Конституція УСРР 1919 року

Конституційне право

ФОРМУВАННЯ ОСНОВ СОЦІАЛІСТИЧНОГО ПРАВА

Головною особливістю формування радянської правової системи в Україні було те, що вона складалася, як однорідна системі права в більшовицькій Росії. Це була рецепція в її найбільш простій формі — пристосування права однієї держави до умов іншої. При відсутності тієї чи іншої правової норми як головне джерело права використовували революційну правосвідомість. Пріоритет революційної правосвідомості над іншими джерелами права базувався на пануванні в ті роки психологічної теорії права, яка вважала найважливішим аспектом правової дійсності не норму права і правовідносини, а правосвідомість.

Основи державного будівництва були визначені першими російськими декретами радянської влади, дію яких було поширено і на Україну. Як вищі, так і місцеві органи влади і управління будувалися за зразком більшовицької Росії. Головною ланкою державного механізму були Ради, які більшовики розглядали як найбільш прийнятну для них форму диктатури пролетаріату. 8 лютого 1919 року РНК України прийняла постанову "Про організацію місцевих органів Радянської влади та порядок управління", де поставила питання про передачу влади Радам. Юридично система Рад у масштабах всієї України була затверджена першою радянською Конституцією України.

Проект Конституції УСРР було обговорено на III з'їзді КП(б)У, який відбувся на початку березня 1919 року. З'їзд визнав необхідним прийняти для УСРР Конституцію РСФРР, допускаючи її зміни залежно від місцевих умов.

10—14 березня 1919 року в Харкові на III Всеукраїнському з'їзді Рад приймається Основний закон республіки — Конституція УСРР, яка від цього часу стає юридичною основою державного будівництва в радянській Україні. Текст Конституції УСРР значно відрізнявся від Конституції РСФРР як за обсягом, так і за змістом.

Конституція складалася з чотирьох розділів: І — Загальні положення; II — Конструкція радянської влади; III — Декларація прав і обов'язків трудящого і експлуатованого народу України; IV — Про герб і прапор УСРР. Другий розділ поділявся на підрозділи: А — Організація центральної влади і Б — Організація радянської влади на місцях.

У Декларації визначалась соціальна основа нової державності — диктатура пролетаріату і її політична основа — система Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів. Звичайно, проголошення диктатури пролетаріату було фікцією, фактично, проголошувалася диктатура більшовицької партії.

Вищим органом влади Конституція оголосила Всеукраїнський з'їзд Рад, а в період між з'їздами Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет Рад, який утворювався з'їздом і відповідав перед ним. ВУЦВК формував уряд — Раду Народних Комісарів, який складався з народних комісарів, що очолювали галузеві народні комісаріати. В організації та діяльності вищих органів влади та управління не було поділу на гілки влади. Навіть PHК мав право видавати закони.

Органами влади на місцях були обласні, губернські, повітові та волосні з'їзди Рад, які формували свої виконавчі комітети. В містах і селах такими органами були міські та сільські Ради і обрані ними виконкоми.

Компетенція центральних органів влади визначалась таким чином. Всеукраїнський з'їзд Рад і ВУЦВК затверджували зміни в Конституції, встановлювали і змінювали кордони республіки, здійснювали загальне керівництво зовнішньою і внутрішньою політикою, встановлювали загальнодержавні податки, основи формування збройних сил, судоустрою і судочинства, формували правову систему тощо. Всеукраїнський з'їзд Рад мав виключне право вносити зміни в Конституцію. РНК мала право розглядати всі питання і справи, що відносились до сфери законодавства і управління країною.

Найважливішим завданням місцевих Рад було проведення в життя рішень центральних органів влади і управління.

Виборча система за Конституцією відображала загальну соціально-політичну ситуацію в країні. До виборів допускалися лише представники окремих соціальних груп, стосовно яких не застосовувались обмеження за статтю, національністю, освітою й віросповіданням. Ці групи об'єднувалися терміном "трудящі". Значна частина населення була позбавлена виборчих прав. Не обирали і не могли бути обраними: особи, які використовували найману працю з метою отримання прибутків; особи, які жили на нетрудові доходи, як-то: відсотки з капіталу, прибутки від підприємств, надходження з майна тощо; приватні торговці, торговельні і комерційні посередники; ченці й духовні служителі церков і релігійних культів; службовці й агенти попередньої поліції, особливого корпусу жандармів і охоронних відділень, а також члени царюючого в Росії дому; особи, визнані у встановленому порядку душевнохворими або божевільними, а також особи, які перебувають під опікою; особи, засуджені за корисні й порочні злочини на термін, встановлений законом чи судовим органом.

Представництво від соціальних груп, які мали виборче право, також не було рівним. У деяких випадках перевага робітничого класу над іншими досягала п'ятикратних розмірів. На практиці існувала багатоступенева система виборів. Прямими були вибори лише в сільські та міські Ради, делегати всіх наступних рівнів вибирались на відповідних з'їздах Рад на основі принципів представництва і делегування. Тим самим створювався організаційний фільтр, що відсіював "ворожі елементи".

Комплекс конституційних прав громадян ставився в прямий зв'язок з їх обов'язками.

Історичне значення першої радянської Конституції УСРР 1919 року полягало в створенні юридичної бази для наступного законотворення. Проте більш суттєвим був її вплив на всю сферу соціальних і політичних перетворень у країні: була переглянута вся система суспільних відносин, були декларовані нові принципи і соціальні цінності. Разом з тим Конституція закріпила реальні важелі влади і порядок формування ЇЇ структур, поклавши в його основу нову ідеологію.