Навесні 1649 р. в наступ пішли поляки. З Волині йшли їхні основні сили 25 тис. на чолі з самим королем Яном Казимиром, а через Галичину під командуванням сумнозвісного Яреми Вишневецького рухалося 15-тисячне військо. Вдавшись до своєї звичайної тактики швидкого обманного маневру, Хмельницький і його союзник хан Іслам Гірей 80-тисячним військом обложили Вишневецького у фортеці Збараж.Коли на допомогу Вишневецькому поспішив польський король, Хмельницький раптовим маневром напав на армію Яна Казимира під Зборовом і оточив її. Але якраз коли поляки от-от мали зазнати поразки й під Збаражем і під Зборовом Хмельницький погоджується на мир.

18 серпня 1649 р. було підписано Зборівський мир. За ним реєстр установлювався в 40 тис. козаків, польському війську та євреям заборонялося перебувати на Київщині, Чернігівщині та Брацлавщині, де урядові посади дозволялося займати лише козацькій старшині та православній шляхті, а православному митрополитові обіцялося місце в польському сенаті. Хоча всім учасникам повстання дарувалася амністія, більшість селян мали повернутися у кріпацтво. Польській шляхті в свою чергу, навпаки, дозволялося повертатися до своїх володінь. Але оскільки поляки вважали, що поступилися надто великим, а козаки були переконані, що отримали замало, ця угода так і не була повністю
виконана.

На сеймі (грудень 1650р.) польський король закликав до збройної боротьби проти Б. Хмельницького. Сейм прийняв рішення про створення 50-тисячної регулярної армії та про скликання ополчення (посполите рушення). Районом зосередження польського війська було обрано спочатку район біля Старокостянтинова, а згодом містечко Сокаль .

У відповідь на ці заходи Б. Хмельницький оголосив збір війська до Білої Церкви. Військовий маневр короля - відрядження на Поділля корпусу М. Калиновського - викликав негативну реакцію Хмельницького, який вислав на зустріч шляхті брацлавського полковника Данила Нечая з 3 тисячами чоловік. 20 лютого 1651р. війська Калиновського несподівано напали на містечко Красне, де під час бою загинуло багато козаків, в тому числі Д. Нечай.Військо Калиновського з боями просувалося вглиб Поділля. 10 березня було обложено у Вінниці місцевого полковника Івана Богуна з 6 тисячами козаків. Після боїв у Вінниці Богун, відступаючи перед переважаючими силами ворога, перейшов на другий берег Південного Бугу і укріпився у православному монастирі, наказавши прорубати у льоді на річці ополонки і прикрити їх сіном. У погоні за Богуном багато шляхтичів потрапило в ополонки, втопилося і загинуло від козацьких куль. Від Білої Церкви, району зосередження української армії, вирушив на допомогу І. Богуну до Вінниці її авангард, який складався з Чигиринського, Брацлавського, Прилуцького, Лубенського полків та загону татар. Удар, що було завдано 12-тисячному війську М. Калиновського, викликав у польському війську паніку, що перевершувала пилявецьку. Опам¢ятавшись біля Бару, М. Калиновський вирушив до Кам¢янець-Подільського. Авангард української армії (І. Богун) переслідував польське військо до цієї фортеці і далі на північний захід до району Сокаля. Основним завданням авангарду було блокувати основні комунікації ворога в районі воєнних дій з метою його ізоляції .

Про розміри, вигляд, укріплення і місце знаходження королівського табору під Сокалем докладні дані відсутні. Згідно повідомлення Б. Сокальського, королівський табір 1651р. знаходився безпосередньо під містом і на полях сусіднього села Бабинці. Більше даних маємо про хід підготовки королівської армії, стан і настрої військ у таборі. Діяльність Яна Казимира у цей час була спрямована на комплектування і впорядкування війська, подолання матеріальних труднощів і здобуття певних інформацій про ворога і його плани. М. Потоцький 12 травня привів у Сокаль 7000 тисяч війська, разом з королем 17 травня прибуло 6000 чоловік. 22-27 травня у Сокалі з¢єднались з королівськими військами рештки розбитої у поході армії М. Калиновського, що нараховувала вже не більше, ніж 7000 чоловік. Протягом травня - першої половини червня 1651р. кількість регулярних королівських і найманих іноземних військ у таборі під Сокалем постійно зростала і близько 12 червня армія була вже в основному укомплектована. Рівночасно до короля почали прибувати окремі магнати - воєвода руський Ярема Вишневецький з племінниками, коронний хорунжий Олександр Конєцпольський, воєвода Брацлавський Станіслав Лянцкоронський, три брати Любомирські, князі Чарторийські, великий литовський хорунжий Богуслав Радзивілл, калуський староста Ян Замойський, коронний мечник Міхал Зебжидовський та багато інших. Самих лише сенаторів зібралось у Сокалі 20. Усі вони приводили з собою свої приватні війська, які віддавали у розпорядження короля. Ті з панів, які з тих чи інших причин особисто з¢явитись не могли, присилали свої полки під командуванням досвідчених офіцерів. Окремі шляхтичі, змагаючись один з одним, старались за власний кошт навербувати якомога більше людей і передати своє військо королеві у повному озброєнні та обладнанні. За підрахунками очевидця, близько середини червня у таборі під Сокалем, крім королівської армії, вже знаходилось до 10 тисяч приватних магнатських військ.

Якщо королівські і магнатські війська прибували у Сокаль більш-менш своєчасно. То посполите рушення не поспішало на війну. Один із шляхтичів писав до королевича Кароля 19 травня з під Сокаля: “Воєводства, навіть близькі, дуже поволі прибувають. Наші браття того не розуміють, що вже повинно дійти до битви, а їх допомога, не дай Боже, може надійти вже після війни. Говорили, що трави ще для коней немає. Вже й трава є, а воєводство Бєлзьке ще сеймікує. Ще не видно ані панів князів з воєводств Краківського, Руського, Замойських, Вишневецьких та інших. А слід було б бігти як до вогню”. Автор листа від 29 травня пише до невідомої особи з Сокаля: “Посполите рушення не видно й не чути. Подякуйте їм, прошу, за їх охоту, бо або на перемогу, або, не дай Боже, на наш похорон прибудуть”.

Невирішеним остаточно питанням залишається підрахунок кількості військ, що знаходились у розпорядженні короля під Сокалем і Берестечком. Загалом чисельність війська коливається від 20 до 150 тисяч чоловік на кінець травня. Основу королівської армії становила оплачувана королем кіннота. В ній служила шляхта, яка з погордою ставилася до піхоти, як до війська, що складалось з селян і представників бідніших шарів міського населення. Кавалерія ділилась на хоругви під командуванням ротмістрів і їх заступників - поручників, але кількість кавалеристів в окремих хоругвах була різною, вона залежала від того, скільки людей окремі ротмістри могли завербувати у свої хоругви.

Найбільш привілейованою частиною кінноти була гусарія, введена у склад польської королівської армії за угорським зразком на початку XVI століття. Інший вид кавалерії складали панцирні хоругви, що відрізнялись від гусарських спрощеною захисною зброєю і типом озброєння. Легка кіннота, що складала найбільш чисельну частину кавалерії, залежно від типу озброєння ділилась на козацькі, татарські та волоські хоругви, в яких служили бідніші польські шляхтичі. Крім цих видів кавалерії польського типу, в королівській армії існували також полки, сформовані за західноєвропейськими зразками. Король Владислав IV впровадив до польського війська рейтарів і драгунів, які згодом стали відносно невеликою частиною королівської армії. Ними командували переважно іноземні офіцери, озброєння і тактика також були західноєвропейськими. За підрахунками Я. Віммера наприкінці травня 1651р. у Сокальському таборі знаходилось близько 14000 чоловік кавалерії польського типу, 2300 рейтарів та 1700 драгунів.

У зібраних під Сокалем військах піхота складала одну п’яту частину усієї армії. Вона ділилась на польську, угорську та іноземну. Польські піхотинці об’єднувались у хоругви, “іноземні” - в регіменти (полки). Польська піхота мала гірше озброєння та була менш маневреною, але потребувала менших затрат. За шведським зразком регіменти ділились на мушкетерів (2/3) та пікінерів (1/3). Команди подавалися на німецькій мові. Мали краще озброєння, але були більш дорожчі. Драгуни, які віддавали коней спеціальним коневодам також ставали таким чином різновидом піхоти. Таким чином на травень 1651р. під Сокалем було 3800 чоловік піхоти польського типу, 5540 “іноземців”, 1700 драгунів. При чому 10000 чоловік піхотинців та 3000 чоловік драгунів були німецькими ветеранами 30-літньої війни. Про кількість гармат і артилерійської обслуги у таборі під Сокалем докладних даних немає.

Регулярна армія Речі Посполитої ділилась на коронне і польське війська. Король вважався головнокомандуючим усією армію, а на чолі обох її частин стояли два гетьмани - великі коронний і литовський. Фінансовою підставою утримання королівської армії була так звана кварта, тобто четверта частина прибутків від королівських маєтків, що йшла на утримання війська. Ще іншою військовою силою були приватні війська магнатів, в тому числі і самого короля, що також складались з кінноти й піхоти. У зібраних в Сокальському таборі військах король намагався запровадити лад на зразок західноєвропейських армій, хоч польсько-шляхетське командування було дуже незадоволене з нових порядків. Ян Казимир поділив все військо на 10 частин, званих полками або дивізіями, керівництво яких доручив визначним шляхтичам: великому гетьману коронному Миколаю Потоцькому (24 хоругви), воєводі брестському Шимону Шавинському (10 хоругв), воєводі руському Яремі Вишневецькому (8 хоругв), воєводі подільському Станіславу Потоцькому (11 хоругв), воєводі брацлавському Станіславу Лянцкоронському (10 хоругв), великому коронному маршалу Юрію Любомирському (11 хоругв), воєводі вітебському Павлу Сапезі (5 хоругв), коронному хорунжому Олександру Конєцпольському (12 хоругв). Окремі полки мали від 2 до 4 тисяч особового складу. Першим “полком”, що нараховував разом з озброєною челяддю близько 13 тисяч чоловік, командував сам король, який включав у нього всю піхоту, драгунів, артилерію і свою гвардію. Одними з найбільших проблем були слабка розвідка та недостатнє харчове постачання.

У своєму поході на захід Б. Хмельницький затримався на лінії Зборів-Збараж на Тернопільщині, а згодом зібрав свої війська під селище Колодне поблизу Вишнивця, де чекав на поповнення своєї армії та на прихід кримського хана Іслам-Гірея III. За даними І. М. Каманіна у похід під Берестечко до Хмельницького прибуло 15 козацьких полків: Чигиринський (полковник Іван Криса), Черкаський (Яків Вороненко), Канівський (Семен Савич), Корсунський (Іван Гуляницький), Білоцерківський (Іван Нечай), Вінницький або ж Кальницький (Іван Богун), Київський (Іван Жданович), Переяславський (Федір Лобода), Кропив’янський (Філон Джаджалій), Миргородський (Матвій Гладкий), Полтавський (Мартин Пушкар), Прилуцький (Тимофій Носач). Два полки - Чернігівський (Мартин Небаба) та Ніжинський (Іван Золотаренко) були залишені Хмельницьким для охорони Київського воєводства. Однак Канівський полк Семена Савича не брав участі в битві, про що Савич у вересні 1651р. розповів у Посольському приказі в Москві. Видається, що й Київський полк Ждановича залишився для оборони Києва від наступу Великого гетьмана литовського Януша Радзивілла, проти якого Хмельницький вислав ще 3 полки на чолі зі своїм сином Тимошем. Полк козацької піхоти (2000) ділився на 4 роти по 500 козаків кожна. Роти ділились на сотні, сотні - на курені або ряди по 10 чоловік (ІСв ст.72-87). Загальна чисельність козацького війська була у межах 60-70 тисяч чоловік, при 100-130 гарматах. У складі українського війська було близько 170 тисяч повстанців, не менше 40 тисяч татар та 5 тисяч турецьких воїнів.

Ширилися чутки, що кримський хан до Колодного не прибуде, тому Б. Хмельницький збирається вирушити назад. На Наддніпрянщину. Ця дезінформація з боку Б. Хмельницького поширювалася навмисне, щоб змусити короля зрушити з місця. Але пам’ятаючи Зборівський варіант і події під Жовтими Водами польське військо з 15 по 20 червня обережно просунулось на 60 км на схід від Берестечка.

Між табором українського війська (Колодне) та табором польської армії (Берестечко) відстань 80 км. Для її подолання Б. Хмельницькому необхідно було не менше 2-х діб. Розрахунки свідчать, що Б. Хмельницький та Іслам-Гірей III вирушили від Колодного вранці 27 червня за маршрутом Колодне-Вишневець (переправа через Горинь) - Кременець (переправа через Ікву) - Козин (переправа через Пляшівку) і наприкінці дня 28 червня вийшли на рубіж Лешнів-Редьків-Острів. Ці події припали на мусульманські релігійні свята, в які було заборонено вбивати. Битва припала на один з чотирьох священних місяців - Раджаб. Це місяць малої прощі до Мекки. В цей місяць забороняється вести війни. Останнє дає підстави зробити висновок, що дні, які визначені були для проведення Берестецької битви, не влаштовували воїнів кримсько-татарського війська, тому що з боку командування відчувалося свідоме порушення релігійних заборон. До того ж під час однієї з розвідок 28 червня було вбито деяких татарських воєначальників, серед яких був і друг Хмельницького Тугай-бей,що посіяло серед татар паніку і страх перед покараннями Аллаха. Отже Б. Хмельницький намагався розташувати війська так, щоб якомога менше задіяти татар. Тому вранці 30 червня 1651 року Б. Хмельницький з’явився на горизонті, рухаючись 10-рядним возовим табором, паралельно польським порядкам. Хмельницький командував центральним табором з гарматами. На правому фланзі знаходився авангард Богуна (15000), зліва - ар’єргард Іслам-Гірея з двома гарматами. На лівому фланзі поляків був ар’єргард Я. Вишневецького, на правому - авангард С. Лянцкоронського. Головні сили очолив Ян Казимир. Іслам-Гірей, який розташувався на пагорбі, докоряв Хмельницькому занадто близькому наближенню до польського табору, що сковувало маневри козацького війська. 30 червня польські гармати почали обстрілювати татарську кінноту. На цей обстріл відповідали всього 2 гармати, але 4 постріли пролетіли біля Яна Казимира, один з них поранив короля в коліно. Але це не зупинило панічну втечу татар, що знаходились під впливом релігійних обмежень. Хмельницький намагався догнати і зупинити татар.За однією з версій він потрапив в полон до Іслама-Гірея, за іншою - Хмельницький сам ініціював цей полон, бо вирішив не повертатися на програну битву і зібрати нове військо під Білою Церквою. До Берестечка ж відправив І. Лук’янова з наказом про відступ (ІСт ст. 238-254). Оборону козацького табору очолював Ф. Джаджалій, потім - М. Гладкий. Поляки, які мали проблеми з посполитим рушенням, не наважувалися нападати на добре укріплений козацький табір. До того ж козаки постійно робили вилазки і таким чином постійно докучали полякам. Вони застосовували також психічні засоби. Так, однієї ночі били в котли, радісно кричали, тупотіли ногами, створюючи враження, що до них прибула підмога. Гідно оборонялися козаки, так, один козацький загін з 300 чоловік засів на одному острівку й одчайдушно боронився. У відповідь на обіцянку Потоцького дарувати їм життя козаки на знак зневаги до життя і багатства на очах у шляхти викинули у воду зі своїх гаманців гроші. Їх було розбито, але вони поодинці боронилися серед боліт, поки їх усіх не було забито. І таких прикладів було безліч. Відходом війська з табору командував І. Богун. Через недовіру козаків до черні в таборі, останньої, почалася паніка поляки скористались цим вирізали близько 3 тисяч повстанців (за іншими джерелами до 30 тис.) та захопили 18 гармат.

Але не можна сказати, що це був розгром. Ця поразка тільки загартувала українські війська і ще більш розпалила багаття визвольного вогню. В котрий раз ця битва показала дисципліноване і боєздатне українське військо, яке польські пани та й деякі сучасні іноземні історики (див. фільм Єжи Гофмана “Вогнем і мечем”) вважали просто неорганізованим збіговиськом випадкових людей. Це була регулярна армія борців за волю і державність.

5. Умови Зборівського і Білоцерківського миру.

Зборівський (1649 p.) і Білоцерківський (1651р.) мир укладалися в ході виз­вольної війни. За Зборівським миром українські землі в складі 3-х воєводств (Брацлавського, Київського, Чернігівського) отрима­ли фактично політичну автономію в складі Польщі. На цих зем­лях урядові посади мали право займати тільки православні, їх призначення було остаточним і не потребувало ніякого затвер­дження з боку Польщі; польське військо без запрошення козаць­кого керівництва не мало права входити на територію воєводств, тут не мали права проживати євреї (реакція народу на ту роль, яку вони зіграли в якості орендарів і управителів шляхетських маєтків) та єзуїти. Зборівська угода була укладена після вітчутних поразок Польщі, яка змушена була піти на такі поступки.

В 1651 p., після Берестецької битви, де полякам вдалося здобути перемогу, вони відмовилися від Зборівської угоди і .нав'язали нову, що за місцем підписання названа Білоцерківсь­кою. Козацькі землі обмежувалися одним Київським воєводством, козацький реєстр зменшувався в 2 рази - з 40 до 20 тис. чол., польські війська мали право вільно проходити через Київське воєводство, урядові посади в нім затверджувались польською адміністрацією, відновлювалась церковна унія і право євреїв єзуїтів проживати де їм заманеться. Це ті відмінності, що кидаються в очі при порівнянні цих угод. Але є між ними і ніби спільне, яке при більш уважному розгляді виявляє себе як відмінне. Обидві угоди передбачали відновлення права польської шляхти на маєтки, повернення селян до своїх панів і відбування попередніх (як і до 1648 p.) повинностей. Але за умовами Зборівської угоди шляхті довелось би повертатись на землі, де не було польського війська, а влада фактично належала козацькій адміністрації. А за умовами Білоцерківськго - під захистом польського війська і державних органів влади. І коли після Зборівського миру Б.Хмельницький мав можливості для маневру, оголосивши, що до реєстру в 40 тис., добавляється по 2-3 помічники на кожного козака (з числа селян, що були в війську) і що земля буде повернута всім шляхтичам, за винятком тих, хто жорстоко ставився до своїх підданих (а таких було немало), то в 1651 p..він подібним чином діяти вже не міг.