Розпад Югославії. Міжетнічні конфлікти і війни на території колишньої Югославії.

На листопадових виборах 1990 р. у Сербії і Чорногорії, Боснії і Герцеговині, Македонії перемогу здобули прокомуністичні (про-сербські) сили.

У Словенії і Хорватії, де до влади прийшли націоналісти, було при­йнято нові конституції і уряди висловили намір вийти з федерації. На референдумах у Словенії (80 % — «за») і Хорватії (95 % — «за») переважна більшість населення висловилась за незалежність. Со­юзне керівництво, більшість якого складали серби, виступило за збереження єдності будь-якою ціною.

Після прийняття рішення Словенії (лідер М. Кучен) і Хорватії (лідер Ф. Туджман) про вихід зі складу Югославії (червень 1991 р.) спочатку в Словенії, а потім у Хорватії почались бойові дії між заго­нами самооборони республік і частинами Югославської народної армії (ЮНА), яким було віддано наказ забезпечити єдність Югославії.

Після поразки ЮНА в Словенії основні бойові дії перемістилися в Хорватію, де місцеві серби при підтримці ЮНА виступили зі зброєю в руках і встановили свій контроль над територією компактного проживання сербів (11 % населення, 10 % території Хорватії), проголо­сивши тут Республіку Сербська Країна зі столицею містом Кнін. На початку 1992 р. бойові дії в Хорватії поступово припинилися.

Для припинення етнічного конфлікту і розмежування воюючих сторін до країни було введено війська ООН. У конфлікт вирішив втрутитися і Європейський Союз. Його члени в січні 1992 р. ви-і .знали всі нові держави, що забажали б вийти зі складу Югославії. Після міжнародного визнання Хорватії Сербія автоматично ставала агресором, бо її війська знаходились на території суверенної держа­ви. Проти Сербії були введені міжнародні санкції. Зрештою, Сербія вивела свої війська з Хорватії, проте на території останньої продовжувала існувати ніким не визнана Республіка Сербська Країна. У 1995 р. стотисячна хорватська армія провела успішну операцію «Буря», у результаті якої Республіка Сербська Країна була ліквідо­вана. У 1997 р. Хорватія шляхом переговорів домоглась суверенітету і для Східної Словенії, яка в 1991 р. була захоплена ЮНА.

27 квітня 1992 р. Сербія і Чорногорія оголосили про створення нової держави — Союзної Республіки Югославії (СРЮ). Усі інші колишні союзні республіки стали незалежними.

У березні 1992 р. розгорівся етнічний конфлікт у Боснії і Герцего­вині. У цій новоутвореній державі проживали три етнічно-релігійні групи: серби (православні), які складали 32,3 % населення; хорвати (католики)— 17 % та серби і хорвати, які сповідували іслам (43,7 %). Сербська частина населення на чолі з Р. Караджичем прагнула приєд­нання Боснії і Герцеговини до СРЮ (15 січня 1992 р. вони проголосили Сербську Республіку Боснія і Герцеговина), мусульманська група на чолі з А.Ізитбеговичем — незалежності та єдності Боснії і Герцеговини (1 березня 1992 р.; 10 березня Боснія і Герцеговина була визнана СІНА і країнами ЄС); хорватська намагалася приєднати райони компактного проживання хорватів до Хорватії. Спроби розділити республіку ви­лились у тривалу війну. Скориставшись військовою перевагою, серби оволоділи 70 % території Боснії і Герцеговини. Основні бої точилися в районі Сараєво. Усі спроби світового співтовариства врегулювати конфлікт мирними засобами наштовхувались на збройний опір сер­бів. Навіть уведення військ ООН, які повинні були роз'єднати воюючі сторони, забезпечити мирне населення всім необхідним і тим самим створити сприятливі умови для вирішення конфліктної ситуації за столом переговорів, не мали успіху.

Тоді за рішенням ООН авіація НАТО і контингент військ ООН нанесли серію ударів по позиціях сербів, знищуючи їхню бойову тех­ніку. Акцією помсти сербів стало захоплення ними міста Сребреніца, яке було під охороною військ ООН. Тут серби влаштували різанину мусульманського населення (загинуло 8 тис. осіб). Тоді НАТО пере­йшло до рішучих дій, приводом до яких став вибух на центральному ринку в Сараєво, де загинуло 37 осіб. Відповідальність за вибух було покладено на сербів. Під прикриттям авіації НАТО (ЗО серпня — ве­ресень 1995 р., операція НАТО отримала назву «Звільнена сила») мусульмани і хорвати перейшли в наступ і встановили контроль над 50 % території Боснії і Герцеговини.

Під тиском світової громадськості конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. 15 грудня 1995 р. у Дейтоні (СІНА) було укладено поперед­ню угоду, яка остаточно була підписана в Парижі. Згідно з цією угодою, ' Боснія і Герцеговина залишалась єдиною державою, поділеною на сербську (49 %) і хорвато-мусульманську (51 %) частини, для спільного існування яких була розроблена система взаємовідносин. Для реалі­зації угоди і проведення виборів до органів влади на територію Боснії і Герцеговини вводився контингент багатонаціональних сил (60 тис. військових), до складу якого входили й українські підрозділи.

Здавалось, війна на Балканах скінчилась (за 4 роки війни загинуло понад 200 тис. осіб, поранено — 500 тис, 3 млн. стали біженцями), але в лютому 1998 р. загострився конфлікт у Косово — автономному краї Сербії, автономія якого була ліквідована в 1988 р. Албанці, що становили більшість населення, розгорнули боротьбу за незалеж­ність. У цьому конфлікті світова громадськість стала на бік албанців. У березні 1999 р. об'єднані сили НАТО розгорнули бойові дії проти СРЮ. Упродовж 74 днів бомбардувань і обстрілів на територію СРЮ було скинуто 30 тис. тонн вибухових речовин. Зрештою керівництво, СРЮ вивело війська з краю, а на їх місце були введені миротворчі сили. Проте на цьому етнічний конфлікт не було вирішено, він лише стримується силою. На виборах 2001 р. у Косово перемогу здобули прихильники незалежності краю.

Нове загострення конфлікту на Балканах спалахнуло у Македонії (березень 2001 р.). Це була єдина республіка СРЮ, якій вдалось уникнути збройного конфлікту в період здобуття незалежності. Але проти утворення Македонії виступили Греція і Болгарія, які боялися сепаратистських рухів македонців, що мешкали на території цих країн. Завдяки президенту Б.Трайковському, який взяв орієнтир на Захід, за допомогою США і ЄС конфлікт було подолано. Як гарантія існування нової держави на її території було розміщені війська ООН. Але ні міжнародний захист, ні поміркована внутрішня політика не забезпечили мир Македонії. Албанські екстремісти (албанці склада­ють третину населення країни), керуючись прикладом і підтримкою косівських албанців, розпочали бойові дії проти македонської армії з метою домогтися визнання за албанцями статусу державотворчої нації, надати автономію районам з переважною більшістю албансько­го населення. Завдяки зусиллям світової громадськості, ООН, НАТО конфліктуючі сторони сіли за стіл переговорів. Права албанців були розширені. Конфлікт вдалося вгамувати.

Поразки сербських шовіністичних сил в етнічних конфліктах на Балканах (Словенія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Косово) призве­ли до масових виступів населення проти режиму президента Сербії С. Мілошевича. Улітку - восени 2000 р. в країні розпочалася політична криза, яка супроводжувалась загостренням відносин між Сербією та Чорногорією. Остання взяла курс на проголошення незалежності.

Приводом до загострення політичної боротьби стали вибори Пре­зидента Югославії. Головними суперниками на виборах були С. Мілошевич і В. Коштуніца. Під тиском опозиції конституційний суд визнав перемогу на виборах В. Коштуніци. Новий президент відразу опинився перед низкою проблем: розвал федерації, відбудова країни після війни з НАТО, тиск світового співтовариства з метою видати С. Мілошевича Міжнародному трибуналу тощо. В обмін на еконо­мічну допомогу США та країн ЄС С. Мілошевич та ряд військових і політичних діячів Сербії та Хорватії були передані до Міжнарод­ного трибуналу в Гаазі. Проте суд так і не завершився, оскільки С. Мілошевич помер від серцевого нападу.

Після тривалих переговорів із Чорногорією було укладено домов­леність про перетворення федерації Югославії на конфедерацію. Із 14 березня 2002 р. Югославія припинила своє існування. Завдяки реформаторській діяльності уряду 3.Джинджича Сербія змогла подо­лати економічну кризу.

12 березня 2003 р. 3. Джинджич був убитий представниками одного з кримінальних угруповань Белграда.

У 2005 р. відбувся референдум у Македонії, на якому більшість населення висловилися за незалежність.

У 2006 р. в Чорногорії відбувся референдум щодо її незалежності від Сербії, наслідком якого стало утворення двох незалежних дер­жав — Сербії і Чорногорії.

Однак проблеми Сербії не закінчилися. У 2006 р. новий президент Сербії і уряд докладали всіх зусиль, щоб не допустити проголошення незалежності Косова. Проте на початку 2007 р. ООН зробила перший крок у цьому напрямку.

Отже, конфлікт на теренах колишньої Югославії став найтривалішим і найкривавішим в Європі з часів Другої світової війни. Проблема Югославії своїм корінням сягає у далеке минуле, але головні причини конфлікту були закладені ще після Першої і Другої світових війн. Хоча збройне протистояння вдалося припинити, проблема Балкан так і залишається нерозв'язаною.