Фашитський окупаціний режим в Україні. Рух Опору

На зайнятій фашистами території було встановлено жорсткий окупаційний режим. Споконвічні українські землі було насильницьки штучно розчленовано. Західноукраїнські землі (Львівська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська області) під назвою “Дистрикт Галичина” були включені до “генерал-губернаторства”, створеного на території окупованої Польщі. Південно-західні землі України – Північну Буковину, Ізмаїльщину та землі між Південним Бугом та Дністром з центром в Одесі, названі “Трансністрією”, були окуповані Румунією, а Закарпаття увійшло до складу Угорщини. Більшу ж частину України було віднесено до так званого рейхскомісаріату “Україна” зі столицею у м. Ровно, на чолі з фанатичним нацистом Еріхом Кохом, який ненавидів і зневажав українців. До складу рейхскомісаріату України входило шість генеральних округів: Волинь-Поділля, Житомир, Київ, Миколаїв, Дніпропетровськ і Крим. Територіями прифронтової зони керувало німецьке військове управління.

Фашистський окупаційний режим в Україні мав три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської Німеччини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини “життєвого простору” для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями.

Пограбування України здійснювалося з німецькою педантичністю. Була створена ціла система грабіжницьких заготовлених органів. Найбільшим було “Центральне товриство Сходу”, яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіями на місцях. “Товариство” здійснювало облік, вилучення і переробку усієї сільськогосподарської продукції на окупованій території. У його операціях брали участь 250 німецьких сільськогосподарських фірм. За даними О.Бойка, від початку окупації до березня 1944р. завдяки “зусиллям Товариства” з України було вивезено 9,2 млн. т зерна, 622 тис. м’яса та мільони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.

Окупаційний режим вимагав від населення України рабської покори і виснажливої праці. З 1942 р. розпочинається широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих країн у господарчому секторі третього рейху. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України, частина яких так і не повернулася на Батьківщину.

Характерною рисою “нового порядку”, який запроваджувався німцями на окупованих територіях, був нестримний кривавий терор. Територія республіки вкрилася мережею концентраційних таборів. Сотні тисяч громадян різних національностей було розстріляно в Києві, Харкові, Дніпропетровську, Рівному та ін. У Сталіно німецька влада створила на території Палацу культури металургів концтабір, куди зігнали всіх євреїв, комуністів та інших підозрілих. Серед них був письменник Яків Качура, якого замордували в одному з концтаборів у жовтні 1943 р. Страшною трагедією часів окупації стало винищення мирного населення в Бабиному Яру в Києві, де тільки за перші п’ять днів з 29 вересня 1941 р. розстріляли 150 – 160 тис. мирного населення, в основному євреїв. А всього там за роки окупації загинуло понад 300 тис. осіб різних національностей, у тому числі – військовополонених. Усього за роки окупації на Україні загинуло більше 5 млн. мирного населення.

У відповідь на жорстокість окупаційних властей на території України посилювалися підпільна боротьба і партизанський рух. У Сумській області у вересні 1941 р. почав бойову діяльність Путивльський партизанський загін на чолі з С.Ковпаком, що незабаром перетворився на велике сполучення. На Чернігівщині успішно діяли партизани під проводом О.Федорова. В західних областях до збройної боротьби перейшли загони і групи М.Конищука, П.Самчука, П.Кундіуса та ін. В Донецькій області вже взимку 1941 р. діяли партизанські загони М.Карнаухова, І.Чапліна, Г.Іщенка, М.Агафонова та ін.

У травні 1942 р. при Ставці Верховного Головнокомандування створюється Центральний штаб партизанського руху, а для координації боротьби в тилу ворога на території України – Український штаб партизанського руху на чолі з генералом Т.Строкачем.

Боротьба у ворожому тилу набирала рівних форм: бойові дії, організаторська і політична робота підпільників, масовий саботаж економічних, політичних і воєнних заходів окупантів тощо. У ній брали участь близько 500 тис. партизанів, об’єднаних у 60 великих з’єднань, та майже 2 тис. загонів і груп.

Новий, вищий етап партизанського руху почався з весни 1943 р. після перемоги радянських військ під Сталінградом, коли він набув організаційного та бойового досвіду. На Правобережну Україну були здійснені рейди партизанських з’єднань С.Ковпака, О.Федорова, О.Сабурова та ін. Під час підготовки до Курської битви була спланована так звана рейкова війна. Були підірвані тисячі ешелонів з вантажами для німецької армії сотні підприємств і військових складів та ін. У 1944 р. партизани почали широко взаємодіяти з регулярними військами. Було сфор­мовано 1-у Українську партизанську дивізію, яка здійснила рейд на Сан і Віслу.

У складних умовах розгорталася робота донецького підпілля. У місті Сталіно діяли 7 підпільних організацій. Найбільш відомою є група патріотів у Будьонівському районі, яка була створена в листопаді 1941 р. викладачем історії школи № 68 С.Матьокіним. У серпні 1942 р. С.Матьокіна було заарештовано, а потім страчено. В травні 1943 р. фашисти заарештували ядро цієї організації на чолі з С.Скобловим. 18 підпільників було страчено.

У м. Краснодоні Луганської області вела героїчну боротьбу з окупантами комсомольська організація “Молода гвардія”. Згідно з офіційними даними німці скинули в шурф шахти № 5 аж 72 краснодонців. Ще п’ять осіб окупанти розстріляли біля Ровенську. Діям молодих краснодонців посвятив свій роман “Молодая гвардия” російський письменник Олександр Фадєєв. До цього часу не вгасає полеміка відносно того, чи діяло і наскільки більшовицьке було підпілля в Краснодоні, яке змалював письменник.

Другим важливим напрямом руху Опору в тилу фашистів були дії ОУН – УПА. Після невдалої спроби 30 червня 1941 р. проголошення у Львові самостійної Української держави, яке не входило у плани окупантів, ОУН остаточно розкололася на два крила – помірковане на чолі з А.Мельником (ОУН-М) і радикальне, кероване С.Бандерою (ОУН-Б).

Мельниківці, сподіваючись на врахування німцями українських інтересів, відкрито стали додатком окупаційного апарату і навіть створили з українців дивізію СС “Галичина” для допомоги фашистам. Бандерівці, збагнувши, що Німеччина розглядає Україну лише як колонію, почали створювати власні збройні сили – Українську повстанську армію (УПА). Обидві організації ставили перед собою одну й ту саму мету – незалежність і соборність України, проте шляхи її досягнення суттєво відрізнялися. Якщо мельниківці розраховували на значну допомогу Німеччини у вирішенні українського питання, то прихильники Бандери вважали, що українська держава може бути встановлена лише внаслідок національної революції, в ході якої треба розраховувати лише на власні сили українського народу.

Історія створення Української повстанської армії (УПА) досить складна, ще й досі містить чимало “білих плям”. Перші збройні формування націоналістів, які з’явилися на Поліссі та Волині, спочатку не були пов’язані з ОУН. З кінця 1942 – початку 1943 р. об’єднані загони ОУН та формування “Польська Січ” діяча українського повстанського руху Тараса Бульби-Боровця одержали назву українська повстанська армія (УПА), яка за різними оцінками нараховувала від 30 до 100 тис. осіб. Восени 1943 р. головнокомандувачем УПА було призначено одного з вищих офіцерів щойно розпущеного батальйону “Нахтігаль” Романа Шухевича.

УПА здійснювала контроль над значними частинами Волині, Полісся, а згодом Галичини. За зонами дії УПА розді­лялася на три групи: УПА – Північ (Волинь і Полісся); УПА – Захід (Галичина, Буковина, Закарпаття); УПА – Південь (Поділ­ля). Тільки восени 1944 р. вона провела 800 рейдів. Після того, як Західну Україну зайняли радянські війська, УПА спрямувала свій основний дуда проти радянських партизан і підрозділів Червоної армії.

Отже, у роки Другої світової війни основною силою в боротьбі проти фашистських загарбників виступали радянські партизани, але значну роль в русі Опору відіграла ОУН – УПА. Обидва напрями боротьби з окупантами створили своєрідний фронт у тилу ворога. На захопленій противником території, по суті, діяла озброєна армія патріотів, яка завдала великих втрат німецьким військам. У той же час слід мати на увазі, що курс ОУН – УПА на масовий опір населення радянській владі дорого обійшовся західноукраїнському народу. Він дав підстави радянським каральним органам розгорнути широкомасштабну боротьбу проти повстанського руху, в ході якої загинуло багато мирних жителів краю.