з ним, нагородили Георгіївськими хрестами, а рядових козаків постригли й перетворили на звичайних солдатів. Такою була московська плата за зраду.

Довідавшись про те, що кошовий і кілька сот козаків утекли і перейшли до москалів. Візир звелів заарештувати тих 2000, що були в Силістрі; їх роззброїли й перевели до в’язниць Адріанополя та Константинополя, де використовували на різних роботах. Спочатку їх хотіли скарати на смерть і лише внаслідок заступництва австрійського консула помилували. Тоді й було зруйновано останню Січ, а Задунайське військо ліквідовано.

По закінченні війни турецький уряд звільнив запорожців і радив їм оселитися в Салоніках, але, незважаючи на гарне і багате місце, вони відмовилися, поза як це було далеко від України, яка своїми втікачами постачала б їм нових козаків. Вони просили місця коли не в Адріанополі, то хоч би десь у Малій Азії. Але з того нічого не вийшло, і запорожці, повернувшись на Дунай, оселилися там разом з тими, що залишилися на місцях, але вже як прості рибалки та хлібороби, а не козаки. Недобрим словом згадували вони Гладкого. Та й ті, що були пішли з ним, потроху почали вертатися на Дунай, тікаючи від московської «ласки та пільг» і проклинаючи свого кошового за те, що навіки втратили Січ. І досі в Добруджі живуть нащадки задунайських запорожців, а з ними живе й неслава Гладкого.