Тема 7. Процес індустріалізації в Європі й Північній Америці

МОДУЛЬ 3. СВІТОВА ЕКОНОМІКА ТА ЕКОНОМІЧНА ДУМКА В ІНДУСТРІАЛЬНОМУ СУСПІЛЬСТВІ

Зміст теоретичного матеріалу модуля 3

Розгортання процесів індустріалізації в Європі і Північній Америці. Національні особливості процесу індустріалізації. Посилення класового антагонізму. Економічні доктрини періоду розгортання індустріалізації. Дж. ст. Міль - завершувач класичної традиції в політекономії. Вчення Ф. Ліста - національна політекономія - альтернатива класичному лібералізму. Історична школа і нова історична школа політекономії. Виникнення марксизму. Робітничий рух і популяризація марксизму в кінці ХІХ ст.

Тема 8. Ринкове господарство країн Європейської цивілізації у період монополістичного капіталізму (друга половина XIX - початок XX ст.)

Маржиналістська революція в політекономії. Австрійська школа маржиналізму. Кембриджська школа і формування неокласичного напрямку в економічній теорії. Американська та лозаннська школи маржиналізму. Технологічні та економічні успіхи країн - світових економічних лідерів в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Перехід у нову фазу розвитку капіталізму - імперіалізм.

Тема 9. Господарство та економічна думка в період державно- монополістичного розвитку суспільства Європейської цивілізації (перша половина XX ст.)

Загострення імперіалістичних протиріч на початку ХХ ст. Економічні причини та наслідки Першої світової війни. Повоєнна відбудова народного господарства в європейських країнах. Розвиток економіки США у 20-ті роки ХХ ст.: посилення тенденцій монополізації. Велика депресія 1929-1933 рр. «Новий курс» Рузвельта. Кейнсіанська революція в економічній теорії. Вихід з кризи європейських країн. Економічне становище Німеччини за Веймерської республіки. Мілітаризація економіки Німеччини в умовах гітлерівської диктатури. Фашистські економічні концепції. Розвиток економіки Радянського Союзу в 20-30-ті рр. ХХ ст. Воєнний комунізм. НЕП. Соціалістична індустріалізація. Колективізація сільського господарства. Культурна революція. Мілітаризація радянської економіки. Економічна ситуація в Європі напередодні Другої світової війни. Економічні наслідки Другої світової війни. Повоєнна відбудова господарства в Європі. Панівне становище кейнсіанства у розвитку економічної теорії в 40 - 50-х рр. ХХ ст.

Тема 7. Процес індустріалізації в Європі й Північній Америці

7.1 Національні особливості процесу індустріалізації

7.2 Посилення класового антагонізму

7.3 Економічне вчення Джона Стюарта Мілля

7.4 Німецька історична школа

7.5 Марксизм

7.1 Національні особливості процесу індустріалізації

7.1.1 Англія

У середині XIX ст. Англія виробляла половину промислової продукції у світі й панувала на світових ринках. За рахунок більш раннього переходу до фабричного виробництва, англійські товари були дешевше, ніж аналогічні товари інших країн, де все ще панувала мануфактура.

Збільшення промислового виробництва викликало стрімке зростання міського населення. В 1850 р. у сільському господарстві було зайнято 30% населення, в 1871 - 14%. У той же час англійське сільськогосподарське виробництво переживає підйом, обумовлений зростанням попиту городян на продукти харчування. Збільшується виробництво м'яса, молока, овочів, які стали самими вигідними сільськогосподарськими товарами, скорочується вівчарство.

Збільшення ролі інтенсивних галузей сільського господарства (стійлове тваринництво, овочівництво), які не вимагали багато землі, зате мали потребу в постійній хазяйській участі, зробило великі земельні господарства відносно неефективними, тому землевласники (лендлорди) починають роздавати свою землю в оренду селянам. Сільськими капіталістами в Англії стали не власники землі, а орендарі.

За час капіталізму орендна плата зросла в 5-10 разів. Фермери, що вели натуральне господарство, не могли платити стільки й розорялися. У числі орендарів залишилися лише ті, хто застосовували передову агротехніку, сільськогосподарські машини, мінеральні добрива, селекцію порід тварин і сортів рослин. Для одержання прибутку фермерське господарство вимагало значних капітальних вкладень: якщо на початку XIX ст. на 1 акр (0,4 га) було потрібно вкласти 5 фунтів стерлінгів, то до середини XIX ст. - уже 10-12. У результаті переходу до капіталізму продуктивність англійського сільського господарства була набагато вище, ніж в інших країнах. До середини XIX ст. урожайність зернових перевершувала аналогічний показник у Франції в 2 рази, а продуктивність м'ясного тваринництва - в 2,5 рази.

Англія була найбільшою колоніальною державою. До середини XIX ст. під її владою перебували Індія, Канада, ряд африканських територій, Австралія. Колонії ставали джерелом сировини й аграрним придатком метрополії. Наприклад, Індія стала постачальником бавовни, Австралія - центром вівчарства, Канада поставляла зерно.

Колонії були й ринком збуту для англійської індустрії. Вивозячи з колоній продукцію сільського господарства, Англія насичувала їхній ринок промисловою продукцією, тим самим гальмуючи розвиток місцевої промисловості. Англія середини XIX ст. була не лише передовою промисловою, але й провідною торговельною державою, «володаркою морів». Їй належало 60% світового торговельного флоту, що перевозив не тільки продукцію англійської промисловості, але й товари інших країн.

Змінилася й торговельна політика англійського уряду. Тепер головним завданням був не захист внутрішніх ринків від іноземної конкуренції, а захоплення іноземних ринків. В 40-х рр. XIX ст. на зміну протекціонізму прийшла вільна торгівля (фритредерство). В 1845 р. були скасовані «хлібні закони» і дозволений необмежений ввіз зерна в країну. В 1849 р. було скасовано Навігаційний акт. В 1850-х рр. були скасовані монопольні права.

З 1860 р. Англія уклала торговельні договори з рядом країн. При укладанні торговельного договору з іншою державою, Англія демонстративно скасовувала всі мита на товари цієї держави й вимагала відповідного кроку - скасування мит на англійські товари.

7.1.2 Франція

Революція не звільнила селян від лихварів, і ще в 1840 р. третина продукції землеробства йшла на виплату кредитів, а інша третина - на виплату державних податків. Розвиток сільського господарства гальмувалося практикою парцелювання землі - дроблення ділянок на дрібні частини при передачі їх у спадщину від батька до синів. У результаті цього до середини XIX ст. більше 70% селянських господарств мали площу не більше 2 га. Сукупна площа цих господарств становила 60% всієї землі у Франції.

Інші 40% належали великим власникам, кожний з яких мав більше 40 га, на яких вів капіталістичне фермерське господарство. У цих господарствах застосовувалися машини, праця найманих робітників, мінеральні добрива, прогресивна система сівозмін і т. д. Такими фермерами стали заможні селяни або дворяни, що зберегли свої доменіальні землі під час революції.

Урожайність зернових у Франції була дуже низкою, удвічі нижче, ніж в Англії. За цим показником Франція займала 11-е місце у світі. Найбільш високими темпами розвивалося виробництво сільськогосподарської сировини для промисловості. На початку XIX ст. високими темпами розвивалися шовківництво й розведення мериносових овець. Замість цукрового очерету за часів наполеонівських воєн у Франції різко збільшили виробництво цукрового буряка.

Проте, основна маса селян зберігала зв'язок із землею й не йшла в міста. Селяни купували мало промислових товарів, тому що, по-перше, вели натуральне господарство й, по-друге, не мали досить коштів, перебуваючи в кабалі лихварів.

Відсутність безземельних селян перешкоджала створенню армії промислових робітників. Промисловість Франції розвивалася повільно. Почасти це пояснювалося характером ремесла, що було орієнтовано на виробництво предметів розкоші й модних товарів, які вироблялися індивідуальною працею. Промисловий переворот у Франції йшов неспішно, почавшись в 1820-х рр. і закінчившись в 1860-х рр. Спочатку він проходив у текстильній промисловості за рахунок імпорту англійських машин. Власне французьких винаходів було небагато, одним з них була створена батьком і сином Мартенами піч для виплавки стали (1864 р.).

До середини XIX ст. Франція ще зберігала друге місце у світі по випуску промислової продукції, але на одне промислове підприємство в середньому доводилося лише 1,7 робітників. Темпи зростання французької промисловості відставали не тільки від англійської, але й від американської та німецької.

Лихварський характер французького капіталізму став основою для створення й розвитку кредитно-банківської системи, що була найбільшою у світі. Франція стала міжнародним банкіром і світовим лихварем. Французькі комерційні банки вивозили капітали в різні держави, створювали акціонерні компанії, кредитували промисловість, будівництво залізниць і каналів. Саме французькі банки організували будівництво Панамського й Суецького каналів. Розвиток банківської системи створив типову для французького капіталізму фігуру рантьє - людини, що не займається підприємництвом, а живе на доходи від цінних паперів.

7.1.3 Німеччина

На початку XIX ст. Німеччина була відсталою країною, у якій більше 80% населення займалися сільським господарством, у якому зберігалися феодальні відносини. Міста зберігали середньовічний характер, промислове виробництво було представлено ремеслом і розсіяними мануфактурами під управлінням купців. Головною проблемою була роздробленість Німеччини на десятки невеликих держав.

Поштовхом до розвитку стали наполеонівські війни, у результаті яких було скасовано кріпосне право. Цей процес протікав не одночасно й тривав майже піввіку (1807-1850). У результаті частина землі була викуплена селянами за суму, що в 20 разів перевищувала річну ренту. Відбулася капіталізація ренти - поміщик, поклавши викуп у банк, міг одержувати у вигляді відсотків суму, що дорівнювала ренті із селян. Інша частина землі залишилася в розпорядженні селян, але її було дуже мало (у Пруссії половина селян одержала ділянки менше одного гектара). У підсумку селяни були змушені найматися батраками до поміщиків - відбулося створення ринку праці.

Іншою стороною процесу первісного нагромадження стала концентрація значних грошових сум у руках поміщиків (юнкерів). Ці кошти частково були вкладені в банки, а частково пішли на покупку акцій промислових підприємств. І в тому, і в тому випадку гроші інвестувалися в промисловість.

Частина юнкерських капіталів була інвестована в сільське господарство. Оскільки значна частина землі залишилася в розпорядженні поміщиків, саме вони стали сільськими капіталістами, що використовували найману працю. 30% сільських господарств Німеччини володіли 90% землі, а на частку інших 70% господарств доводилося 10% землі. Розвиток сільського господарства в Німеччині відбувався шляхом перетворення феодальних маєтків у великі капіталістичні господарства, при цьому поміщики стали капіталістами, а кріпаки - найманими робітниками. Цей процес одержав назву прусського шляху розвитку в сільському господарстві.

Юнкери почали розвивати товарне сільське господарство. Активно застосовуються сільськогосподарські машини, добрива, прогресивні системи сівозміни. Великих успіхів досягли німці у виробництві технічних культур. У середині XIX ст. Німеччина вийшла на перше місце у світі за зборами картоплі й цукрового буряка. Поміщики організовували на базі цих культур цукрові, винокурні й пивоварні заводи. Був винайдений процес виробництва спирту з картоплі, що виявився набагато дешевше хлібного й користувався величезним попитом, як у самій Німеччині, так і за її межами.

Промисловий розвиток Німеччини був неоднорідним. Коли в західній Німеччині вже розвивалася текстильна, вугільна й металургійна промисловість, у Східній існували тільки розсіяні полотняні мануфактури. До середини XIX ст. промисловий переворот у Німеччині не вийшов з початкової стадії, причиною чому служило довготривале звільнення селян, політична роздробленість і відірваність Німеччини від світових торговельних шляхів.

В 1833 р. був створений Митний союз, що став першим кроком на шляху об'єднання Німеччини. Країни, що вступили в цей союз, скасовували мита на товари одна одної. В 1848 р. відбулася буржуазна революція, у результаті якої головною політичною силою в Німеччині стали поміщики й буржуазія.

Після звільнення селянства в Німеччині почався промисловий переворот (1850- 1860-і рр.) Однак ще в 1870 р. половину людей, зайнятих у промисловості, становили ремісники. Завершення перевороту могло відбутися тільки після об'єднання Німеччини.

Індустріалізація в Німеччині має ряд особливостей:

1. Головним стимулом розвитку промисловості були будівництво залізниць і потреби армії. У першу чергу розвивалася важка промисловість, а не легка, як в Англії. У період 1850-1870 р. промислове виробництво в Німеччині зросло на 49%, при цьому видобуток вугілля зріс в п'ять разів, виплавка чавуну - у сім. Будівництво залізниць стимулювало розвиток металургії, машинобудування й видобутку вугілля.

Німеччина, розташована в самому центрі Європи, виявилася центром залізничних перевезень. Іншим країнам було вигідно перевозити свої товари через територію Німеччини, тому Німеччина знову виявилася включеною у світові торговельні процеси.

Провідне місце в промисловості Німеччини займали військові підприємства, найвідомішими з яких були військові заводи Круппа, що постачали артилерією всі країни світу.

2. Німеччина була країною молодого капіталізму. Німецькі підприємства будувалися на 50-60 років пізніше за англійські і оснащувалися найпередовішою технікою, у той час як в Англії продовжували експлуатувати морально застаріле обладнання. Важливу роль грав імпорт обладнання з Англії й власні наукові розробки. Саме в Німеччині були створені передова електротехнічна й хімічна промисловість.

Міжнародна конкуренція висувала високі вимоги до стандартів виробництва, що стимулювало створення ефективних підприємств, які могли витримати суперництво з англійською промисловістю.

3. Значна частина капіталів перебувала в розпорядженні поміщиків. Для вливання цих капіталів у промисловість створювалися акціонерні компанії. Розвивається грюндерство - акціонерне підприємництво, наслідком якого стало посилення позицій юнкерів у промисловості.

За обсягами промислової продукції Німеччина вийшла на третє місце у світі, відстаючи тільки від Англії й США. Змінилися не тільки обсяги міжнародної торгівлі, які зросли втроє за 1850-1860-і рр., але й сам характер цієї торгівлі. Німеччина перестає вивозити продукцію сільського господарства, головними в її експорті стають промислові товари: машини, тканини, вугілля.

7.1.4 США

Після одержання незалежності в 1783 р. США почали експансію на захід. Були захоплені величезні території, які уряд продавав великими (по 250 га) ділянками. Вважалося, що подібна міра обмежить кількість бажаючих переселитися зі східних штатів і не залишить без працівників молоду промисловість. У дійсності результат був протилежним:

1. Почалися спекуляції на земельному ринку. Купувалася велика ділянка, дробилася на дрібні частини й перепродувалася.

2. Значна частина населення не могла або не збиралася платити за землю. Розгорнувся рух скватерів - загарбників землі. Люди організовували каравани, рухалися на захід, займали там землю й починали її обробляти. Якщо хто-небудь отримував уже захоплену скватерами землю, збройні колоністи силоміць відстоювали свої права. Вони заявляли, що земля належить Богу й уряд не має на неї ніяких прав.

У підсумку був прийнятий Закон про гомстеди, за яким кожен громадянин США міг фактично безкоштовно одержати ділянку землі до 64 га, за умови, що буде вести на ній господарство. Цей закон поклав початок американському шляху розвитку в сільському господарстві - розвитку великих фермерських господарств без пережитків феодалізму.

Американські фермери мали перевагу перед європейськими, тому що вони обробляли свою землю й не повинні були платити орендну плату. Швидко зростала технічна оснащеність сільського господарства, розвивалася агрономічна наука. В 1862 р. був прийнятий Закон про земельні субсидії, за яким в кожному штаті на кошти від продажу землі був створений спеціальний капітальний фонд. На відсотки від цього капіталу організовували сільськогосподарські коледжі.

Головною галуззю сільського господарства східних штатів було виробництво зерна. У другій половині XIX ст. у Європу заполонив потік дешевого американського хліба, що поставив на грань банкрутства багатьох європейських хазяїв. Цей процес одержав назву світової аграрної кризи.

Ще одним продуктом експорту було м'ясо, що вироблялося в основному в західних штатах. Спочатку м'ясо засолювали й коптили, пізніше була відкрита технологія консервування. На виробництві консервів виросло місто Чикаго. Експорт зерна із західних штатів був невигідний через високі транспортні витрати, тому зерно переганяли на спирт - товар більш компактний і більш дешевий під час перевезення.

Промисловий переворот у США почався наприкінці XVIII ст. Його головною особливістю був постійний приплив іммігрантів у країну, що забезпечив американську промисловість робітниками. В Америці не було феодального землеволодіння й збезземелювання селян, тому для розвитку промисловості життєво важливим був постійний приплив людей з Європи.

Іншою особливістю була постійна недостача робочих рук на підприємствах. Багато робітників кидали фабрики й ішли на захід, у пошуках землі. У цих умовах велике значення грали технічні нововведення й винаходи. В Америці були винайдені косарка, жниварка, револьверний верстат, трактор, швейна машина, турбіна й ін.

Промисловий переворот у США, як і в Англії, почався з розвитку бавовняної промисловості. До середини XIX ст. Америка вийшла на друге місце в світі з виробництва бавовняних тканин. Важливе місце у важкій промисловості займало сільськогосподарське машинобудування, продукції якого гостро потребували фермерські господарства. Бурхливо розвивався транспорт.

До середини XIX ст. США посідали перше місце у світі за довжиною залізниць, а всі вантажі по водних шляхах перевозилися пароплавами. Проте, США залишалися переважно аграрною країною. Більшу частину експорту становила бавовну, частка промислової продукції в експорті не перевищувала 12-14%.

Наступним етапом розвитку американської економіки стали протиріччя між промисловими штатами Півночі й плантаторських штатів Півдня. Жителі півночі наполягали на введенні протекціонізму для захисту своєї промисловості від іноземної конкуренції, жителі півдня ж, навпроти, хотіли безмитно продавати в Європу бавовну й тютюн, одержуючи замість промислові товари.

У Громадянській війні 1861-1865 рр. перемога дісталася Півночі, що послужило поштовхом до розвитку промисловості. США вийшли на друге місце у світі з випуску промислової продукції.

Головними причинами успішного становлення капіталізму в США минулому відсутність феодальних пережитків і величезні природні багатства ще не до кінця освоєної країни.

7.2 Посилення класового антагонізму

Робітничий клас, що повністю залежав від успішного розвитку капіталістичного виробництва, чуйно реагував на погіршення свого положення. Почали формуватися професійні спілки, які розгорнули широку боротьбу за економічні інтереси робітничого класу.

Найбільших успіхів удалося домогтися робітникам Англії. В 1830-х рр. формується чартистський рух, головним гаслом якого було загальне виборче право для осіб, що досягли 21 року, без майнового цензу. Чартистський рух тривав близько двадцяти років, і супроводжувався частими сутичками з поліцією й військами.

В 1832 р. в Англії була проведена виборча реформа, за якою право голосу на парламентських виборах одержали представники міської й середньої буржуазії.

В 1833-1839 рр. були прийняті закони, що скоротили робочий день для дітей і підлітків і скасували рабство в англійських колоніях.

В 1840-х рр. були прийняті закони про охорону праці.

В 1860 р. був установлений 12-годинний робочий день для дорослих працівників гірської промисловості.

В 1867 р. був прийнятий закон про виборчу реформу, за яким був знижений майновий ценз, що дозволило втроє збільшити кількість виборців у містах.

В 1872 р. був прийнятий Закон про обов'язкову початкову освіту.

У цілому за період 1850-1870-х рр. заробітна плата робітників зросла, вони одержали можливість не тільки краще харчуватися, але й відкладати заощадження. На третину зменшилася кількість бідняків, що вимагали державної допомоги.

7.3 Економічне вчення Джона Стюарта Мілля

20-30-і роки XIX ст. були періодом нової інтерпретації основних постулатів класичної школи: теорії вартості й додаткової вартості, джерела багатства, розподілу доходів і ін. Одним із представників нової течії політекономії в Англії був Джеймс Мілль (1773-1836). Строго дотримуючись доктрини Рікардо, Джеймс Мілль вніс у неї деякі доповнення. Зокрема він намагався визначити роль основного капіталу (речовинних факторів виробництва) у створенні вартості. Визнаючи, що праця й капітал є різнорідними учасниками виробничого процесу, оскільки капітал - це минула накопичена (упредметнена у засобах виробництва) праця, Мілль робить висновок, що, як і будь-яка інша праця, капітал також є джерелом вартості, створює вартість.

Джон Стюарт Мілль (1806-1873) - син Джеймса Мілля, найбільш відомий учень Рікардо. В 1848 р. опублікована його книга «Принципи політичної економії», що стала підручником для декількох поколінь економістів. По суті - це був обновлений варіант «Багатства народів» Адама Сміта й «Засад» Давида Рікардо з урахуванням передових ідей сучасності. Тільки після опублікування відомого трактату Маршалла й розвитку граничного аналізу робота Мілля втратила своє значення.

Багатство, на думку Мілля, складається із благ, що володіють міновою вартістю. «Річ, за яку нічого не можна одержати замість, як би корисна вона не була, не є багатством...» Наприклад, повітря.

Вартість, з аналізу якої починають свої праці Сміт і Рікардо, у Мілля розглянута лише на третьому місці після виробництва й розподілу. Ця категорія в

Мілля має мало відносин до виробництва як такого, а являє собою лише явище сфери обміну, обігу. Вартість є тільки співвідношення, характерне для обміну даного товару на інші товари, зокрема на гроші. Це співвідношення встановлюється на ринку. Грошовим вираженням вартості є ціна. Вартість грошей виміряється кількістю товарів, які на них можна купити. «За інших рівних умов вартість грошей зміняються зворотно пропорційно кількості грошей».

Прибуток виникає не внаслідок обміну, а внаслідок продуктивної сили праці. Отриманий капіталістом прибуток повинен бути достатнім для трьох видів виплат:

- нагороди за помірність, тобто за те, що капіталіст не витратив капітал на власні потреби й зберіг його для виробничого вживання;

- відшкодування за ризик;

- винагорода за мистецтво, необхідне для здійснення контролю за виробництвом.

Ці три частини можуть бути представлені як відсоток на капітал, страхова премія й заробітна плата за керування підприємством.

Міллю належать перші судження про соціалізм і соціалістичний устрій суспільства (але про соціалізм без потрясінь і революцій). При всьому своєму добродушному відношенні до соціалізму, він все-таки виступає за приватну власність і вважає, що завдання полягає тільки в подоланні індивідуалізму й зловживань, тобто соціальна несправедливість не пов'язана із приватною власністю. «... головною метою прагнень при нинішньому стані людського розвитку є не повалення системи приватної власності, але її поліпшення й надання повного права кожному члену суспільства брати участь у принесених нею вигодах». Його висновок: хоча рішення практичних проблем вимагає «розширення соціалістичного світогляду», «суспільним принципом повинен стати 1аі§§е2 ґаіге, і кожний відступ від нього, не продиктований міркуваннями якого-небудь вищого блага, є явним злом».

Мілль уважав, що «закони й умови виробництва мають характер істин, властивих природничим наукам. У них немає нічого, що залежить від волі, нічого такого, що можна було б змінити...

...Інакшою є справа з розподілом багатства. Розподіл цілком є справою людської установи... залежить від законів і звичаїв суспільства... Суспільство може підкорити розподіл багатства будь-яким правилам, які воно вважає найкращими; але які практичні результати виникнуть із дії цих правил - це повинне бути відкрито подібно будь-якій іншій фізичній або відверненій істинам, за допомогою спостереження або дослідження».

Зростання виробництва, як ціль, важлива тільки у відсталих країнах, у розвинених країнах метою є кращий розподіл.

Мілль сам перепинив собі шлях до збагнення регулюючої ролі цін: його доктринерська впевненість, що «у законах цінності немає нічого, що залишилося б з'ясувати сучасному або будь-якому майбутньому авторові», привела його до думки, начебто «із двох великих розділів політичної економії: виробництво багатства і його розподіл - розгляд цінності зв'язаний тільки з останнім». Підходячи до питанню про функції цін, як прийнято підходити до предмету в природничих науках, Мілль сліпо додержувався власного допущення, що дійсним їхнім поясненням може вважатися тільки встановлення механічної причинно-наслідкової закономірності (коли в ролі причин виступають якісь події, що спостерігалися в минулому).

7.4 Німецька історична школа

Націоналізм у політичній економії виразив історичний напрямок, що заявив про себе в 1840-і роки в Німеччині й представив ідеалом третій шлях між крайностями економічного лібералізму й утопічного соціалізму.

Прихильники історичної школи відкидали революцію й не ставили під сумнів приватну власність. Але для них були неприйнятні й модель Ьошо есопошісш, принцип 1аі§8Є2 ґаіге і космополітизм класичної школи, виражений у словах Сея: «Адміністративні границі держав, які все в очах політика, для політекономії є лише минущими явищами».

Багато дослідників уважають, що історична школа не може претендувати на створення стрункої, логічно взаємозалежної концепції. Увага вчених стосовних до цієї школи часто відволікається від чисто економічних явищ, переходячи на інші області - історію, соціологію, політику. Однак висновки й ідеї прихильників цієї школи еволюціонували й трансформувалися в наступних економічних теоріях, тому їх необхідно вивчати.

Німеччина XIX століття, у якій виникла історична школа, складалася з політично й економічно відособлених держав, об'єднаних у конфедерацію за національною ознакою.

Однієї із самих явних причин відсталості Німеччини було існування митних кордонів між державами конфедерації. В одній тільки Пруссії існувало близько 70 різних торговельних тарифів. Найцікавіше, що таких торговельних бар'єрів не існувало на зовнішніх границях. Митна реформа, проведена в 1818 р., не поправила ситуацію. Необхідна була політика, що створила б передумови для вільного економічного розвитку всіх німецьких держав.

Одним з попередників історичної школи був Адам Мюллер (1779-1829), який вважав, що держава сама формує ідеологію, відповідно до якої повинне розвиватися суспільство. Мюллер заперечував існування протистояння економічних інтересів у суспільстві й визнавав тільки суперництво різних націй. Мюллер уважається родоначальником німецької реакції на класичну теорію. На відміну від класиків він уважав, що узагальнюючі, універсальні теорії не підходять для всіх країн.

Сміт же розумів суспільство як сукупність індивідуумів. Економічні явища й категорії він, на думку Мюллера, трактував механічно, атомістично, ігноруючи моральні сили суспільства. Кожна нація - це особливий організм, зі своїми життєвими принципами й своєю індивідуальністю; на цій основі формується її історичне існування. Нації властиві органічна цілісність і спадкоємність від минулого до сьогодення, від сьогодення до майбутнього. Вона не може й не повинна жити тільки поточним споживанням, не піклуючись про благо майбутніх поколінь.

Класична теорія Сміта підходить для Англії, тому що відповідає «моральному капіталу», що складається із законів, звичаїв, традицій і національної солідарності. Для континентальних країн потрібно щось інше - система, що оберігала й розвивала комплекс національних сил.

В економіці варто уникати поверхневих аналогій і механічних запозичень. Знання загальних законів економічної науки неодмінно повинне доповнюватися розумінням конкретних умов кожної країни, її «інтелектуального й морального»

• гр и • и • • ••• и

капіталу. Тому гарний економіст - це ще й ерудит в області історії й культури, що не просто зберігає свою ерудицію, але постійно її розширює. Хто нічого не знає, крім сучасної економічної науки, той і її не знає, як треба.

Засновником німецької історичної школи вважається Фрідріх Ліст (1789­1846), що особисто знав Адама Мюллера й багато чого почерпнув у нього. Його життя було нелегким. Початкову освіту він здобув у Вюртемберзі, потім слухав лекції в Тюбінгенському університеті, одночасно працюючи службовцем. Свій перший твір присвятив проблемі місцевого самоврядування. Через конфлікти із владою довгий час жив за кордоном - у Франції, Англії, Швейцарії, потім в Америці. Був фермером, підприємцем, редактором газети, консулом у Лейпцизі й Штутгарті. В 1819 р. брав участь у створенні «Генеральної асоціації німецьких промисловців і комерсантів» для впливу на конфедеративний уряд. Покінчив життя самогубством в 1846 р. Після смерті прийшло визнання. Йому був присвоєний ступінь доктора наук, у його честь споруджені монументи в декількох німецьких містах, його ім'ям називали школи й вулиці. Праці Ліста опубліковані в 10 томах. Найбільш відома робота «Національна система політичної економії» - 1841 р.

Творчість Ліста - це реакція на ортодоксально «космополітичну» систему Сміта-Рікардо. Космополітизм - теорія, що проповідує байдуже відношення до батьківщини, до національних традицій і національної культури (поняття зворотне націоналізму).

Основна ідея книги Ліста: заклик до економічного об' єднання Німеччини. На думку Ліста універсальна концепція класиків не застосовна на практиці, що обов'язково повинна базуватися на конкретних історичних умовах даної країни. Наприклад: ідея вільної торгівлі вигідна Англії й, навпаки, сильно підриває ще не сформовану промисловість, Німеччини.

Народи у своєму розвитку проходять кілька стадій. Стадії, запропоновані Лістом, досить умовні:

- етап дикості;

- пастушачий побут;

- землеробський етап;

- хліборобсько-мануфактурний етап;

- землеробсько-мануфактурно-комерційний етап.

Останній етап - це ідеал, до якого прагне кожна нація у своєму розвитку. Для його досягнення необхідні особливі умови, які мають не всі народи. Німеччина такі умови має (запаси природних ресурсів, працьовиту й об'єднану загальною метою націю, що прагне створити могутню державу). Питання недоліку територій Ліст вважав за можливе вирішити за рахунок сусідніх Голландії й Данії, які однаково не мають таких блискучих перспектив як Німеччина.

Для створення багатого суспільства мало одного поділу праці й обміну. «Щоб досягти досконалих результатів, необхідно, щоб різні індивідууми були об'єднані розумно (розумово) та матеріально й взаємодіяли». Це об'єднання повинне починатися з окремого підприємства й потім поширюватися на всю націю. Нація поєднує людей і являє собою єдине ціле. Вона - результат попереднього розвитку, відкриттів, удосконалень, традицій, досвіду, знань. Кожна окрема нація продуктивна настільки, наскільки вона зуміла засвоїти спадок від попередніх поколінь і зробити його власним досягненням, наскільки природні джерела, простір і географічне положення її території, чисельність населення й політичну могутність дають їй можливість гармонійно розвивати всі галузі праці й розширювати свій моральний, інтелектуальний, промисловий, торговельний, політичний вплив на інші нації й взагалі на увесь світ.

Дійсне багатство не в кількості мінових вартостей. Здатність націй (продуктивні сили суспільства) важливіша, ніж саме багатство. Індустріальне виховання націй (термін Ліста) він уважав важливішим, ніж безпосереднє виробництво матеріальних цінностей. До продуктивних сил Ліст відносить різноманітні суспільні інститути: уряд, пресу, духовні установи, мораль, мистецтво, суд.

До поняття капіталу (який він називає фіксованим) він включає крім матеріального багатства ще й природні й придбані здатності людей. Поєднання фіксованого капіталу й продуктивних сил є умовою розвитку суспільства.

Головний предмет дослідження економічної науки Ліст бачить у визначенні ролі держави в конкретній історичній ситуації. Політична економія повинна визначити, що саме необхідно почати державі, щоб забезпечити економічний розквіт на конкретному історичному етапі розвитку нації. У період переходу до останньої стадії розвитку суспільства держава повинне виконувати функцію організації, об'єднання, виховання й захисти націй. Захист молодої індустрії держава повинне здійснювати за допомогою політики протекціонізму.

Ліст підкреслював, що слідування принципам лібералізму й бажання більшу частину свого споживання забезпечити за рахунок імпорту робить нації залежною. Крім того, вільна торгівля перешкоджає становленню національних галузей промисловості. Однак, протекціонізм не вічний, після створення конкурентоздатної індустрії він поступається місцем міжнародної конкуренції або ж може виникнути союз промислово розвинених націй.

Теорія Ліста - це меркантилізм XIX ст., проповідь національної відособленості в перехідній до вищої стадії період розвитку. Це було оригінальне розуміння предмета політекономії, відповідно до якого існують два види лібералізму - для внутрішнього споживання й космополітичний, два рівні природних економічних законів - особливих для окремих націй і загальних для всіх економік, які перебувають на одній і тій же стадії розвитку; два рівні макро- і мікроекономічний. Об'єднати в одне ціле ці рівні й покликана економічна наука.

Історична школа не висуває претензії на створення завершеної економічної теорії, здатної замінити класичну, але саме ця школа звернула увагу на конкретні проблеми, які розширили предмет дослідження політичної економії.

Якщо Ліст намагався створити систему, що опирається на історичні факти, то ряд німецьких економістів 1840-1850-х років віддавали пріоритет збору фактів. Назву «старої історичної школи» ці автори одержали в 1870-і рр., коли заявила про себе нова історична школа. Стара історична школа: Вільгельм Георг Фрідріх Рошер (1817­1894), Бруно Гільдебрандт (1812-1878), Карл Густав Адольф Кніс (1821-1898). Їхній твори об'єднані закликами вивчати економічні події й економічні думки в їх національній і часовій конкретності.

Відкинувши абстрактну класичну теорію як шкідливу, вони проголосили зображення дійсності в історико-національному аспекті єдиною метою політичної економії. Економічне життя вони аналізують із погляду всіх історичних аспектів людського життя: історії розвитку культури, науки, мистецтва, індустрії, релігії, моралі, державних інститутів і т. д. Лідер історичної школи Вільгельм Рошер писав в «Системі політичної економії» (1854-1894): «Наша мета просто описати економічну природу людини і її економічні бажання, досліджувати закони й характер рішень, які прийняті для задоволення цих бажань... Таке дослідження може бути здійснене за умови тісного контакту з іншими знаннями з національного життя, наприклад з історії права, політичній історії й історії цивілізації». Рошер був затятим прихильником еволюційного шляху розвитку суспільства. Він уважав, що будь-які революції несуть непередбачені наслідки, хаос і заважають розвитку виниклих прогресивних явищ. Теорію поступального розвитку суспільства Рошер протиставляв соціалістичним ідеям, які здобували в той час все більше поширення.

Нова історична школа сформувалася в роки, коли «залізний канцлер» Отто фон Бісмарк здійснив мрію Ліста про об'єднання Німеччини, ввів політику митного протекціонізму й активно регулював класові відносини (з одного боку - реформа робочого законодавства, з іншого боку - боротьба проти революційного руху). Засновником нової історичної школи є Густав Шмоллер, що вважав нову школу єдиною в справжньому змісті слова історичною школою в політекономії. До нової історичної школи відносяться: Густав фон Шмоллер (1838-1917), Адольф Вагнер (1835-1917), Карл Бюхер (1847-1930).

Програма Шмоллера складалася в перетворенні політичної економії з «голого вчення про ринок і обмін» в історико-етичну науку, що повинна з одного боку, скрупульозно описувати фактичну господарську поведінку, з іншого боку, створити теорію моральних норм господарювання, етику формування переваг у господарській діяльності.

Будування певної народно-господарської системи треба зводити не тільки на фундаменті природно-технічних причин, але й іншого роду причин етичних і культурних факторів. Шмоллер не вважав за можливе застосування математики в суспільних науках і вказував, що людська психіка - занадто складне завдання для диференціального вирахування. Зате був прихильником широкого застосування статистичного матеріалу.

Велику увагу автори нової школи приділяли праву. Проблемам взаємозв'язку права й економіки присвячені роботи Вагнера.

На початку ХХ століття виступило нове яскраве покоління історичної школи (яке отримало назву «юної» історичної школи) в особі Вернера Зомбарта (1863­1941) і Макса Вебера (1864-1920). Воно поставило в центр своєї уваги історико- етичну проблематику «духу капіталізму». Дослідження авторів цієї школи стали основним внеском ще в одну нову наукову дисципліну - економічну соціологію.

Найбільш відома робота Зомбарта «Сучасний капіталізм» (1919-1927). Відкидаючи ідею марксизму про революційну зміну капіталізму соціалізмом, Зомбарт стверджував, що капіталізм еволюціонує до більш гармонічної й зрілої системи. В основі капіталізму лежить прояв людської психіки (духу). Причому, він відрізняє підприємницький дух від буржуазного духу (перший характеризується ініціативою, новаторським пошуком, другий - у скромності, ощадливості, працьовитості).

Підприємці, за Зомбартом - це добувачі прибутку, організатори підприємств, що забезпечують приріст доходів. Зомбарт нарахував 6 типів підприємців:

1. Розбійники (учасники військових походів і експедицій заради золота й заморських товарів).

2. Феодали (продаж зерна, вовни й т. п.).

3. Державні діячі, що засновують торговельні й промислові компанії.

4. Спекулянти (гроші, цінні папери) - лихварі, банкіри, біржові гравці, засновники АТ.

5. Купці, що втираються в довіру до осіб, які вбрані владою й вкладають торговельні капітали у виробництво.

6. Ремісники - майстри й комерсанти в одній особі.

Головні функції підприємця: організаційна, торговельна й рахівнича. Ранньої стадії капіталізму (героїчної юності) відповідають три перших типи (підвищений авантюризм). Згодом переважними стають мирні типи.

Наприкінці свого життя Зомбарт привітав прихід до влади «націонал- соціалізму». Він підтримував расову теорію, пропагував ідею «життєвого простору» і «геополітики».

Макс Вебер був дослідником широкого діапазону. Він висунув концепцію так званих ідеальних типів, суть котрої полягала у формулюванні закономірностей і узагальнень на основі аналізу конкретних фактів і процесів історичного розвитку. В 1919-1920 рр. Вебер прочитав у Мюнхенському університеті курс лекцій «Історія господарства», що пізніше був виданий окремою книгою. У ній викладений у стислому виді огляд економічної історії Європи з доісторичних часів і до XVIII ст.

Значення історичної школи для подальшого розвитку економічної думки дуже велике. По-перше, представники цієї школи розширили й конкретизували тематику досліджень політичної економії. Вони поклали початок економічної соціології, довівши єдність соціальних і економічних відносин, тісний зв'язок між ними. Роботи «істориків» показали значення статистичних факторів, історії економічного життя. Крім того, вони детально позначили роль економічної організації, значення правових нормативів.

7.5 Марксизм

Марксизм виник в 40-х рр. XIX ст. У цей час поступальний розвиток капіталізму вперше було перервано економічними кризами. Ці процеси супроводжувалися загостренням соціальних протиріч, хвилюваннями, повстаннями, соціальними потрясіннями.

Карл Генріх Маркс (1818-1883) народився 5 травня 1818 р. в м. Трірі й був другим з дев'яти дітей адвоката Генріха Маркса. Освіта: гімназія, Боннський університет, Берлінський університет (вивчав право, історію, філософію). Одержав ступінь доктора філософії. Був вигнаний з Німеччини й, як виявилося, назавжди. Залишок свого життя провів у Лондоні.

В 1867 р. вийшов перший том «Капіталу». Всі інші томи цієї праці опубліковані вже посмертно завдяки Фрідріху Енгельсу (1885 р. - другий, 1894 р. - третій, четвертий том «Капіталу» був виданий Карлом Каутським в 1905-1910 рр.).

За визначенням самого Маркса, методологічно він виходив їх трьох наукових джерел: англійської класичної політекономії Сміта-Рікардо, німецької класичної філософії Гегеля-Фейєрбаха й французького утопічного соціалізму. Центральне місце в методології Маркса займає його концепція про базис і надбудову, про яку він заявив ще в 1859 р. в «Критику політичної економії».

Схема еволюції в Маркса виглядає так. Продуктивні сили - активний початок, обумовлюють відповідні виробничі відносини, але самі продовжують розвиватися й у якийсь момент заходять у суперечність із інерцією виробничих відносин. Тоді відбувається соціальна революція, що ламає колишні виробничі відносини. Створюється новий лад. Виникає чергова формація, і все знову повторюється. Таким чином, насильницька революція - необхідна й неминуча умова розвитку суспільства. Маркс називає насильство «сповитухою історії», а революції «локомотивами історії». Природно найбільшу увага у творчості Маркса приділено «капіталістичної формації».

Розкриття закономірностей розвитку капіталізму Маркс починає з аналізу товару. Товар виступає з однієї сторони як споживна вартість, з іншої як мінова вартість. Корисність речі (здатність задовольняти конкретну потребу) робить її споживною вартістю. Споживні вартості утворюють речовинний зміст багатства. Споживні вартості нічого загадкового собою не представляють і становлять предмет особливої дисципліни - товарознавства. Загадку представляє мінова вартість, що існує лише в товарному господарстві, де продукти виробляють не для власного споживання, а для обміну.

Як споживні вартості товари різноманітні й не схожі одна на іншу. Як мінові вартості вони однорідні (тому що порівнюватися між собою можуть тільки однорідні величини). Як мінові вартості товари є лише продуктами праці.

Тим новим, що вніс Маркс у трудову теорію вартості була концепція двоїстого характеру праці, втіленого в товарі. Конкретна праця - це корисна, доцільна праця, вічна природна необхідність, умова існування людей. Конкретна праця може здійснюватися лише в поєднанні із силами природи. Абстрактна праця - це праця взагалі, витрати праці у фізіологічному розумінні слова (витрата нервів, мускулів, мозку), як витрати робочої сили. Конкретна праця створює споживну вартість. Абстрактна праця створює вартість (однією з форм якої є мінова вартість).

Отже, споживна вартість або благо, має вартість лише тому, що в ній упредметнена або матеріалізована абстрактна людська праця. Для виміру величини вартості Маркс уводить поняття «суспільно необхідної праці, що визначається витратами робочого часу для виготовлення якої-небудь споживної вартості за наявності суспільно нормальних умов виробництва й за середнього в даному суспільстві рівня вмілості й інтенсивності праці».

У процесі обміну товари обмінюються за їхньою вартістю, відповідно до витрат суспільно необхідної праці, як еквівалент на еквівалент. Це закон вартості. Загальним еквівалентом в умовах капіталізму служать гроші - особливий «товар товарів, що у схованому виді містить у собі всі інші товари, чарівні кошти, здатне, якщо це завгодно, перетворюватися в будь-яку привабливу й бажану річ».

Закон вартості в умовах приватної власності на засоби виробництва діє стихійно й здійснюється через конкуренцію й коливання ринкових цін. Він є регулятором усього суспільного виробництва (на основі його дії стихійно розподіляються ресурси між різними галузями), визначає його масштаби й темпи його розвитку. Крім цього, закон вартості спонукує виробників заощаджувати ресурси (більше прибутку одержить той, у кого найменші витрати), а виходить, є знаряддям розвитку продуктивних сил. Закон вартості веде також до диференціації, до розшарування товаровиробників, до збагачення одних (тих, у кого індивідуальні витрати праці менше суспільно необхідних) і руйнуванню інших.

Отже, всі товари обмінюються за вартістю. Але як зрозуміти обмін, вчинений між робітником і капіталістом? Адже за законом вартості робітник повинен одержувати весь продукт праці, а одержує тільки частину цього продукту. Маркс вирішує цю проблему, що виявилася не під силу Сміту й Рікардо.

Робітник продає капіталістові не працю, а свою робочу силу (здатність до праці). Вартість робочої сили, як і всякого товару визначається витратами праці на її виробництво. Що таке «виробництво робочої сили»? Це забезпечення життєвими коштами, необхідними для того, щоб робітник міг харчуватися, одягатися, мати житло. До вартості робочої сили входять витрати на навчання й підвищення кваліфікації, а також вартість засобів існування родини робітника. Поки робітник живий і здоровий, його робоча сила відтворюється. Отже, вартість робочої сили визначається витратами праці для виробництва життєвих коштів для підтримки здатності до праці робітника.

Найманий робітник одержує за свою роботу заробітну плату, якою оплачується не праця, а специфічний товар - «робоча сила». Закон вартості не порушений. Капіталіст сповна розплатився з робітником.

Але, як будь-який товар «робоча сила» має ще й споживну вартість (здатність задовольняти потреби). Чиї і які потреби задовольняє цей товар? Споживна вартість робочої сили виявляється тільки в процесі її використання. Процес споживання робочої сили в той же час являє собою процес виробництва нового товару, тобто нової вартості. І весь секрет у тому, що ця знову створена вартість більше чим вартість робочої сили. Ця різниця і є додаткова вартість, яку й привласнює капіталіст. У створенні додаткової вартості й укладається споживна вартість товару робоча сила. Одержання додаткової вартості - ціль капіталістичного виробництва. Засіб досягнення цієї мети - експлуатація робітників. Отже, частину робочого дня (необхідний робочий час) робітник створює вартість, еквівалентну вартості своєї робочої сили, а іншу частину часу (додатковий час) він виробляє додаткову вартість. Яку ж роль грає в створенні вартості капітал?

За Марксом поняття капіталу виражає відносини між власником запасу й робітником, якого капіталіст найняв для роботи зі своїм капіталом. «Капітал не річ, а відношення...». «Капітал - це не річ, а певне суспільна, приналежне певній історичній формації відношення виробництва, що проявляється в речі й надає цій речі специфічний суспільного характеру. Капітал не є сума матеріальних і вироблених засобів виробництва, які самі по собі так само не суть капітал, як золото й срібло самі по суті не суть гроші».

Ще одне визначення капіталу за Марксом: «Капітал - це самозростаюча вартість». Маркс розрізняє постійний (с) і змінний капітал (у).

Частина капіталу, що перетворюється в засоби виробництва, не змінює величини своєї вартості й тому називається постійним. Вартість постійного капіталу в міру зношування переноситься на вартість створюваного з її допомогою продукту (наприклад: будівлі, спорудження, верстати, механізми, сировина, матеріали, електроенергія та ін.). Хоча засоби виробництва й беруть участь в створенні вартості, але додаткової вартості вони не створюють.

Та частина капіталу, що перетворена в робочу силу, у процесі виробництва змінює свою вартість. Вона відтворює свій власний еквівалент і поверх того, надлишок, тобто додаткову вартість.

Таким чином, у Маркса підставою для розподілу капіталу на постійний і змінний служить різна роль цих частин капіталу в створенні додаткової вартості.

Весь авансований капітал дорівнює сумі постійного й змінного:

К = С + V

Цей капітал у процесі виробництва перетворюється у вартість: ^ = с + V + т, де т - додаткова вартість.

Звідси й визначення - самозростаюча вартість. Маркс постійно підкреслює, що додаткова вартість створюється тільки живою працею, а капітал при цьому виконує пасивну функцію й не породжує ні копійки прибутку, тому вірніше писати не Ш = (с + у) + т, а Ш = с + (у + т).

Відносне зростання змінного капіталу Маркс назвав нормою додаткової вартості т' = т^. Цей показник виражає ступінь капіталістичної експлуатації робітників. Капіталіст завжди прагне збільшити норму додаткової вартості. Як він цього може домогтися? Збільшити чисельник або зменшити знаменник. Збільшити чисельник можна за рахунок подовження робочого дня, а зменшити знаменник не так просто, тому що робітник і так одержує мінімум. Але можна скоротити робочий час, необхідне для вироблення еквівалента робочої сили. Цього можна досягти за рахунок збільшення продуктивності праці.

Той вид додаткової вартості, що створюється за рахунок подовження робочого дня, Маркс назвав «абсолютною додатковою вартістю», а той вид, що створюється за рахунок скорочення необхідного часу, Маркс назвав «відносною додатковою вартістю».

Додаткова вартість є єдиним джерелом нагромадження капіталу. Нагромадження капіталу - це перетворення додаткової вартості в елементи функціонуючого капіталу. Факторами, які впливають на нагромадження капіталу, є: ступінь експлуатації робітничого класу, продуктивність суспільної праці, розміри тієї частини додаткової вартості, що йде на особисте споживання капіталіста, розмір амортизаційних відрахувань, розмір авансованого капіталу.

Для подальшого аналізу Маркс уводить поняття органічної будови капіталу (с/у) і робить висновок про те, що з розвитком капіталізму, під впливом науково- технічного прогресу органічна будова капіталу зростає. Це означає, що капіталістичне розширене виробництво веде до збільшення безробіття.

Іншим слідством капіталістичного нагромадження є процес концентрації й централізації капіталу. Це веде до посилення загальної тенденції нагромадження капіталу й зниження частки змінного капіталу (збільшення безробіття, погіршення положення робітничого класу).

Другий том «Капіталу» має заголовок «Процес обігу капіталу».

Маркс виділяє кілька стадій в обігу капіталу й з'ясовує, які метаморфози відбуваються з капіталом на цих стадіях.